Посестри. Часопис №25 / У сутінках

У  СУТІНКАХ  

Сонце згасло. Звивні, юні, занурені в тінь руду
Смерки червня, перш ніж північчю стануть, утопленою у втому!
По губах твоїх я долонею, що заслухана в форму, веду,
Немов по поверхні коралів, видертих з моря мить тому...

Ти сплети-но ступні, очі змруж – – і назви це чудом звідсіль,
Що ми разом, далекі від денного жару, задивлені очі в очі!
Як же легко задути щастя, ціною таких зусиль
Роздмухане нами в кімнаті твоєї ночі!

Це легше, аніж розплести золотої коси перевитість знов,
Незбагненну для присмерку, що ніяк не дотямить того,
Чому ці звичайні слова: вечір, тиша, любов – –
Будять в серці моєму забобонну і злу тривогу?..

Чому я тебе, запроторену сном у розпачі мого раю,
Пещу так, ніби в щастя розкоші безнастанній
Кожен мій поцілунок мав би бути уже – – останній...
Сонце згасло... О, лише не цілуй інакше, благаю!..

 

O ZMIERZCHU

Słońce zgasło. O, jakże zwinne są i młode
Zmierzchy czerwca, nim w północ głuchą się przesilą!
Po wargach twoich dłonią, kształt czującą, wiodę,
Jak po koralach, morzu wydartych przed chwilą...

Spleć stopy, przymknij oczy – i nazwij to cudem,
Żeśmy razem, dalecy od dziennego znoju!
Jakże łatwo zwiać szczęście, z takim oto trudem
Rozniecone w ciemnościach twojego pokoju!

Łatwiej, niż rozpleść złotą warkocza zawiłość,
Niepojętą dla zmierzchów, co zgadnąć nie mogą,
Czemu te słowa: cisza i wieczór i miłość –
Napełniają mi serce zabobonną trwogą?...

Czemu ciebie. poległą snem na mej rozpaczy,
Pieszczę tak. jakby w szczęścia przepychu dostatnim
Każdy mój pocałunek miał być już – ostatnim...
Słońce zgasło... O, błagam, nie całuj inaczej!...