09.06.2022

Посестри. Часопис №11 / Мобільні хвилі в березні

МОБІЛЬНІ ХВИЛІ В БЕРЕЗНІ

Життя без інтернету й мобільного зв’язку є одночасно позитивним і негативним. Перше очевидне: ти більше спілкуєшся з близькими, які завжди поруч з тобою. Скажімо, якщо в тебе є кіт, ти значно більше приділяєш йому уваги. Те, що раніше робили для тебе друзі, тепер змушений виконувати він – втішати, гріти, навіювати спокій, давати відчуття хоча б якоїсь упевненості. До речі, і коту в часи війни це не завадить, бо пухнастому справді страшно, коли дім хитається так, що двері в кімнати відчиняються самостійно.

Якщо зник зв’язок, ти нарешті маєш можливість зосередитися на чомусь, що давно планував зробити, але відкладав знову і знову, бо поточні справи не дозволяли. Скажімо, ти вже півроку як хотів перечитати «Отелло» й «Короля Ліра», і от нарешті зникло світло і ви з котиком відкриваєте текст і починаєте поступово занурюватися в трагедії геніального британця.

Крім того, ти не скролиш постійно новинні сайти, чому раніше присвячував години й години свого життя. У цьому занятті, починаючи з 24 лютого 2022 року, було щось настільки ж некорисне для здоров’я, як і надмірне вживання алкоголю. Тепер світ твоїх новин звузився до реальної погоди за вікнами дому, до постійних обстрілів та чуток, якими охоче ділиться дачник з дачником під час зустрічей біля колодязя.

А ще ти не телефонуєш безкінечно друзям, щоб запитати «Як ти?». І вони, звичайно, теж не можуть цього зробити.

Так, ми не чекали більше дзвінків ні від ближніх, ні від дальніх. І з кожною годиною що далі, то важче ставало вірити в усе те, що не тут і не зараз. Відбувався жорстокий та ідеальний збіг з моментом життя, з самим собою, таким, яким ти є насправді. З’явилася потреба відповісти хоча б самому собі на питання: «А хто я такий? Чому саме мене російські військові приїхали вбивати на Київщину?» Бо вони приїхали вбивати всіх нас разом і всіх абсолютно конкретно. Вдивляючись у своє життя, раптом відкривав, що насправді майже не змінився з того самого дня, коли тебе бабця вперше вела в дитячий садочок. З неймовірною ясністю пригадується, як ми йшли по ранковому теплому вересневому місту п’ятдесят років тому. Все було чисте й тихе. Вночі пройшов дощ, і квіти на клумбах так напилися за цю ніч води, як зараз моя душа відчаю.

Найтяжчий наслідок відсутності зв’язку – інформаційний вакуум. Не знати, що там з Києвом, що там з Україною, перебуваючи в колі російських військ, було справжньою мукою. Якійсь чутки до нас доходили, але, по-перше, через треті-п’яті вуста, а, по-друге, вгадати, що саме в розказаному тобі нетверезим сусідом правда, ніколи неможливо.

Десь на сьомий чи дев’ятий день війни сталася надзвичайна подія. Я чомусь вийшов цього ранку за ворота пізніше, ніж зазвичай. На центральній вулиці зустрів голову правління й кількох дачників, поговорив із ними про щось актуальне й важливе і раптом з’ясував, що в «Ближніх садах» є такі-сякі новини, бо з’явився – велике диво – зв’язок, котрого нема. Мінливий і примарний, негарантований і уривчастий, неможливий, але, менше з тим, цілком реальний. Він мав усі ознаки справжньої любові, і це буле таке щастя, що ви собі уявити його не можете. Мене навіть у піт кинуло. Хриплим знервованим голосом уточнив місце, де є шанс «спіймати хвилю». Мені відповіли, що треба просто вийти на дорогу. Не прощаючись, побіг до лісу. Варто було тільки вийти за паркан, щоб з’ясувати місце події. Його не можливо було не побачити. І не почути.

У ста метрах від нашої брами одночасно говорили по телефону десятки людей. Стільки ж дачників, якщо не більше, намагалося додзвонитися. Люди ходили, підіймаючи свої телефони, айфони, смартфони догори, заходили далі в ліс, чи, навпаки, бігли ближче до траси, у сподіванні, що на екрані з’явиться позначка сигналу й можна буде зробити дзвінок. Чи не половина дачників мали натомість односторонній зв’язок, коли ти чуєш, а тебе не чують чи навпаки.

– Ти мене любиш? Ти любиш мене? – кричить він, немолодий уже дядько мого віку зі згаслою цигаркою в руці. – Що ти кажеш? Я не чую! Ти любиш мене? Я питаю тебе, ти ще любиш мене чи ні? О Боже, твоя воля! Галю, я питаю тебе, ти любиш мене, чи ні?! Галю, ти чуєш, що я кажу?! Галю, алло!

– Мамо, як ти? У нас усе добре! – кричить молода жіночка з поводком, на іншому кінці якого стоїть собачка з печальними тихими очами. – Мамо! У нас усе є! Мамо, слухай, що я тобі кажу! У нас усе є! У нас тут усе є! Хай не бреше, тут у нас все спокійно! А гупає, так то далеко, мамо, не хвилюйся, я тебе благаю, у тебе і так тиск високий!

– Слухай, я не розумію, чому ти не можеш мене забрати звідсіля, – високим знервованим голосом каже молода жінка рідкісної краси. – Це тридцять п’ять кілометрів від твого дому. Чому ти не можеш? Я не розумію цього, що значить, всі дороги перекрити?! Я не розумію, кажу тобі! Мені потрібно, щоб ти мене вивіз із дач! Я не можу більше тут! Чуєш мене? Кажу, я не можу бути тут більше жодного дня! Я не кричу! Я ніжно кажу тобі, б…, приїдь і забери мене з дачі! Я не лаюся, я просто тебе так благаю!

– Да х… його знає, що в них у головах, – спокійно каже молодий кремезний хлопець. – Якщо не буде іншої можливості, я пішки піду в Київ. Та яка мені різниця, де мене вб’ють, тут чи по дорозі?! Да мені по…, тату, мені абсолютно на це по…! На сусідніх дачах уже два будинки згоріли. Чого мені тут чекати?

– А ти квіти поливай, – тихим приємним голоском каже повненька, чистенько одягнута бабця поруч у малиновій хустці й посміхається чи не сонцю, що виглянуло з-за хмар і освітило її обличчя. – Поливай квіти, вигулюй Барсика, я про тебе кожного дня пам’ятаю і люблю тебе. Ну, не плач, Павлику, не плач. А то я теж можу заплакати. Не плач, благаю. Ми ж любимо одне одного, сорок п’ять років були поруч, не може такого бути, щоб ми порізно померли.

Зранку б’є важка артилерія. У сосновому лісі дуже гучна й чиста луна. Сосни стоять високі, красиві, стрункі. Мороз приморожує губи й руки. Сонце таки проглядає з-за хмар, і пластика того, що відбувається, набуває дивних кольорів і чіткості. Немовби на фотографічному знімку. Продовжую чути-відчувати одночасно кільканадцять розмов. Тремтячими руками вмикаю смартфон, намагаюся додзвонитися до батьків, сигнал не проходить. Із заздрістю дивлюся на людей поруч, що вже кілька хвилин розмовляють із кимось. Глибоко вдихаю і видихаю. Все має бути добре. Підіймаю смартфон догори, ловлю хвилю. Одна рисочка з’являється, потім зникає, знову з’являється, знову зникає. Навмання роблю три кроки праворуч, п’ять ліворуч, раптом бачу дві рисочки. Є сигнал! Нарешті телефоную другові. Проходить ціла вічність, протягом якої я впевнений, що нічого не вийде. Але нарешті друг відповідає: «Слухаю, Володю! Слава Богу, що ти додзвонився! Як ви там?»

Хвилинку розказую, «як ми тут», відчуваю, що всі ці дні мені справді потрібно було комусь це розказати: «як ми», «як я» і «що в нас». Ніколи в житті не думав, як це, виявляється, важливо, коли є хтось, кому ти можеш розказати, чи працюють дачні магазини, скільки саме в домі олії і наскільки важко кожної хвилини розуміти, що довкола вас вороги.

– Добре, – нарешті кажу я, – але ти мені скажи, Любомире, як там Київ.

– Що? – не чує мене друг. – Що  ти кажеш?

– Як там Київ?! – питаю я. – Які новини загалом?!

– Володю, я нічого не чую, – відповідає він.

– Київ, – кричу на все горло, – Київ, Любомире, наш?! Київ наш?!!!

– Володю, нічого не чую, зараз тобі передзвоню, – каже він і відмикається.

Чекаю з нетерпінням. Друга спроба. І знову та сама історія. Його чую прекрасно, а він не може вловити ні слова. Кричу питання про Київ так, що бабця, котра вже наговорилася зі своїм Павликом, раптом тихенько обіймає мене за плечі й каже:

– Не кричи так, синку, все в Києві добре. Мені й чоловік, і син з невісткою казали, і чоловік нікуди не збирається звідти їхати. Тримається Київ, не кричи так страшно.

Не знаю, як люди винайшли цю можливість. Кому впало в голову, що можна ось так, у лісі займатися віндсерфінгом на мобільних хвилях. Повільно йду додому і думаю, що, скоріш за все, це хтось із наших дачників  (мабуть, із тих, котрі кожного ранку змушені під обстрілами вигулювати своїх песиків) раптом з’ясував, що в певних місцях лісу часом можна натрапити на мобільну хвилю.

Цього дня увечері, буквально навпроти наших дач, ходило більше сотні людей. Шукали близькість, дружбу, ніжність, турботу й любов. Багатьом це вдавалося. Любомир пообіцяв зробити все, щоб знайти можливість вивезти нас із дружиною з окупованих територій. Із цього почався особливий період нашого життя. П’ятнадцять-двадцять хвилин кожного ранку я шукав місця, де можна було хоч би на декілька хвилин з’єднати дві мої України. Одну маленьку, дачну, перелякану, втомлену, закинуту в просторі й часі, і велику Україну, у якій хтось завжди думав про нас.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Рафєєнко В. Мобільні хвилі в березні // Посестри. Часопис. 2022. № 11

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...