Посестри. Часопис №5 / Три весни, два життя, одна війна
У всього є кінець і є початок. Від того, власне, як ми позначаємо стартову точку чогось, залежить, урешті-решт, чим усе закінчиться. Для більшості тих, хто наразі уважно слідкує за перебігом подій на фронті, війна з Росії з Україною почалася тільки 24 лютого 2022 року. Для моєї родини, як і для багатьох інших українців, вона ввірвалася в життя навесні 2014 року.
У 2014 році в Донецьк прийшла дуже особлива весна. Я, ще довоєнний – молодий і красивий, – бігав кожного ранку в центральному міському парку. Пам’ятаю, як дивувався тому, що відбувалося у природі. По-перше, йшли страшні дощі. Дуже зарано почалися грози. Вечорами і по обіді, вранці і вночі небо заливало жовтогарячим і червоним, гриміло й крутило простір. Блискавки били весело і страшно. Лило так, нібито над містом відкрилися небесні заслони і синьо-зелена вода просто спадала зверху, щоб змити нас усіх з лиця землі. По-друге, раптом з’явилася просто неймовірна кількість різних мурах, комах, мишей, слимаків. Вони роїлися, бігали, ходили, сідали і плавали. Причому в самісінькому центрі міста, де ми, власне, й жили. Видавалося, що світ людей от-от буде остаточно змитий зеленими дощами, а європейську культуру на цих землях змінить культура напіврозумних комах, блощиць та всілякої іншої нечисті (врешті-решт, так і сталося, але ми це зрозуміли трішки пізніше). По-третє, дерева, кущі, трава, вся рослинність світу пішли у такий ріст, що це, м’яко кажучи, дивувало. Кущі під під’їздом виростали на пів метра за кілька днів.
Ночами снилися меланхолійні сновидіння на постапокаліптичні теми. Сюжети стосувалися виживання персонажів в умовах ядерного конфлікту. Згадуючи ці колізії зранку, я тільки знизував плечима, повільно вдягався і біг у напівтемряву міського парку заради руху, здоров’я, як фізичного, так і психічного. Заради режиму життя, яке, звісно, людина повинна продовжувати в будь-яких умовах аж до самого кінця.
Парк у нас був величезний і, попри те, що розташований у самісінькому центрі промислового міста-мільйонника, в ньому жили фазани. На них дивилися з усмішками дорослі, за ними іноді, без будь-якого успіху, ганялися діти. Гадаю, ці птахи не розуміли власного щастя. У тому сенсі, що пташиний світ міського парку не тільки старанно оберігався служителями парку, але й був предметом гордості мешканців міста. Водилося тут чимало іншого різноманітного птаства, видів було безліч. Птахів ніхто не ображав, натомість усі старанно підгодовували і зберігали.
Але навесні 2014 року їхня поведінка почала, принаймні в мене, викликати серйозні питання. Вони трималися не те щоб агресивно, але абсолютно незрозуміло. Кричали на мене, постійно супроводжували на пробіжках стежинками парку, кидалися на груди, сідали на руки, буквально, не давали проходу. Якось ми з жінкою гуляли по обіді в парку, присіли на лавочку, бо потеплішало, захотілося підставити обличчя сонцю і просто тихенько побути так. Уже за кілька хвилин біля нас зібралася купа птахів і якийсь невеличкий птах, здається, шпак, усівся мені просто на коліна й почав на мене кричати. Я дивився на дружину, вона на мене, ми ніяково усміхалися. І дуже різні, щоб не сказати протилежні, почуття охоплювали мене.
Природа явно щось промовляла до нас. Тільки от тоді нам було незрозуміло, що саме. Минуло чимало часу, аж я раптом усвідомив: вона гнала нас від дому, намагалася врятувати цими птахами. Він мені, цей шпак, кричав: «Володю, Олесю, біжіть звідсіля, бо прийдуть варвари – і життя тут стане геть неможливим!» А з іншого боку, Всесвіт нібито компенсував буянням смерть, котра вже за рік-півроку запанує у цьому місті, регіоні, у нашому благословенному українському степу. Сотні й тисячі смертей тут стануться з волі росіян, що прийдуть під гаслами захисту російськомовного населення. Трагічна іронія полягає в тому, що і я, і вся моя родина – ми всі російськомовні. Принаймні були такими до 2014 року. Тільки нас не треба було ні від кого захищати. Тим паче, від нашої батьківщини, від української мови, рідної для моїх бабць, як маминої мами, так і татової.
Весна 2022 року випала така само дивна й божевільна. Ми з дружиною на той час уже вісім років жили не в Донецьку, з якого змушені були поїхати в червні 2014 року, а під Києвом. Дачний кооператив, де ми мешкали останні шість років, міститься приблизно між Бучею і Бородянкою, справжніми містами, зараз відомими всім. А от нашого кооперативу навіть на мапі немає, і вже, мабуть, ніколи не буде. Натомість вказана територія низки дачних поселень, зазначена як «Ближні сади». Ці сади простяглися вздовж озера Глорія – величезного, чистого і глибокого. Їхнє розташування – між озером і сосновим лісом – завжди було предметом нашої тихої і смішної гордості. Ну аякже ж! Ми, звісно, просто переселенці й безхатченки. Але в нас тут справжній курорт.
Дім, де ми мешкали, належав не нам, а нашим друзям, які дозволили там жити, але за кілька років він став, звичайно, і нашим домом. Тим паче, що всі інші наші помешкання, купно з рідним містом, опинилися на окупованих територіях через процес, так ніколи й не названий військовим конфліктом. Як і попереджали нас дерева, дощі й птахи, у місто зайшли російські бойовики, нам довелося покинути все і перебиратися до Києва. І ось опинилися на курорті.
І раптом, ви не повірите, на цьому курорті в 2021 році нас знайшла та сама донецька весна 2014 року. Це знову була вона. Приголомшливі ранні грози і надщедрі дощі. Стрімкий і ненормальний ріст різноманітних рослин. І, врешті-решт, одного тихого і теплого дня з небес на нас раптом упало птаство. Ми очманіли, в хорошому сенсі слова, від різноманітності і кількості птахів. Кажу вам, хоч ми й мешкали між Глорією і сосновим лісом вже не перший рік, але такого не бачили ніколи. Та й старі мешканці теж не могли згадати подібного нашестя. Птахів прилетіло море. Навіть таких, які взагалі ніколи тут не з’являлися, одних лебедів десятка зо три. Лелеки танцювали в небі, як божевільні. А пташок менше (ми не рахували), вони хмарами перелітали з місця на місце – і це була справді пташина весна.
Два місяці перед цим мені довелося перенести важку хворобу, тож ми з дружиною щодня, за будь-якої погоди проходжувалися біля озера. По-перше, мені треба було відновитися, а по-друге, гуляти в лісі після довгої і холодної зими нам, мешканцям степів, було психологічно непросто. Розумієте, ми шукали неба, шукали простору і хмар. Нам потрібні були повітря і вітер. І саме він постійно дув над дамбою, що розділяла Глорію й долину річки Здвиж. Цей вітер був саме тим, що могло мене вилікувати й дати сили.
Гуляючи, я спостерігав за весною від самого її початку до самого кінця – і не міг не бачити паралелей. Бачив їх і забороняв озвучувати навіть для себе самого думки, що зринали. «Була вже схожа весна, – думав я і дивився в високе і неймовірно синє чисте небо над головою, – і були схожі птахи. Але навіть птахів цієї весни значно більше, ніж у 2014 році, і дощі щедріші, а блискавка так б’є, як узагалі ніколи в житті. Після тієї весни рівно за півроку потрохи почалося, а за рік розгорілося і вже майже не згасало. Дивись, чи не почнеться все те саме тут, рівно за рік?» Я думав і боявся це озвучувати дружині. А вона теж усе бачила і міркувала про те саме. І не дивилася мені в очі, коли я розказував якісь смішні історії, співав чи декламував вірші, тільки щоб розвеселити мою Олесю, тільки щоб не журитися самому…
У лютому 2022-го, мабуть, ще у першій половині, раптом стало теплішати, а після десятого взагалі почалася потужна і рання весна. І що тепліше й привітніше ставало на вулиці, то страшнішими були міжнародні новини і прогнози експертів. Ми з дружиною чули все й читали новини, але до останнього намагалися вірити, що ця чаша нас омине. Ми жили нібито подвійним життям.
У першому – жорстокому, профанному, безнадійно жахливому – були щоденні новини, думки військових про напад Росії на Україну, прогнози, мапи можливого пересування російських військ, телефонні дзвінки друзям, у яких ми все це безупинно обговорювали. А також передчуття, що, як птахи, билися в серце, кружляли по колу, кричали, ламали думки, приносили відчуття чорноти і замкнутості в якомусь просторі, з котрого виходу майже немає.
В іншому нашому житті ми готувалися одночасно до двох щасливих подій.
Перша і головна – моя поїздка до США, довго і старанно планована друзями й видавцями. У березні у видавництві Гарвардського університету повинен був вийти в англійському перекладі мій роман «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов». Уже було призначено презентації, виступи, читання, лекції. Кілька штатів, десяток-півтора міст. Загалом я мав перебувати в Америці з середини квітня до середини травня. За кілька днів до початку війни я сплатив консульський збір і очікував запрошення на співбесіду. Щоправда, американське посольство вже виїхало з країни і, скоріш за все, думав я, доведеться чимчикувати до Варшави. Але чого тільки не зробиш заради такої поїздки.
Друга подія була абсолютно приватна, тиха, родинна. Ми з дружиною готувалися до річниці нашого весілля, яку завжди святкуємо 24 лютого. Саме в цей день колись моя Олеся сказала своє остаточне «так», і ми офіційно стали чоловіком і дружиною.
Ці два життя – світле і темне – ми утримували з останніх сил, намагалися, щоб вони майже нічого не знали одне про одного. Двадцять третього лютого ми обговорювали, який саме стіл влаштуємо на другому поверсі в кімнаті, де вікна на захід, де сонце сідає так довго, що можна встигнути написати вірш. Я роздумував про змістовне наповнення вечора. Дні були настільки насичені, що я вимотався. У ніч із двадцять третього на двадцять четверте, може, вперше за довгі дні – заснув міцним і глибоким сном.
24 лютого почалася повномасштабна війна. І вже найближчими днями стало зрозуміло, що «Ближні дачі» замкнені в щільному кільці російських військ…
