Посестри. Часопис №179 / Франко як нагода. Тихолоз як текст. Частина перша
Післямова до книжки:
Богдан Тихолоз.Франко як текст: Досліди і досвіди. Львів: Простір М; [Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка], 2021. 992 с. (Серія «Бібліотека Дому Франка». Вип. 10).
І. Франко як нагода
Франко як текст.
Як нечасто ми сприймаємо, розуміємо і відчуваємо Івана Франка саме в такому фокусі..
Кожного разу, коли починаю спілкування з учорашніми випускниками українських шкіл, які завзято і натхненно приходять у простір університету вивчати щось нове, подекуди й кардинально інше, – їхній зір аж ніяк не звернений на Франка. Люди, – кажу їм я, – якщо ви хочете знайти щось справді модерне
В актуальний момент, себто в момент виходу цієї книжки (тóму? цеглинки? компендіуму?) – багато хто в культурному просторі Львова, України, а також українського середовища у світі знає Богдана Тихолоза як активного і концептуального керівника проєктів, менеджера і культуртреґера, популяризатора постаті Івана Франка, прелеґента на публічних подіях. Людини серед людей, з підкресленою потребою бути в середовищі, творити його, ставати його лідером. Не хочу сказати, що це амплуа є прикінцевим і єдино можливим. Пам’ятаємо, що попри все людина залишається таємницею і здатна дивувати всіх, в тім числі себе, якимись новими розкриттями. Так і я: сподіваюся, що ось ці мої рефлексії колись стануть лише проміжним портретом, а попереду, наприклад, портрет, спровокований якими-небудь синтетично-есеїстичними рефлексіями Тихолоза про Франка уже нового рівня, з висоти, а приємніше сказати, з глибини нового досвіду і нових дослідів. А відтак – і нагода нових рефлексій про нього, нових його портретів (Тихолоза, не Франка). Тим часом зараз маємо справу з тим, що було раніше, – з добре структурованим і відповідально оформленим зібранням літературознавчих текстів.
Праці, досліди, сформульовані літературознавчі занурення Богдана Тихолоза станом на сьогодні насправді не прочитані і не оцінені. Може, тому, що своєю гіпертрофованою харизматичністю він у живому просторі актуального культурно-суспільного життя сам глушить таке прочитання і таку оцінку, постійно пропонуючи якісь формулювання, інтерпретації, представлення своєї особистости. А може, тому, що ми досі не мали зібраних докупи, поструктурованих та переосмислених автором десятків його професійних і професіональних, живо-академічних текстів? І тепер, коли ця книжка бачить світ, це – нагода. Нагода певного осмислення і більш вдумливого погляду на явище львівської літературознавчої науки. Нагода пригадати собі важливий, дуже напружений і вкрай результативний період в інтелектуальній біографії Богдана Тихолоза. Нарешті, нагода пізнати глибини, неодновимірність і широкі творчі контексти Івана Франка. Бо ж тримаючи цю книжку в руках, ми не лише сповнюємося поваги і визнання до її автора, але також користаємо. І тепер ці тексти належать нам: а належачи нам, вони отримують нове завдання. Завдання зануритися в глибини, попрацювати з неодновимірністю, розширити горизонти контекстів..
Належу до тих, хто з теперішнього оточення та актуального середовища Богдана Тихолоза знає його досить віддавна. Добре пригадую його свіже і завзяте входження до львівської літературознавчої спільноти. Входження не кар’єрне, не підлабузницьке щодо славних професорів, належних до львівської гуманітарної школи. Входження передусім своїми ідеями, новими постановками дослідницьких проблем, відважним вриванням нового, іншого думання про Франка, напруженого і тотально евристичного намагання його читати, перечитувати і прочитувати. (Саме це може бути феноменологічним ключиком до сприйняття текстів Тихолоза.) Важливо: все це оперте на рідкісну ерудицію – і натóді, а тим більше натепер, коли на таку ознаку особистости, як начитаність, всім не те що байдуже, а навіть начхати.
Тож якщо поглянути на дотеперішню інтелектуальну біографію Богдана Тихолоза, то його можна беззаперечно виокремити з-поміж середовища, і думаю, ніхто не потрактує це твердження як крамолу. Хто знає Тихолоза зразка двохтисячних років, не дасть збрехати, наскільки яскравою він вже тоді був особистістю, наскільки вирізнявся! Водночас хочу сказати й інше: своєму середовищу він дуже завдячує: інтелектуальна інфраструктура Львівського університету зробила Тихолоза тим ученим, яким він, врешті, сформувався і яким постає цією книжкою 2021-го року.
Добре відчуваємо, що сучасний державний університет (Львів тут не виняток) перебуває у стані стагнації, якоїсь перманентної довготривалої кризи, яка ніяк не долається, а навіть поглиблюється. І, без сумніву, той університет, яким він був на початку і в середині двохтисячних років, із сучасної точки зору (а навіть із точки зору більш прогресивних та модерних університетів того часу) зазнав би критики. Але мені йдеться про інше: коли кажу про інтелектуальну інфраструктуру, то маю на увазі передусім ту невидиму, не-фізичну інфраструктуру думання, інфраструктуру дослідження і досвідчення, яку мені, навчаючись у Франковому університеті, неможливо було не помітити, неможливо було не відчути її вплив на собі, неможливо було зачаровано не споглядати її. Що далі, то більше ціную ті моменти в тодішніх наукових тусівках наших літературознавців-франкознавців, коли заслуховував доповідь на семінарі чи конференції, слухав дискусію і спостерігав, із якою насолодою люди вміють обмінюватися своїми прочитаннями. Вже тоді я усвідомив, як це важливо – читати і перечитувати, як важливо бачити контексти – позаду і попереду. І який калейдоскоп розгортає своїми текстами Іван Франко. Власне, відтоді він став для мене передусім явищем тексту – явищем, що має чарівну, дивну властивість бути багатозначним, провокувати різні, помножені на засвідчений досвід, інтерпретації, регенерувати нові ідеї.
Богдан Тихолоз, як випускник Франкового університету і працівник Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (тепер це – Інститут Івана Франка НАН України), був важливою частиною того середовища, тієї спільноти, тої невидимої атмосфери напруженого думання, якій властиві дослідницькі осяяння. Я чув гомін цих осяянь у дискусіях поміж львівськими франкознавцями (багато хто з них уже відійшли від нас), і хоча сьогодні вже й сам не раз переживаю такий стан, тоді подобалося бути поруч із тими, хто таке вміли.
У тодішньому просторі університетських авдиторій і кабінетів не було проєктора та екрану, а отже, й традиції показувати свої дослідницькі висновки та супровідну візуалку на екрані, не було звички фіксувати кожну добру подію звукозаписом (або й записом на відео), не було загального віртуального безмежжя мережі інтернет, без чого вже зовсім скоро стало вкрай незручно. Тодішній технічний супровід університетських наукових подій на сьогодні виявився б зовсім не привабливим і цілком не конкурентоздатним, – якщо ми намагалися би знайти там передвісник сучасних стандартів. Але річ не в тім, бо в тодішньому просторі університетських авдиторій і кабінетів була невидима, віртуальна мережа мови. Доцільна взаємодія цієї мовної мережі, яка у форматі тексту займає якнайменше байтів у комп’ютерній системі (на відміну від, наприклад, важких відеофайлів), але яка з плином часу виявляється дуже важливою. Якесь свято мови, якийсь обмін формулюваннями «досвід-чених» дослідів, якась взаємна кореляція пірнань, якісь перегуки і відлуння. Якесь звіряння. Якась безмежна невидимість і віртуальність того, що стається. Якесь спокійне божевілля гармонійного розуміння літератури – передусім дивного, але доцільного і структурованого артефакту культури.
Так от: не було б цієї видимої і невидимої інфраструктури, не було би Тихолоза. Так само як Франко, за дослідницьким висновком Ярослава Грицака, не став би Франком, якби свого часу бабуся не наполягла віддати його до школи, а відтак до ґімназії, так само не було би Богдана Тихолоза, якби його юнацьке обдарування і щире завзяття вчасно не було інтегроване в парадигму традиції. Погоджуюся, він із неї врешті випірнув, але це вже тема іншої розмови.
Прикметно: раніше люди мистецтва і науки рухалися від розваг, пустощів і пестощів, інтеракції і багатофокусности в дитинстві-юнацтві – до концентрації і мудрости, розгадування таємних знань, віднайдення себе у слові в період зрілости. Поважність і серйозність – це те, що наставало якомога швидше, і те, що було конче необхідним стандартом. В гуманітарній діяльності зокрема. Тепер же навпаки – маємо реверс, рух до зворотного: віднайдене знання, засвідчена екстаза інтерпретації хоче показ(ув)атися, розмножуватися.
Мистецькі, культурні і суспільні процеси в Україні вже тривалий час хочуть оживлення. (Це, зокрема, наслідок і постколоніального становища.) І ці оживлення складніших тем, що раніше звично перебували у просторі академічного фокуса, чимраз далі стають динамічнішими, проте нерідко заходять задалеко, спрощуючи предмет розмови, об’єкт своєї популяризації. І в цих процесах чомусь випаровується думка, що академічна діяльність не втрачає своєї первинної доцільности, що вона не обов’язково мусить бути мертвою, так би мовити, схоластичною, такою, яка конче робить ведмежу послугу – відлякує і знуджує від того, про що говорить. Але ж, панове, живість і натхненність академічного способу говорити ніхто не відміняв! Ба більше, вже тривалий час маю виразне й сильне відчуття, що багато хто з нас знову потребує тривалих досвідів занурення, якихось глибших пережиттів, духовних потрясінь, якихось перемін, метанойї, спровокованої не лише творами мистецтва, але й не-кон’юнктурними і виготовленими з кар’єрних міркувань, а щирими інтелектуальними пошуками-аналізами. В цьому плані книжка Богдана Тихолоза з’являється як ніколи вчасно. Нею він засвідчує: саме така розмова – це початок, це база, це фундамент.. Тож я хотів би, щоб це видання – навіть сам факт його появи на світ, не кажучи про його зміст і драматургію побудови, ставало для молодших (не лише Богданових, а вже навіть і моїх) колег, учнів, студентів – прикладом, взірцем певної моделі. Не для копіювання, а для розуміння певної системи координат, певного стандарту. Бо імпровізація, вільніша поведінка, коли говориш легко у бесіді, на радіо, телебаченні, промовляєш публічно для не-фахової спільноти, з’являється тоді, коли маєш за собою власноруч вибудуваний фундамент, звісно, на зразках і досвідах попередників. У сучасному світі, зокрема у культурно-медійному полі, де автор цієї книжки зараз перебуває найактивніше, це усвідомлення не раз вислизає. І, може, причиною цьому сам Тихолоз. Його продумане, системне і структурно доладне менеджерування культурних процесів, його публічне амплуа популяризатора та актуалізатора, доброго промовця – якось мимоволі змушує не те щоб наслідувати, а активно долучатися саме до такого способу роботи в гуманітарній сфері. Це вкрай корисно і плідно, актуально і доречно, але!: не завжди стовідсотково добре. Авторитет, талант, харизма, як знаємо, можуть завести не конче туди, куди треба. Річ не в Тихолозі – для нього це цілком органічно і важливо. Річ у тім, щоби своїм теперішнім акцентом на публічності, відкритості та інтерактивності культури, літератури, зокрема й постаті Івана Франка – він не спровокував тих, хто покликаний до інших форматів (наприклад, архівної роботи, перекладу, писання статей, есеїв, книжок etc.), – відволікатися, губитися і втрачати себе. Саме тому Тихолозова книжка має ще й важливе методологічне, публічне і навіть політичне значення. Вона пригадує нам, звідки все починається. А починається все із вдумливого читання, з викшталтування власного погляду, із формування своєї інтерпретації, із пройденого читацького шляху: крок за кроком, чесно і правдиво.
Насамкінець: вірю, що Богдан Тихолоз ділиться своїми текстами, формуючи важливий згусток на мапі своєї інтелектуальної біографії, – неспроста. І що ефект весільного старости його не стосуватиметься. Питаєте, про що я? Коли львівські актори-«заньківчани» працювали ведучими на святах, то відтак глядачі театру бачили виразний вплив «халтурок» у стилі гри на високій сцені. Так от, Тихолозова ситуація інакша. Бо вірю, що еволюціонуючи, розвиваючись, стаючи все більше відкритим, а водночас підсумовуючись, закріплюючи порозуміння і зростаючись зі самим собою, цей автор готується і налаштовується до нової якости свого дослідницько-мислительного розгортання.
