Посестри. Часопис №34 / «Я не можу писати, коли сирени завзято…»

Я не можу писати, коли сирени завзято

 

оточили мій дім з усіх боків,

тому біжу у сховище своєї душі

і шукаю там слова для порятунку,

немов для поезії,

щоб заповнити лакуни людських ран.

 

Якщо моє слово не має практичного

значення – рятувати від смерти,

коли воно не кровоспинні джгути,

не турнікети, не бандажі, не пов'язки...

 

То що тоді слово?

Яке вічно народжується

і ніколи не помирає.

 

Навіть тоді, коли над містом

підіймається хмара диму,

а на наступний день

розбирають завали,

де на житлових кварталах

Марія в підвалі,

в молитві ридала

до холодної землі

і своїм словом сягала

у небесні вітражі.

 

Де наші душі, немов зорі

посеред темної зими,

Молочний шлях свій віднайшли.