Посестри. Часопис №71 / Пам’ять у п’ястуках

Осевська Яніна. Синя мить / Переклав Борис Щавурський. –

Тернопіль: Видавництво «Крок», InstytutLiteratury, 2022. – 44 с.

не забудьте те,

що в пам’яті носите наче молитву,

бо хаос бере верх і руйнує мости

у світ Інший

 

Яніна Осевська. «Наче молитва»

Однією з цікавих минулорічних новинок видавництва «Крок» (у співпраці з Інститутом Літератури у Кракові) є збірка поезій Яніни Осевської «Синя мить» у перекладі Бориса Щавурського. Деякі вірші зі збірки направду приємно вражають, зокрема й стильовою елегантністю авторського малюнка та нетривіяльністю морально-етичних підтекстів. Вони стимулюють пам’ять. А пам’ять – це те, що дозволяє людям лишатися людьми, – зокрема й сьогодні. Можливо, це взагалі єдине функціональне призначення пам’яти – тримати людей у межах людського.

Якщо говорити конкретно про пам’ять, розчинену у поезії Яніни Осевської, то це пам’ять у п’ястуках, бо це суттєво травмована пам’ять. Передовсім ці травми, пов’язані з Голокостом і Другою світовою війною («Ангели Кринок», «Один день у Тикоцині. Повернення»), злочинами комуністів («Дрізд, як вуглинка з дзьобиком кольору помаранчі...», «Розмова про дівчат з Малої Катині, липнева ніч 2017»), але деякі породжені й сьогоденням («Ангел надії», «не кажи, що в 2040-ому...» й ін.).

Їй інакше не можна, бо інакше вона не виживе. Вона почувається загроженою у сенсі елементарної верифікації, вона також має сумніви щодо майбутнього; взагалі – проблем вистачає – вони визирають із минулого й прагнуть перейти у майбутнє. Зрештою, з пам’яттю завше так. Пригадую незабутнє враження, яке свого часу справили на мене есеї Генрі Міллера («Згадувати, аби пам’ятати»), лейтмотивом і структуруючим концептом яких також виступала пам’ять. Саме тоді, років двадцять тому, я щасливо усвідомив гуманізм письменника-авангардиста, цього l'enfant terrible американської літератури: насправді, людина у нього – понад усе. (Дізнатись невдовзі, що найближчим його приятелем наприкінці життя був Ісаак Башевіс Зінґер із травматичним варшавським минулим, і не здивуватись при тому (позаяк вони залишилися друзями і після історії з Нобелем) – було лише справою техніки). Мотивний комплекс, пов’язаний із феноменом пам’яти, – це, мабуть, прикмета дорослих письменників, до яких, поза сумнівом, сьогодні належить і поетка Яніна Осевська.

Уже в першій поезії з’являється образ добрих янголів, найважливіших мешканців цієї збірки, які й забезпечують автентичність простору ліричної героїні, тяглість її екзистенції (власне, уможливлюють перцепцію буття), а отже і відчуття комфорту, свята, життєвої радости:

сюди

яке я знаю як власну кров.

 

запах пущі і просік у тумані

кожен ковток води підхопленої крильцем весла

стрибки проміння на кронах вигончастих сосон

тишу у мові вод і каміння

 

з кінців світу

добрі ангели несуть мене

сюди

Ці повернення до «тиші мови вод і каміння» виглядають, насправді, як украй необхідні й важливі навернення. Без цього ліричній героїні було би складно: «перепливаю ставок у повні осені / де досвіток витворює з туману форми // до лона зелені з якого народжується ріка / помирають берези в посліді бакланів / і наче статуя у човні стоїть рибалка» («Наче молитва»). Попри те, що янголів у цій поезії багато, вони анітрохи не муляють. Вони на своєму місці. Ось «янголи незримих мостів», вони «несуть світло і не втрачають надії / тчуть історію кріпку і строкату // фундамент мосту / опори пам’яті / агору для перехожих».

Серед інших – і янгол Чеслава Мілоша: «ангел Мілоша / розтаємничує таємницю / будування мосту у світ Інший / і вивищення над собою / у темному потоці життя» («Ангел Мілоша»). Тут же, цілком природньо, спільні литовсько-польські краєвиди Підляшшя, які ще пам’ятають Мілоша: «до межі із Литвою / вздовж озера Голни / ниткою просіки справа через село / аж поки із горла темряви вийде / світло ламп на паркані // двір у Красногруді» («Ангел Мілоша»).

Небо, вітер, земля, збіжжя, трава, костел у Жеґарах – усе і всі пам’ятають Мілоша: «від костелу в Жеґарах / через пагорби поміж ланами / поблизу садиби // поглянь: снага перемінного вітру / тулить колоски один до одного і до землі а світло / пообіднє надає йому барв // слухай: ше... ше... ше... тейне / збіжжя говорить – це пісня про поета / народженого заради цієї миті // під небом Красногруди / читання теологічного трактату різними голосами / щоби слово оселилось / у “нематеріальній матерії”» («День народження Чеслава Мілоша 2017»). А вже у наступному вірші починає розгортатися важливий у контексті збірки мотив Голокосту: кіркут, стара синагога й костел у Пунську, – разом витворюють щемливий мотив співприсутности й співіснування, – на жаль, утраченого:

Прогулянка Пунськом

 

кіркут за парканом

кілька мацев замшілих

чекають на дар

пам’яті

 

у старій синагозі можна купити хліб

згасло Вічне Світло і вогонь менори

над священною скринькою Тори

темнота каменя

 

литовські орнаменти

гафтування на серветках і хоругвах

в каплиці костелу

співприсутність

У вірші «Ангели Кринок» згаданий мотив набуває свого максимально трагічного звучання, позаяк у ньому йдеться про шлях кринківських євреїв від Кринок до Треблінки. І, знов-таки, мертві та гнані – досі «волають, щоб їх пам’ятали»:

Ангели Кринок

 

стань на пагорбі

в долині панорама міста

 

його історія давня

наче кров ув окропі

йдуть із зірчастої площі

дванадцятьма вулицями

синагога кіркут церква костел

видалені часом

волають щоб їх пам’ятали

 

коли сонце стоїть на закрайку неба

на спочинок тягнуться тіні євреїв

крамарів корчмарів ткачів і тих

що зі своїх гнізд полетіли за океан

 

за ними тиша Треблінки

У цікавому, оригінальному за формою вірші «Один день у Тикоцині. Повернення» поетка витворює емоційну панораму з семи (сакральне для юдеїв число) картин, з’єднуючи нитки минулого та сучасности, апелюючи, знов-таки, до людської пам’яти й, власне, до людяности – та повертаючи сучасникам утрачені ландшафти: «Торкаюся мурів величної синагоги. Крізь долоню пропливає тиха читанка рабина, що схилився над Торою» (картина друга). Вірш має motto: «Тикоцин, казкове містечко» (Аґнєшка Осецька), і в тексті простежується утвердження цієї думки. Зокрема, у картині п’ятій: «Душа міста поглинає мене так, як поглинає подих віків. Хочу зостатись у ній якомога довше».

Із відчуттям казки різко дисонує картина шоста. Казкове містечко лишилось таки у минулому: «На хмарі риси людського обличчя і німий крик убитих». Фінальні рядки картини сьомої – це спроба порозуміння через молитву й віру в подальше тривання: «Кладу камінчик на камінь / З молитвою про щасливе тривання казки. / Гевену шалом алейхем». Власне, такі повернення у пошуках минулого і відбуваються, можливо, лише заради майбутнього, його тривання і, взагалі, уможливлення.

З майбутнім у людей дорослих асоціюються діти, підлітки, молодь. Направду, майбутнє належить їм, і про це – у поезії «Ангели надії», яка композиційно поділена на дві частини. У першій із обрисами майбутнього є проблеми, попри те, що це лише підліток, який безтямно малює на склі смерть і ненависть: «в автобусі / на вкритому памороззю склі / юнак малює шибеницю / на яку вішає зірку Давида / на питання чому – мовчить / заклятий у камінь / дивиться як під теплою долонею / розпливається малюнок ненависті». У другій частині поетка відновлює рівновагу. Звідси і янгол надії: «кількома роками пізніше / на єврейському цвинтарі в Авґустові / інший юнак кладе камінь / на мацеву що слугувала сходами / до штабу недолюдків / під час окупації міста // на церемонії відкриття лапідарію / ангел надії зазирає в очі». Замальовки з натури, і лише останній рядок – вигадка, заради якої й написано вірш. Приблизно так у поезії і буває. Тому поезія користується окремою мовою, завдяки якій усе це у підсумку є можливим.

Щодо янгола Мілоша, який є посередником між читачем і поетом, якого ми пам’ятаємо, навіть якщо почули про нього вже після його смерти; навіть якщо вперше читали його у перекладах Жадана. Як на мене, зовсім не дивно, що одразу за Мілошем у збірці зринає Герберт. Цього пам’ятає передовсім вода річок на Сході, втім – не тільки вона: «Занурений у Схід Поет менше сумує / за тим що зосталось у Львові» («Збіґнєв Герберт на сплаві 1954»).

Герберта узагалі всі пам’ятають, і – хочу додати – нічого дивного в цьому немає. Ці двоє, якщо не помиляюсь, дуже міцно вмонтовані у колективну поетичну пам’ять сучасних поляків. Ці двоє і ще одна, це, звісно, Віслава Шимборська, 2023-й узагалі належить у Польщі їй, і це справедливо. Забігаючи наперед, можна передбачити, що 2024-й має бути роком Герберта. Попри те, що у збірці Осевської про Шимборську формально навіть згадки немає, читач все одно пам’ятає, що у поетичному триюмвіраті їх має бути троє. (Втім, у цій трійці класиків на місці Шимборської цілком може бути й Тадеуш Ружевич, причому – на першій позиції, а вже далі – Герберт, Мілош...

Тут можна навести враження одного з чільних теперішніх краківських поетів Пьотра Лямпрехта: «Я приїхав до Кракова, тут був такий захват від Шимборської: це звучить безглуздо, але я цього зовсім не зрозумів. Це було для мене чужим»[1]). Щодо двох, які в збірці Осевської є: попри те, що Мілоша разом із краєвидами ніби більше, Герберт має вигляд матеріяльнішого і впізнаванішого, а значить, живішого і переконливішого: «Поет співає пісні про січневе повстання» («Збіґнєв Герберт на сплаві 1954»).

Герберт узагалі якось міцно й ґрунтовно оселився у цій поетичній збірці, попри те, що реально з’явився лише в одному вірші, але якому! Йому тут добре серед своїх, він тут назавше. До речі, складно наразі пригадати якихось поетів, які продовжували б життя своїх колег у власних текстах із такою ж любов’ю. (Не у форматі, скажімо, розмови-дискусії, як це бачимо у прецікавій збірці Яна Польковського «Розмови з Ружевичем» (2018), а у вигляді залучення до власного краєвиду за вікном або й інтер’єру: в кімнаті є книжкова шафа, і ось вони – стоять на полицях, зітхають, нервують або усміхаються, – класикам дозволено все, якщо ми їх щиро любимо).

Першим на думку спадає аморальний і вічно нетверезий Чарльз Буковскі, у віршах якого постійно зринають образи Селіна і Гемінґвея (передовсім цих двох, хоча не бракує й інших). Перший зазвичай постає зосередженим мізантропом, а другий неабияким життєлюбом (щоправда, застрелився, як пам’ятаємо, життєлюб). Утім, їх водночас багато чого єднає, принаймні любов до котів і жінок. Можливо, тому про цих двох так тепло й так часто згадує Буковскі, якого можна одночасно вважати і життєлюбом, і мізантропом. Буває й так. Жінок він так само любив, не говорячи вже про котів.

Утім, повертаюся до «сюжетного» вірша Яніни Осевської «Збіґнєв Герберт на сплаві 1954». У вірші йдеться про реальну подорож Герберта 1954-го року рідними майбутніми місцями ліричної героїні, яка в цьому вірші надто щільно співвідноситься із самою поеткою та її мамою. Звідси й такий початок, у якому всі плавають або пливуть: «Плаваю у навколоплідних водах <...> у водах ріки-матері я у безпеці». (А що ж Герберт? – «Герберт із приятелем сплавляються на дикцяку / із запасом фанери та смоли для латання дірок / клейку масу слід гріти обережно на сковорідці / щоби не сталося вибуху»). У вірші активно цитуються реальні подорожні нотатки Герберта, в яких він лаконічно фіксує дати, топоніми та події: «6 вересня (понеділок) – Авґустів / Вівторок – Стренковізна, Гола Зоська, Блізна <...> Середа – Упустек, хатина лісника <...> четвер – мисливський домочок Васильчики, Віґри, ніч яка місячна селяни, осідок побіля Віґор <...> п’ятниця – субота – Чорна Ганча стодола Мацькова-Руда, дощ, Тартачисько, Окулек пустеля <...> неділя 35 км, ночівля під дубами, кінець Ганчі, початок Каналу». Лаконічні нотатки Герберта злегка деталізує поетка, уявляючи, як могло бути, скажімо, у середу на березі опісля дня у каяку:

Середа – Упустек, хатина лісника

На постої суп із хвостів у кубиках

і мамині макарони

в чупринах сосен вітер і вірші

Присутність реальних топонімів – це не просто «усна історія» з п’ятих рук, тут виникає реальна довіра, це свідчення самовидця зі специфічною опцією. Ще ненароджена дівчинка чує і бачить. Це її майбутніми стежками та річками подорожує великий письменник, і вона до всього цього причетна ще до свого народження і до написання Гербертом оповідання, яке згадується у вірші. І після народження теж. Зокрема – й теперішнім віршем:

Чую – мати розповідає про себе

дівчинку на примусових роботах у Німеччині

полишений дім

повернення і тиф

 

Понеділок 13 вересня – багаття біля каналу

Повернемося сюди наступного року в липні – каже поет

 

Я приходжу в цей світ узимку

Перед Походом під орудою Йони

 

приношу повість

Лірика Яніни Осевської – виразно пантеїстична. І це трохи дивно на тлі значної присутности релігійних ансамблів – із численними янголами, кіркутами, костелами, синагогами, церквами та дещо нав’язливими суворими старообрядцями. Тим не менш, у збірці виразно простежується пантеїстична свідомість, як от у вірші «Ганя» (так називають [річку] Чорну Ганчу каякісти – члени Авґустівського каяцького клюбу. – прим. авторки):

в землі буде наше тіло

 

а ріка новим підложжям

омине зарослі й повалені дерева

на меандрах

інші каякісти прокладуть шляхи

й почують голоси останнього

за стіною очерету

 

буде пахнути м’ята і бабка-красуня блискуча

присяде на весло наче синя мить

 

тривай синя мите

тривай зелена мите

 

відкрий очі

на мерехтіння променів

плетива м’яти довкола дерев

настав вуха

щоби почути мову трави

Ландшафти Осевської так само послідовно пантеїстичні. А вже у них вписані всі новіші реалії, включно з речовими та ментальними елементами цієї лірики. Можливо, це поєднання пантеїстичного і християнського виникає з чіткого усвідомлення єдности всього сущого; тобто від співприсутности й співпричетности: «В пори долоні впусти тепло – прохолодний плин річки / буде за що триматись перепливаючи Лету» («Ганя»). Природність та органічність плекаються авторкою навіть у обставинах антитетичних, у яких урбаністичність протистоїть старосвітському плину речей, найвагомішим із яких видаються час і його відчуття людиною:

Посиди зі мною на луці

хоча волієш задимлені кав’ярні

великих міст

 

сядь обіч і побач:

долиною річки плине час

почуй його пісню

 

зрозумій

моє захоплення

і підійми кмінь тиші

Лірику Осевської, завдяки чітко визначеному ареалу побутування її артефактів: людей, речей і подій, можна трактувати як лірику послідовно «крайову» («нехай край сувальський уводить тебе у спокусу»), закорінену в Авґустівському архіпелазі. Поетичний світ цієї збірки чітко локалізований реаліями певного (східного) воєводства. Втім, закритим чи герметичним його не назвеш; більше того, у цих віршах присутня якась особливо лагідна відкритість і довірлива відвертість.

Можливо, це завдяки пантеїзму, про який уже було сказано вище, тобто справа в любові до всього сущого: «здіймається туман – образи течуть / у просвітах – руки обриси тіл і уста / то на одній то знову на другій долоні // дорога провадить їх крізь вільгу плоть осені / понад болотами Ґженди і лісом у Новий Світ / до таємниць у вигнутих закутках краєвиду» («Сон на Бобрі»).

Протиріччя урбаністичного та природного (архаїчного) світів поетка намагається примирити, виснувавши в підсумку думку про їх співіснування, як от у поезії «В Буді-Руській над Чорною Ганчею», але дається це їй непросто: надто несумісними є ці світи: «в довколишню тишу вони входили / все глибше – далі – ширше / стільки в них було здивування // вона йшла босоніж / крок за кроком холодок вільгості просочував пам’ять шкіри / а дедалі ширше просвічування ріки – пам’ять очей // обіч її босих ніг його черевики / як святість і святотатство відкритість і скритність / співіснування двох світів».

Свого апогею ця контроверсія сягає у вірші «Не тут моє небо», що має присвяту Лєшкові Александрові Мочульському (філологові і поетові): «Щодня через вікно у Кракові / видивляєшся фігури у хмарах / чекаєш на їхню прогулянку гонитву / і виспівуєш пісню туги». До строфи долучено рефрен, який увиразнює мотив попередніх рядків: «Нема вас тут мої оболоки нема / Не тут моє небо, не мої тут сни». Кожна з наступних строф має відгомін у своєму рефрені у формі ствердження. Уже друга строфа пояснює, що не так за вікном у Кракові, де «небо заховане за шаром міазмів»:«Твоє небо вдивляється в люстро Ганчі / повниться виглядом озер і гряд / на завислі долини кладе тінь хмаровиння / камінням мовчить над могилами». І рефрен: «Нема вас тут мамо і тату мої / Не тут моє небо, не мої тут сни». Цей рефрен повториться двічі, як і перший. Колись втрачена (залишена) мала батьківщина – не відпускає. Без неї буття – неповне. Але поетка робить усе задля відновлення уявної рівноваги: «Ах та віддаль що більшає з плином днів / поміж Цісовою Горою та вавельським пагорбом / закріпи її поміж словами назавжди / нехай край сувальський уводить тебе у спокусу». Втім, повторюється перший рефрен, стверджуючи провідний мотив туги за втраченим. І лише остання строфа з наступним рефреном таки відновлюють рівновагу, яка до часу існувала на рівні інтенції, тобто бажаного:

Кличе тебе кожна брижа води борвійна

кличуть тебе сосни з вітром у чупринах

поринь у краєвид як у строф таїну

злийся з його піснею хай у тобі трива

 

Тут твої оболоки, тут коріння твоє

Тут твоє небо туги тут

Фінальний вірш книги не має назви, але містить загрозливу футурологічну атмосферу, привертаючи читацьку увагу: «не кажи, що в 2040-му / западуться підмурки наших домів / що з волі синів постане гетто для отців і матерів / що з волі дочок обезлюдніє наше місто <...> що дітей годуватимем концентратами в піґулках / що груди жіночі висхнуть наче незірвані вишні / що згинуть як мухи чоловіки любов яких / від батька до сина звертала гори». Виникає питання: щодо чого так гостро (можливо, навіть гіпертрофовано гостро) застерігає поетка?

Подібних застережень – безпосередніх чи опесередкованих, – у збірці не бракує: «бо хаос бере верх і руйнує мости / у світ Інший». Хаос призводить до небуття, а зароджується на ґрунті утрати пам’яти. Пам’яті саме тому й приділяється стільки уваги, бо пам’ять є основою відповідальности – як перед минулим, так і щодо майбутнього. Пам’ять у цьому випадку – ще й запобіжник, гарант тривання людини та всього сущого.

Таким чином, навіть у цьому гострому вірші відновлюється рівновага станів та інтенцій. Поетка свідомо й чітко витримує або навіть плекає згадану рівновагу, позаяк за її порушенням – колапс і катастрофа. Можна, втім, припустити, що Яніна Осевська може бути віднесена до польських поетів «золотої середини» («Найважливішим є факт, що існує така поезія золотої середини, мудрого суму, стриманого слова й стриманого героїзму, іронії й істини, – писав Єжи Квятковський»[2]). Войцех Ліґенза, розвиваючи думку Квятковського з його есею «Поети золотої середини», зауважує: «Поети стриманої моралістики не прагнуть нікого лякати, але, уникаючи ексцитації поширеності зла у світі та творення похмурих есхатологічних візій, намагаються висловлювати всю правду про загрозу існування. Відповідальність митця слова тут належить до найважливіших принципів»[3]. Міцно триматися рідних джерел, – у вузькому й найширшому сенсах, – ось єдина можливість продовжити тривання синьої миті:

забери мене на кладку над ставком

хай долоня моя засне у твоїй

і поєднаються кровотоки

квітень 2023 р., Вороновиця