Посестри. Часопис №85 / Станіслав Лем і Львів, якого ми не знаємо
«Те, що від міста, яке я покинув, не залишилося і сліду, було добре. Це створювало ілюзію, ніби тоді я жив на якійсь іншій Землі, серед інших людей; усе те почалося і закінчилося раз і назавжди, а це було нове», – вкладе Лем в уста своєму герою Бреґу в романі «Повернення із зірок», який вийшов 1961 року. І здавалося б, що це не про Львів, який Лем назавжди залишив далекого 1945 року. Втім, і про Львів теж, бо що б ми не писали й які б фантастичні світи не створювали – ми завжди пишемо про себе.
Був теплий осінній день, які у Львові випадають доволі рідко, гупали каштани, а я йшла Єзуїтським садом слідами Станіслава Лема, згадуючи, про які ще львівські місця сказано в його автобіографічній книжці «Високий замок». Лем описував цей парк із такою щемкою ніжністю, як тільки можливо писати про щасливе дитинство – і як примудрився загубитися, як невільно було їсти там смачне морозиво чи про чоловіка з «колесом щастя» і виграші в ньому. А ще саме тут у десять років Лем закохався в дорослу панну. Звісно ж, навряд нині в парку щось залишилось із часів Лема, і навіть назва давно вже інша, добре, що львів’яни підказали, що йдеться про парк імені Івана Франка.
Тож я минаю його, університет, і йду вулицею Богдана Лепкого, де за номером чотири й розміщений будинок Лемів. Тоді ця вулиця називалася Браєрівська, на якій, як і в усьому районі, стоять чарівні сецесійні будинки, багато з яких нині потребують реставрації, але в часи Лема, певно, сяяли в усій архітектурній красі. Новенька меморіальна табличка сповіщає, що в 1921–1941 роках тут народився і мешкав всесвітньо відомий письменник-фантаст, філософ і футуролог. Старовинні двері під’їзду – масивні й наново пофарбовані, але мають такий вигляд, ніби це ворота фортеці. Утім, звідти виходить дівчина, і я прошу глянути під’їзд, бо пишу есей про Лема. «А-а-а, до нас уже приїжджали якісь поляки, – каже вона й заводить мене у старовинний під’їзд. – Бачите, двері відреставрували й під’їзд пофарбували!». Я розглядаю приміщення із гарною ковкою на сходах, залишки старої плитки на підлозі, вікно, яке, можливо, було вітражем, і… яскраво-зелене свіже фарбування стін у радянському стилі. Зрештою, шрами XX століття у Львові невпинно проступають, попри всі спроби налагодити життя і повернутися до старої естетики.
І тоді я подумала, що, певно, Станіслав Лем жив у Львові, який ми зовсім не знаємо – без зеленої фарби на стінах. У місті, про яке він сказав уже в дуже поважному віці, проживши більшість життя в Кракові: «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті». Відповідь я знайшла у книжці польського автора Войчеха Орлінського «Лем. Життя не з цієї землі», який ґрунтовно дослідив біографію письменника і навіть виявив деякі містифікації, до яких Лем вдавався, щоби зберегти свою таємницю і свій біль, провину вцілілого, адже він і його батьки пережили Голокост у Львові й вижили, на відміну від усіх інших численних родичів.
Можливо, саме тому, після 1945 року й виїзду в Краків, Лем ніколи не бував у Львові, хоча доволі часто відвідував Радянський Союз як відомий письменник-фантаст. Можливо, саме тому його автобіографічна книжка «Високий Замок» закінчується у другій половині 30-х років XX століття, коли ліцеїст Лем з іншими хлопцями проходять військовий вишкіл у гуцульському селі. Бо саме так закінчилася юність і безтурботність, насувалися страшні часи.
А може, Лем просто не хотів у цій світлій і доволі веселій книжці про Львів свого дитинства писати про страшні воєнні роки. І хоч сам про себе він пише, що був чудовиськом і тероризував навколишніх, між рядків читаємо, що він був самотньою дитиною, яка з’явилася на світ у вже немолодого подружжя Самуїла й Сабіни Лемів. Та він не лише трощив усі іграшки та грався з інструментами батька, який був лікарем-отоларингологом, а й частував учительку французької алкоголем, який зливав із пляшок у маминому креденсі, тинявся із хлопцями біля Високого Замку, постійно досліджуючи місто, в якому жив. Досліджував вулиці, квартали, кам’яниці й церкви.
Та найбільш докладно описує львівські цукерні, бо все життя Лем обожнював солодке, і навіть ховав за старою шафою від дружини обгортки від цукерок, які знайшли тільки після його смерті. Та з «Високого Замку» ми дізнаємося, що ніде у світі й ніколи більше він не бачив таких вітрин, як у «Цукерні Залевського» на Академічній (нині це проспект Шевченка): тут кілька разів на рік змінювали декорації, котрі були тлом для дивовижних скульптур і алегоричних фігур із марципана. І дуже «лемівська» фраза: «Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки – лискучою глазур’ю».
На цій самій вулиці розміщувалася й інша цукерня, куди вуйко Фридерик привіз малого Сташека, після того як дантист вирвав племіннику молочного зуба. А в «Пасажі Миколяша» (нині площа Міцкевича) була цукеренька з італійським морозивом, де відбувся поєдинок із кузеном Стефаном, хто більше з’їсть морозива. Підлітком Лем дорогою до гімназії завжди проходив біля кіоску з виробами пана Кавураса, де на всі кишенькові гроші купував халву. А ще ж цукерня «Югославія» біля Великого театру, де були найкращі у Львові рахат-лукуми, макагігі, екзотична нуґа, хлібний квас… Солодкі спогади Лема змусили згадати, як, побувавши в найкращих кав’ярнях Відня, Парижу та Кракова, я зрозуміла – ніде немає смачніших тістечок, ніж у Львові. І хоч цукерень часів Лема давно вже немає на мапі міста, все ж традиції смачної випічки продовжуються.
Львів 30-х років, на думку Лема, це тінисті пасажі, горбкуваті вулиці, зелені, наче лісові, алеї. Це час, коли з’явилося звукове кіно і львівські діти ходили на Кінґ-Конґа, Вовкулаку й Мумію. А ще в часи дитинства Лема у Стрийському парку стояла Рацлавицька панорама – велика атракція для кожної дитини. Я відвідала її не так давно вже у Вроцлаві, і мене справді вразило, бо роздивлятися епічну битву на полотні 150×15 метрів, де війська Костюшка б’ють росіян – неабияке задоволення. І, звісно ж, родина Лемів відвідувала театри, проте про Львівську оперу малий Сташек запам’ятав лише велетенську залізну завісу пензля Семирадського («на якій відбувалося так багато цікавих речей») і штанґелі в буфеті – рогалики, притрушені перцем і сіллю. Та найбільше слів він знайшов для барахолки за театром, де скуповував усякий непотріб: гайки, спрацьовані автомобільні маґнета, комутатори, незрозумілі деталі нікому не потрібних приладів… і з усього цього хлопець намагався створювати невідомі досі наукові винаходи. Що ж, врешті книжку Лема «Високий Замок» я придбала на одній із львівських барахолок.
З 1921-го до 1939 року у Львові відбувалися щорічні міжнародні виставки з назвою «Східні торги», і Лем любив ходити туди, коли там безлюдно й порожньо. Бо тоді, ставши біля вежі Бачевських (викладеної пляшками), можна було розбудити сплячу луну і, плеснувши в долоні, слухати, як вона повторювалася чотири, п’ять, шість разів. А за територією Східних торгів було Веселе містечко – «найпрекрасніше місце на світі» з каруселями, фунікулером, палацом із духами, бочкою сміху… а ще із блошиним цирком, де блохи тягали мініатюрні екіпажі й карети, і кабінетом, де можна роздивитися повністю татуйовану жінку.
Проїжджаючи нещодавно повз Високий Замок, я згадала, що на гору не можна буде піднятися до кінця воєнного стану. Але пам’ятаю, який відкривається звідти чудовий краєвид на місто. І, мабуть, він не сильно відрізняється від того, який бачив Лем, тонучи під хмарним небом. У Войчеха Орлінського я прочитала про один момент, про який ніколи не думала із цієї позиції. Він написав, що Львів належить до тих щасливих міст, архітектура яких майже не постраждала під час Другої світової війни. Можливо, це й так, але як бути з тим, що ця війна перемолола всіх, хто жили, творили, любили у цьому місті. І ті, що знали той Львів часів Лема, – розстріляні в тюрмі на Лонцького, вивезені в Сибір, знищені в концтаборах.
У творах Лема багато сказано про самотність – людина перед викликом невідомого й безмежного Космосу. Врешті, це він одним із перших придумав, що можна жити на інших планетах, настільки йому стало нестерпно на Землі, адже свої перші фантастичні оповідання він придумував в окупованому нацистами Львові, ховаючись і живучи подвійним життям. Саме тоді молодий Лем почав мріяти про контакт із іншими, кращими, цивілізаціями та шлях до зірок. Здається, що це було так давно, і світ після тих страшних воєнних і повоєнних років змінився на краще, став безпечнішим і цивілізованішим. Але ні: сучасні люди мріють про колонії на Марсі й живуть у новій нескінченній війні. Може, саме тому вони постійно повертаються до творів Станіслава Лема.
