Посестри. Часопис №156 / Уривок третій із повісті «Тефіл»

Життя назовні здавалося наче трохи простішим і чистішим. Надія, якщо придивитись, це таки трохи щось більше, щось більше, ніж усе інше. На дрібку, на міліметр, на секунду. Його поглинав фрагмент простору, видимого тільки крізь віконце. Образ. Не цілість, а відрізок. Відрізок. Шмат життя, шмат світу. Не цілий. Не все. Малесенька частинка. Радість існування. Дрібка того, що правдиве й безперечне. Цілого не можна доторкнутися, доторкнутися можна стегон, грудей, коліна, ліктя, щоки, живота, ока, вуст. Можна торкнутися шматочка кори, не цілого дерева, побачити кілька тисяч зірок, але ж не всі. Цілого не можна ані понюхати, ані скуштувати. Пахне шніцель і фіалка. Піт, грінка, сирник і кава мають смак. Ціле є підробкою, вбиває і скасовує. Теорія всього. Теорія цілого. Ліве крило. Праве крило. Екологія. Вегетаріанство.  М'ясожерство. Бог. Відсутність Бога. Бог у відсутності Бога. Брак Бога у Бозі. Мовлення раз, мовлення два.

Що вона тобі наговорила? То ж сестра того дівчиська з цукерні. Ви зауважили? – спитав Тефіл. – Але це неважливо. Пропаганда природи. Ти пітнієш? Ні? Ну то налий по пів келишка. Мені оце кістки рук почали випинатися. Пнуться, наче намагаються вилізти з-попід шкіри. Лаписька вузлуваті, а кості – глянь-но. Що вони роблять? Вилазять із мене. Відділяються від решти. І немов говорять. Чи не кожна кістка у нашому тілі щось та й розповідає. Бородавка, брунатна пляма, випуклі вени і рештки волосся на пальцях теж щось промовляють. Подивися-но, кості під шкірою, навіть під старою шкірою, мають не найгірший вигляд. Це ще життя, ще тридцять шість і шість, усе ще реальність.

Усі ми реальні, навіть коли маримо. Випнуті кості кажуть: думай собі, що хочеш, але реальність і так геть усе поглине. Моцарта, Баха, Жіда, Мілоша, Пессоа, Вітґенштайна і Бернарда. Косарку, січкарню, плуга і культиватор. Реальність поглине Галілея, Ньютона і Коперника. Жорна, димохід, теплу пічну бляху на кухні і брудну після смаження яєчні пательню. Починання. Мої випнуті кості під сухою, блідою шкірою. Навіть шизофренія не врятує тебе від реальності. Ніщо не врятує від неї. Ані віра в якогось там Бога, у якусь там державу, якесь мистецтво, якусь мову й кохання.

Випнуті кістки. Починання. Випнуті кістки під сухою, блідою шкірою. Не були раніше такими. У мене стільки дивних симптомів. Не можу позбутися їх. А ви можете? Як ви їх терпите? Деякі мене непокоять, а інші маю десь, але вони заволодівають мною, змінюють мене у щось інше. Змінююсь на щось таке, чого пояснити не годен. Коли в мене губи налилися жиром, оце був шок.  Коли я дивлюся у люстро, зовсім не бачу себе. Мушу опановувати себе, щоб не втратити свій образ, щоб змиритися зі своїм виглядом.

Пластичні операції допомагають себе пізнати? Це пошук найвідповіднішого «я»? Стільки їх тепер… Зізнаюся вам, я цього боюся… Можливо, пластичні операції стануть колись обов’язковими, щоб ми усі мали бодай якийсь, більш породистий вигляд… Щоб були гарними. Адже є така штука як розвиток. Невпинний розвиток цивілізації. Мода на породу… На вроду. Носик, щічки чи що там іще… І нижче, і вище… Знаєте, я боюся, що колись до влади прийде хтось такий, хто захоче, щоб світ людей став гарним, щоб краса нарешті перемогла… З красою люди не виграють… Ніколи… Краса нас нищить… І от уявіть собі, що хтось із величезною жадобою краси прийде до влади і зобов’яже усіх до пластичних операцій. Зобов’яже усіх бути вродливими… Та це ж буде годі витримати…

Мода на вроду нас знищить… Пане Розмарине, рятуймося якось, бо мода нас вб’є, винищить… Як ми дамо собі раду? Мода на расу вродливих, інтелігентних, геніальних людей, що їздять у гарних автомобілях і  мешкають у великих, гарних будинках без грибка, мода на расу тих, хто постійно подорожує і вбирається у фірмовий одяг… Мода на метикуватих, на дітей, які роблять кар’єру, на дуже здібних дітей, на дітей, які вдало виходять заміж і вигідно одружуються… Мода на вроду, якість і багатство… Урешті-решт, модна на ліквідацію дешевих забігайлівок. Це мене вб’є.

Ця мода вже існує, чи не так? Я ж маю слушність… Поки що бракує вождя, але він напевно з’явиться… А може, той вождь уже діє, таємно, в таємних бункерах, у секретних садибах, і цьому годі запобігти? Ісусе! Годі запобігти цій моді! Нема порятунку! Треба собі щось вприскувати, колоти, підтягувати… Авжеж. Треба втікати… Летіти в космос… Застрелитися? Знаєте, інколи я годинами просиджую у цій кнайпі. Сиджу з одним супом, бо мені страшно. Це мій сховок… Тисячі разів виходив на Ґарбарську. А потім ховався ось тут. Бо тут – сховок. Розумієте?

Тисячу разів мене притягувало те, що мертве в мені, притягувало, поглинало. У дощ чи погожої днини, чи коли вулиця Ґарбарська по вікна засипана снігом. Виходжу на неї щоденно і починаю. Переступаю позмінно ногами. Туп-туп. Твердий тротуар. Раз, два. Зупинка. Рух. Погляд. Нога раз, нога два. Витріщання. Чухання. Поправляння шапки в зимові дні. Підтирання носа. Пошук виходу на інші вулиці. Починання. Ще раз. Повернення. Сходження вгору сходами, сходження вниз. У кам’яниці, яка пам’ятає тисяча вісімсот сімдесят шостий рік. Ті самі сходи. Мертві сходи, які є у мені живому… Погляд праворуч, погляд ліворуч. Вибір дороги. Знову.

На це все потрібні роки, сотні літ, тисячі. Мені сімдесят? Вісімдесят? Що таке сімдесят років? Що таке сто років? Що таке двісті років? Що таке тисяча років? Що таке мільярд років? Що таке чотири кома шість мільярдів років? Згасання. Стишення. Жодного речення, жодного тіла – твердого чи м’якого, жодного алкоголю і жодної їжі. І не рухати мене з місця навіть на міліметр. Нехай ніхто не посміє доторкатись до мене, пересовувати навіть на сантиметр. А мій прах нехай служить тому ж, чому служить прах дітей на цвинтарі в Тутберґу. Поглинання. Починання.

Розмарин відкрутив кришку і почав наливати горілку. Так, щоб вийшло порівну. Примружив одне око, спершу ліве, потім праве, бо мав такий хист, хоча не кожна людина здатна заплющити одне око, не заплющуючи іншого. Врешті підсунув келишки до себе. І радше вдалося, може, і був якийсь міліметр різниці, але не більше (від міліметру залежить життя). Між міліметровою різницею і краєм келишка Розмарин завважив слід чийогось пальця. Відбиток людської шкіри, бруд, можливо, принесений із ярмарку, де продають коней. І цей слід знову примирив його з існуванням. Реальність. Полегшення.

Білі кулі світла, підвішені на довгих шнурах, творили реальність, яка ставала чудовою. Існування келишків, шніцелів, засклених дверей до відомого ресторану, існування запаху поросят, що їх продавали на базарі, існування грудей жінки за барною лядою, черевиків, плаща й піджака Тефіла, крихт сирника у кишені його піджака, сигаретного диму, що клубочився біля світляних куль, волосся Тефіла, нігтів, його випнутих кісток, існування відбитка пальця на келишку, прозорої рідини у склянках, горіхових панелей на стінах, снування десятків очей, що вдивлялись у пиво, жіночих очей, що вдавали щастя, очей, які говорили, що все буде добре, навіть після смерті, руки на барній ляді, на столиках, стегнах, на чужих плечах, на чужих таліях, грудях, на чужих щоках, сідницях, на чужих лобах.

…

Ваша мати. Не знаю, чи думаємо ми про ту саму жінку. Чи йдеться про ту саму жінку? Так би мовити, чи ваша мати і та жінка, яку я знав і яка є зі мною на фото, це та сама жінка? Чи та сама це істота? А, ще одне: чи так важливо, щоб це була та сама істота? І чи важливо вам дізнатися про істоту, яку була вашою справжньою матір’ю? І чи те, що є істиною, насправді варте довіри? Ви мене не переконали.

Шкода. Якщо не можемо з’ясувати, що ваша мати – це ваша мати, спробуємо зайти з іншого боку. Спробуємо так: чи ваша мати, чи та жінка – це саме та жінка, яка отримувала від мене порнографічні листи? Свого часу я писав безліч порнографічних листів до жінок, але мусите знати, що я жодної з них не торкався. Мене це не цікавило, не заглядав жінкам під труси. Щиро кажучи, деяких я навіть ніколи не бачив, а тих, яких бачив, я просто бачив. І, звісно ж, писав їм порнографічні листи. Тут потрібно внести ясність. І таке інше. І інше. І таке.

Починання. Оце пригадалася мені історія мого сусіда. Коли його доньці виповнилося шістнадцять літ, він не міг погляду відірвати від її очей, брів, надбрівних дуг і чола. Щось його непокоїло, щось бентежило в тих очах. «Щось тут не так, –не раз казав він мені, коли ми зустрічалися під магазином і будинком моїх дідуся та бабусі. –  Розумієш, навіть не знаю, чому мене так тягне до тих очей. Хіба ж це нормально, так витріщатися на власну доньку?» Ну, і сталося. Якогось літнього дня вийшло на яв. Стоячи у черзі за хлібом у нашому сільському магазині, він подивився на Бронека, що стояв попереду. У того були такі самі очі, надбрівні дуги і таке саме чоло, як у доньки. Повернувся додому і стрибнув до колодязя. Відтоді не працював, бо почав накульгувати на ліву ногу. Ходив у костюмі, завжди трохи напідпитку. Незабаром його дружина померла. І знову оце побачились ми на дорозі між магазином і будинком. «А видиш, – сказав він. – Ну, видиш. Не збагну, як я був таким дурнем. Стрибати в колодязь було дурнею. Як можна бути таким дурнем? Яка різниця, хто кого і від кого?».      

– Я не згадаю усіх жінок. Єдина жінка, яку я по-справжньому пам'ятаю, – це одна старенька, – промовив Тефіл, чухаючи потилицю, а потім за вухами. – Ніяк не можу позбутися того спогаду. Того осіннього дня я згрібав листя перед входом до ветеринарної клініки. Шурхіт листя примирює мене зі світом, так само, як відбиток неба в калюжі. Шурхіт грабаного листя миліший мені за будь-яку популярну пісню. Гіти та бестселери мене добивають (чи нема в них, бува, як в моді, якогось фашизму?). Оце згрібав я листя, оголюючи бетон, залитий багато років тому. Прочистив вузьку стежку. І раптом побачив стареньку. Вийшла з-за рогу будинку, в якому був склад. Зупинилася на початку стежки і чекала. Гадки не мав, на що чекала та жіночка. Не усміхалася, не подавала мені жодних знаків, навіть рукою не ворухнула. Стояла собі, і я стояв, і оце моє задивляння на неї тривало дедалі довше. На стежці лежало три сухих дубових листочки. Я підійшов до першого, підняв його і поклав до кишені. Старенька не ворухнулася. Я підняв другий і вчинив із ним так само. Коли третій листок опинився в моїй кишені, старенька зробила крок уперед. На мене навіть не глянула. Ось так усе й почалося. Кожен чин, який починається, дає почин іншим. Усе виходить із глибочіні почину, яким може бути подих, биття серця, чухання після укусу, моргання і ейфорія від будь-чого, що розбурхує наші емоції, чи то підняття листочка, застібання ременя в штанах або жбурляння лопати біля стіну після роботи.

Я пішов за старенькою. За мить захотів було розвернутися, залишити її, повернутися до грабання листя, але вона почала підстрибувати – і оцим підстрибуванням зацікавила мене ще більше. Захотілося вистежити її. Знічев’я. Ледве встигав за нею. Вона озирнулася. І одразу ж почала втікати. Зникла з виду, коли повернула ліворуч за дерев’яним будинком, але за мить я побачив її знову. Вдруге зникла з моїх очей одразу за брамою, що вела на подвір’ячко невеличкої кам’яниці. Я забіг туди й зупинився на подвір’ї, дослухаючись до відголосу з-за дверей. Хтось біг сходами. Я пішов на звук і опинився перед дверима з номером сім. «Будь ласка, будь ласка, заходьте, пане, – почув я. –  Не бійтеся, пане, заходьте і зробіть собі чаю. Супу я не наварила, бо пощо. Не знаю, що я робила б із ним. Якби ж я знала, що ви завітаєте, ну то була б інша справа, але я ж не знала. Ви їсте? П’єте? Дихаєте?»

Я увійшов до передпокою, а з передпокою до кухні. Двері на стіні ліворуч вели до єдиної в цій квартирі кімнати. То була світла кімната – через велике вікно потрапляло багато світла. На ліжку під вікном лежала та жіночка, накрита ковдрою. Я підійшов до неї поближче. «Я просто хотів подивитися, як ви живете, – сказав я. – Не хочу чаю. Нічого не хочу. Я тут цілком знічев’я», – навіщось додав я. Нахилився над нею. Вона була мертва і холодна.

«Щодня ходжу до поліклініки або до ветеринара, або до крамнички, іноді до ресторану, але ніхто не звертає на мене уваги, – сказала холодна жіночка. – Ніхто мене не чує, ніхто мене не бачить. Тільки ви помітили, що я є. Бо мене вже немає в жодному списку, ніде немає моїх даних. Не пам’ятаю, як мене звати. Мене не можна взяти на роботу, зґвалтувати, пограбувати, отруїти газом, спалити. Ні до чого не надаюся. Ні до чого не придатна. Бо вже один раз до всього придалася. Я вже вільна? Приходжу сюди, щоб полежати, бо гадки не маю, що мені робити. Що робити вільній людині, яку вже ніщо не може знищити? Я не маю жодної ідеї, окрім однієї – лягти і лежати».