Посестри. Часопис №104 / Джерело

Коли я блукав по Пеклі, про яке взагалі не співаю,

Оскільки клятьба мені липне в роті до піднебіння,

Наче мухи, огидні в спеку, мов нечисте бридке насіння,

І я не співаю, бо перш ніж почати – я позіхаю;

Коли я в блуканні пройшов по  к о л о н а д і-н у д о т і,

Довгій і рівній – а також над  п р и м х-п і д м у р к о м

І недогаслим в піску  ц в и н т а р е м-в е л е т н і в  у дрімоті,

Що ворушаться сонно... під базальтовим бруком;

Коли я кроки розмірив у моєму  п е р е д п о к о ї-

Н е с у с в і т н і х-н е р в і в, що все лиш міряють строї,

Та в день свого весілля ніколи не вдягнені на годину!..

– Коли я переступив  п о р і г-в б о з т в а  і  д в е р і-б р е х н і –  їх узяв пробоєм,

Коли вже наскрізь пройшов  з л о ч и н у-л а б і р и н т – зло-чИну,

Усуціль  закону догмами вкритийі постановами  права  – –

Я опинився в такому місці, де під ногами –застигла лава.

І я йшов покрізь студінь далі в тому часі, в повітрі, в кожі

Та усвітлі, котрі були достеменно без-Божі!..

 

– Наче луки,  вулканом обвуглені – у згорання задусі,

Наче море, що черствіє, коли зупиняється в русі,

Море хвиль, що здіймаючись, розглядали себе навзаєм,

Зачудовані несосвітенним глибіні звичаєм,

Ніби Сфінкси – а відтак понад ними якісь пелікани,

Що дзьоби відкривають – сохне від спраги горло, злетівши,

І пара зірок червоних , що в бездоння безмовне кане,

Пригасаючи...

... Я ішов туди (важко згадувати, подих не перевівши...)

Я ішов – – докуди? сумніваючись... аж нараз рослина дрібна негожа –

Блякла, немовби вицвіла, й на погано вишиту дуже схожа–

Прошелестіла до мене: «...Є  д ж е р е л о...» – а далі в яр з оболоні,

Я відчув щось таке... мовби вільглість.

 

І з того самого боку

Я почув  сміх гіркий і бурчання глухе, але чутні нівроку,

І  уздрів чоловіка, що поклав собі на чоло  дві долоні,

Як тоді, коли хтось переносить всю свою внутрішню силу

У власні ступні – – він топтав місце витоку Д ж е р е л а, синю струменя жилу –

І потік зміївся, як  стрічка, облітаючись круг його сандалій,

чи метаючись у пилюці, де нога розчавила жилу, й далі.

Сміх чоловіка був – наче скажений, вимова була чіткою:

Сміх нагадував ритм барабана, що його несуть за труною,

І в ньому вчувався  сарказм, хрипкий від ненависті, сміх-полуда :

«Д и в і т ь с я!...  я к  Д у х-с о т в о р і н н я   в з у т т я   м е н і   ч и с т и т ь   в і д   б р у д у!..»