Посестри. Часопис №26 / Наче нічого й не сталось

Зловив комара — тлустого від крові, наче корова після паші. Затиснув у кулаку і прислухаюсь, як дзижчання переходить у важке дихання, кашель, харкання кров’ю, асфіксію і смерть. Нічого особливого — просто однорукий аплодисмент із кривавою плямою. Я робив це сотні тисяч разів у різний спосіб. Я вбивав наосліп, сонний, п’яний, добрий, лютий. Я спостерігав, як він ретельно відшуковує хоботком потрібне йому місце. Він шукав, ще не знаючи, що його чекає за частки секунди. Він взагалі не міг нічого знати, бо народився не для цього.

Мене завжди цікавило, для чого ж вони живуть? Якісь пращури цього комара, мабуть, кусали наших предків, акуратно передаючи нащадкам це нехитре знання. Іноді мені хочеться думати, що в них є якась місія. Ніби в такий спосіб вони віками намагаються до нас достукатись. Комарі — маленькі резервуари, в яких з покоління в покоління переливається кров наших предків.

Це — носії традиції, зв’язкові між поколіннями, одні з небагатьох представників живої природи, яким є до нас діло. Комар кусає мене, перед тим вкусивши сусіда, з яким я навіть не вітаюсь. У ньому змішується наша кров. Він — один із небагатьох, хто втручається в наше життя. Дзижчить тихенько — не докричиться. Немовби обрав нас недарма, і ми для нього не лише тупий теплокровний харч, а щось значно більше.

Дивна річ, коли взимку комарі гріються беззахисні й сонні на теплих вологих стінах, рука на них не піднімається. Але як тільки приходить тепло, нищимо ми їх без жалю, навіть з якоюсь насолодою. Десь так само, як вбиваємо в собі пам’ять про минуле. Вони забувають зло, знову прилітають і п’ють нашу кров. Прощають. Наче нічого й не сталось. Нас не буде, а вони прилітатимуть. Такі самі — гостроносі, діловиті, крихітні свідки нашого існування.

Я б хотів навчитись їх не вбивати. Десь під стелею вже літає ще один комар. І його доля може скластися зовсім по-іншому.