Посестри. Часопис №14 / Сусід і колодязь, білочка і горіхи. Видимий і невидимий світ
Відтворити в есеї атмосферу тих днів непросто. Вона складалася із неймовірної кількості різноманітних чинників. Після шостої вечора, скажімо, треба завішувати вікна чорним, щоб навіть ліхтарик, який ти вмикаєш у домі, не було видно з вулиці, бо ніхто не знає, якої миті до кооперативу заїдуть росіяни. Їжі залишалося дедалі менше, і незрозуміло було, звідкіля її брати, бо селяни, які в перші дні продавали хоча би щось нам, нещасним дачникам, наразі значно помудрішали. Їм також стало зрозуміло, що ситуація сповзає в безодню, окупація може тривати значно довше, ніж нам би всім хотілося. То треба притримати харчі в домі, а не розпродавати їх направо і наліво. Вода більше не подається по трубах у дім, її щоранку і щовечора потрібно приносити з колодязя, який відчутно став міліти через багатий попит на чисту воду. А одна зарядка повербанків у дачника, що має ще й досі діючий генератор, коштувала банку ананасів із запасів мирного часу і банку консервованої квасолі. Але сама можливість підзарядитися вважається щастям і рідкісним фартом.
Коли кожної ночі над самісіньким домом летять літаки, щоб бомбити Київ, а кожного дня ЗСУ палять російську бронетехніку просто в парі кілометрів від твого дому, ти починаєш інакше дивитися на самого себе і життя загалом. Твоя внутрішня оголеність і безпорадність набуває кардинальних і навіть нездорових форм, притому що ти як людина-дачник стаєш дедалі ввічливішим, зосередженішим, хоча і водночас допитливішим, починаєш бачити значно більше, ніж зазвичай. Намагаєшся дивитися на світ незатьмареними очима. Бо люди з затьмареними тут не виживають. Крім того, треба триматися, і, їй-бо, ти тримаєшся в усіх сенсах цього слова. І саме тому прискіпливо спостерігаєш за власними психічними й фізіологічними реакціями, ну бо відчутно вже, як неадекватність завойовує все нові сфери впливу в твоєму мозку. Організм дивує і тривожить. Чим далі розвивається ситуація, тим зрозумілішим стає факт, що середньостатичний мешканець «Ближніх садів» іноді бачить те, чого немає, а ось те, що є насправді, дедалі важче вписується у його картину світу.
Певною мірою, це втішає. Усі дачники реально «попливли», кожен у свою міру. Порушення у реакціях, у моториці, відсутність логічних зв’язків у словах і діях – усе це характеризує навіть найрозумніших представників малої дачної України. Тебе трішки зігріває, що ти не один такий.
Уночі було мінус сімнадцять. Усю ніч лежав і боявся, щоб народ-богоносець не зруйнував нам газогін. Це, зрештою, єдине, що в нас залишилося, – тепло. Після руханки і молитви виходжу по воду, вітаюся з сусідом, який суне назустріч. Він доволі щиро усміхається і питає, чи не по воду я йду. Так, відповідаю, і теж намагаюся усміхатися якомога щиріше, звичайно по воду. Ну бо в моїх руках дванадцять пластикових баклажок. Ясно, що не по березовий сік, який може бути березовий сік, коли надворі такий мінус. І не по пиво. Яке може бути пиво в такій кількості. І ясно, що не по молоко. Молока селяни нам майже не продають від самого початку війни. А щоб отак дванадцять баклажок націдити, про це годі й мріяти.
Сусід поблажливо киває головою і каже, що йде ловити мобільну хвилю. О, відповідаю я, вам є з ким порозмовляти? Звичайно, каже, є мені кому зателефонувати в Києві! І так гордо дивиться на мене. Справді, мобільні зв’язки зі столицею дуже котуються на «Ближніх дачах». Це дуже добре, кажу. Якщо почуєте якійсь новини, будь ласка, не забутьте обов’язково поділитися.
Авжеж, він киває головою, нам тут не вистачає правди. Мовчить хвилинку, роздумує, а потім додає: сподіваюся, син не стане мені брехати. Сподіваюся, розкаже своєму батькові, як там і що. От зараз спіймаю хвилю і порозмовляю з ним. Знову усміхається і дивиться на мене, а я на нього.
Над нами висить небо. Високе, хоча і затьмарене різноманітними димами війни. Шумить ліс. А я думаю про те, що немає в нього ніякого сина і вже ніколи не буде. Його син загинув чи дванадцять, чи п’ятнадцять років тому. Цей чоловік тут один. Він завжди, зрештою, один і ніхто його не любить. І сину, я думаю, його теж було важкувато любити, бо сусід мій має дуже складний характер. Він завжди намагається бути правим.
Сьогодні зранку чомусь б’ють тихіше, кажу я і зачиняю хвіртку. Але знову десь в стороні Бучі і Гостомеля. Казали, нібито вже відігнали росіян, і от знову...
Але змінити тему не виходить.
Він дуже хороший хлопчик, сумно промовляє до мене сусід, нібито я заперечую. Не думайте, що раз він не тут, не зі мною, то значить забув про мене. Боже спаси, кажу я, ніколи такого не думав. Він завжди пам’ятає батька, а наразі в Києві, у самій гущині подій. Добре, киваю я, і прямую в бік двору, де мені дозволено брати воду з колодязя. Треба рухатися, кажу я сусіду, життя – це рух. Точно, погоджується він, і швидко біжить вулицею до дачних воріт.
Не можу сказати, що ця бесіда мене приємно розважила.
Повільно відкриваю вхід до чужого подвір’я. Це погано пофарбований шматок паркану довжиною три-чотири метри, який можна вийняти і відставити в сторону. Після того, як набереш воду, на зворотному шляху цей приставний сегмент паркану треба прив’язати мотузкою до сусідніх сегментів. Хресний син хазяйки дозволив мені так робити. Вони з дружиною кілька днів самі тут набирали воду, допоки не виїхали у невідомому напрямку. І, зрештою, з невідомим результатом. Люди їдуть і їдуть. І пропадають. Ти припиняєш їх бачити, припиняєш чути. А вони, може, десь там є? Хтозна, бурмочу я собі під ніс. Хтозна. Проте я ніколи раніше не бачив хресного сина цієї жіночки, що тут всі ці роки мешкала влітку й іноді по весні. Цілком приємна жінка, але ніколи не бачив, щоб до неї приїздили родичі. Чи були вони в неї взагалі? То чи не примарився цей хресний син мені? Не став би з цього приводу битися об заклад. Бачив же я Літо Господнє, коли молився про легку смерть для себе і своєї дружини? Три дні молився ледь не до втрати свідомості і раптом перед очима з’явилися Божа матір, Господь і Літо Господнє. Бачив же ти Рай? Бачив. І кущі райські бачив? Бачив. А їх побачити неможливо, друже, допоки ти живий.
Так, кажу, абсолютно з тобою згоден, Володю, неможливо, але бачив. І що з того? Як би там не було, вода, що ми її тут з тобою набираємо, абсолютно реальна, бо вгамовує спрагу. І жінка радіє тій воді, і кіт Пармезан. Останній, між іншим, дивиться на світ абсолютно тверезими очима. Вода вгамовує і його спрагу. Вона абсолютно реальна.
І яка нам з тобою різниця, чи живий син, із яким наш сусід просто зараз спілкується в лісі, чи існує тільки в уяві вже дуже немолодої і дуже втомленої людини? Головне, що розмова між ними абсолютно реальна. І буде мати наслідки. І, зрештою, вже має. Ось ми з тобою півгодини як вирішуємо питання існування речей невидимих.
Закриваю колодязь і раптом звертаю увагу на білочку, що біжить по подвір’ю з волоським горіхом в зубах. І вперше за весь цей час бачу два великих дерева волоського горіха. Я нібито і знав про їхнє існування, але тільки зараз помітив, що під ними все всипано горіхами. Невже вони не погнили за осінь? Не були поїдені птахами і білками за зиму? Не може такого бути. Підходжу, бачу, що приблизно половина горіхів – так, була з’їдена, але інша половина, лежить. Цікаво, думаю я, беру кілька горіхів у кишеню, треба буде в домі розколоти і скуштувати. Якщо вони ще їстівні, то це просто щастя. Тут цих горіхів до наступного врожаю вистачить. Примара голоду відступає. Білка дивиться на мене поблажливо і зникає на стовбурі старої груші.
Мию горіхи, дивлюся у віконце. Повз нього йде усміхнений і радісний сусід. З-за хмар виглядає сонце. Горіхи виявляються дуже смачними. Після прогулянки в лісі вкладаюся на півгодини подрімати і миттєво бачу білочку.
Якщо хочеш знати, Володю, каже вона, жодної України, крім України твого серця, зрештою, теж немає. ЇЇ не можна доторкнутися, і поцілувати її неможливо. Батьківщина – річ абсолютно невидима. І саме тому її бачить кожне українське серце. Україною можна тільки жити. Хворіти її хворобами і радіти її радістю. Мучитися без неї, хвилюватися і кохати її. Творити її з власної плоті і крові кожного наступного дня.
Читай більше: Ближні сади, Мобільні хвилі в березні, Планування минулого, Видимий і невидимий світ, Три весни, два життя, одна війна.
