Посестри. Часопис №10 / Ближні сади
Ближні сади
Жодна життєва ситуація ніколи не буває настільки складною, щоб її не можна було суттєво погіршити. Ця істина зазвичай не дуже тримається в мозку й усвідомлюється в усій своїй красі тільки тоді, коли життя наочно демонструє тобі всю свою багатогранність і незбагненність. Ми думали, що нам погано в перші дні війни, бо гатило страшенно, підвалу в будинку не було, виїхати кудись було неможливо, а російська благословенна культура підійшла під самий Ірпінь і Бучу, намагалася захопити Київ, валилася просто з неба на великі українські міста, вбивала не тільки старих і малих, але й саму реальність як таку. Ми думали, що це важко, що нам важко, що ми опинилися у складній ситуації і що ми, принаймні, мужні люди, бо тримаємося. Звичайно, ми спати не можемо, їсти не можемо, постійно читаємо новини й відчуваємо жах, який посилюється від усвідомлення нашої замкненості у часі й просторі. Ми опинилися в кільці, ми замкнені російськими окупаційними військами в нашій глушині, але продовжуємо слідкувати за подіями, читаємо всі повідомлення генерального штабу ЗСУ, Міністерства закордонних справ України, слідкуємо за Зеленським, дякуємо Кулебі, молимося за Залужного, слухаємо й дивимося Карп’яка, намагаємося спілкуватися буденними голосами й старанно посміхаємося один одному.
«Та ти крутий, – десь там у глибині серця казав я собі, щоб самого себе підтримати й заохотити для подальшого проживання того надзвичайно цікавого життя, що випало на мою долю, – ти сильний, ти мужній, тільки не підскакуй, заради Христа, кожного разу, коли бахкає десь поруч, не чіпляйся за бильця фотеля і хоч іноді видихай, бо ти ж тільки вдихаєш останні три хвилини, так можна й померти від нестачі кисню». Що там і казати, думав я, навіть мої розмови з Богом і Марією поки що мають цілком зважений характер. Звичайно, є в тому непереборна, гірка й приємна хвиля наростаючого божевілля, але ж ніхто того не бачить. А Бог бачив і не таке.
І тут у нас зникли світло, зв’язок, вода й інтернет. Чесно кажучи, не пам’ятаю достеменно, чи інтернет ще був, коли насос вже не працював і припинив подавати нам воду в будинок, чи світла вже не було, а зв’язок ще залишався, бо, крім вайфаю, ми ще мали певні мобільні можливості. Але протягом десь п’яти-шести годин вспокоїлося все. Ми опинилися в суцільній темряві, я вимкнув телефон, щоб зберегти заряд і перевірив свої павербанки. Принаймні вони були на місці. Їх мені подарували мої колеги і студенти перед війною, бо в нас доволі часто зникала електрика, і тоді доводилося читати лекції по зуму, роздаючи собі інтернет з телефону. Я з великою вдячністю згадав своїх колег, друзів і студентів, але при цьому раптом подумав, що цих павербанків вистачить не надовго. І що робити потім? Ну, щось якось... Зажди, подумав я далі, а якщо електрики не буде взагалі, до кінця війни, скажімо? Де в цьому випадку брати воду? На кілька днів, навіть на тиждень у нас завжди було запасено, але тиждень – це максимум. А що далі?
І ось тут треба зауважити, що саме загострення ситуації нарешті ввімкнуло хоч якусь здатність мислити й прогнозувати. Може, милосердний Господь саме тому й забрав у нас тоді світло, щоб нарешті відірвати мене від новин і дати моєму головному мозку хоч би невеличкий шанс запрацювати. Я раптом згадав, що всі ці дні з самого початку війни не виходив із двору. Ну, бо не було жодного сенсу. Транспорт не ходив, а раз так, то ближчі сільські магазини не працювали. Таксі до нас не бажало їхати, бо водії хвилювалися через нестачу пального й російську культуру, яку нещадно палили на Житомирській і Варшавській трасі наші прекрасні ЗСУ. А розмови з сусідами, що мешкали поруч із нами, чесно кажучи, ніколи не приносили мені великого естетичного задоволення. Російськомовні та ще певною мірю проросійські, вони завжди викликали в мене, м’яко кажучи, складні почуття. У перші ж дні війни сама думка про розмови з ними викликала внутрішній спротив. Я не хотів чути думки, балачки, чутки, а також прогнози сусідів, бо приблизно розумів рівень їхньої неадекватності.
Але перебувати в будинку й на подвір’ї, не виходячи з нього, можна було, допоки ми були забезпечені необхідним, принаймні водою й електрикою. Коли все це зникло вкупі зі зв’язком, стало зрозуміло, що на самоті нам не втриматися. І перше, що треба зробити, так це знайти воду. Слава Богу, вода в цій місцевості ніколи не була проблемою. Поруч з нами було величне озеро Глорія, а в деяких дворах нашого дачного кооперативу люди зробили собі колодязі. Не факт, що до них можна було легітимно дістатися, але принаймні у голови кооперативу про те запитати можна було. Тож найближчими днями треба було зустрітися з ним і з’ясувати, чи зможе він чимось нам допомогти, чи ні.
По обіді я вийшов на вулицю вперше від початку війни й пішов у напрямку контори. По вулицях ходили люди, яких я бачив уперше в житті, бігали діти, кричали, сміялися. Чоловіки курили, жінки обговорювали щось своє. На сходинках контори сиділи підлітки й грали в карти. На дорозі, що йшла вздовж Ближніх садів на Нову Греблю й далі (в ідеалі до самого Рівного), зосереджено гуляла купа народу різного віку, було таке відчуття, що вони вийшли сюди чекати на перемогу, а вона все ніяк не наближається. Я зачаровано дивися на всіх цих людей. Хто вони такі? Зазвичай добре, якщо наприкінці зими чи на початку весни тут мешкало три-чотири родини, я всіх знав і всі знали мене. Усіх інших власників місцевої нерухомості я бачив тільки влітку, коли вони вешталися лісами та полями, ходили на озеро.
Пізніше з’ясувалося, що саме перед війною до нас заїхала купа людей, які вирішили, що тут буде значно безпечніше, ніж у Києві. І, звичайно, помилилися. Представники руського балету й російської надзвичайної духовності Київ так і не взяли, хоча й не раз намагалися, а в нас тут на дачах раптом намалювалася суцільна дупа.
Протягом кількох днів закрилися не тільки наші сільські магазини, а й у містечку поруч. Чергу за пальним біля найближчої заправки розігнав російський БТР, дав чергу просто по натовпу, що з’їхався по пальне. У найближчому до нас селі кадирівці розстріляли родину, яка відмовилася їх годувати. Причому відмова була абсолютно аргументованою: в родині було багато дітей. Жоден не вижив. Мені це пошепки розказував наш голова, чоловік, який навіть за окупації в жодній ситуації не відмовлявся від української мови і спілкувався тільки нею. Не працювали аптеки, а ті, що відкривалися, не мали навіть найпотрібніших ліків. А більшість людей, що приїхали сюди, брали харчі й ліки максимум на кілька днів, у кращому випадку на тиждень.
Повертаючись додому, я думав про всіх цих людей: «Біднесенькі мої». І більше нічого не міг думати. Мене переповнювали жаль і сум і, звичайно, жах, коли гупання ставало занадто близьким. Мені вже було не так страшно за нас із дружиною, бо наші страхи на фоні людей, що гуляли нашими дачними вуличками з немовлятами, виглядали просто смішними.
Тож відразу після зникнення світла ми зіткнулися з одночасним існуванням двох країн Україн. Одна – велика, прекрасна, певною мірою уявна, непереборна й воююча, за долю якої ми всі переживали й живою часткою якої себе усвідомлювали. Друга – не така пафосна, але натомість абсолютно конкретна, наявна Україна – люди, що опинилися між життям і смертю на невеличкій, по суті, території цілої купи дачних кооперативів під назвою «Ближні сади».
Зібравши себе докупи й віддавши черговий звіт Марії та її сину (вони благословили нас на усіляку молитву за ЗСУ і їхню стратегічну взаємодію з Пентагоном), вже наступного дня я вирішив піти в люди. Треба було все ж таки зрозуміти, у якому світі, маючи на увазі маленький світ нашого кооперативу, ми опинилися. Варто було вийти з дому, як я відразу ж приєднався до невеличкої «комісії», що обходила наш кооператив для перепису населення й з’ясування реальних обставин нашого дачного життя. Ситуація виявилася складною. У нашому, найменшому зі всіх кооперативів «Ближніх садів», виявилося 139 осіб, 99 із яких були дорослі. Ми мали до десятка жінок на різних стадіях вагітності, певну кількість хворих, яким у недалекій перспективі потрібні були ліки, зокрема інсулін, п’ять чи шість немовлят й обмежену у своїх можливостях, але цілком реальну тероборону.
О шостій вечора регулярно відбувався сход, на якому вирішували різноманітні питання самозабезпечення кооперативу, люди ділилися новинами, призначали чергову зміну нічного патруля. Обговорювали можливість виїзду з окупованої території. Більшість родин мали власні автівки й запаси пального, тож вони обговорювали плани перетину російських блокпостів і виїзду. Але оскільки в нас з дружиною не було ні першого, ні другого, цього вечора я не надав значення цим розмовам. Прийшовши додому, тільки й розказував про те, що почув і побачив. Ми були такі раді, що ця наша маленька дачно-кооперативна Україна існує і що ми не одні, і що ми, українці, – особливі і здатні до самоорганізації в будь-яких умовах.
Але вже наступного ранку почався великий Вихід, він же Виїзд. Роблячи фізичні вправи, я вперше побачив, як повз наш двір у напрямку російських блокпостів поїхали автівки з білими прапорцями й великими написами «Діти». Не одна, не дві, а десятки, а потім сотні й сотні. Першим із тих, хто виїжджав, було найгірше. Казали, що в нас на цвинтарі біля дач у перші дні поховали родину – чоловік, жінка і двоє дітей, що їх розстріляли росіяни на першому ж блокпості. Мені розказували про інших утікачів із зони окупації, котрим фатально не пощастило. Але це нікого не зупиняло.
Скажу більше. Якби б в ті дні ми з дружиною мали власну автівку й пальне, ми б не задумувалися, що нам робити. Бо вже за тиждень відчуття безвиході й приреченості було надто міцним, надто чітким стало розуміння неминучої смерті, що станеться з нами між озером Глорія й прекрасним сосновим лісом.
