Посестри. Часопис №114 / Вогнем і мечем. Розділ ІІ

Наступного дня вранці, прибувши до Чигирина, пан Скшетуський став на постій у домі князя Ієремії, де мав достатньо часу, щоб дати людям і коням відпочити після тривалої подорожі з Криму, яку через повінь на річках і надто бистру дніпровську течію треба було робити суходолом, бо жоден байдак не міг тої зими пройти вгору по Дніпру. Сам Скшетуський спершу теж трохи відпочив, а потім пішов до пана Зацвіліховського, колишнього комісара Речі Посполитої, старого жовніра, котрий, не служачи у князя, був, однак, його довіреною особою і приятелем. Намісник хотів у нього спитати, чи не надходило з Лубен ніяких розпоряджень. Але князь жодних особливих доручень не залишав, а просто наказав Скшетуському, якщо ханова відповідь буде позитивною, не квапитися, аби з людьми і кіньми все було гаразд.

А до хана князь мав ось яку справу: він просив покарати кількох татарських мурз, котрі свавільно вчинили набіги на його задніпрянську державу і котрих він сам, зрештою, жорстоко побив. Хан, звісно ж, дав розумну відповідь – пообіцяв прислати у квітні особливого посла, покарати неслухів, а щоб зажити собі ласки такого славного вояки як князь, послав йому зі Скшетуським чистокровного коня і соболевий шлик.

Пан Скшетуський, відпослувавши з неабиякою честю, що вже саме собою було доказом великого фавору від князя, вельми зрадів, що йому дозволили затриматися в Чигирині і що з поверненням не кваплять. Натомість старий Зацвіліховський був надто стурбований тим, що ось уже певний час діялося в Чигирині. Вони разом вирушили до Допула, волоха, котрий тримав у місті постоялий двір і винарню, і там, хоч година стояла ще рання, застали силу-силенну шляхти, адже день був базарний, а до того ж у Чигирині цього дня ночувала худоба, яку гнали до табору коронних військ, отож люду в місті зібралося безліч.

Шляхта, як завше, збиралася на базарному майдані у так званому Дзвонецькому Куті, у Допула. Були тут і орендарі Конецпольських, і чигиринські чиновники, і довколишні землевласники, що сиділи на привілеях, була шляхта осідла, ні від кого не залежна, а ще економський люд, дехто із козацької старшини, і всяка шляхетська дрібнота, що жила або на чужих хлібах, або в себе на хуторах.

І ті й ті сиділи на лавах, що стояли біля довгих дубових столів, і голосно розмовляли, і все про подію, яка сколихнула місто, – про втечу Хмельницького.

Скшетуський із Зацвіліховським усілися собі окремо в куточку, і намісник заходився розпитувати, що за цабе таке цей Хмельницький, про якого тільки й говорять.

– А ти, добродію, не знаєш? – здивувався старий жовнір. – Це писар Війська Запорозького, суботівський дідич і... – додав він тихо, – мій кум. Ми знаємося давно. У різних битвах бували, в яких він себе добре зарекомендував, особливо під Цецорою. Такого досвідченого у ратній справі вояку не знайдеш, либонь, і в усій Речі Посполитій. Уголос про це не скажеш, але то гетьманська голова – людина великої руки і великого розуму. Козацтво слухає його більше ніж кошових і отаманів. Він чоловік не без добрих якостей, але гордовитий, неспокійний і, коли ненависть візьме у ньому гору, може бути страшний.

– Що ж із ним сталося, що він із Чигирина втік?

– Дряпалися вони зі старостою Чаплинським, як коти, але то дрібниця. Звісно ж, шляхтич шляхтичеві з неприязні намагався сала за шкуру залити. Не він один, і не йому одному. А ще подейкують, ніби він до старостихи клинці підбивав; староста у нього коханку відбив і побрався з нею, а він потім їй знову голову морочив, і таке цілком можливе, бо, звісно ж... молодичка нівроку. Але це тільки видимість, за якою криється щось серйозніше. Тут, добродію, ось у чім річ: у Черкасах живе старий Барабаш, козацький полковник, приятель наш. У нього зберігалися привілеї і якісь королівські грамоти, де сказано, що козаків заохочували чинити опір шляхті. Та оскільки він чоловік людяний і добрий, то тримав їх у себе і не розголошував. І ось Хмельницький, запросивши Барабаша в гостину до себе у Чигирин, напоїв його, а сам послав до нього на хутір людей, щоб вони ті привілеї і грамоти у дружини його відібрали, а потім із ними втік. Аж страшно, щоб через них заколоту якогось, як ото остряницевого, не вчинили, бо repeto[1]: чоловік цей страшний, а зник не відомо куди. Пан Скшетуський відповів:

– От лис! Пошив мене у дурні! Я його цієї ночі у степу зустрів і з аркана витяг!

Зацвіліховський аж за голову схопився.

– Лелечко, що ти говориш, добродію? Цього не може бути!

– Може, якщо було. Він назвався полковником князя Домініка Заславського і сказав, що його в Кодак до пана Гродзицького від великого гетьмана послано. Але я йому не повірив, бо не водою він плив, а степом скрадався.

– Цей чоловік хитрий, як Улісс. І де ж ти його зустрів, добродію?

– Біля Омельника, на правому березі Дніпра. Певно, він на Січ їхав.

– А Кодак хотів обминути. Тепер intelligo[2]. Людей чимало було при ньому?

– Душ сорок. Але вони запізно приїхали. Якби не мої, старостині слуги його б задавили.

– Постривай, добродію. Це дуже важливо. Старостині слуги, кажеш?

– Так він сам сказав.

– А звідкіля ж староста міг знати, де його шукати, якщо тут, у місті, всі голову сушать, куди Хмельницький подівся?

– Цього і я сказати не можу. А можливо, Хмельницький збрехав, і звичайнісіньких лиходіїв за старостиних слуг видав, щоб іще дужче на кривдах своїх наголосити?

– Такого бути не може! І все ж дивна це річ. А чи відомо тобі, добродію, що є гетьманські укази – Хмельницького ловити й in fundo[3] затримувати?

Намісник не встиг відповісти, бо цієї миті з величезним галасом до винарні зайшов якийсь шляхтич. Грюкнувши дверима раз і другий, він пихато розгледівся довкола і закричав:

– Чолом вам, добродії!

Був це чоловік років на сорок, приземкуватий, із запальним виразом обличчя, що його підкреслювали банькаті, наче дві сливи, бистрі очі. Він був, як видно, дуже жвавий, буйний і скорий до гніву.

– Чолом вам, добродії! – повторив шляхтич голосніше й різкіше, не діставши одразу відповіді.

– Чолом, чолом, – озвалося кілька голосів.

Це й був пан Чаплинський, чигиринський підстароста, довірений слуга молодого пана хорунжого Конецпольського.

У Чигирині підстарости не любили, бо він був великим забіякою, позивайлом і гнобителем, та оскільки мав він впливову підтримку, багато хто з ним якшався.

Одного лише Зацвіліховського, він, як, зрештою, і всі інші, шанував за авторитет, чесноти і відвагу. Побачивши його, Чаплинський зразу ж підійшов і, вельми гордовито вклонившись Скшетуському, усівся біля них зі своєю квартою меду.

– Добродію підстаросто, – звернувся до нього Зацвіліховський, – чи не чув ти чогось про Хмельницького?

– Висить, добродію хорунжий, не будь я Чаплинський, висить, а якщо досі й не висить, то висітиме. Тепер, коли є гетьманські укази, дай мені тільки до нього добратися!

Кажучи це, він так грюкнув кулаком об стіл, аж усе, що було у квартах, повиливалося.

– Не розхлюпуй, добродію, вина! – мовив Скшетуський.

Зацвіліховський перебив намісника:

– А чи доберешся ти до нього? Адже він утік і ніхто не знає, куди.

– Ніхто не знає? Я знаю, не будь я Чаплинський! Ти, добродію хорунжий, либонь, знаєш Хведька. Так оцей Хведько і йому служить, і мені. І буде він юдою Хмелю. Та що там багато казати! Став Хведько якшатися з молодцями Хмельницького. Спритний хлопець! Знає про кожен його крок. Узявся мені доставити Хмельницького живим чи мертвим і подався у степ заздалегідь, знаючи, де на нього чекати!.. А, вража душа!

Сказавши це, він знову грюкнув кулаком об стіл.

– Не розхлюпуй, добродію, вина! – із притиском на кожному слові повторив Скшетуський, з першого погляду відчувши страшенну огиду до підстарости.

Шляхтич почервонів, блиснув своїми банькатими очима, гадаючи, що йому дають нагоду, і спаленіло втупився у Скшетуського, але, побачивши на ньому мундир Вишневецьких, угамувався, бо хоч хорунжий Конецпольський і чубився тоді з князем, Чигирин, усе-таки, був дуже близько до Лубен, і не вшанувати людей князя було небезпечно.

Та й сам князь людей добирав таких, що кожен мав двічі подумати, перш ніж когось зачепити.

– То Хведько, кажеш, узявся Хмельницького тобі доставити, добродію? — знову заходився розпитувати Зацвіліховський.

– Авжеж, Хведько. І доставить, не будь я Чаплинський.

– А я тобі, добродію, скажу: не доставить. Хмельницький пастки уникнув і на Січ подався, про що треба іще сьогодні повідомити нашого краківського пана. Із Хмельницьким жарти кепські. Одне слово, і на розум він меткіший, і рука в нього важча, і таланить йому більше, аніж тобі, добродію, бо ти надто запальний. Хмельницький, повторюю тобі, ваша милость, безпечно поїхав, а якщо ти мені не віриш, тоді оцей рицар підтвердить, котрий його учора в степу бачив і, з цілим і здоровим, із ним попрощався.

– Не може бути! Не може бути! – заверещав, скубучи себе за чуприну, Чаплинський.

– І ще більше, – вів далі Зацвіліховський, – оцей рицар, якого ти бачиш перед собою, сам його й урятував, а слуг твоїх, добродію, на той світ відправив, у чому, попри гетьманські укази, не винен, бо із Криму з посольством вертається і про укази не чув, а побачивши у степу чоловіка, котрого лиходії, як він гадав, кривдили, прийшов йому на допомогу. Про це врятування Хмельницького заздалегідь тебе, добродію, повідомляю, бо він із запорожцями тебе у твоїй економії неодмінно навідає, а ти, треба сподіватися, не дуже йому зрадієш. Надто вже ти із ним сварився.

– Тьху, хай вам лихо!

Зацвіліховський теж не любив Чаплинського.

Чаплинський підхопився і від злості йому аж заціпило. Обличчя в нього геть побагровіло, а очі ще дужче вибалушилися. Стоячи в такому вигляді перед Скшетуським, він тільки уривчасто вигукував:

– Як це? Як це, добродію, попри гетьманські укази?.. Та я тобі, ваша милость... Я тобі, ваша милость...

А пан Скшетуський навіть із лави не підвівся. Спершись на лікоть, він дивився на Чаплинського, що підскакував до нього, як раріг на прив’язаного горобця.

– Чого ти, добродію, до мене пристав, як реп’ях до собачого хвоста? – нарешті спитав він.

– Та я вас, добродію, потягну до суду... Адже був указ... Я вашу милость козаками!..

Він кричав так, що у винарні стало трохи тихше. Відвідувачі почали повертати голови у бік Чаплинського. Він завше чекав нагоди посваритися, така вже ця була натура, скандалив із кожним зустрічним. Але зараз усіх здивувало, що він почав сварку при Зацвіліховському, котрого одного й боявся, і що зчепився із жовніром, одягненим у мундир Вишневецьких.

– Замовкни, добродію, — мовив старий хорунжий. – Цей рицар прийшов зі мною.

– Я вас... вас... вас, добродію, до суду... на палі! – не переставав верещати Чаплинський, не зважаючи вже ні на що й ні на кого.

Тепер уже і пан Скшетуський підвівся на повен зріст, але шаблі з піхов не витяг, а тільки підхопив її, спущену вниз, посередині, й підняв так, що ефес із маленьким хрестиком опинився перед самісіньким носом Чаплинського.

– Ну ж бо, понюхай оце, добродію, – холодно сказав він.

– Бий, хто в Бога вірує!.. Сторожа! – вигукнув Чаплинський, хапаючись за ефес.

Але шаблі вихопити не встиг. Молодий намісник, повернувши його на місці, однією рукою схопив за шию, другою за шаровари нижче крижів, підняв угору і, хоч він крутився, як дзиґа, поніс його до дверей поміж лавами, вигукуючи:

– Панове-браття, дайте дорогу рогоносцеві, бо заколе!

Сказавши це, він дійшов до дверей, ударив у них Чаплинським, розчинив їх і викинув підстаросту надвір.

Відтак спокійно сів на своє місце поруч Зацвіліховського.

У винарні на мить залягла тиша. Сила, яку щойно показав пан Скшетуський, справила на всю шляхту неабияке враження. І за хвилю винарня аж здригалася від сміху.

– Vivant[4] вишневичани! – волали одні.

– Зомлів, зомлів і кров’ю заюшився! – кричали другі, котрі виглядали надвір, цікавлячись дізнатися, що ж робитиме Чаплинський. — Слуги його підводять!

І лише кілька прихильників підстарости, не наважуючись заступитися за нього, мовчали й понуро дивилися на намісника.

– Правду кажуть, що у п’яту жене цей гончак! – промовив Зацвіліховський.

– Дворняга це, а не гончак, – озвався, наближаючись, опецькуватий шляхтич із більмом в оці й діркою в лобі завбільшки з таляр, крізь яку виднілася гола кістка. – Дворняга він, а не гончак! Дозволь, добродію, – вів далі шляхтич, звертаючись до Скшетуського, — тобі прислужитися. Звати мене Ян Заглоба, герб мій – Вчелє, у чому кожен легко може переконатися хоч би з оцієї дірки, яку в чолі моєму вража куля зробила, коли я у Святу Землю за гріхи молодості молитися ходив.

– Май совість, добродію, – дорікнув Зацвіліховський. – Ти ж якось казав, що тобі її кухлем у Радомі пробили.

– Вража куля, щоб мені не жити! У Радомі було інше.

– Ти давав, добродію, обітницю сходити у Святу Землю... можливо, але що ти там не був – це напевно.

– Не був, бо ще у Галаті страждання мученицькі прийняв.

Нехай я не шляхтич, нехай пес паршивий буду, якщо брешу!

– А таки брешеш, брешеш!

– Шельма я безвуха. Віддаю себе в руки ваші, пане наміснику.

Почали й інші підходити знайомитися з паном Скшетуським і прихильність йому свою засвідчувати. Майже всі вони не любили Чаплинського і раді були, що з ним сталася така халепа. Це дивно й тяжко зараз зрозуміти, але і вся довколишня чигиринська шляхта, і дрібні власники слобід, наймачі економій, ба навіть люди Конецпольських – усі, як воно у сусідстві буває, знаючи про суперечки Чаплинського з Хмельницьким, були на боці останнього. Адже Хмельницький мав славу досвідченого вояка, яку здобув у різних баталіях. Відомо було також, що сам король підтримував із ним стосунки і високо поцінював його думку. На цю ж приключку дивилися як на звичайну сварку шляхтича зі шляхтичем, а таких сварок були тисячі, особливо у землях українських. Цього разу, як завше, віддали перевагу тому, хто зумів дістати більшу прихильність, не задумуючись, які це може мати страшні наслідки. І лише згодом серця запалали ненавистю до Хмельницького, причому однаково серця шляхти і духівництва обох обрядів.

Отож усі підходили до пана Скшетуського з квартами й казали: «Пий, пане-брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже поручик у князя. Vivat[5] князю Ієремії, гетьману над гетьманами! З князем Ієремією підемо на край світу! На турків і татар! До Стамбула! Хай живе Владислав Четвертий, що милостиво царствує над нами!» Найгучніше кричав пан Заглоба, ладен навіть сам перепити і перекричати цілий реймент.

– Ясновельможні панове! – верещав він, аж шибки у вікнах дзвеніли. – Я вже на його милость султана подав до суду за ґвалтування, яке він учинив наді мною в Галаті. – Ти, добродію, не мели дурниць, а то язик відсохне!

– Як це, вельмишановні панове? Quator articuli judicii castrensis: stuprum, incendium et vis armata alienis aedibus illata[6]. А хіба це не було vis armata[7]?

– Ти, добродію, крикливий глухар.

– Я і до трибуналу дійду!

– Та облиш ти, добро...

– І кондемнату[8] отримаю, і безчесним його оголошу, а потім і війна, але вже із позбавленим честі.

– Ваше здоров’я, добродії!

Дехто аж заходився сміхом, а з ними і пан Скшетуський, бо він уже був трохи під чаркою. Шляхтич і справді, наче глухар, кльочив собі далі, милуючись власним голосом. На щастя, розмову його урвав інший шляхтич, який, наблизившись, потяг балагура за рукав і мовив зі співучим литовським акцентом:

– Тож познайом мене, пане добродію Заглобо, із паном намісником Скшетуським... Познайом же!

– Авжеж, авжеж! Ваша милость, наміснику, це пан Бурлака.

– Підбип’ята, – поправив шляхтич.

– Усе одно! Герба Зірвиштанько...

– Зірвикаптур, – поправив шляхтич.

– Байдуже. Із Песикишок.

– Із Мишікишок, – поправив шляхтич.

– Дарма. Nescio[9], що б я волів: мишачі кишки чи песячі кишки. Але жити, це вже я напевно знаю, ні в яких не хочу, бо й осісти там не просто, і покинути шкода. Ваша милость! – пояснював він далі Скшетуському, показуючи на литвина, – оце вже тиждень, як я п’ю на гроші цього шляхтича, у якого за поясом меч такий же важкий, як і пояс на гроші, а пояс на гроші такий же важкий, як і дотеп. Але якщо я пив колись на кошти великого дивака, то нехай я буду таким самим йолопом, як той, хто мене напуває.

– Ну, дав йому перцю! – сміючись, волала шляхта.

Але литвин не гнівався, він тільки махав рукою, тихо усміхався і повторював:

– Ет, дайте вже, ваша милость, спокій... слухати гидко!

Пан Скшетуський із цікавістю придивлявся до нового знайомого, котрий і справді заслуговував на те, щоб його називали диваком. Передусім це був чоловік такий високий на зріст, що головою майже діставав стелі, а худина робила його ще вищим. Широкі плечі й жилава шия виказували в ньому незвичайну силу, хоч сам він був шкура та кості. Живіт у нього під грудьми був такий запалий, що можна було подумати, ніби його морили голодом, але одягнений він був нівроку – в сіру свебодзінського сукна куртку із вузькими рукавами, що добре його обтягала, й у високі шведські чоботи, які на Литві починали входити в ужиток. Широкий і туго напханий лосевий пояс, не маючи на чому триматися, спадав йому аж на стегна, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що сягав цьому крем’язневі майже під пахви.

Але злякайся хто меча, той би відразу заспокоївся, глянувши на обличчя його власника. Воно хоч і було, як і вся подоба цього чоловіка, худюще, прикрашалося двома звислими бровами і парою таких же звислих конопляного кольору вусів. При цьому воно було таке добросерде, таке щире, наче личко дитини. Обвислі вуса і брови надавали литвинові вигляду воднораз стурбованого, журливого й смішного. Він здавався людиною, якою всі потурають, але панові Скшетуському сподобався з першого погляду саме за цю щирість обличчя і бездоганну військову екіпіровку.

– Пане наміснику, – спитав литвин, – то ваша милость від князя Вишневецького?

– Авжеж.

Литвин молитовно склав руки і підвів очі вгору.

– Ох, який це вояк великий! Який рицар! Який вождь!

– Дай Боже Речі Посполитій таких чимбільше.

– Ваша правда! Ваша правда! А чи не можна під його стяги?

– Він вашій милості буде радий.

Тут у розмову втрутився пан Заглоба:

– І матиме князь два ріжка для кухні: один із оцього добродія, а другий із його меча. Або ж найме вашу милость катом чи звелить на вашій милості харцизяк вішати, а то й просто стане вашою милостю сукно мундирне міряти. Тьху! Ну як тобі, добродію, не соромно, будучи людиною і католиком, ходити отаким довгим, як serpens[10] чи поганський спис!

– Слухати гидко, – терпеливо мовив литвин.

– Як же вас величати, добродію? – поцікавився Скшетуський, – бо коли ви відрекомендувалися, то пан Заглоба так вашу милость підкушував, що я, даруйте, нічого не зміг утямити.

– Підбип’ята.

– Бурлака.

– Зірвикаптур із Мишікишок.

– Кумедія та й годі! Хоч він мене й напуває, але я бовдур, якщо це не поганські імена.

– Давно ваша милость із Литви?

– Та от уже два тижні, як я у Чигирині. Довідавшись від пана Зацвіліховського, що ти, добродію, тут проїздитимеш, чекаю, щоб із твоєю опікою князеві своє прохання переказати.

– А скажи мені, ваша милость, бо надто вже мені цікаво, чому ти цей катівський меч під пахвою носиш?

– Не катівський він, добродію наміснику, а крижацький. А ношу я його, бо це трофей і родинна реліквія. Ще під Хойніцами служив він у руці литовській – от і ношу.

– Але ж махиня добряча і важенна, либонь, страх – хіба що обіруч?

– Можна й обіруч, можна й однією.

– Покажи, ваша милость.

Литвин добув меч і подав панові Скшетуському, але в того відразу ж звисла рука. Ні приготуватися, ні замахнутися вільно. Він спробував обіруч, але й це було заважко.

Тож пан Скшетуський трохи зніяковів і звернувся до присутніх:

– Ну ж бо, панове добродії! Хто з вас перехреститься!

– Ми вже пробували, — озвалося кільканадцять голосів. – Одному панові комісару Зацвіліховському вдалося підняти, але й він перехреститися не зміг.

– Ну, а сам ти, ваша милость? – поцікавився пан Скшетуський, звертаючись до литвина.

Шляхтич, наче тростину, підняв меч і кільканадцять разів махнув ним із величезною легкістю, аж повітря захурчало у винарні й вітер повіяв по обличчях.

– Нехай же тобі, добродію, Бог допомагає! – вигукнув Скшетуський. – Ти неодмінно дістанеш службу у його князівської милості!

– Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.

– Зате мізки остаточно, – кинув пан Заглоба, – бо не можеш ти, добродію, так само й ними ворушити.

Зацвіліховський підвівся, і вони з намісником зібралися вже йти, як раптом до винарні зайшов білий, наче голуб, чоловік і, побачивши Зацвіліховського, сказав:

– Добродію хорунжий комісаре, а я саме тебе й шукаю!

Це був Барабаш, черкаський полковник.

– Тоді ходімо, ваша милость, до мене на квартиру, – відповів Зацвіліховський. – Тут уже такий ґвалт, що й слова не почуєш.

Вони обидва вийшли, а з ними і пан Скшетуський.

Відразу ж за порогом Барабаш запитав:

– Чи нема вісток про Хмельницького?

– Є. Утік на Січ. Оцей офіцер зустрів його вчора у степу.

– Виходить, не водою поїхав? А я послав гінця в Кодак, щоб його перехопити, і, бач, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив руками очі й заходився повторювати:

– Ой, спаси Христе! Спаси Христе!

– Чого ти, добродію, тривожишся?

– А ти, ваша милость, знаєш, що він у мене підступністю вирвав? Знаєш, що означає такі документи на Січі оприлюднити? Спаси Христе! Якщо король війни з бусурманами не почне, то це ж іскра у порох...

– Заколот, ваша милость, віщуєш?

– Не віщую, а бачу його. А Хмельницький – це не Наливайко і не Лобода.

– А хто за ним піде?

– Хто? Запорожжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і он оті!

І пан Барабаш показав рукою на майдан і на люд, що снував по ньому.

Майдан геть увесь був забитий дужими сивими волами, яких переганяли у Корсунь для війська, а при волах ішов численний пастуший люд, так звані чабани, котрі всеньке життя у степах і пустелях проводили, – народ зовсім дикий, що не сповідував жодної релігії: religionis nullius, як казав воєвода Кисіль.

Поміж них можна було побачити постаті, радше схожі на лиходіїв, аніж на пастухів, — жорстокі, страшні, у лахмітті розмаїтого вбрання. Більшість їх була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури вовною вгору, розстебнуті спереду, крізь які, хоч стояла й зима, виднілися голі груди, обвітрені степовими вітрами. Кожен був озброєний, але найрізноманітнішою зброєю: одні мали луки і сагайдаки за спиною, другі – самопали, або по-козацькому пищалі, треті – татарські шаблі, четверті – коси або й просто киї із прив’язаною на кінці кінською щелепою.

А ще тут крутилися не менш дикі, хоч краще озброєні низові козаки, що везли на продаж у табір в’ялену рибу, звірину і баранячий жир; були ще чумаки із сіллю, степові й лісові пасічники, а також воскобої з медом, лісові поселенці зі смолою і дьогтем; іще – селяни з під водами, реєстрові козаки, білгородські татари і сам Бог знає хто ще, якісь волоцюги — сіромахи із краю світу. По всьому місту аж кишіло п’яними – на Чигирин саме випадала ночівля, відтак і гулянка проти ночі. На майдані розводили вогнища, де-не-де горіли бочки зі смолою. Звідусіль долинали гомін і вереск. Пронизливі голоси татарських сопілок і бубонів мішалися з ревінням худоби і з лагідним звучанням лір, під акомпанемент яких сліпі співали улюблену тоді пісню:

Соколе ясний,

Брате мій рідний,

Ти високо літаєш, Ти далеко видаєш.

Водночас із цим розлягалося «ух-ха»! «ух-ха»! – дикі окрики вимащених дьогтем і геть п’яних козаків, що танцювали на майдані тропака. Усе це вкупі здавалося розшаленілим і страшним. Зацвіліховському годі було одного погляду, аби переконатися, що Барабаш мав слушність – будь-яка приключка могла розбудити ці нестримні стихії, схильні до грабежу і звиклі до сутичок, які без ліку виникали по всій Україні. А опріч цього юрмища була ще Січ, було Запорожжя, хоч віднедавна й приборкане і після Маслового Ставу до рук прибране, проте таке, що будь-якої миті ладне було вирватися з них, пам’ятаючи давні привілеї, ненавидячи комісарів і становлячи собою зорганізовану силу. Силі цій симпатизувало численне селянство, менш терпеливе, аніж в інших регіонах Речі Посполитої, бо мало під боком Чортомлик, а там – безвладдя, розбій і воля. Тож пан хорунжий, хоч сам був русином і ревним прихильником східного обряду, сумно задумався.

Чоловік старий, він добре пам’ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського, знав українську вольницю ліпше, мабуть, аніж будь-хто в Україні, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобід і Наливайків. Тому він зрозумів і всю небезпеку його втечі на Січ, особливо ж із королівськими грамотами, про які Барабаш розповідав, що в них було чимало обіцянок для козаків і заклик до опору.

– Добродію черкаський полковнику, – звернувся він до Барабаша. – Тобі, ваша милость, треба на Січ їхати, вплив Хмельницького зменшувати і каральними заходами втихомирювати, втихомирювати!

– Добродію хорунжий, – відповів Барабаш, – я вашій милості ось що скажу: щойно дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей сьогодні вночі теж на Січ утекла. Мій час минув – мені могила, не булава!

І справді, Барабаш був вояк добрячий, але чоловік старий, і впливу він не мав.

Тимчасом вони дійшли до квартири Зацвіліховського. Старий хорунжий подумки уже трохи заспокоїв свою голубину душу, і, коли усі всілися за штофом меду, вже бадьоріше сказав:

– Усе це пусте, якщо, як подейкують, війна з бусурманом praeparatur[11], а так воно ніби і є, бо, хоч Річ Посполита війни не хоче і добре вже сейми королю крові попсували, король, усе-таки, може на своєму наполягти. Отож увесь цей вогонь можна буде повернути на турка, принаймні ми маємо час. Я сам поїду розповісти про все краківському панові й проситиму, щоб якнайближче до нас із військом підтягся. Чи доб’юся чогось, не знаю, бо хоч він сміливий і жовнір досвідчений, але страшенно на свою думку і на своє військо покладається. Ти, ваша милость, добродію черкаський полковнику, тримай у шорах козаків, а ти, ваша милость, добродію наміснику, як прибудеш до Лубен, попередь князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай там що вони замислили – repeto[12]: ми маємо час. На Січі люду зараз мало: по рибу і по звірину розбрелися або ж по всенькій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато води у Дніпрі сплине. Та й князівське ім’я страху наганяє, а ще як дізнаються, що він на Чортомлик оком зирить, може, й сидітимуть тихо.

– Я із Чигирина ладен хоч через два дні вирушити, – озвався намісник.

– От і добре. Два-три дні можна потерпіти. Ти, ваша милость правителю черкаський, теж пошли гінців із викладом справи до пана коронного хорунжого і до князя Домініка. Але ти, добродію, бачу, вже спиш?

Справді-бо, Барабаш, склавши на животі руки, дрімав собі, а за хвилю навіть хропти став. Старий полковник якщо не їв і не пив, а те й те над усе любив, то спав.

– Поглянь-но, ваша милость, – тихо сказав намісникові Зацвіліховський, – і з допомогою оцього дідугана варшавські сановники сподіваються козаків у шорах тримати. Та Бог із ними. Вони й самому Хмельницькому теж довіряли. Канцлер навіть із ним перемови якісь вів, а той, либонь, усіх підступно ошукає.

Намісник зітхнув на знак співчуття старому хорунжому. Барабаш же іще сильніше захропів, а потім пробурмотів крізь сон:

– Спаси Христе! Спаси Христе!

– Коли ж ти, ваша милость, збираєшся із Чигирина рушати? – спитав хорунжий.

– Мені б годилося дня зо два Чаплинського зачекати. Він, напевно, за конфузію, якої я йому завдав, схоче сатисфакцію дістати.

– Не зробить він цього. Радше він слуг своїх на тебе наслав би, якби ти не носив князівської форми, але зчепитися із князем навіть для слуги Конецпольських – страшна річ.

– Я повідомлю йому, що чекаю, а за два-три дні вирушу. Засідки я теж не боюся, бо при боці шаблю, а при собі людей маю.

Сказавши це, намісник попрощався зі старим хорунжим і пішов.

Над містом від багать, розкладених на майдані, стояла така ясна заграва, що можна було подумати – цілий Чигирин горить. Гомін же і крики з настанням ночі подужчали. Євреї зі своїх садиб навіть носа не могли виткнути. В одному кінці майдану юрби чабанів тягли своїх журливих степових пісень. Дикі запорожці витанцьовували навколо багать, підкидаючи вгору шапки, палили з пищалів і пили квартами оковиту. То тут, то там спалахували бійки, які втихомирювали старостині люди. Намісник мусив торувати собі шлях ефесом шаблі. Він слухав цей козацький вереск і гам, і якоїсь миті йому здалося, що вже назріває заколот. Здавалося йому також, що бачить він грізні погляди і чує тихі, звернені до нього прокльони. У вухах намісника бриніли ще слова Барабаша: «Спаси Христе! Спаси Христе!», і серце в нього калатало гучніше.

А тимчасом у місті чабанські хори співали ще сильніше, а запорожці палили із самопалів і купалися в оковитій.

Стрілянина і дике «ух-ха! ух-ха!» долинали до вух намісника навіть тоді, коли на своїй квартирі він уже ліг спати.

[1] Повторюю (лат.).

[2] Розумію (лат.).

[3] На місці (лат.).

[4] Хай живуть (лат.).

[5] Хай живе (лат.).

[6] Чотири статті польового суду: зґвалтування, підпал, розбій і напад збройною силою на чужий дім (лат.).

[7] Збройною силою (лат.).

[8] Кондемната — обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд.

[9] Не знаю (лат.).

[10] Змія (лат.).

[11] Готується (лат.).

[12] Повторюю (лат.).

Публікується з дозволу видавництва «НК Богдан»