Посестри. Часопис №169 / Чи буду я подаватися на амністію?
Honny soit qui mal y pense
Ганьба тому, хто вбачає в цьому щось гідне осуду. [1]
Коли вже відчув я, як з-під ступні
Зникає земля Європи мені –
І або ж моря мені залишались глибіні,
Або милість азійської амбасади,
Я – в і д л е т і в, я к г о л у б, а не як подоба тіні,
З а л и ш а ю ч и з м і я м і з е м н о в о д н и м з р а д и.
Тож не питайте мене, к о л и я б у д у в е р т а т и?
Тож не питайте мене, к у д и я с е б е п о д і н у?
Я з тих поетів, котрим – не слова співати,
Я – в л а с н е т е, що співаю, живу і болю невпинно...
І кожен цей вірш я мав у руках – колись чи сьогодні,
Наче той корабельний шкот, що зі штормом злився,
Коли я всміхався до вас – з-над крутежу безодні;
А ви хочете спокусити мене трояндовим л и с т я м?..
Сховайте ж бо десь при собі ці квіти, такі невчасні,
І радше вдайтеся в ремство, що злий я і що затятий,
Бо я – я ніколи не зрадив навіть... н е д р у г і в власних.
Тож скаржтесь, що я не потакую ні своїй, ані вашій втраті.
1856,Париж


