Посестри. Часопис №33 / Епілог

Брате, мій сумний брате! Ти, кому вічно чути

Відзвук мандрів своїх до межі сього світу,

Ти, хто душу, – що подихом Бог зміг створити, –

В глиб жаркої уяви хочеш далі дмухнути,

 

Як тобі у цноті меланхолії стане

Тяжко в зимній кімнаті відлюдником бути,

Пий цей скарб над скарбами – моїх віршів отруту,

Що вирує безумством, мов квіти, духмяним!

 

А душа в цьому світі на молодик схожа,

Що відбився, на мить зазирнувши у хвилі,

Завтра місячні промені зникнуть, безсилі,

На порожньому плесі імла переможе!..

 

Відвернися від нього! Поглянь-но на зорі,

Бо шляхами зірок йтимеш довше, ніж світом!

Моїх віршів отруту пий і знакам в дозорі

Передбачення стань, як дитина, відкритим!

 

Ще тобі заповіт передам серед суму

З купини, що горить на уявнім Синаї:

Ти завжди так роби невідступно і думай,

Ніби сонмище вмерлих тебе споглядає!

EPILOG

 

Bracie, smutny mój bracie! Ty, co słyszysz wiecznie

Echa własnych odjazdów ku krańcom istnienia,

Ty, co duszę, stworzoną od Bożego tchnienia,

Chcesz tchnąć dalej –

 w głąb marzeń, płonących słonecznie,

 

Gdy skroń twą melancholii pustelnicza cnota

Przykuje do szyb zimnych samotnej komnaty,

Pij truciznę mej pieśni, cenniejszą od złota,

Pieniącą się obłędem wonnym, niby kwiaty!

 

Dusza twoja w tem życiu, jak księżyc w jeziorze,

Odbiła się, na mgnienie rozjaśniając fale,

Jutro księżyc odpłynie w niewiadome dale,

Jezioro spustoszeje i ciemność je zmoże!...

 

Odwróć oczy od niego!  Spójrz na gwiezdne szlaki,

Którymi iść masz dłużej, niżeli po świecie!

Pij truciznę mej pieśni i w tajemne znaki

Swych przeczuć wglądaj zawsze ufny, jako dziecię!

 

A oto przykazanie daję ci w żałobie

Z moich marzeń Synaju, gdzie ukryty płonę:

Czyń tak zawsze i dumaj, jak gdyby ku tobie

Oczy wszystkich umarłych były wciąż zwrócone!