Посестри. Часопис №107 / Паньковський

Швидкий, як барокові шістнадцятки,
Козак Панько скаче вчвал, топче
Брабантські, фламандські бордюри та сервізи,
Мереживні, марципанові сади.

Бризкаючи, форкаючи карпатською, 
молодецькою піною
З-під професорської тоги
На брейгеляки – ієронімбосхаки,
Чемні під шаром академічного лаку.

Димлять, і конем не доженеш,
Набиті вівсом яблука.
І відмикаються купальські сади
На смагляву свободу уяви,

На сліпий дотик білих кажанів,
Що летять низько, над самими клумбами
Задушливої матіоли, гранатових гвоздик
І кисло-солодкої смородини, що достигає

Козак Панько – поет-чарівник,
Живою водою з білогорської криниці
Відмиває обличчя від братнього попелу.
Над юністю як Анеля ангелоподібною,

Звізда Полин, семикрила менора,
Жирна хмара, що кривавиться снігами.
З-за пазухи дістає слова
Теплі, тверді, блискучі та солоні.