Посестри. Часопис №7 / Планування минулого
Планування минулого
Усе, що почалося, продовжується. Невпинно і невблаганно. Я думав про це під вечір другого дня. Війна, що почалася так очікувано і так раптово, вже по другій добі повно, жорстко і щільно захопила все наше життя. Мимоволі ми опинилися в іншій, новій реальності, у якій усе жахало, може, саме тому, що повірити в неї не ставало сил.
Уже по обіді двадцять четвертого лютого між нами і Києвом точилися постійні бої. Одне тільки знання цього факту вже викликало жах. Свідомість відмовлялася вірити в правдивість реальності. Як так може бути, щоб між нами і столицею, до якої, люди добрі, ніяк не більше тридцяти кілометрів, знаходяться російські війська, танки, БТР, важка артилерія? Це просто не вкладалося в голові, бо це не могло бути правдою.
Але саме те, що ніяк не вкладалося в голові, не давало нам спати, жити, дихати. Просто на фізичному рівні. Зовсім поруч із нами на трасах, що вели до Києва, відбувався справжній Армагедон. Стріляло так, що дім хитався і дзвенів, як старий переляканий дзвін. І вдень, і вночі. І праворуч, і ліворуч від нас. І над нами. Літаки і гелікоптери летіли на Київ, на Гостомель. Уночі й увечері просто за озером у небі періодично спалахувала така заграва, що не вірилося власним очам.
Мобільний зв’язок працював нерівномірно, і поговорити вдавалося не завжди і не зі всіма, з ким хотілося підтримувати контакт. Але інтернет працював на диво добре. І ми слідкували за подіями в режимі нон-стоп усі двадцять чотири години поспіль. Щось неможливе робилося по всій території країни. Росіяни обстрілювали ракетами великі міста, вели наступ одночасно на кількох напрямках. І, судячи з усього, їм доволі успішно вдавалося це зробити. Вони пройшли, як ніж скрізь масло, до самої столиці. Це не можливо було прийняти.
Усього цього, разом із постійним гупанням, від якого здригався не лише наш дім, а сам простір перекочувався хвилями, не міг прийняти і наш кіт Пармезан. Він відмовлявся виходити на двір, намагався кудись сховатися, але куди ти сховаєшся від постійних вибухів, особливо коли в будинку немає підвалу? Чесно кажучи, я був настільки шокований усім, що відбувалося, що волів би теж заховатися кудись і заснути до кінця війни. До кінця Росії. До самого її, грьобаної суки, кінця. Аж допоки на місці цієї держави не стане плескатися великий і чорний, льодяний, як сам Космос, океан. Чомусь мені уявлялося це абсолютно можливим: ти лягаєш, наприклад, у ліжко, яке здригається від вибухів, сам того не очікуєш, але десь під ранок засинаєш. Прокидаєшся – а Росії більше немає. І танків її немає, і артилерії, і Путіна з Достоєвським, і Лаврова з Толстим, немає всіх цих «братів», усієї цієї скаліченої власною «великою культуркою» нації. І лише океан там. Чорна квадратна безодня Малевича. І чаєчка курличе приблизно «Оду радості».
Але шок шоком, а потрібно було щось робити, щоб не збожеволіти. І ми готували тривожні валізи, раптові сумки, все складали і складали кудись необхідні речі, рахували гроші, збирали документи, губили їх то там, то тут, шукали годинами, знову знаходили, намагалися домовитися стосовно транспорту, щоби вивезти з цих прекрасних курортних місць, де ми перебували, хоча би мою Олесю. Ми так старанно і чесно все це робили. Але справа полягала в тому, що їхати нам уже не було куди. В буквальному сенсі слова. Усі траси навколо нас перетворилися на театр воєнних дій. І ніхто з місцевих водіїв не хотів ризикувати. Вони відмовлялися їхати і радили почекати хоч би декілька днів. Рухатися по Варшавській трасі – смертельно небезпечно, казали вони. Уся траса, принаймні її ділянка, на яку припадають виїзди з кооперативів, хуторів і селищ поблизу нас, забита російською військовою технікою. Ситуація на Житомирській трасі ще небезпечніша, там ідуть страшенні бої. Судячи з безперестанного гупання звідтіля і чуток, наші на «житомирці» б’ють російську техніку і вдень, і вночі. Куди ви зібралися їхати? Хто на вас там чекає? Крім того, зауважував черговий водій, із яким ми намагалися домовитися, кажуть, що від білоруського кордону в бік Києва постійно йдуть невеликі російські військові моторизовані групи. Ніхто не знає, коли і де саме чергова з них вискочить на трасу.
Очевидною стала і проблема з пальним. Ті, у кого воно було, не бажали витрачати його на нас, тим більше, що не мали жодних гарантій, що на зворотному шляху зможуть знайти заправки десь по дорозі. Так, саме ввечері другого дня ми зрозуміли, шо можна вже трішечки перепочити. Ніхто нікуди більше не їде. Немає на чому, немає куди, немає навіть нащо. Бо хто сказав, що там, куди ми зібралися, буде безпечніше чи легше? Якщо росіяни доставили свою прекрасну культуру нам аж сюди, під Київ, щоб ми могли скористуватися її неймовірним багатством, то хто гарантує, що за кілька днів вони не привезуть її до Львова? До Франківська? На Закарпаття?
Хочу зауважити, що вибухи, від яких труситься земля, – це страшно. За ці два місяці війни багато українців відчуло цей жах – «прильоту», жах неконтрольованої смерті, ревучої і чорної. Але знаєте, скажу з власного досвіду, насправді важко стає тільки десь на другий-третій день, коли вибухи не вщухають ні на годину. Особливо, коли бігти немає куди. Ти затиснутий між лісом – соснами, що привітно і тепло жовтіють у промінні лютневого сонця, – і озером, прекрасним, глибоким і чистим, як сама смерть. Ти затиснутий тут навіки-віків, нікому не потрібний крихітний чоловічок, який бажає жити і дихати і вдень, і вночі. Але ніщо не гарантує йому, що він залишиться живим хоч би протягом найближчої години. У цьому жахові, що накриває тебеі, є щось нелюдське, надлюдське, щось, із чим ти повинен вступити в боротьбу, якщо бажаєш зберегти хоча б частку власної гідності. Не можна боятися постійно, не можна постійно відчувати залежність від жорсткої, прямої і невблаганної дії культури, хоч би й такої прекрасної, як російська. Ти повинен щось зробити з собою, зі світом, щоб принаймні зберегти повагу до себе. Щоб мати можливість посміхатися, коли дивишся в чорні і втомлені очі власної дружини. Їй значно гірше за тебе, бо вона, по-перше, жінка, а, по-друге, вона абсолютно твоя. І немає кому у всьому світі допомогти їй перетнути ці чорні провалля днів, заповнених по самі вінця смертю й безвихіддю.
Кінець лютого видався дуже теплим. Я рано виходив з дому, щоб подихати повітрям, зробити ті чи інші фізичні чи, скажімо, господарські справи. Зрештою, все одно було що робити, тільки б не сидіти в будинку як у пастці, що хитається й хитається над прірвою небуття, пульсує в такт вибухам і перекатам луни, що ходить лісом уже третій день поспіль. З самого ранку, випивши перший ліпший ковток свіжого повітря, починав молитися. Що б не робив, говорив з Господом та з Божою Матір’ю. Питав їх, як вони там, на небі. Чи все добре. Чи не забагато душ полетіло до них вчора й сьогодні. Зі свого боку переповідав їм, як минула ніч. Вони цікавилися моїм новим ставленням до сучасної російської літератури, кінематографа, а я їм розказував, що вже восьмий рік не читаю і не дивлюся це гівно. Що якби була моя воля, я б повернувся у вісімдесяті роки минулого століття й відразу після закінчення школи поїхав би вступати у будь-який вуз, що був тоді на Західній Україні. Скажімо, у Львівський національний університет імені Івана Франка чи в Чернівецький національний імені Юрія Федьковича, у Львівську Політехніку чи хай уже навіть у медичний університет імені Данила Галицького. Медик із мене ніякий, казав я Марії, але принаймні українську вивчив би значно раніше. Став би хірургом, приїхав би до Москви, зайшов би до їхнього метрополітену, спустився б на найнижчу станцію і вирізав би серце цьому проклятому місту.
Можна сказати, що я тепер планував минуле. Але переповісти про це в короткому есеї чи навіть у циклі есеїв навряд чи вдасться. Про це я зараз пишу роман. Думаю, саме так я і назву свій текст: «Планування минулого в умовах війни». Як не крути, лише художня форма здатна передати щось справжнє про ті дні, про ту тугу, про ту надію, про ту погоду. А погода поводила себе дуже дивно. Із десятих чисел лютого майже до останніх днів місяця було неймовірно тепло і сонячно. Здавалося, за кілька днів настане бабине літо. Вибухи й постійні задимлення пробудили в мені страх лісових пожеж, які цілком могли статися в цих умовах. Бо ж ми жили майже в самому лісі. Будь-яка лісова пожежа могла стати для всіх нас останньою. Я не хотів раннього літа. Просив у Бога, щоб воно затрималося, принаймні не наставало завчасу. Добре, як скажеш, відповіли мені.
І вже наприкінці місяця зима знову стала брати гору. Сонце заховалося. Прийшли сірі сутінки, в яких вибухи звучали якось особливо метафізично. Життя втратило не лише сенс, а й напрямок і сюжет. Ми не розуміли, як і куди нам жити. Яка історія випливає з усього того, що ми встигли відчути за перші дні війни. Чи справді ми ще живі, чи, може, лише маримося один одному. А ще за кілька днів вранішня температура зупинилася на позначці мінус п’ятнадцять, і саме тоді в нас зникли світло, зв’язок, вода й інтернет…
