Ромео та Джульєта (Акт ІІІ)
АКТ ТРЕТЇЙ
Сцена перва.
Громадський майдан.
Входять Меркуціо, Бенволіо, паж та слуги.
Бенволіо.
Прошу тебе, Меркуціо, вернїмось.
Горячий день; вcї Капулєти вийшли.
Зустрiнемось — без бучі в нас не буде.
В таке тепло скажена кров буяє.Меркуціо. Ти здаєш ся одним із тих гультаїв, що як увійде в коршму, зараз кладе свого меча на стіл та й каже: „Дай Боже, щоб ти менї не знадобив ся". А як вишють по другій, вийма його проти рандаря, без усякої надоби.
Бенволіо. То я тобі здаюсь гультаєм ?
Меркуціо. Ну, ну, ти гарячий на завзяттє, як найзавзятший жак у Італіїї, швидкий до гнїву в завзяттї, а в гнїву до завзяття.
Бенволіо. А далїй що ?
Меркуціо. Те, що колиб двоє таких ро зізлилось, то скоро не було-б нї одного: бо один одного вбив би. Готов єси зчепитись із чоловіком за те, що в нього однією волосиною в бородї більш або менше. Готов єси зчепитись із чоловіком за те, що лузає горіхи, хоч він тим тілько й винен, що в тебе очи карі як го ріх. Чиїб очи, опріч твоїх, вишпігували таку зачіпку? У тебе в голові так повно зачіпок, як у яйцї повно жовтка та білка, а про те бу вала вона розбита через зачіпки, мов те яйце. Ти зчіплювавсь із чоловіком за те, що чхнув серед вулицї: бо розбудив твого пса, що спав собі на сонечку. Хибаж не ти напав ся на кравця за те, що надїв новий жупанок перед Великоднем? а на другого за те, що підвязав нові черевики старими підвязками? А ще мене навчаєш не сваритись!
Бенволіо. Колиб я був такий як ти швидкий до зачіпкн, я продав би кому хотя моє життє на віки за одну годину з кван дрансом.
Меркуціо. За одну годину всю ско тину?
Бенволіо. Клянусь головою, се йдуть Капулєти.
Меркуціо. Клянусь підошвою, байдуже мєні.
Входить Тибальт із иньшими.
Тибальт. Горнїтесь до мене: бо я говоритиму з ними. — Добривечір, панове! Одно слово з одним із вас.
Меркуціо. Тілько одно слово з одним із нас? Додайте ще що-небудь. Нехай буде Слово й тяттє.
Тибальт. Ви знайдете мене, добродїю, геть на се готовим, аби дали менї оказію.
Меркуціо. Хиба не знайдете оказиї, до кіль не дадуть? Тибальт. Меркуціо, ти граєш ув один лад із Ромеом.
Меркуціо. Граєш ув один лад ! Дак ми в тебе музики ? Коли ми в тебе музики, сподївай ся-ж чути одно бреньканнє. Ось тобі мій смик. Ти в мене потанцюєш від нього. До сто чортів, граєш ув один лад !
Бенволіо.
Серед громадського зійшли ся ми майдану.
Або ходїм куди у закутнїще місце,
Або без колоту про справи говорімо,
Або вже геть зовсїм з людських очей зійдїмо.Меркуціо.
На те в людей і очи, щоб дивитись.
Нїхто мене не двине з місця, нї!Входить Ромео.
Тибальт.
Спокійтесь, пане: ось мій чоловік.
Меркуціо.
Скоріш мене повісять, нїж твоїм
Він буде чоловіком. Ось іди
Пошереду, він шійде за тобою.
Сим робом справдї буде він твоїм.Тибальт.
Ромео, як тебе люблю й шаную,
Тому найкращий вираз: ти ледащо.Ромео.
Тибальте, я тебе любити мушу;
Тим вибачу тобі таке витаннє.
Я не ледащо, нї. Бувай здоров !
Як бачу, ти мене зовсїм не знаєш.Тибальт.
Хлопя, не викрутиш ся сим із кривди,
Що ти менї вчинив, Стій і виймай !Ромео.
Нїколи я тебе нїчим не скривдив,
І більш тебе люблю, нїж ти міркуєш,
Не знаючи, за що тебе люблю.
Доволї з тебе, любий Капулєте:
Люблю твоє імя, як і своє.Меркуціо.
Безчесна тихість, пакiсна покора !
Alla stoccata змиє з нас сей сором.
Тибальте, мишодаве, гей, за мною !Тибальт.
Чого тобі від мене треба?
Меркуціо. Добрий котячий королю, нїчого, тілько одну з твоїх девятьох жизней. Сю приправлю по свойому зараз, а з вісьмох иньших, дивлячись по тому, які ви до мене будете, робитиму бите мясо. Виймай же свого меча за вуха з піхви, та боржій : а то мій буде коло твоїх вух перше, нїж виймеш свого.
Тибальт.(виймаючи) Готов до услуг.
Ромео. Любий Меркуціо, сховай свою рапіру.
Меркуціо. А ну добродїю, вашe passa ! do ! (бють ся.)
Ромео.
Бенволіо, виймай; повибиваєм зброю.
Панове, сором вам ; пробачте кривду !
Тибальт, Меркуціо ! князь повелїв
По вулицях в Веронї не буяти...
Тибальте, стій ! Меркуціо !...Тибальт ранить Меркуція і виходить із своїм почтом.
Меркуціо.
Ой, рана !
Прокляттє вам, обом домам ледачим !
Конець менї. А він і втїк без плати?Бенволіо.
Де рана, де?
Меркуціо.
Дряпнув, та буде з мене.
Де-ж паж мій ? Гей, ледащо, по хірурґа !
(Виходить паж.)
Ромео.. Не бій ся, друже: рана не може бути велика.
Меркуціо. Нї, не така глибока, як колодязь, анї така широка, як церковні двері, та годить ся зробити своє. Одвідай мене завтра, то побачиш, який я буду поважний чоловік. Для сього сьвіта я далебі переперчений... Прокляттє на обидва ваші доми !... Щоб отсе чоловіка вдряпнуло на смерть незнатищо, собака, пацюк, миш, кітка ! отсей пинда, лобуряка, ледащо, котре бєть ся по книзї арихметики !... І якого чорта вмішав ся ти між нас? Мене пронизано в тебе під рукою.
Ромео.Я думав як найлучче.
Меркуціо.
Веди мене, Бенволіо, під руки,
Ато зомлїю. О, прокляттє вам,
Що з мене ви зробили пир хробацтву !
Я вповнї взяв своє... обом домам !Виходять Меркуціо та Бенволio.
Ромео.
Сей дворянин, князївський близький родич,
Мій щирий друг, прийняв смертельну рану
За мене, як сплямив мене Тибальт,
Тибальт, що братом став менї недавно.
Джульєто серденько, твоя краса
Розгартувала сталь в моїй природї.(Вертається Бенволіо).
Бенволіо.
Ромео, о Ромео ! вже нема
Хороброго Меркуція на сьвітї.
Лицарський дух його за хмари рвав ся,
Зневаживши заранї нашу землю.Ромео.
Сей чорний день очорнить днїв багато :
Він розпочав, вони скінчять почате.(Вертаєть ся Тибальт.)
Бенволіо.
Дивись, Тибальт ізнов по майдану буяє...
Ромео.
Веселий, що мого Меркуція не має.
Вертайся-ж, тихосте, до Господа назад ;
Ти, помсто огняна, покинь свій мрачний ад !
Веди мене, я твій ! Тибальте, ось „ледащо“
Перед тобою знов. Тепер ти знаєш, защо
Ми будем бити ся. За тінь сумну того,
Хто дивить ся на нас із полету свого.
Він жде тебе, або й мене з тобою.
Здіймімо ся-ж у трьох завзятою юрбою.Тибальт.
Мізерний чуро, з ним єси братав ся,
Іди-ж до нього !Ромео.
Ось хто се покаже !
(Бють ся, Тибальт падає).
Бенволіо.
Ромео, геть відсїль ! тїкай боржій !
Міщане піднялись ; Тибальт убитий.
Не стій окаменївши. Князь на смерть
Тебе осудить, як піймають. Геть же!
Втїкай !Ромео.
Фортуно, ти сьмієш ся з мене !
Бенволіо.
Чого стоїш іще ? тїкай, тїкай, (Виходить Ромео.)
В ходять міщане з иньшими.
Міщане..
Куди побіг Меркуціїв убійця ?...
Де дївсь Тибальт харцизник, де сховав ся ?Бенволіо.
Ось він лежить.
Міщане..
Вставай, добродїю !...
Во імя князя, йди за нами зараз.Входять князь із почтом, Монтеккі, Капулєт, їх жінки 8 инішими.
Князь..
Де ті ледачі, що зчинили бучу ?
Бенволіо.
Пресьвітлий князю, я тобі з'ясую
Обставини нещасні завірюхи.
Се той, що молодий Ромео вбив ;
А він убив Меркуція твого.Панї Капулєт..
Тибальт, небіж мій, чадо мого брата !
О князю ! о небоже! о мій мужу !
Пролита кров Тибальта дорогая.
О князю праведний ! за нашу кров
Пролий Монтечину. О мій небоже !Князь..
Бенволіо, хто розпочав сю бучу?
Бенволіо.
Тибальт, котрого вбив Ромео наш.
Ромео гарно говорив; благав він
Одуматись, бо нїзащо сваритись;
Напоминав про ваш високий гнїв.Сумирним голосом те все казав ;
Дивив ся тихо і покірливо впиняв.
Та все те обернув Тибальт у нївець.
Глухий на мир, завзятий на буяннє,
Направив гостру сталь на сьмілого
Меркуція. А той собі палкий,
Вертає за удар удар, байдужний
В своїй хоробрости про смерть холодну.
Лївою він страшне тяттє одводить,
Правою смерть Тибальту посилає.
А той назад шле ворогу неситу.
Пристигне кричучи Ромео : „Стійте !
О друзї ! друзї, розчепітесь ! годї !"
І швидче слова сьмілою рукою
Одводить у бойцїв погибну зброю.
Як ринувсь він на них, Тибальт єхидний
Під самою рукою в нього влучив
Меркуція у серце, та й на втїки.
А потім до Ромеa тиць ! як той
Кипів самою помстою. Іх бою
Було, як блискавки, мала хвилина.
Бо ще не встиг я і меча добути,
Тибальт уже лежав, а наш Ромео
Майнув і зник. Історія правдива.
Казнїть мене, коли що мовив скрива.Панї Капулєт..
Монтекків родич він, тим річ свою Фальшує;
Оправдує своїх, нїхто в тім не здивує.
В крівавій бучі cїй із двацять душ було,
І в двацятох вони убили одного.
Благаю, князю, суд по правдї розсудити !Князь..
Ромео вбив його, а він Меркуція.
Кого-ж скарати нам за дорогую кров ?Монтекі.
Не синови мойму за неї одвічати:
Де видано за смерть приятеля карати?
Вина його в тому, що допоміг він праву
Тибальта покарать.Князь..
І за таку розправу
Ми оглашаємо банїтою його.
Бо мало вам гнїву і постраху мого.
За ваші розтирки, за ваші свари кляті
Приходить ся менї кров рідну проливати.
Отсе-ж накину вам таку важку пеню,
Що знатимете ви гірку печаль мою.
Я буду вам глухий на просьби, оправдання,
Не бачитиму слїз, не чутиму благання.
Отсе-ж і не просїть. Ромео з царства геть!
Де зyздрять стратенця, там буде йому й смерть.
Візьміть звідсїль тїла, і знайте мою власть :
Прощати розбишак — самому розбивать.(Виходять.)
Сцена друга.
Сьвітлиця в Капулєтовім домі.
Входить Джульєта.
Джульєта.
Летїте, конї, огнянії ноги,
Вертайте Феба у його чертоги.
Летїть на захід, ви золотогриві,
Ховайте ся на ніч в хмарні оселї !
Окрий нас, ніч, повірнице коханків;
Нехай не зуздрить ворог, як Ромео
До мене прийде стиха, невидимий.Сьвященнодїйствіє своє коханки
Звершають при одній красї. Коли-ж
Любов слїпа, то з ніччю в лад іде
Ще лучче. О поважна ніч, матроно,
Одягнена пристойно в чорні шати !
Прийди, навчаючи, як утерять
І вийграти менї, пійшовши в заклад
За два незаплямлoвані дївоцтва.
Накрий же чорною полою кров,
Що тріпає в щоках соколиком
Самітнїм, докiль дикая любов,
Оговтавшись, вбачатиме в учинку
Любовному єдину чесність чисту.
О ніч, іди ! Ромео, ти в ночи
Мій день: прилинь же в купі з нею.
Бо ти лежатимеш на крилах ночи,
Білїщий снїгу в ворона на спинї.
Приходь, кохана, люба ночи,
З затуленим у темряву чолом,
Оддай менї мого Ромеа, а коли
Умре він, ти візьми, розріж його
На зіроньки дрібні; то він тобі
Осьвітить лик небесний так осяйно,
Що сьвіт увесь полюбить ніч одну,
Та й годї кланятись палкому сонцю.
О, я купила скарбівню любови,
Та не втїшаюсь нею: а сама
Запродалась, — нема і з мене ще
Утїхи. Так загаяв ся сей день,
Мов перед сьвятом ніч для бідолашньої
Дитини, що новеньку має вже
Одежинку, та не надїне... Ось
До мене мамка з новинками йде.
Хто-б нї казав менї що про Ромеа,
Його слова небесна красномова.Входить мамка з верівками.
Ну, мамко, що ? Що в тебе? верівки
Для милого Ромеa ?Мамка.
Верівки.
(кидає їі на долівку)Джульєта.
О лишечко ! чого ти ламлеш руки ?
Мамка.
Ой пробі, пробі ! вбито і вбито ! вбито !
Джульєта.
Чи небо-ж так завидувати може ?
Мамка.
Ромео може, хоч не може небо.
Ромео, о Ромео! хто-б се думав?Джульєта.
Що ти за демон, що мене так мучиш ?
Від сеї муки заревли-б у пеклї.
Ромео вбит? Скажи одно лиш „так",
І се слївце мене отруїть гірш,
Нїж ядовитий погляд василиска.
Промов його, і я впаду без духа.
Чи він убит, чи жав ? Чи „так“ чи „нї* ?
Убитий — вимов „так”, а жив — то „нї".
Одно слівце, і я жива чи мертва.Мамка.
Своїми бачила очима рану...
О Господи ! тут на музькій грудинї.
Страшенний труп, бездушний труп крівавий...
Блїдий мов попіл у крові червоній.
Кров запеклась... Зомлїла я зирнувши,Джульєта.
О трісни, серце, ти банкроте вбогий !
Вернись у землю, земле ти мерзена !
Кінчись, движеннє, тут ! Нехай обох
Несуть нас із Ромеом хоронити !Мамка.
Тибальте мій, ти друже мій найлуччий !
Тибальтоньку, ласкавий, чесний пане !
Ой лучче-б смерть, нїж смерть твою вбачати !Джульєта.
Що-ж се? сама собі противна буря ?
Ромеa вбито, а Тибальт скінчив ся ?
Мій любий брат і мій супруг любіщий ?
Труби-ж, страшна трубо страшного суду !
Бо хто зоставсь живий, коли сих двох не стало ?Мамка.
Тибальт убит, Ромео ж ваш — банїта.
Ромео, що Тибальта вбив, банїта.Джульєта.
О Боже ! се рука Ромеa кров
Тибальта шролила?Мамка.
Так ! так ! його !
Джульєта.
О серце гадини, заховане в квітках !
О дивная красо, вертепе крокодиля !
Уквітчаний тиран, ангеловидний демон !
Голубоперий крук, ягня хижововкасте !
Паскудна суть в божественній подобі !
Пекельний праведник, пшановний злодїяка !...
Природо, що тобі у тартарі робити,
Коли ти злющого диявола вселила
У смертному раю божественної вроди ?
Чи видано коли таку ледачу книгу
Так пpeокрашену ? І як же ce єхидство
Мерзене та живе в таких палатах пишних ?Мамка.
Нема в мущин нї чесности, нї віри,
Нї правди, нї добра; всї зрадники,
Перевертнї, обманщики ледачі.
Де мій слуга? Дай трохи aqua vitae.Від сих турбот, від горя та плачу
Я зстарілась. Побий Ромеa сором !Джульєта.
Щоб твій язик опух за се погане слово !
Чи то-ж для сорома создав Господь Ромеa ?
Нї, на його чолї стидав ся-б сором cїсти.
Бо се престол, де честь сидить в коронї,
Владичиця землї, цариця вcїх народів.
О, не по людськи я кляла його, картала !Мамка.
Як можна вам хвалити душогубця,
Що брата вашого зігнав із сьвiта ?Джульєта.
Як я могла-б гнївним картати словом,
Кого моїм супругом звати мушу ?
О бідний нане мій І хто-ж за тебе озветь ся,
Коли і я тебе зневажила так тяжко ?
За що-ж убив єси мого, ледачий, брата?
Бо той ледачий брат хотїв тебе убити.
Вернїте ся в свою криницю, марні сльози !
Ви мусите платить свою данину тузї,
Та помиливши ся, вишлачуєте щастю.
Жив, жив Ромео мій, що хтїв Тибальт убити,
А сам Тибальт убит, що кинувсь на Ромеa.
Яснїє сонечко: чого-ж менї тужити?
Я чула гірше щось, нїж смерть Тибальта брата.
Хотїлаб я забуть, що так мене вразило,
Да тяжко налягло воно менї на серце,
Мов окаянному страшенний гріх на душу.
„Тибальт убит, Ромео-ж ваш-баніта“.
Банїта, слово ce, одно слівце „банїта"
Убило про мене Тибальтів десять тисяч.
Доволї і в тому біди, що брата вбито.
Нехай би вже й кінець. Коли-ж біда не любить
До нас ходить сама, коли їй треба инших
Лихих пригод і бід тягти з собою низку !За вістю, що Тибальт убит, сказати-б лучче:
Що вбито і отця, чи матїрь, чи обох,
Щоб нам жалю й плачу доволї наробити.
Нї, за новинкою про смерть Тибальта, зараз
„Ромео твій банїт“ ! Сказавши cї слова,
Убито і отця і матїpь і всїх нас,
Ромеa і Тибальта і Джульєту, всїх, усїх !
Ромео мій банїт ! Немає в сих словах
Нї міри, нї кінця, нї краю, нї границї:
В них смерть, безкрая смерть, та горе невимовне.
Де, мамко, панотець ? де, мамко, шанїматка?Мамка.
Тепер вони в сльозах голосять над Тибальтом.
Чи хочете до них ? я проведу туди вас.Джульєта.
Нехай вони йому обмиють слїзми рани.
У них і висохнуть, а я до віку буду
Оплакувать мою розлуку із Ромеом.
Візьми сї верівки... О горенько вам бідним !
О горенько менї ! Ромео наш — банїта.
Він з вас зробив великий шлях до мене,
Та я умру сама дївуючи вдовою.
Іди, я хочу спать, великим сном заснути:
Замісь Ромеa смерть до серця пригорнути.Мамка.
Ідїть, спокійте ся. Я знаю, де Ромео.
Біжу, знайду його, нехай розважить вас.
Чи чуєте? знайду; сю ніч він буде тута!
До сховища його ходи одна мінута.Джульєта.
О, вишукай ! Оддай сeй перстень з бирюзою,
Проси його прийти прощати ся зо мною.(Виходять.)
Сцена третя.
Келїя отця Лаврентія
Входять отець Лаврентій та Ромео.
О. Лаврентій.
Та ну бо вже, страшний ти чоловіче!
В твій дух сумний влюбила ся печаль,
А халепа з тобою й одружилась.Ромео.
Що нового? Який був присуд князя?
Яке менї готуєть ся ще горе
Недознане?О. Лаврентій.
О любий сину, ти
Давно живеш в такій сумній дружинї.
Принїс тобі отсе я князїв присуд.Ромео.
Що-ж він, коли не смерть, міг присудити?
О. Лаврентій.
Із уст у нього кара лекша вийшла.
Не смерть, а жизнь, та тілько не в Веронї.
Ромео.
Банїция! О, нї, скажи, що смерть!
Се гірше смерти. О, лиш не кажи:
Банїция!О. Лаврентій.
Вигнанець із Верони,
Ти маєш сьвіт увесь перед собою.
Ромео.
Нема його нїде, опріч Верони.
Чистилище там, вічня мука, пекло.
Банїта тут — банїта в цїлім сьвітї.
Хиба-ж воно не смерть? Кажи менї,
Банїция не смерть? Се все одно,Що голову відтяти золотою
Сокирою на гіршую наругу.О. Лаврентій.
О смертний гріх, о грубая невдячність !
Твою вину карає право смертю,
А добрий князь відсунув право геть,
І чорне слово „смерть" зробив вигнаннєм.
Велика ласка се, і ти не бачиш.Ромео.
Тортура, а не ласка. Небо тут,
Де ЮлЇя живе: що кожен кіт
І пес, і миш малесенька, і кожна
Нїкчемна тварь живе на небі тут,
І може на її красу дивитись;
Ромеу-ж зась ! Більш має вільности,
Поваги, приступу, нїж той Ромео,
І мясникова муха. Бо вона
На дивно білу рученьку Джульєти
Сїдає, з устоньок її безсмертне
Єсе і смакує щастє, — з устоньок,
Що червонїють з сорома, за гріх
Вважаючи свій власний шоцїлунок.
Ромеу-ж сього зась ! бо він вигнанець.
Що можна мусї, він нехай втїкає...
Чи вже-ж нема в тебе такого яду,
Чи гострого ножа, чи наглої
Якої смерти, щоб згубить мене,
А тілько слово ce „банїция“ ?
Банїция! Мій отче, грішники
Ревуть у пеклї слово се страшенне.
О, де-ж у тебе серце, отченьку ?
Ти-ж ісповідник, розрішитель наш
І мій найблизший друг, — роздавив
Мене єси сим словом... Га, банїта !О. Лаврентій.
Ти одурів з кохання. Вислухай
Хоч коротеньке слово. Слухай бо !Ромео.
О, знаю! знов ти про банїцию.
О. Лаврентій.
Я дам тобі знарядє проти неї,
Гіркої долї молоко солодке,
Так, фільософію. Вона тебе
В банїциї розважить.Ромео.
Знов за те-ж !
На шибеницю фільософію !
Коли вона Джульєти не сотворить,
Не пересадить міста, не примусить
До відклику Ескаля, то й мовчи
Про неї : бо вона нї нащо.О. Лаврентій.
Нема, бачу, в безумного ушей.
Ромео.
Бо у розумного нема очей.
О. Лаврентій.
Дай про твою біду поговорити.
Ромео.
Шкода, шкода : бо ти не чуєш серцем.
Колиб ти молодий був, так як я,
І Юлїя була любов твоя,
І вбив Тибальта зараз повінчавшись,
І чув, як я, і вигнан був, як я ;
Тодї-б ти міг по правдї говорити,
Волоссє рвати, бити ся об землю,
Як я тепер, і міряти могилу...(З надвору хтось стукає).
О. Лаврентій.
Вставай, щось стукає. Устань, Ромео!
Ромео.
Ховатись ? Нї ! хиба мої зітхання
Туманом навкруги мене окриють. (Знов стукає.)О. Лаврентій.
Чи чуєш ? стукає. Хто там? Устань !
Тебе ухoплять... Підіймайсь, вставай ! (Стукає.)
Сховайсь у студію. Знов... Божа воля !
<poem>Яке безуміє ! Іду, іду !
Хто там так грукає ? хто ти? чого ?Мамка.
(за дверимa.)
Пустїть, то й знатимете, хто й чого.
Я від Джульєти.О. Лаврентій.
О, витаємо !
Входить мамка.
О отченьку сьвятий! мій отченьку !
Скажіть, де муж моєї панії, де ?О. Лаврентій.
Ось на землї, од слїз пяний, безумний.
Мамка.
О, так і шанї, так зовсїм !О. Лаврентій.
Нещасна
Симпатія ! Іх горе порівняло.
Мамка.
Оттак лежить, то xлипає, то плаче,
То плаче знов, то знов захлипає.
Устаньте ! встаньтe, коли ви мущина !
Задля Джульєти, задля неї встаньте !
Чого в таку вдавати ся вам тугу ?Ромео.
Се мамка?
Мамка.
Добродїю, смерть усьому конець.
Ромео.
Ти щось таке казала про Джульєту ?
Що з нею ? Чи вона мене не має
За дикого розбійника, що я отсе
Первоцьвіт щастя нашого зашлямив
Трохи не власною її-ж крівцею?
І де вона? і як вона? і що
Говорить потайна моя супруга
Про нашу потайну любов нещасну ?Мамка.
О, нї! вона нїчого не говорить,
А тільки плаче, плаче ; а там знов
На ліжко падає; а там встає
Та зве Тибальта та Ромеa — кличе,
А там упаде знов...Ромео.
Мов ce імя
Із смертоносної гармати стрелить
І вбє її, так як рука проклята
Убила її родича. Скажи,
Мій отче, о, скажи, в якій шоганій
Частинї сеї анатомії
Імя те криєть ся? Скажи менї,
Щоб я розруйнував його жилище !(Виймає свого меча.)
О. Лаврентій.
Впини свою одчаянную руку !
Чи ти людина? образ твій говорить,
Що ти не звірь. Жіночі в тебе сльози,
А Фурія без розуму звіряча.
О неподобна женщино в мужському
Подобії ! о злоподібний їй
Звірюко! ти мене дивуєш вельми.
Кляну ся нашим орденом сьвятим,
Я думав більше мужества в тобі.
Та-ж ти Тибальта вбив? то і себеУбєш ? убєш іще й жону свою,
Що тілько і живе твоїм життєм ?
Наситиш на собі ненависть кляту ?
Чого клинеш свій рід і землю й небо ?
Аджеж вони стрічають ся всії троє
В тобі, а ти нехтуєш їх всї разом.
Фі, Фі ! соромиш образ і любов
І розум твій. Ти — мов той Жид лихвярь,
Що має повню у всьому, та все
Так обертає, що нї образу
Людському, нї любови, нї уму
Нема з того шаноби нї поваги.
Величний в тебе вид, але воскóвий,
Далекий од достоінства мущини.
Твоя присягнена любов — порожня зрада.
Вона вбиває ту, котрій ти кляв ся.
Твій розум — орнамент краси й любови,
Заблуканий проводирь їх обох.
Мов у того дурного козарлюги
У розї порох, загорів ся він
Од власної безтямности твоєї ;
Чим боронить ся мав, тим і скалїчивсь.
Ну, що-ж, мій друже? уставай ! Джульєта
Твоя жива, задля котрої
Ти був умер ! Щасливий ти на сьвітї :
Тибальт хотїв тебе убить, а ти
Тибальта вбив. Щасливий ти на сьвітї:
Тобі грозила кара, а за тебе,
Мов друг який, озвалось право, тілько
Велїло геть зійти. Щасливий ти :
Благословеннє сяє над тобою,
І щастє всії дари тобі несе ;
А ти мов примховата та шерепа
Ще й кобзиш ся проти любови й долї.
Гледи, гледи: такі вмирають жалко...
Іди-ж до любої своєї, як булаУмова в вас; розваж її у смутку.
Та бережись, не гай ся аж до ранку :
Тодї до Мантуї вже не проїдеш.
Там житимеш, аж докiль час найдеть ся,
Що виявим ваш шлюб, настроїмо
Своїх, як випросити в князя милость,
І викличем тебе щаслившого
У двацять сотень тисяч раз против
Того жалю, з яким ти зійдеш геть.
Ти, мамко, йди попереду. Витай
Од мене паню, і нехай вона
Господу всю пускає в обляги.
Тяжка печаль поможе їй до сього.
Ромео-ж прийде.Мамка.
О Господи ! стояла-б я всю ніч
Та слухала такі хороші речі.
О, вченнє сьвіт! — Добродїю, скажу
Моїй панянцї, що ви прийдете.Ромео.
Скажи, нехай готуєть ся мене
Корити.Мамка.
Ось, добродіїю, ще перстїнь,
Вона велїла вам оддати, ось !
Не гайте ся-ж: бо робить ся нерано.(Виходить.)Ромео.
О, як же се вспокоїло мене!
О. Лаврентій.
Іди; добраніч ! Тільки знай: в тому
Судьба твоя, чи в досьвiта ще вийдеш,
Чи в ранції звідсїля, перевдягом.
Живи у Мантуї. Твого слугуЗнайду, і він звіщатиме тебе
Від часу до часу звідсїль про все.
Дай руку, та й прощай. Темнїє вже.(Виходять).
Сцена четверта
Сьвітлиця в Капулєтовім домі.
Входять Капулєт, панї Капулєт і Паріс.
Капулєт.
Так речі склали ся, добродїю,
Що нам дочки не було часу вмовить.
Вона любила родича свого
Тибальта нїжно, й я любив його.
Що-ж? родимо ся ми на те, щоб мерти.
Нерано вже: вона до нас не зійде.
Та празда, що я й сам, колиб не ви,
З годину вже уклав ся-б на спочивок.Паріс.
Пора печалї не для залицяння.
Мадам, добраніч. Кланяюсь панянцї.Панї Капулєт.
Скажу. А завтра я довідаюсь
Раненько, що вона про се нам скаже.
Сю ніч вона замкнулась із журбою.Капулєт.
Добродїю Парісе, сьміло вам
Ручаюсь за любов дочки. Вона
У всЇм моїй покірна буде волї.
Се певна річ. Ти, жiнко, йди до неї,
Закіль ще не лягла, та й обяви,
Що тут мій син Паріс її засватав;Звели — гледиж менї — у середу...
Стій! що бо в нас сьогоднї ?Панї Капулєт.
Понедїлок
Сьогоднї в нас, мій пане.
Капулєт.
Понедїлок ?
Ха! ха ! то в середу ще порано.
Нехай в четвер. Се скажеш їй: в четвер
Вона вінчатиметь ся з любим ґрафом.
Ви будете готові ? По душі вам
Сей поспіх ? Ну, не бучно буде в нас.
Один чи два приятелї. Бо, бачте,
Тибальта вбито так недавно ще,
То скажуть, ми байдужливі про нього,
Коли весїллє правимо гучне.
Тим буде в нас пять-шість приятелїв,
Та й годї. Ну, що скажете? в четвер ?Паріс.
Я-б рад, щоб той четвер сьогоднї був,
Мій пане.Капулєт.
Ну, то й добре, у четвер.
Іди-ж до Юліїї, ще не лягавши,
Та приготов її к весїллю зараз.
Прощайте, пане мій. А дайте, гей,
Менї в кімнату сьвітла ! Вже так пізно,
Що скоро буде й рано. На добраніч. (Виходять.)
Сцена пята
Джульєтина кімната.
Входять Ромео та Джульєта.
Джульєта.
Ти йдеш уже ? Ще день не скоро буде.
Се соловей, не жайворонок, нї,Пронизує твое лякливе ухо.
Співає він в ночі, на яблунї.
Вірь, серденько, менї: се соловейко.Ромео.
Се жайворонок, вістник ранку,
Не соловей. Диви ся, серденько,
Завидливі вже смуги де - не — де
Облямували хмарки на востоцї.
Нічні вже догоріли сьвічечки,
І жвавий день уже піднявсь на пальцї
Зверх туманистої вершини гір.
Втечу від тебе — жизнь, зостанусь — смерть.Джульєта.
Се метеор якийся вийшов з сонця,
Замісто сьвіточа тобі в ночі,
Як будеш їхати до Мантуї.
Побудь ще трошки: рано ще втїкати.Ромео.
Нехай мене піймають і скарають,
Я рад твою вволити волю, серце.
Так, cїрий сьвіт, се ще не очи ранку:
Се Цинтія посьвічує дугою.
Не жайворонок се, що так дзвенить
Під небом десь у нас над головами.
Любіш менї зостатись, нїж iти.
Являй ся-ж, смерте ! Юлїя так хоче.
Поговорімо, серденько, — ще рано.Джульєта.
Вже днїє, днїє ! о втїкай звідсїль !
Сей жайворонок так співає дико,
Фальшивить, ріже вухо... о противний !
Що жайворонок любо тягне пісню,
Неправда се: він розлучає нас.
Що жайворонок взяв у жаби очи —
Нехай би взяв і голос, щоб обох насВжахнути равом, різно розігнавши.
О, йди-ж, іди! бо днїє більш та більше !Ромео.
Ти кажеш, серце, днїє більш та більш ?
Нї, меркне більш та більше наше щастє.Входить мамка.
Мамка.
Мадам!
Джульєта.
Що, мамко?
Мамка.
Пань-матка ваша йдуть до вас в кімнату.
Розвиднїлось; остережітесь; годї. (Виходить).Джульєта.
Впусти-ж, віконце, день! Лети геть, жизне!
Ромео.
Прощай ! Ще поцілуймось, та й спущу ся.
(Ромео спускаєть ся.)
Джульєта.
Моя любов, мій пане, мужу, друже,
Що дня і що години сповіщай :
Бо і в одній мінутї много днїв.
О, так лїчивши, я старезна буду,
Закіль іще мого Ромеa вгледжу.Ромео.
Прощай ! Я нагоди не пропущу,
Щоб привітати, серденько, тебе.Джульєта.
Ти думаєш, ми ще побачимось ?
Ромео.
Я не сумнюсь, і смуток наш колись
Обернеть ся в солодке розмовляннє.Джульєта.
Моя-ж душа недобре щось віщує...
Як ти отсе стоїш так низько долї,Менї здаєть ся, наче ти в могилї.
Чи се менї ввижаєть ся, чи ти поблїд?Ромео.
Вірь серденько, і ти блїда страшенно.
Суха печаль пє нашу кров .. Прощай!(Виходить.)
Джульєта.
О щастє, щастє! вcї зовуть тебе капризним.
Колиж кашризне ти, що-ж ти робитимеш
Із тим, хто славить ся статочністю сьвятою ?
Бувай-же, щастє, ти капризне: бо тодї
Надїюсь, ти його держатимеш недовго,
І знов до мене вернеш...Ромео.(під дверима.)
Що ти, доню ? встала ?
Джульєта.
Хто се ? чи се не панії матка?
Ще не лягала, чи так рано встала?
Чого-б се їй прийти в таку годину ?(Входить панї Капулєт.)
Панї Капулєт.
А що, Джульєто?
Джульєта.
Я, мадам, недужа.
Панї Капулєт.
Все плачеш про свого кузена смерть ?
Плачем не виплачеш його з могили ;
А вимила-б, душі йому не вернеш.
То годї вже любов свою являти.
Без міри плач малий ясує розум.Джульєта.
Дарма, нехай свою оплачу втрату.
Панї Капулєт.
Се тілько ти свою утрату чуєш,
А той, кого оплакуєш, не чує.Джульєта.
І чуючи свою тяжкую втрату
Оплакувати друга буду вічно.Панї Капулєт.
Нї, дочко, ти оплакуєш не друга :
Ти плачеш, що живим зоставсь ледачий,
Убивши друга.Джульєта.
Хто, мадам, ледачий ?
Панї Капулєт.
Ледачий ? хто-ж ? Ромео.
Джульєта.
Нї, між ним
І між ледачим много миль дороги.
Прости йому Господь, як я простила,
Хоч більш усїх мене він запечалив.Панї Капулєт.
Тим, що живе на сьвітї харцизяка.
Джульєта.
О, так, мадам, — від рук моїх далеко.
Колиб же я одна над ним помстилась !Панї Капулєт.
Не бій ся, помсту ми йому обмислим.
Ну, годї-ж плакати. Я в Мантую,
Де той втїкач живе, до одного
Пошлю, що дасть йому дання, і швидко
Спровадить до Тибальта злюку.
Тодї, вповаю, й ти удовольниш ся.Джульєта.
Так, я удовольнюсь, побачивши
Ромеa... мертвим... стало серце в мене,
Як любого свого втеряла друга.
Мадам, коли ви знайдете кого,
Щоб дав дання, сама я приготовлю.Нехай Ромео випє та й спочине.
О, як я мучусь, чуючи про нього,
Та не вбачаючи самого, щоб
Любов мою до родича на тїло
Того всю вилити, хто вбив його !Панї Капулєт.
Аби отрута, я знайду такого...
Тепер скажу веселе щось тобі.Джульєта.
Веселе лїками було-б тепер.
Що ж там таке? благаю вашу милость.Панї Капулєт.
Ти маєш доброго отця, дитино:
Він визволить тебе з твоєї туги.
Бо вигадав тобі велику втїху,
Що ти й не думала й не сподївалась.Джульєта.
Мадам, скажіть, що-ж се за втїха буде ?
Панї Капулєт.
Ах, дочко! у четвер отсе заранї
Паріс тебе заміжжєм ущасливить.
Звінчаєтесь в Петра Сьвятого в церкві.Джульєта.
Клянусь Петром і церквою сьвятою,
Заміжжєм він мене не ущасливить !
Дивуюсь, що за поспіх вам І Вінчатись,
Докiль ще він не залицявсь до мене!
Мадам, скажіть будласко панотцеви
Добродієви, що не хочу я
Ще заміж; а колиб уже, схотїла,
Клянусь, скоріш Ромеу, нїж Парісу
Я віддалась би.Панї Капулєт.
От весела звістка !
Ось панотець іде. Кажи сама.
Побачиш, як він се прийме від тебе.Входять Капулєт і мамка.
Капулєт.
Як сонце сяде, зросить ся земля.
Як cїло-ж сонце нашого небожа,
То й дощ іде...
Ге, що се? ринва, дочко ? все в сльозах ?
Все ливень ? У такім маленькім тїлї
У тебе в купі й барка, й море, й вітер.
Бо в тебе у-в очах, неначе в морі,
Прилив і одлив слїз, а барка — тїло,
Що плавле у водї солоній : вітер,
Зітхання се твої, що борючись
Із слїзми ревними, а сльози з ними,
Зруйнують і потоплять хирне тїло,
Коли не вщухне зараз хуртовина.
Що, жінко? зна вона вже нашу волю ?Панї Капулєт.
Зна, пане мій, та дякує, не хоче.
Щоб ти, дурна, із гробом повінчалась !Капулєт.
Ге, стій лиш, стій, спитай ся перше в мене.
Не хоче, кажеш ? дякує ? і не гордить ся
Нїкчемниця, що ми їй iзнайшли
Такого жениха вельможного ?Джульєта.
Нї, не горджусь, а тілько дякую.
Ненавидним бо нїчого гордитись;
Та й за ненавидне я дякую,
Коли добро хотїли ним зробити.Капулєт.
Метикуваннє ! Ге, що се таке ?
Гордитись... дякувать... не дякую...
Нї, не горджусь... Шаняночко моя,
Не дячтесь дяками і не гордуйтеПогордами, а тілько злагодьте
свої гарненькі цїби, щоб іти
До церковки ; а то я й на налигач...
А, блїдолице стерво, потacкyxo !
А, саломорда !...Панї Капулєт.
Фі ! чи ти скрутив ся ?
Джульєта.
Татусю, я прошу вас на колїнах,
Дозвольте хоч одно промовить слово.Капулєт.
Геть к бісу, потаскушко I неслухняна
Шерепо ти ! Кажу тобі: до церкви!
Ато до віку не дивись на мене.
Мовчи менї ! нї слова не відказуй !
Бо руки в мене вже сверблять.... О жінко !
Ми думали, що Бог нас покарав,
Не давши більш дїтей, як сю одну.
Тепер я бачу що й одної много.
Се Бог на нас шослав тяжке прокляттє.
Геть, ледащице, пріч !Мамка.
Благослови
Ії Господь ! Мій пане, не годить ся...
Капулєт.
А ти чого, розумнице ? Мовчати,
Пруденїє ! іди до свах своїх !Мамка.
Я злого не кажу...
Капулєт.
То й геть звідсЇль !
Мамка.
І слова не промовити?
Капулєт.
Геть, дуро !
Іди свій ровум покажи кумі
За чаркою, а нам його не трєба.Панї Капулєт.
Ти вельми вже гарячий.
Капулєт.
Боже мій !
Та я з ума зійду. День, ніч, година,
Негода, праця, гра, сам, із гістьми,
Все, все одна була турбота в мене,
Щоб одружить її. Тепер обмислив
Її вельможним ґрафом женихом,
Багатим, родовитим, молодим,
Вродливим, вихованим добре, сутим,
Як то мовляють, в добрих норовах,
З пропорциями в тїлї і в умі —
Чого-б хотїти ще ? Нї, ся дуреша,
Скиглява кукла знехтувала щастєм,
Пищить: „Не хочу заміж"... „Не люблю“...
„Ще молода"... „Прошу мене простити“.
Коли не хочеш заміж, ось як я
Тебе прощу: пасиcь собі де знаєш !
Не будеш ти зо мною жити в купі.
Подумай, розсуди. Я не шуткую.
Четвер не за горами. Положи
На серце руку і зміркуй собі :
Коли моя ти, я тебе віддам
Приятелю ; а коли нї, мандруй,
Проси, вмирай із голоду, як знаєш.
Бo — от моя душа — зречусь тебе,
І що моє, твоїм во вік не буде.
Зміркуй собі. Я клятви не зламаю. (Виходить.)Джульєта.
Невже немає жалости на хмарах,
Щоб прозирнуть до дна моєї муки ?
О матїнко! не відшихай мене !На місяць, хоч на тиждень відложи
Весїллє се страшне, або-ж стели
Постїль менї в каплицї край Тибальта.Панї Капулєт.
І не кажи! Нї слова не промовлю.
Роби як хоч. З тобою ми чужії. (Виходить.)Джульєта.
О Боже! Мамко, як сього позбутись?
Супруг мій на землї, але присяга
На небі. Як її вернути з неба,
Докіль її мій муж не верне сам,
Покинувши сей сьвіт? Розваж мене,
Порадь мене. Ой леле, лелечко!
Як небу на таку нїжну істоту
Такі страшенні западнї зсилати!
Що скажеш, мамко? Може маєш ти
Одради, радости яке словечко?Мамка.
По правдї, ось яке. Ромео ваш
Вигнанець. Заложити сьвіт увесь
Нї за що, не зосьмілить ся він з роду
Вернути ся, щоб требувати вас.
Коли-ж вернув ся-б, то хиба-б украв.
Отсе-ж коли так речі склали ся,
Я думаю, вінчатись би вам з ґрафом.
О, він чудесний пан!
Ромео — віхоть перед ним, мадамо.
В орла нема очей таких зелених,
Таких ярких та гарних, як в Паріса.
Будь проклята моя душа, в cїм другім
Заміжжі будете ви геть щаслившi.
Воно-ж бо лучче першого; а хоч і нї,
То перше вмерло, — все одно що вмерло.
А з мертвого нема вже вам ужитку.Джульєта.
І ce говориш ти менї від серця?
Мамка.
І від душі, будь прокляті обоє!
Джульєта.
Амінь.
Мамка.
Що?
Джульєта.
Ти розважила мене
На диво. Йди собі. Скажи паньматцї:
Я, прогнївивши панотця, іду
До келїї отця Лаврентія,
Щоб висповідавшись, покутувати.Мамка.
О, я скажу! Отсе розумне дїло! (Виходить.)
Джульєта.
О, бабо ти проклята! злющий чорте!
Которий гріх твій гидший: чи хотїти,
Щоб я зламала віру, чи сквернити
Мого Ромеa тим же язиком,
Що вихваляла ти його під небо
Так много тисяч раз? Ідиж собі,
Пораднице. Од нинї тайна серця
Мого тобі замкнена. Ще пійду
Шукати лїків у черця сьвятого.
А не знайду, то маю власть умерти.(Виходить.)
