Посестри. Часопис №37 / «Пасемце сивини накручене на палець…»
Пасемце сивини накручене на палець мох
імли над Махульцем
над юними буками з пружинистими шкірястими
листками які здаються такими сильними що переживуть зиму
не опадуть і все молодітимуть доки знову не стануть гострими
бруньками в оправі паленої тера-сієни і фіалкового золота.
Готові до вічно юного життя.
Я мав би стати лікарем а став старою людиною.
Мої ровесники дім і горіх уникають спогадів
хоча виникають суто із пам’яті.
Безнастанно думають про незнані узгір’я
соковиті удари по клавішах сезонів і барабанний дріб
джерел теплі смуги вагітної землі
погамовні язики шорсткого полум’я.
Вохра і кобальт погода цих днів.
Над лугами пізнього літа завис дощ доріг
блищить курява шурхоче мурашник машин.
Сьогодні приїде до мене моя кохана.
У роздовбаному автобусі її примхливий захланний сон
поглинає холодні відблиски дня
наближеного до жнив.
Не хочу жоно щоб ти привозила пам’ять.
Не хочу щоб ти прибула з минулого.
Не хочу щоб ти приїхала молода
хай Бог веде перемовини зі смертю.
Ялиці вдови листи довгих ночей
їхні шовкові шалі з Варанасі.
Серпень не втамовує спраги
серпень годує однак не дає напитися.
Але сухі ліси приховують щонайглибші джерела
вітер з-над Азії щедрить удосталь спраги
дні жаріні наче закриті книги багаті
хрипким згуком кохання.
Погода цих днів зупинилася
по той бік дороги чекає.
Тихо.
Волай волай зі степів!
Як добре чекати
наслухати ритм серця венеційського маестро
і відчувати у грудях наступний удар неприсутності.
Руде світло тоне і випливає зі зміненим лицем.
Нагадує дні яких ми діткнемо? Остерігаючись
разом їхньої живичної роси і ненадійної небезпечної
вроди?
А може в останню хвилину відкличемо згоду на те
що не настане що неможливе?
Ох але ж власне не буде інакше аніж за мить
коли ми будемо слухати як над квітучим вересуванням
вихитується легеньке поспів’я диких бджіл.
