Посестри. Часопис №84 / «Баланс». Жадібна до життя. Уривок із книжки про Галину Посвятовську

У збірці «Гімн ідолянства» є вірш «Баланс», і його ми розглянемо першим:

це наші ночі

розсипані

на зорі на сонця

вперто сяючі

світлом тремтячим

прошиваючи морок

це наші дні

сліпі безголосі

жебракують на розі вулиці

простягаючи клапті рукавів

за милостинею

з пташиних рук

 

це наші смерті

однакові

чотирикратно припечатані

на червоних боках кам'яниць

камінню віддані

відречені

самотні

Назва вірша, здається, вказує на певного роду підсумок, на якусь екзистенційну інвентаризацію. У «Балансі» вмістилася крихкість окремої людини, що спирається на непевне поруччя в коридорах. Вона ступає по ненадійних фундаментах, стикається з сумнівними ситуаціями. Частина доби цього вірша – ніч, хоча він прагне дня. Рядки описують западину, межовий момент, коли день переходить у ніч, сутінки витісняють день, блиск зірок стає останнім джерелом світла.

Ночі – це час найбільш приватний, коли ми залишаємося наодинці з собою, подалі від допитливих поглядів, вписані в темряву. Тоді можна вслухатися в свої внутрішні шуми, сповільнити темп, звернути увагу, що ми оточені диханням тих, хто спить. Ми намагаємося знайти в цьому спокій, знайти в цьому тишу. Ночі розсипаються безшумно, як зерно для птахів. Тиша міцнішає.

Тут варто нагадати, що поетка на певному етапі свого життя цілими ночами читала і вкладалася спати вже на світанку, разом із першим ранковим щебетанням птахів. Вона боялася спати в темряві від страху перед смертю, яка могла прийти уві сні. Ночами в її вікні довго горіло світло.

З Посвятовською – як з дитиною з вірша «Врослий корінням в темряву» Малгожати Хіллар:

[…]
Вона вросла корінням 
в темряву
не хоче вийти
на світло

Ніби знає
що народжується для того
щоби помиратиM. Hillar, Czekanie na Dawida, Warszawa 1967, s. 59. [1]

Сліпі, безголосі дні жебракують на розі вулиці – повторюємо ми за героїнею «Балансу». Посвятовська вперто залишалася на боці життя і часто створювала строфи, в яких жила його ефемерна чарівність. Існує тільки одна сторона – говорила поетка – сторона життя, і до неї також належить і смерть. Вона проявляється в скаргах і проханнях, в руках, які то здіймаються, то опадають, у відкритих і зімкнутих устах. Так Посвятовська писала після смерті свого чоловіка, Адольфа Посвятовського, якого вона супроводжувала в боротьбі з невиліковною хворобою серця:

«Я думала, як ідеально земля знищує все те, що є людиною: амбіції, прагнення, почуття; все, що важливо, що пульсує життям, однаково – досягнуте й недосягнуте. Я дивувалася людям, які, виконуючи свої повсякденні обов’язки, не звертають уваги на невідворотний фінал своєї метушні. Смерть сповнила мої думки, і цього разу її атака була влучною».

Єдиною розрадою після цієї смерті – казала поетка – було зменшення страху перед власним відходом. Хвора часто втрачала свідомість; сидячи в кутку ліжка, вона неодноразово намагалася заспокоїти серцебиття. Вона часто вмовкала, бо через нерівне дихання не могла вимовляти слова. А тепер уявімо собі ситуацію, коли очікуєш на вдих, на повернення життя – ковток повітря, який вирве тебе з непритомності, слабкості. Уявімо, що дихання переривається від кожного незначного зусилля, необхідно заспокоювати калатання серця, і, нарешті, слабкість і апатія стають ціною активності. Такою була повсякденність Посвятовської, вона могла би повторити за Петером Естергазі: «Раніше я кидався на день, тепер день валиться на мене»P. Esterházy, Dziennik trzustki, tłum. T. Worowska, “Zeszyty Literackie” 2017, nr 1, s. 43.[2].

Вона сумувала за розмоклими від дощу дорогами, вздовж яких росли верби. Так народжувалися її завзяття, любов, біль. А найзахопливішою історією залишалося людське життя. І питання: як довго треба буде помирати? Сліпе й запекле прагнення пізнання не повинно мати нічого спільного з розумуванням. А «ті, хто в прямому значенні цього слова практикують філософію, вправляються до смерті...»Platon, Fedon, tłum., wstęp i przypisy W. Witwicki, Warszawa 1958, s. 52.[3]

Що ще залишається? Роман Слівонік – який дебютував збіркою «Стіни і дена» в тому самому році, що й Посвятовська – у вірші «Тільки» відповів:

[…] 
хитка стіна часу
на якій можна тільки
тінями рук
писати імена подійR. Śliwonik, Ściany i dna, Warszawa 1958, s. 11. [4]

Певно, залишаються, як у третій строфі «Балансу», смерті, припечатані камінням. Світло, що прошиває морок. 

Посвятовська писала про «ночі розсипані на зорі на сонця». Повернімося до першої строфи вірша і спробуймо відкрити в ньому відлуння і сліди її власних спогадів і переживань. Безсонні ночі, присвячені читанню, крапля знань у келиху пізнання і бажання, прудкіше за швидкий потік – такий вигляд зазвичай мала повсякденність поетки. Можливо, кожна людина є жебраком, і хоч у думках просить більше, в глибині серця знає, що немає нічого дорожчого, ніж завтра? У «Розповіді для друга» знаходимо фрагмент:

«Мартини в кінці дороги знайдуть тільки прямовисну скелю, таку саму, як та, яку вони залишили. Однак заради цих скель вони долають океани, заради них невтомно летять за кораблем, ловлячи розкритими крилами сонце й вітер».

Поезія Посвятовської холодна від страху й темна від бажання. Ми бачимо її відблиски на дні бентеги, у чиїйсь усмішці. Проте у вірші настає день, а з ним – непозбувне усвідомлення, що кожного з нас чекає смерть. Наші дні минають із жахливою швидкістю, з кожним роком їх усе меншає. Якимсь чином дні у вірші Посвятовської скалічені, а порядок речей – змінено. Ця людина – на розі вулиці, з подертими обшлагами – просить у птахів зерна, уваги, милостиню (згадуються слова Зити Рудзької: «Кохання це гарний плащик з подертою підкладкою») Z. Rudzka, Krótka wymiana ognia, Warszawa 2018, s. 62.[5].

Ця людина – поза соціальними конвенціями, і єдиний порядок, який вона приймає, – ordo amoris. Поетка подає враження таким чином, що кордони між явою і сном стають хисткими, хоча світ усе ще має чіткі контури, а для тих, хто падає, – тверді краї. Героїня цього вірша, так само, як і авторка, мешкає в кам'яниці – нашій повсякденній труні. Вона знає, що в брамах, у дворах, на цокольних поверхах та в підвалах так само триває життя, триває поза допитливими поглядами, ніби на узбіччі, і тому воно окремішнє, привабливе, почувається як удома. Таблички з нашими прізвищами, прибиті на вхідних дверях, – це, по суті, клепсидри (повідомлення про смерть, – прим. пер.), опубліковані за нашого життя. Замкнені в чотирьох стінах, ми віддаємося своєму opus magnum — помиранню (як у поезії Сосновського: «Потім вже не було, не жило вже нічого. / Пізніше вже не жило, не було вже нічого»A. Sosnowski, Dom ran, Wrocław 2015, s. 51.[6]).

Зрештою, ми лежимо в землі, і залишається тільки низка запитань. Чи перемогою смерті є її самотність? Чи вчинюючи самогубство, ми позбавляємо смерть тріумфу? «Людина не знає світу. Не знає, ким вона є, і не цікавиться цим»S. Weil, Dzieła, tłum. M. Frankiewicz, Poznań 2004, s. 85.[7], – писала колись Сімона Вейль. Посвятовська, звичайно, намагалася світ пізнати (часами будь-якою ціною) і дізнатися, ким вона є, що підтверджують її рядки: «Галина Посвятовська нібито людина / і нібито має померти, як багато людей до неї». Безсумнівно, відповідали би її смаку слова Деніз Райлі: «Гімни старі й нові, / тримайте нас на поверхні, / хоч немає в мені віри»D. Riley, Szantung. Wiersze wybrane, tłum. J. Jarniewicz, Łódź 2019, s. 115.[8]

*

Сила життя в тому, що його неможливо замкнути в жодній формулі, вичерпати його сенс словами, знайти в книжках задовільні відповіді на ті запитання, які ставить життя. Можна укладати союз із філософією і серед багатьох шляхів мислення шукати той, який найбільше віддаляє нас від сумніву. Теоретичні принципи не дозволяють повірити, що сенс є силою життя. Можливо, врешті-решт, у житті має значення тільки любов, любов, яку варто розуміти як спосіб проживання життя і його джерело. Поки триває мить, необхідно свідомо й до кінця її проживати. Інакше залишиться жаль за марно втраченим часом.

У вірші також ідеться про страх, який паралізує уяву темним змістом. Про надію, яка з’явиться, і про ступор, який після неї залишиться. У ці рядки закладено вміння терпляче чекати життя. Ми майже чуємо, як у цих строфах б’ється маленьке, перелякане серце. Бувають такі миті самотності, коли кожна думка болить і дедалі сильніше погіршується настрій. Отже, біль може бути так само стихійним, як і радість.

Але треба пам’ятати, казала поетка, що миті в нас ростуть і дозрівають, завдяки їм можливе наше співжиття з часом. Вони – початок і кінець водночас, момент, коли все є, щоб перестати бути. Коли ми затримуємо дихання й рух, по суті, ми намагаємося зберегти те, що безповоротно минає. Мить – це відрізок часу, в якому форма найбільше вагітна змістом. Посвятовська писала: «Наш біль, наша любов, усі наші бажання відійдуть разом із нами, і не залишиться після них навіть порожнього місця. На землі немає порожніх місць». Становлення містить у собі цілий врожай миттєвостей, які – наче випадкові епізоди, що добігають кінця у спрямованих до мовчання словах:

іноді приходить гостре
усвідомлення необхідності
розпиленої землі
не знаю куди йдуть після смерті
найдрібніші частинки
не можу обіцяти їм раю
[…]

(«іноді приходить гостре...»)

Вірш «Баланс» може бути спробою відповіді на запитання Жана Валя: «Однак чи думка про смерть повніше розкриває екзистенцію і людську долю, ніж думка про життя?»J. Wahl, Krótka historia egzystencjalizmu, tłum., wstęp, posł. i przypisy J.A. Prokopski, Wrocław 2004, s. 42. [9] Адже із самотністю й болем ми залишаємося самі. Тут варто згадати, що поезія Посвятовської свідчила про страждання, розчарування, сумніви, з якими боролася письменниця, і що вона не раз власне в письменстві знаходила розраду. Творчість була тим самим запобіжним клапаном, через який вивільнювався подих хворої поетки.