Посестри. Часопис №115 / Моя вітчизна

Хто мені каже, що в мене вітчизна є:

Вертогради, поля, окопи,

Хатини, і квіти, й села – хай визнає,

Що це – лишень її стопи.

 

Ніхто з рук матері не відніме дитину;

Хлопченя – росте між пеонів;

Син сягає грудей, а відтак ношу нестиме:

Це – книга моїх законів.

 

Вітчизна моя  н е  т а м, де я народився;

Бо я – з-за Євфрату тіло,

А духом з-над Хаосу поставав і створився:

Тож чинш плачу світові ціло.

 

І ніякий народ не спасмене й не створив;

Пам'ятаю вічність передвічну, по тому –

Ключ Давидів  уста мої був відкрив,

Рим назвав мене Ecce homo.

 

Щоби стопи моєї вітчизни від крові червоні  

Обтерти волоссям, на пісок жаркіший від приску

Ниць паду: але знаю її лице і її корону

І ясу – сонце сонць блиску.

 

І діди мої батьківщини іншої теж не знали;

Я ж рукою її ступень був торкав;

І не раз грубу шкіру – сиром’ятний ремінь її сандалів

Святобливо я цілував.

 

Тож нехай не вчать мене, де моя вітчизна,

Бо поля і села, сади й окопи,

Кров і плоть, й на тілі  шрам як дідизна

Це слід – або – це ті її стопи.

 

Париж, січень 1861 року