Посестри. Часопис №19 / Осінь у Познані

ОСІНЬ У ПОЗНАНІ

 

Обіпрись на мене, світе, обіпрись.

Найсолодші твої липи облетіли,

зарум’янилась рум’янцем горобина...

Та мене щось на плечі твоїм не видно,

підупалий доходяго, світе білий.

Белькотіти годі як пияк «за жисть»,

краще обіпрись.

  

В пальцях кволих ти нічого вже не вдержиш.

Як один повіт маленький маєш межі.

Долю не ковтнеш – бо чималий шматок,

сильний поштовх був – не зупинити крок...

В голові мигтить, все валиться кудись,

отже обіпрись.

 

Нас обох посипле золотистим листям...

Я мовчатиму... Собі клубком вкладися.

Ти скульптура чи стеблини очерету,

невідомо це нікому... Лиш поету.