Посестри. Часопис №22 / Україна-2022. Інавгураційна промова на Х Шульцфесті в Любліні
Я сповнена поваги до людей із кола Шульца – істориків і літературознавців, митців, поетів, діячів культури: вони, попри масштаб трагедії, свідками якої ми є з 24 лютого 2022 року, прийняли, мабуть, непросте рішення – провести черговий фестиваль. Він став іще одним знаком опору варварству й деструкції, які несе російський агресор Україні. Цей фестиваль також – ознака впевненості, що, як сказав у цьогорічному великодньому зверненні президент Володимир Зеленський, «світло переможе темряву, добро переможе зло, життя переможе смерть – і неодмінно переможе Україна».
Наша частина фестивалю називається «Жах і уява». Важко уявити собі більш адекватну назву, коли ми сьогодні думаємо про Дрогобич, про Україну, коли ми усвідомлюємо, чим є війна, яку розв’язала Російська Федерація проти України. Ця війна – не просто ще одна невелика традиційна війна, винятковість якої лише в тому, що вона відбувається в Європі. Це не чергова війна за територію, ресурси чи домінування. Ставка в цій війні – саме існування українського народу, бо російський агресор заперечує суб’єктність українців як таку. Іншими словами, йдеться про знищення українців і Української держави.
Архітектором пропагандистської стратегії, яка передувала військовій агресії та супроводжує її, був сам президент Російської Федерації Володимир Путін. Ця стратегія складається з наступних елементів-переконань:
– не існує української нації як такої, що «росіяни й українці це майже один народ» – так писав про це Володимир Путін у своєму зверненні до українців наприкінці 2021 року;
– «росіян і українців» як «майже один народ» пов’язує багатовікова спільна історія, яка в жодному разі не була історією гноблення, утисків чи примусової русифікації;
– українськість як політичне поняття – згідно з Путіним – не є результатом націєтворчих процесів, а винятково результатом змови, що виникла в кабінетах генерального штабу австрійської армії;
– в 2014 році владу в Україні захопили міфічні «фашисти», які переслідують власний народ;
– росіяни мають право, ба навіть зобов’язані, «визволити» українців від «фашистів».
Усі ці елементи і раніше, і зараз творчо розрозробляли цілі легіони кремлівських пропагандистів. Із офіційного російського інформаційного обігу зникли українці як суб’єкт історії (на їхньому місці з’явилися «українські фашисти» – поплічники США та Євросоюзу), а залишилося плем’я малоросів, що є невід’ємною частиною «рускава міра». Про Українську державу мовою Путіна говорять як про «недодержаву», afailedstate, помилку історії.
Поза конкуренцією опинився Дмітрій Кісєльов – керівник урядового агентства «Росія сьогодні», ведучий недільного випуску програми «Вісті», який у цій передачі, щоб деморалізувати українців, навів цитати з Василя Зеньківського. Цей останній, майже невідомий у Польщі, був видатним діячем російського православ’я: його зараховують – разом із Миколаєм Бєрдяєвим, Сергієм Булгаковим або Василієм Розановим – до чільних представників так званої Срібної доби, тобто православного інтелектуального відродження і духовного оновлення в Росії на межі 19 – 20 століть. Він відомий серед іншого як автор двотомної «Історії російської філософії», яка вважається найважливішою працею, присвяченою цій проблематиці. Після захоплення влади більшовиками він утік за кордон, де перебував на еміграції в Югославії, Чехословаччині та Сполучених Штатах Америки. Нарешті він оселився у Франції, де в 1927 – 1962 роках був професором у Православному богословському інституті Св. Сергія в Парижі. В українському контексті особливо важливо те, що Зеньківський із травня до жовтня 1918 року був міністром віросповідань в уряді гетьмана Скоропадського. Зеньківський у 1931 році в своїх спогадах «П’ять місяців при владі» писав (а його слова можна вважати девізом нинішньої російської політики):
«Росія не може й не повинна втратити Україну. Україна мусить це знати – навіть якби це знання дала їй кривава війна; Росія не може «поступитися» Україною комусь іншому (а реальне існування незалежної України поза Росією абсолютно неможливе). Україна має враховувати те, що Росія нікому нізащо не віддасть Україну, незалежно від історичних обставин і волі самої України. Навіть усупереч власній волі Україна має залишитися в складі Росії, і українські політики мають це чітко раз і назавжди зрозуміти, якщо вони хочуть розуміти реальну історичну ситуацію. Це не примха, не Wille zur Macht [воля до влади] з боку «Московії», це сувора і глибока необхідність, із якою повинна рахуватися українська політична думка.
(...) Росія не може існувати без України – з економічних і політичних причин, причому для Росії це – жорсткий імператив історії, її долі. Тут не може бути жодної дискусії, і як би не обурювалися українські політики, з цією неминучістю повинна змиритися твереза й розумна українська політична думка. Якщо Україна захоче боротися з Росією, нехай бореться, але скільки б не коштувала Росії війна з Україною, вона буде вести її до переможного кінця».
Знищення народу, його мови, культури, історії – яка реакція на такі плани була би відповідною? Як можна реагувати на мільйони людей, вигнаних зі своїх домівок, міст, сіл? На тих, кого обстрілювали на дорогах і залізничних коліях України:
Стоять при своїй печалі,
якої позбутись не в змозі,
ховаються всю ніч на вокзалі,
наче в церкві старій при облозі.
[Сергій Жадан,збірка «Тамплієри»]
24 лютого 2022 року ми прокинулися в новому світі, хоча самі ще не знаємо, якого остаточного вигляду він набуде. Деякі з тут присутніх були розбуджені перед світанком звістками від українських друзів про бомбардування Києва, інші дізнавалися про це зі стрічок телевізійних новин. І сталося справжнє диво: поляки, які до цього перебували в жахливих суперечках, почали діяти як злагоджений механізм – політики ухвалювали рішення, що забезпечували правову, фінансову та матеріально-технічну базу, яка дозволяла прийняти мільйони біженців або надіслати військову допомогу атакованому сусідові, органи місцевого самоврядування творили дива, аби оточити турботою велику кількість біженців із перших хвилин їхнього потрапляння на територію Польщі.
Те, що місцеві органи влади великих міст – Варшави, Вроцлава, Гданська, Познані, Любліна – з цим впораються, було очевидно, адже всі ці осередки мали в минулому досвід роботи з трудовими мігрантами, які з’явилися в нашій країні після початку війни на Донбасі в 2014 році. Справжньою несподіванкою було те, що навіть найменші громади як слід впоралися з новими викликами. Бізнес запустив десятки ініціатив допомоги як біженцям, так і самій Україні. Тяжко переоцінити активність громадських організацій. У першу чергу благодійних організацій, які підтримують і біженців, і Україну.
Я би хотіла окремо згадати про велику акцію друкування книжок для дітей біженців, яка відбувається під патронатом дружини президента України – Олени Зеленської. Причому виробництво книжок було розпочато менш ніж через два тижні після першого звернення з цього приводу Юрія Марченка з Українського інституту книги. До сьогодні видано десятки тисяч екземплярів книжок, які для дітей-біженців стали мостом до України. Як мені написав Юрій: «Останні два місяці в моєму житті так багато Польщі і поляків, скільки не було за всі попередні роки :-) І яка це Польща! І які поляки!»
Громадські інституції протягом кількох тижнів запустили програми підтримки українських митців: літераторів, людей театру й кіно, музикантів, художників тощо. З Польщі йшла допомога для українських музеїв (зокрема була чудова ініціатива під патронатом варшавського реставратора пам’яток), зоопарків, українських міст (пам’ятаю зворушливий момент, коли мер обложеного Харкова повідомив, що до міста прибув гуманітарний транспорт із Варшави й Познані, і це була перша допомога, яку місто отримало).
Допомога церков, особливо католицької, відбувалася на всіх можливих рівнях: від великих загальнопольських благодійних акцій, із одного боку, і до участі парафіяльних чи монастирських громад. Мабуть, не було парафії чи релігійної громади, яка б не опікувалася біженцями. Необхідно згадати також тих, що виїжджали на кордон забрати людей, які його переходили, і тих, що цих людей приймали під власний дах.
Особливу роль у прийнятті біженців відіграли інфлюенсери–ті, хто щоденно писали про кулінарію чи мейк-ап. Виявилося, їхній вплив у соцмережах (а він справді дуже значний) із успіхом можна використати для ефективної допомоги українцям, які втратили домівки. А перетинали вони польський кордон у різному стані:
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
(...)
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
(…)
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах
[Сергій Жадан, зі збірки «Життя Марії»]
Через велику кількість біженців і безліч поляків, які беруть участь у різних формах допомоги Україні й українцям, цей досвід допомоги може виявитися в майбутньому досвідом покоління. Ще зарано робити вичерпні висновки, але те, що публіцисти згадують часи першої «Солідарності» як найточнішу аналогію для масового руху на підтримку України й українців – є знаковим.
Для мене особисто немає сумніву в тому, що цей дивовижний рух допомоги міг виникнути позаяк раніше, після 2014 року, до Польщі прибула велика кількість економічних мігрантів. Виявилося, що довготривалий безпосередній контакт поляків і українців творить дива. Згідно з дослідженнями громадської думки, проведеними на замовлення Польсько-російського центру діалогу та порозуміння, 74% респондентів оцінили свої контакти з українцями як позитивні, в той час як Україні симпатизували лише 43% респондентів.
Провидіння завжди стереже
того, хто навіть не думав тікати.
[Сергій Жадан, зі збірки «Тамплієри»]
Для нас у Польщі й, ширше, в Європі знаком цієї війни стали мільйони людей, передусім жінок і дітей, які шукають у нас притулку. Проте російсько-українська війна означає також і тих, хто, як написав поет, «навіть не думав тікати». Серед них є чимало наших друзів, чудових письменників. Сергій Жадан – поет, прозаїк, автор шокуючої прози про війну на Донбасі з назвою «Інтернат», багато років є другом фестивалю Бруно Шульца. Сергій свідомо залишився в Харкові, він – один з найактивніших волонтерів, допомагає співгромадянам і ЗСУ. Про Сергія можна сказати так само, як Тамара Горіха Зерня написала про Василя Стуса: «Навіть якщо навколо тебе немає України, навіть якщо там пустка і лід, навіть якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна – це ти». [Тамара Горіха Зерня,«Доця»].
Коли, як виявилося, перед самою війною, Андрій Любка в одному з інтерв’ю сказав, що в разі необхідності візьме до рук зброю – це мені здалося перебільшенням. На щастя, принаймні дотепер Андрій не мусив брати в руки карабін, але він став співзасновником великого гуманітарного хабу в Ужгороді.Дещо відсторонений, із чудовим почуттям гумору Олександр Бойченко зробився волонтером, і тепер, як він мені написав, змушений багато речей робити одночасно («А тепер доводиться все робити одночасно, і це мене найбільше втомлює психологічно»).
Дмитро Стус, зберігач спадщини Василя Стуса і директор музею Тараса Шевченка в Києві, опинився в перші місяці війни в самому її епіцентрі, у відомому трикутнику Бородянка – Ірпінь – Буча. Його Дмитрівка навіть деякий час перебувала під російською окупацією, а російські ракетні установки, які обстрілювали Київ, стояли в кількох сотнях метрів від його будинку. В той час, коли росіяни все ще сподівалися захопити українську столицю, Дмитро доглядав свою помираючу матір – вдову великого поета. Вона померла за день перед тим, як росіяни відступили з околиць Києва, і родині «пощастило», що вдалося знайти для неї труну...
Володимир Рафєєнко, автор чудового роману «Довгі часи», який у минулому мав літературний успіх у Росії (був російськомовним письменником), у 2014 році тікав від рускава міра з Донецька в околиці Києва, а в 2022 році рускій мір вчергове зробив його вигнанцем. Маріанна Кіяновська, охоплена кассандричними передчуттями, перебуває попри все в своєму Львові. Музиканти з «Антитіл», «Kozak System», Андрій Хливнюк – стали членами територіальної оборони, одночасно привертаючи увагу всього світу до своєї країни завдяки виступам із PinkFloyd чи Bono. Залишилися в країні Тамара Горіха Зерня, Андрій Бондар, Софія Андрухович... Усі ці творці, знову говорячи словами Тамари Горіха Зерня, «підносять Україну, як атлет олімпійський факел, до небес» [Тамара Горіха Зерня, «Доця»].
Світ створено так, щоби нам було що втрачати:
цей ліс, цей голос, лівий берег ріки.
[Сергій Жадан, збірка «Тамплієри»]
Сьогодні бути проти війни – значить бути з українцями, які борються за своє існування як існування спільноти.Застерігати від солодких голосів політиків, що мають під рукою довгий перелік міст, за які не варто помирати, і ладні закликати українців піддатися агресорові, адже «мир – найголовніше», хоча жоден із них не закликає Росію негайно залишити територію України.
Такі голоси свідчать, що під маскою гуманізму проступає огидне обличчя постколоніалізму.
Після 24 лютого 2022 року українська доля постала як трагічна й героїчна водночас. Наскільки ж пасують до цієї долі слова Марка Едельмана: «Найголовніше – саме життя. А коли є життя – найголовніше це свобода. А потім віддаєш життя за свободу. І вже невідомо, що найголовніше»!
(Слова типу росія і путін подані в авторській редакції, – прим. ред.)
