Посестри. Часопис №124 / Уривок другий із повісті «Тефіл»

<...>

Починання. Загублення в Літенталі, заплутування у темряві, прорідженій місяцем, скупим світлом із вікон і поодиноких електричних ліхтарів; безцільне блукання вечірніми вулицями, коли мешканці чогось шукають у своїх домівках, маленьких квартирках у кам’яницях, перед телевізорами, в газетах, і мовчки терплять тих, яких кохали колись. Шукають чогось, що втамує невдоволення. Загубитися якогось імлистого дня на широких вулицях біля Ринкової площі Літенталю або в маленькому парку. Сидіти увечері на лавці, немов люди зникли з Землі, немов вимерли і усе забулося, очистилося через брак згадок про них. Можна починати. Нерухомо сидіти, захоплюватися.

Любов до повітря, запаху сосен, чистого неба, вогкого місива землі під ногами. Мандри полями і замилування полями, захват на вигляд стіни лісу, відділеного від зораного поля піщаною дорогою з зеленою смугою трави посередині. Захват на вигляд покинутої хатинки лісника з відірваною ринвою біля даху, захват на вигляд слідів від шин на дорозі після дощу, замилування притрушеними снігом полями, поцяткованими поодинокими безлистими деревами, які самі себе стережуть, як це робить життя… Нічого я не дізнався і ніде не був. Помру недорозвинутим.

Мури, дахи, вікна, дерева, тротуари, три цвинтарі, три святині, черевики, плащі, залишки по вивезених на спалення (чи ж була то офіра у Божому розумінні?). Починання. Нога раз, нога два.

Розмарин роззявив було рота, щоб щось сказати, та передумав, бо умить забув, що саме хотів сказати. Підвівся, зібрав чашки, поклав тарілку на тарілку, а зверху виделки і відніс на ляду. Жінка за лядою не підвелася зі стільчика, який цілком закривала своєю великою дупою; здавалося, що вона зависла в повітрі. Коли він повернувся до столика, Тефіл стояв із перекинутим через руку плащем. Тупцяв на місці, наче не міг вирішити, в який бік піти. Втрата орієнтації.

– Візьміть-но мене попід руку, бо в голові макітриться, – сказав Розмаринові. – Але ж холодно. Цей холод нагадав мені дещо з давно минулого.

Людина – це смітник. Запам’ятовує оті всі речі, які викликають нестерпну жадобу, бажання, але не задовольняються. А потім мусить вічно носити оцей весь смітник на карку. Якби ж оце «вічно» означало щось більше, ніж «вічно» мертвої мухи. Зрештою, чим відрізняється пам’ять від браку пам’яті? Хіба що йдеться про якийсь інтерес. Політичний? Релігійний?

Ходімо до фонтану, посидимо там на лавці. Можете уже мене не підтримувати. Можу йти сам. Смітник. Дух історії, провидіння, людська діяльність, діяльність каміння, дерев і лисиць… Історія до нас і після нас… Що це за історія? Ніхто не знає, що думає, ба навіть не цілком знає, що відчуває… Біґос… Краще, хто сказав, що мені краще, трохи мене похитує… Знову в голові паморочиться… Оті всі дії, які доводять мене до лавки коло фонтану… Нога раз, нога два. Іще трохи, іще крочок… Запах мокрих тротуарів Ґарбарської. Вологість. Чорний грибок у кутку під стелею у моїй квартирі на піддашші. Грибок переживе усіх… Історія людства, релігії та народу – це тільки епізод в історії грибка... Народи й релігії не живучі… Мова теж… Грибок от живучий, переживе навіть атомну бомбу… Грибок визволить нас від існування такими, якими ми є... Ви це чуєте? Цей післясмак… Небо… Вулиця… Дивовижна марність «я»…

Але ж не можна просто жити й кохати. Існує ще заробляння. Заробляння… Врятувало «я». Піднесло його… Створило. І знищило… Починання. Повітря, змішане з димом уперше запалених від початку зими пічок, що просочується крізь щілини віконних рам із морозним повівом і свистом у вітряні дні. Таємниця підвіконня, недомитої шиби, криво повішеної фіранки і блакитного неба, спроможного заспокоїти в дні найбільших поразок. Жодні назви елементів, жодні приклади чи рівняння не пояснять того, що мене заспокоює, втішає та мені подобається. Кілька років не забирав із підвіконня мертвої мухи. Звикся з нею. Заради себе. Я ж не можу задовольняти потреби інших. Тому мені сумно… І радісно… Укупі з мертвою мухою.

Йшли. Розмарин – у сорочці з розщібнутими верхніми ґудзиками, Тефіл – із плащем, перекинутим через ліву руку. Як зазвичай, вивертав носки стоп назовні, що давало йому відчуття приналежності, пристосування. Праву руку тримав у кишені широких, тридцятилітніх штанів. Піджак ледве сходився на череві. Дійшли до дороги, а що, власне, не їхав жоден автомобіль, сміливо ступили на ту дорогу. Потому Тефіл заквапився, і це призвело до того, що Розмарин почав смішно підстрибувати з ніжки на ніжку. Вони дійшли до невеличкого парку і сповільнилися. Тефіл мружив очі – мабуть, від яскравого сонця.

Коли дійшли до лавки поруч із круглим фонтаном, викладеним ізсередини маленькими блакитними кахлями, а зовні – уламками скла, Тефіл витягнув із кишені пачку сигарет і пригостив Розмарина. Той відмовився, заперечно махнувши рукою, підтягнув штани і сів. Тефіл закурив сигарету. Вода з фонтану пирскала на два метри, а вітер, західний і теплий, вряди-годи пересовував тонку стіну бризок у бік Розмарина й Тефіла. Тефіл сів і затягнувся. Подивився на сигарету, здмухнув попіл і пожбурив сигарету у фонтан.

<...>