Посестри. Часопис №134 / Уривок роману «Вогнем і мечем», розділ ХХХ
Розділ ХХХ
Cпав він кілька днів, але й після пробудження не покидала його зла лихоманка – довго ще марив, згадував Збараж, князя, старосту красноставського, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: «Не туди!» панові Лонгінусу Підбип’яті – лише про князівну не згадав ані разу. Певно, та сувора заборона, яку він раз і назавжди наклав на будь-який спомин про неї, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Натомість йому здавалося, що він бачить над собою мидзате обличчя Жендзяна – точнісінько як тоді, коли князь після старокостянтинівської битви послав його з хоругвами під Заслав знищити розбійницькі зграї, і Жендзян несподівано з’явився у хату, де він вирішив переночувати.
Видіння це плутало його думки – йому ввижалося, що час зупинив свій плин і нічого відтоді не змінилося. Він знову на Хоморі й спить у хаті, а прокинувшись, відведе хоругви до Тарнополя... Розгромлений під Старокостянтиновом Кривоніс утік до Хмельницького... Жендзян приїхав із Гущі й сидить біля нього... Скшетуський хоче заговорити, хоче звеліти пахолкові сідлати коней, але не може... І знову з’являється думка, що не на Хоморі він, що уже було взято Бар, – аж тут Скшетуського пронизує біль, і нещасна його голова знов занурюється в темряву. Нічого вже не знає він, нічого не бачить. Проте за хвилю з цієї темряви, із цього хаосу виринає нове видіння – Збараж... облога... Отже, він не на Хоморі? А Жендзян усе одно сидить біля нього, схиляється над ним. Крізь прорізані у віконницях сердечка до кімнати сійнувся пучок яскравого світла й виразно освітив обличчя пахолка, сповнене зажури і співчуття...
– Жендзяне! – раптом вигукує Скшетуський.
– О, мій добродію! Нарешті-таки ви мене впізнали! – кричить пахолок і припадає до ніг господаря. – А я думав, що ваша милость уже ніколи не прокинеться...
Настало мовчання – чути було тільки схлипування пахолка, котрий не переставав обіймати господареві ніг.
– Де я? – спитав пан Скшетуський.
– У Топорові... Ваша милость зі Збаража до його величності короля прийшов... Хвалити Бога! Хвалити Бога!
– А король де?
– Пішов із військом виручати князя-воєводу.
Знову настало мовчання. Сльози радості текли по обличчю Жендзяна, котрий за хвилю зворушено сказав:
– Пощастило-таки вашу милость живим побачити...
Відтак підвівся й одчинив віконницю, а потім і вікно. Свіже вранішнє повітря увірвалося до кімнати, а з ним і яскраве денне світло. Від цього світла Скшетуський повністю прийшов до тями... Жендзян сів у ногах ліжка...
– То це я зі Збаража вийшов? – запитав рицар.
– Авжеж, мій добродію... Ніхто не міг учинити того, що ваша милость учинив. Тільки завдячуючи вашій милості король поквапився рятувати князя.
– Пан Підбип’ята переді мною спробував пройти, але загинув...
– О Господи! Пан Підбип’ята загинув? Такий щедрий і доброчесний пан... Хух, аж дихання сперло... Як же вони такого крем’язня подужали?
– Із луків його застрелили...
– А як там пан Володийовський і пан Заглоба?
– Нівроку були, коли я вирушав.
– Ну й хвалити Бога! Це найкращі вашої милості приятелі... Тільки мені ксьондз наказав мовчати...
Жендзян затнувся і на якийся час поринув у роздуми. Робота мізків виразно відбилася на його повновидому обличчі.
Нарешті він озвався:
– Ваша милость!..
– Чого тобі?
– А що ж станеться із пана Підбип’яти багатством? Подейкують, у нього сіл і всілякого добра без ліку... Невже він приятелям нічого не відписав, бо я чув, що родини в нього немає?
Скшетуський нічого не відповів, тому Жендзян, збагнувши, що запитання йому не до вподоби, перевів розмову на інше:
– Хвалити Бога, що пан Заглоба і пан Володийовський здорові; я думав, їх татари схопили... Ми стільки горя укупі сьорбнули... Та тільки ксьондз говорити мені не велів... Ех, добродію ви мій, я гадав, що вже ніколи їх більше не побачу – нас орда так притисла, що не було ніякої ради.
– Так ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені про це нічого не казали.
– Бо вони й самі не знали, загинув я чи живий лишився... – А де це вас орда так приперла?
– За Проскуровом, у дорозі до Збаража. Ми, добродію мій, далеко, аж за Ямполем були... Тільки ксьондз Цецишовський говорити заборонив...
На хвилю запала мовчанка.
– Нехай же вас Бог винагородить за добрі ваші наміри і труди, – мовив Скшетуський, – бо я вже знаю, чого ви туди їздили. Я ще до вас там побував... Але марно...
– Ех, добродію мій, якби оце не ксьондз... Він мені так звелів: я мушу з його королівською величністю у Збараж їхати, а ти – каже мені – пильнуй господаря, тільки ж не говори йому ні слова, а то ще душа із нього вийде.
Скшетуський так давно й назавжди розлучився з усякою надією, що й ці слова Жендзяна не зачепили в його серці жоднісінької струни... Якийся час він лежав непорушно, відтак знову спитав:
– А як ти тут опинився при ксьондзові Цецишовському і при війську?
– Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала – сповістити панові каштеляну, що у Топорові з ним зустрінеться... Мужня це жінка, скажу я вам, добродію мій, неодмінно хоче при війську бути, аби із паном каштеляном не розлучатися... От я й приїхав до Топорова, на день раніше від вашої милості. Пані сандомирська вже ось-ось має бути... Але що вдієш, як пан каштелян знову із королем поїхав!..
– Не збагну, як ти у Замості міг опинитися, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямполь їздив? Чому ж до Збаража із ними не приїхав?
– А тому, ваша милость, що коли нас кримчаки наздоганяти стали, не було іншої ради, крім як їм обом заступити шлях чамбулові, а я втік – і прямісінько у Замостя.
– Щастя, що вони не загинули, – промовив Скшетуський. – Але я про свого пахолка був ліпшої думки. Як ти міг покинути їх у такій скруті?
– Ех, добродію мій любий, якби ж то нас було тільки троє, я б їх ні за що не покинув, у мене й так серце краялося, але ж ми учотирьох їхали... Тому вони на кримчаків кинулися, а мені самі наказали... рятувати... Якби-то я був певен, що радість не уб’є вашої милості... Бо це ми за Ямполем... знайшли... Але ж ксьондз...
Скшетуський видивився на пахолка і закліпав очима, ніби щойно пробудився від сну. Зненацька, можна сказати, щось у ньому обірвалося – він страшенно зблід, сів на ліжку і вигукнув громовим голосом:
– Хто з тобою був?
– Ваша милость! Гей, ваша милость! – кричав пахолок, злякавшись переміни на рицаревому обличчі.
– Хто з тобою був? – верещав Скшетуський і, схопивши Жендзяна за плечі, заходився трясти його й сам тремтів наче у лихоманці, але залізних обіймів не послаблював.
– Добре, скажу вже! – вигукнув Жендзян. – Нехай ксьондз робить зі мною, що хоче: князівна з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.
Скшетуський заціпенів, очі в нього заплющилися і голова важко упала на подушки.
– Рятуйте! – зарепетував Жендзян. – Ваша милость, що з вами? Лелечко, що ж я накоїв!.. Краще б мені було мовчати. О Боже! Добродію мій найдорожчий, скажіть же хоч словечко... Господи милосердний! Слушно ксьондз попереджав... Ваша милость! Гей, ваша милость!..
– Нічого! – озвався нарешті Скшетуський. – Де вона?
– Хвалити Бога, що ваша милость прийшли до тями... Ліпше я вже нічого не казатиму. Вона при дружині каштеляна сандомирського... Невдовзі тут будуть... Тільки б ви, ваша милость, не померли... Вони от-от будуть... Ми у Замостя втекли... І там ксьондз панну до двору пані Вітовської віддав... Так воно пристойніше... А то у війську теж бешкетники бувають... Богун із нею повівся чемно, але й тут усяке могло трапитися... Я стільки з нею наморочився, аж поки почав казати жовнірам: «Це кревна князя Ієремії!..» І вони ураз пройнялися повагою... Та й у дорозі я добряче витратився...
Скшетуський лежав непорушно, але очі в нього були розплющені, спрямовані у стелю, і обличчя мало поважний вигляд – напевно, він молився. Дочитавши молитву, схопився, сів на ліжку і сказав:
– Подай мені одяг і звели сідлати коней!
– А куди це ваша милость хоче їхати?
– Одяг мерщій подай!
– Знали б ви, добродію, скільки у вашої милості ниньки вдяганки – і король перед від’їздом надавав, і всякі інші вельможі. А ще три пречудових коники у стайні стоять. Мені б хоч одного такого!.. Та вашій милості найліпше було б полежати й спочити, сил же у вас, добродію, геть немає.
– Зі мною все гаразд. На коні можу триматися. Поквапся на милість Божу!
– Та я знаю, у вашої милості тіло залізне – тож нехай буде по-вашому. Тільки заступіться за мене перед ксьондзом Цецишовським... Ось вам кладу одежу... Кращої й у вірменських купців не знайти... Ви поки, мій добродію, вдягайтеся, а я скажу, щоб винної юшки принесли – ксьондзів слуга мав на моє прохання приготувати.
Після цих слів Жендзян порався зі сніданком, а Скшетуський почав квапливо одягатися у вбрання, залишене в дарунок від короля і вельмож. Та він раз у раз обіймав пахолка й притискав його до своїх переповнених почуттями грудей, а той розповідав йому усе ab ovo: як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів, як вивідав у нього усе про князівну й пірнач одержав. Як згодом пішли вони із паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму й Черемиса, забрали князівну, зрештою, як багато їх підстерігало небезпек, коли вони тікали від Бурляєвих людей...
– Бурляя пан Заглоба зарубав, – гарячково перебив пахолка пан Скшетуський.
– Хоробрий це рицар, – зауважив у відповідь Жендзян. Я такого ще не зустрічав, бо зазвичай один буває хоробрий, другий балакучий, третій проноза, а в панові Заглобі усе вкупі поєдналося. Та найгірше нам довелося, мій добродію, у лісах за Проскуровом, коли кримчаки за нами погналися. Пан Міхал із паном Заглобою лишилися, щоб їх на себе відтягти і погоню затримати, а я звернув зі шляху у бік Старокостянтинова, вирішивши Збараж обійти стороною, бо подумав, що, упоравшись із малим рицарем і паном Заглобою, вони саме до Збаража за нами й поскачуть. Не знаю вже, як Господь у милосерді своєму врятував малого рицаря і пана Заглобу... Я гадав, їх зарубають. А ми тим часом із панною втікали поміж військом Хмельницького, котрий ішов від Старокостянтинова, і Збаражем, під який помчали татари.
– Не швидко вони туди дісталися, їм пан Кушель добряче нам’яв боки. Але розповідай далі!
– Якби ж то я знав! Але мені й невтямки було, от ми й пробиралися з панною поміж татарвою і козаками як ущелиною. На щастя, тамтешній край наче вимер, тож ми живої душі не зустріли ні в селах, ні в містечках – усі, куди хто міг, від татар повтікали. Та у мене все одно від страху душа у п’яти сховалася: тільки б, думаю, мене не злапали, але й цього, зрештою, не вдалося уникнути.
Скшетуський навіть перестав одягатися і спитав:
– Як це?
– А ось як, мій добродію: нарвалися ми на козацький роз’їзд Донця, брата тієї Горпини, котра панну в яру переховувала. Щастя, що я його добре знав – він мене при Богуні бачив. Переказав я йому від сестри уклін, показав Богунів пірнач і оповів усе: що Богун мене, мовляв, по панну послав і що тепер чекає на мене за Влодавою. А він, позаяк був Богунові приятелем, знав, що сестра панну стереже, тому й повірив. Я гадав, він мене відпустить, та ще й підкине чогось на дорогу, а він ось що мені сказав: «Там, каже, збирається народне ополчення, ще попадешся ляхам у руки; лишайся, каже, зі мною, поїдемо до Хмельницького. У таборі дівчині буде найбезпечніше, там її сам Хмельницький для Богуна стерегтиме». Як він мені це сказав, я аж обмер – що на таке відповіси? Кажу йому тоді, що, мовляв, Богун на дівчину чекає, а я життям присягнув, що негайно її привезу. А він на це: «Ми Богунові сповістимо, а ти не їдь, бо там ляхи». Почав я сперечатися, він теж зі мною сперечався, аж нарешті каже: «Дивно мені, що ти боїшся із козаками йти. Стривай-но: а ти часом не зрадник?» Аж тоді я побачив, що немає іншої ради, крім як уночі втекти, раз він мене вже підозрювати почав. Сім потів із мене від страху зійшло, добродію мій. Став я тоді у дорогу ладнатися, коли це враз тієї ночі із загоном королівських військ налетів пан Пелка.
– Пан Пелка? – перепитав, затамувавши дух, Скшетуський.
– Авжеж, він, добродію мій. Славно робив набіги пан Пелка – жаль, загинув недавно, царство йому небесне! Не знаю, чи хтось краще від нього зможе водити роз’їзди і рятуватися від переважаючих сил ворога – хіба що пан Володийовський. Отож налетів пан Пелка, винищив Донців загін до ноги, а його самого полонив. Два тижні минуло відтоді, як вражого сина волами на палю посадили – туди йому й дорога! Але і з паном Пелкою я наморочився – надто вже він падкий був до ніжної статі... Нехай упокоїть Господь його душу! Тому боявся я, щоб панна, від козаків кривди уникнувши, од своїх гірше не мала... Добре, здогадався сказати панові Пелці, що панна – кревна нашого князя. А він, треба вашій милості знати, згадуючи нашого князя, шапку, бувало, скидав і на службу до нього давно мріяв попасти... Тож відразу пройнявся до неї повагою і аж у Замостя до його величності короля нас супроводив, а там ксьондз Цецишовський (от де свята душа, мій добродію) узяв нас під свою опіку і панну віддав до двору дружини каштеляна пані Вітовської.
Скшетуський глибоко зітхнув і кинувся Жендзянові на шию.
– Приятелем мені будеш, братом, не слугою, – мовив він. – А зараз мерщій їдьмо. Коли пані Вітовська обіцяла прибути?
– Через тиждень після мене – а я вже десять днів як тут... Вісім із них ваша милость лежав непритомний.
– Їдьмо! Їдьмо! – повторив Скшетуський, – а то у мене серце від радості розірветься.
Щойно він це сказав, як на подвір’ї почувся кінський тупіт, і за вікнами, застуючи світло, засновигали коні й люди. Крізь шибки пан Скшетуський побачив спершу старого ксьондза Цецишовського, а поруч із ним – змарнілі обличчя пана Заглоби, Володийовського, Кушеля та інших знайомих в оточенні одягнутих у червоне князівських драгунів. Пролунали веселі окрики, й за хвилю до кімнати слідом за ксьондзом сипнула юрба рицарів.
– Під Зборовом укладено перемир’я, облогу знято! – гучно мовив ксьондз.
Але Скшетуський відразу сам про все здогадався, як тільки кинув погляд на збаразьких товаришів. За мить Заглоба і Володийовський, відштовхуючи один одного, кинулись у його обійми.
– Нам сказали, що ти живий, – кричав Заглоба, – але тим більша радість бачити тебе здорового та ще й так скоро! Ми зумисне сюди по тебе приїхали... Яне! Ти навіть не уявляєш, якою укрив себе славою і яка нагорода на тебе чекає!
– Король тебе нагородив, – мовив ксьондз, – але король королів його перевершив.
– Я вже знаю, – відповів Скшетуський. – Нехай вас Бог милує. Жендзян мені усе розповів.
– І ти не задихнувся від радості? Тим ліпше! Vivat Скшетуський, vivat князівна! – вигукнув Заглоба. – Ну що, Яне! А ми тобі про неї й не заїкнулися, бо не знали, чи жива. Але пахолок твій хвацько із нею втікав. От де vulpes astuta! Князь чекає на вас обох... Ха! Ми аж під Ягорлик по неї їздили. Я пекельного монстра, що її стеріг, убив. Дванадцятеро хлопчиків, котрих ви обіцяли, трішки забарилися, та не біда – ви своє невдовзі надолужите. Онучата у мене підуть, милостиві панове! Жендзяне, розповідай, невже у тебе все добре минулося? А ми із паном Міхалом, уяви собі, удвох цілу орду стримали! Я перший на чамбул кинувся! Бусурмани ховалися від нас у ями з-під вивернутих із корінням дерев – ніщо не допомогло! Пан Міхал теж добре бився... Де моя донечка? Дайте сюди мою квіточку!
– Нехай тобі Бог помагає, Яне! Нехай тобі Бог помагає! – примовляв малий рицар, знову обіймаючи Скшетуського.
– Нехай вам Бог відборгує за все, що ви для мене зробили. Мені слів бракує. Життя моє, кров – мала для вас нагорода! – відповів Скшетуський.
– Не переймайся цим! – волав Заглоба. Мир укладено! Кепський мир, милостиві панове, але що врадиш. Добре, що хоч ми вже покинули цей зачумлений Збараж. Тепер, люб’язні добродії, поживемо у спокої. Усе це нашими стараннями, і моїми теж, бо якби Бурляй жив досі, нічого б із цього перемир’я не вийшло. А тепер можна й весілля справити. Вище носа, Яне! Тримайся молодчиною! Ніколи не здогадаєшся, який для тебе князь-воєвода приготував весільний подарунок! Колись розкажу, а зараз... Де в дідька моя донечка? Мерщій давайте сюди мою донечку! Тепер уже її Богун не викраде – хіба що перед цим із нього шкуру злуплять! То де ж моя мила донечка?
– Я саме на коня сідав, щоб їхати назустріч дружині каштеляна сандомирського, – мовив Скшетуський. – Їдьмо, їдьмо, бо я збожеволію.
– Гайда, милостиві панове! Їдьмо із ним, щоб не гаяти часу. Гайда!
– Пані Вітовська вже, мабуть, недалечко, – зауважив ксьондз.
– Уперед! – додав пан Міхал.
Але Скшетуський уже був за дверима і скочив у сідло так легко, ніби щойно не підвівся із ліжка після хвороби. Жендзян тримався при ньому, щоб не лишатися з ксьондзом віч-на-віч. Пан Міхал із Заглобою приєдналися до них, і ось уже вони чимдуж мчать попереду топорівським битим шляхом, а за ними летить уся шляхта і драгуни в червоному – ніби вітер підхопив і несе дорогою червоні пелюстки маків.
– Хутчій! – кричить Заглоба, б’ючи острогами коня.
Так проскакали вони верст із десять, аж ось на закруті дороги побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецькому паюків. Кілька з них, помітивши озброєних вершників, притьмом рвонули їм назустріч – спитати, хто такі.
– Свої! Із королівського війська! – вигукнув пан Заглоба. – А це хто їде?
– Дружина каштеляна сандомирського! – прозвучала відповідь.
Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не знаючи, що робить, зсунувся з коня й став, похитуючись, край дороги. Шапку він скинув, а по скронях у нього рясно стікав піт. Так стояв наш рицар на порозі щастя, тремтячи усім тілом. Пан Міхал теж зіскочив із коня й підхопив попідруч ослаблого приятеля. Біля них, поскидавши шапки, край битого шляху зупинилася решта, а тим часом вервечка возів і колясок наблизилася й почала проїздити далі. З пані Вітовською їхало кільканадцять різних дам, котрі з подивом поглядали на рицарів, не розуміючи, що означає поява цього жовнірського загону при дорозі. Аж нарешті посередині почту з’явилася карета, далеко розкішніша за всі інші. Крізь її одчинені віконця рицарі побачили поважне обличчя сивоволосої дами, а поруч неї – гарненьке личко панни Курцевич.
– Донечко! – вигукнув Заглоба, кидаючись наосліп до карети. – Донечко! Скшетуський із нами!.. Доню!
Серед почту почулися крики: «Стій! Стій!» Зчинилося замішання. Тим часом Кушель із Володийовським вели, а радше, тягли Скшетуського до карети, він же, геть знесилівши, здавалося, от-от упаде на землю. Голова його повисла на груди, і він, уже не в змозі ступити й кроку, упав на коліна перед підніжком карети.
Та вже наступної миті сильні й ніжні руки Курцевичівни підтримали пониклу голову знебулого рицаря. Заглоба ж, побачивши здивування дружини каштеляна сандомирського, кричав:
– Це Скшетуський, герой Збаража! Той, що пробився крізь ворожий табір і врятував війська, князя, усю Річ Посполиту! Нехай їх Бог благословить на все життя!
– На все життя! Vivant! Vivant! – волала шляхта.
– На все життя! – підхопили князівські драгуни, аж гучна як грім луна прокотилася топорівськими полями.
– У Тарнопіль! До князя! На весілля! – вигукував Заглоба. – Ну що, донечко? Скінчилися твої поневіряння!.. А Богунові – ката й меча!
Ксьондз Цецишовський стояв, звернувши очі до неба, а вуста його повторювали чудові слова натхненного проповідника:
– «Ті, що сіяли зі сльозами, пожинатимуть із радістю...»
Скшетуського посадили в карету обіч князівни, і почет рушив далі. Стояла чудова погожа днина, діброви й поля ніжилися у промінні сонця. По самісінькому низу і вище, у синій яснині, вже плавало тут і там срібне павутиння, що пізно восени наче снігом укриває тамтешні поля. І великий спокій панував довкола, лиш коні бадьоро пофоркували собі у почті.
– Пане Міхале! – озвався Заглоба, торкнувшись своїм стременом стремена Володийовського. – Щось мене знову здавило за горло і тримає, як тоді, коли пан Підбип’ята – вічна йому пам’ять! – зі Збаража вийшов: але як подумаю, що ці двоє нарешті знайшли одне одного, так легко стає на серці, ніби кварту доброго вина одним духом випив! Якщо й тебе не спіткає подружня пригода, будемо на старість їхніх діток гойдати. Кожному своє на роду написано, пане Міхале, а от ми з тобою, либонь, для війни народжені, а не для подружнього життя.
Малий рицар нічого не відповів, тільки вусиками заворушив швидше, ніж зазвичай.
Вирішено було їхати до Топорова, а звідти до Тарнополя, аби там з’єднатися з князем Ієремією і вкупі з його хоругвами вирушити до Львова на весілля. Дорогою пан Заглоба розповідав дружині каштеляна сандомирського про те, що сталося останнім часом. Тож вона дізналася, що король під Зборовом після кривавої битви, яка не дала переваги жодній зі сторін, уклав договір із ханом – не вельми добрий, але такий, що принаймні хоч на певний час забезпечував спокій Речі Посполитій. Хмельницький за цим договором і далі лишався гетьманом і мав право із незліченної кількості простолюду відібрати собі сорок тисяч реєстрових козаків, а за цю поступку він присягнув королеві й станам у вірності й послуху.
– Це безперечно, – розмірковував Заглоба, – що із Хмельницьким нова війна неминуча, та якщо тільки булава не обмине нашого князя, усе буде зовсім по-іншому...
– Та скажи ж ти, добродію, Скшетуському найголовніше, – мовив, під’їхавши ближче, малий рицар.
– А й правда! – вигукнув Заглоба. – Я саме з цього й хотів почати, але ми якось і досі не оговталися. Ти навіть не здогадуєшся, Яне, що після того, як ти пішов, Богун попав у полон до князя.
Скшетуського й Гелену ця несподівана новина так приголомшила, що вони не могли вимовити й слова — князівна тільки розвела руками, і настало мовчання. Аж перегодя Скшетуський спитав:
– Як? Як це сталося?
– Це перст Божий, – відповів Заглоба, – істинно перст Божий, кажу вам. Договір уже було укладено, і ми саме виходили із цього зачумленого Збаража. Князь із кавалерією подався на лівий фланг – пильнувати, щоб на військо не напали кримчаки... Вони ж бо часто-густо договори порушують... Коли це враз ватага, коней на триста, кидається на князівську кавалерію.
– Тільки Богун міг таке вчинити! – вигукнув Скшетуський.
– Це він і був. Та не на збаразьких жовнірів козакам нападати! Пан Міхал умить оточив їх і вирубав до ноги, а Богуна двічі полоснув шаблею – тут його й скрутили. Не щастить йому із паном Міхалом, він уже й сам у цьому переконався – як-не-як, а тричі терпів фіаско. Та й не шукав він нічого іншого, як тільки смерті.
– Як згодом виявилося, – додав пан Володийовський, – Богун хотів будь-що із Валадинки потрапити у Збараж, але не встиг – дорога ж бо далека, – а коли довідався, що мир укладено, збожеволів від люті й ні на що вже не зважав.
– Хто з мечем піде, від меча й загине, така вже воля фортуни, – сказав Заглоба. – Шалений це козак, а з відчаю став іще шаленішим. Через нього страшний ґвалт учинився між нами і черню. Ми думали, знову війна почнеться, бо князь перший оголосив, що договір порушено. Хмельницький хотів був Богуна рятувати, аж тут хан на нього насипався. «Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!» І Хмельницькому війною пригрозив, а до нашого князя прислав гінця, через якого сповістив, що Богун самохіть поліз у бійку і попрохав князя не робити з цього події, а з Богуном учинити, як із розбійником. Здається, хан і своє мав на думці: аби татари могли ясир спокійно відпровадити – вони його набрали стільки, що тепер, либонь, у Стамбулі хлопа можна буде за два вухналі купити.
– І що ж князь із Богуном зробив? – стурбовано запитав Скшетуський.
– Звелів був негайно кілок для нього вистругати, але згодом передумав і так сказав: «Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче». Сидить тепер козарлюга у Тарнополі в підземеллі; фельдшер йому макітру перев’язує. Боже милий, скільки ж уже разів душа його покинути хотіла! Жодному вовкові собаки так шкури не натермосили, як ми йому. Сам пан Міхал кусав його тричі. Та це міцний горішок, хоч, правду кажучи, нещасний чоловік. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і важив на моє життя, а надаремно – я й пив із ним, і чалився, як із рівним, аж поки він на тебе, донечко, руку підняв. Я ж бо його теж міг ножем шпортнути у Розлогах... Але давно відомо, що нема вдячності на світі й мало хто добром за добро платить. Господь із ним!..
І пан Заглоба закивав головою...
– Що ж ти з ним учиниш, Яне? – спитав він перегодя. – Жовніри подейкують, форейтора із нього зробиш, адже чоловік він ставний, та мені вірити не хочеться, що ти на таке здатен.
– Запевняю, я цього не зроблю, – відповів Скшетуський. – Великої відваги це ратник, та ще й безталанний – тим паче я його ніякою хлопською роботою не зганьблю.
– Нехай відпустить йому Бог усі його гріхи, – озвалася князівна.
– Амінь! – додав Заглоба. – Він смерть, наче матір, просить, щоб його забрала... І, мабуть, знайшов би її, якби не спізнився під Збараж.
Усі замовкли, роздумуючи над дивними перипетіями долі. Невдовзі вдалині показалася Грабова, де зробили перший привал. Тут вони застали жовнірів, що поверталися зі Зборова. Приїхали сюди і пан Вітовський, каштелян сандомирський, котрий зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і пан староста красноставський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом верталася додому.
Обійстя у Грабовій було спалене, як і решта будинків, та оскільки день видався чудовий, тихий і теплий, подорожні, не шукаючи даху над головою, розташувалися у діброві просто неба. Харчів і напоїв було чимало, тож челядь мерщій заходилася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав поставити у діброві кільканадцять наметів для жінок і вельмож – і вийшов ніби справжній табір. Рицарі юрмилися перед наметами – усім кортіло глянути на князівну і Скшетуського. Інші розмовляли про недавню війну: ті, що не були під Збаражем, а тільки під Зборовом, розпитували князівських жовнірів про подробиці облоги. Було і гамірно, і весело, ще й день Господь подарував славний.
Серед шляхти тон задавав, звісно ж, пан Заглоба, в тисячний раз переповідаючи, як убив Бурляя, а Жендзян командував челяддю, що поралася біля вечері. Та все-таки спритний пахолок вигодив хвильку і, відвівши Скшетуського трохи вбік, покірно вклонився йому до ніг.
– Добродію, мій, – почав він, – хочу і я попрохати вашу милость про ласку.
– Важко мені тобі у чомусь відмовити, – відповів пан Скшетуський, – адже все найкраще у житті сталося завдяки твоїм старанням.
– Я теж подумав, – сказав пахолок, – що ваша милость чимось мене нагородить.
– Кажи: чого хочеш?
Мизате Жендзянове обличчя потемніло, а очі засвітилися ненавистю і злістю.
– Нічого я не хочу, – мовив він, – окрім одного: щоб ваша милость відступив мені Богуна.
– Богуна? – здивовано перепитав пан Скшетуський. – Що ж ти з ним учинити хочеш?
– А це вже я, мій добродію, подумаю, щоб і моє не пропало, і щоб йому з лишком заплатити за те, як він мене у Чигирині зганьбив. Знаю, ваша милость достеменно накаже його на смерть скарати – але спершу дозвольте мені з ним поквитатися.
Скшетуський звів брови.
– Цього не буде! – рішуче сказав він.
– О Боже! Ліпше б я загинув! – жалібно вигукнув Жендзян. – Невже я для того вижив, щоб до скону нести цю ганьбу!
– Проси, чого хочеш, – мовив Скшетуський, – нічого тобі не відмовлю, але цього не буде! Схаменися, спитай батьків, який більший гріх: дотримати цієї обітниці чи відмовитися од неї. До Божої каральної руки своєї не докладай – чого доброго, й самому дістанеться. Посоромся, Жендзяне! Цей чоловік і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і зв’язаний. Ким же ти для нього хочеш стати? Катом? Невже зі зв’язаного знущатимешся чи пораненого добиватимеш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Поки живий, я цього не дозволю, і не згадуй мені більше про це.
У голосі пана Яна було стільки сили і волі, що пахолок відразу втратив усяку надію і лише промовив плаксиво:
– Здоровий він і двом таким, як я, скрутив би в’язи, а як хворий, то йому й помститися не можна – коли ж я йому за своє відборгую?
– Помсту залиш Богові, – порадив Скшетуський.
Пахолок розтулив рота, збираючись іще щось сказати чи про щось запитати, але пан Ян повернувся і пішов до наметів, перед якими зібралося велелюдне товариство. Посередині сиділа пані Вітовська, а біля неї князівна, довкола ж товпилися рицарі. Трохи попереду них стояв пан Заглоба, простоволосий, і розповідав про облогу Збаража тим, хто був тільки під Зборовом. Усі слухали його, затамувавши дух, мінячись від хвилювання на обличчі, й ті, хто там не був, гірко шкодували про це.
Пан Ян сів біля князівни і, взявши її руку, приклав до вуст, а потім, притиснувшись одне до одного, сиділи вони собі тихо. Сонце вже сходило з небозводу, й на землю поволі спускався вечір. Скшетуський теж заслухався, ніби щось нове для себе міг почути. Пан Заглоба тільки витирав чуприну – і голос його звучав дедалі сильніше... В одних рицарів у пам’яті поставали, а іншим уява малювала недавні криваві сцени: ніби на власні очі вони бачили окопи в оточенні безлічі полчищ і запеклі штурми, чули вереск і виття, гуркіт гармат і самопалів, бачили князя у срібному обладунку – він стояв на валу, під градом куль... І те, як згодом настали злидні й голод, які багрові стояли ночі, коли смерть велетенським зловісним птахом кружляла над окопами... Як виходили з табору пан Підбип’ята, пан Скшетуський... Усі, слухаючи, то звертали очі до неба, то хапалися за ефеси шабель, а пан Заглоба так закінчив свою оповідь:
– Тепер там одна могила, один велетенський курган, а що під ним не лежить слава Речі Посполитої і цвіт рицарства, і князь-воєвода, і я, і всі ми, котрих самі козаки називали збаразькими левами, – його заслуга!
І після цих слів пан Заглоба показав на Скшетуського.
– Правда, це так і є! – вигукнули Марек Собеський і пан Пшиємський.
– Слава йому! Честь і подяка! – залунали зусібіч гучні рицарські голоси. Vivat Скшетуський! Vivat молодята! Хай живе герой! — звучало дедалі сильніше.
Піднесення охопило всіх присутніх. Одні побігли по келихи, другі підкидали вгору шапки. Жовніри задзвеніли шаблями – і невдовзі усі звуки й голоси злилися в один могутній окрик:
– Слава! Слава! Хай живе! Хай живе!
Скшетуський, як справжній рицар-християнин, смиренно схилив голову, а князівна підвелася, струснула косами – щоки її палали рум’янцем, в очах світилася гордість, бо цей рицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава осяває дружину, як сонце землю.
* * *
Уже пізньої ночі роз’їхалося товариство в різні сторони. Подружжя Вітовських, пан Пшиємський і староста красноставський вирушили з полками у Топорів, а Скшетуський із князівною та хоругвою Володийовського – до Тарнополя. Ніч була така сама погідна, як і день. Міріади зірок горіли в небі. Зійшов місяць і освітив укриті павутиною поля. Жовніри затягли пісню. Потім із лугів устав білий туман, і довкілля почало скидатися на велетенське озеро, залите місячним сяйвом. Саме такої ночі виходив нещодавно Скшетуський зі Збаража, а тепер відчував, як біля його серця калатає серце Курцевичівни.
Епілог
Але ця історична трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом – не завершився там навіть її перший акт. Через два роки усе козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Повстав Хмельницький, іще могутніший, ніж будь-коли досі, а з ним хан усіх орд і ті самісінькі полководці, котрі облягали Збараж: дикий Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артим-Гірей, і Нурадин, і Ґалга, і Амурат, і Субагазі. Стовпи пожеж, людські стогнання супроводжували їх, тисячі ратників укривали поля, заполонили ліси, півмільйона вуст видавали войовничі окрики – і здавалося людям, що настала остання година Речі Посполитої. Проте й Річ Посполита пробудилася від заціпеніння, відмовилася од колишньої політики канцлера, від перемов і перемир’я. Уже всім стало зрозуміло, що тривалий мир можна завоювати тільки мечем, тому, коли король вирушив супроти ворожих полчищ, із ним ішло сто тисяч війська і шляхти, не рахуючи безлічі джур і челяді.
Були тут і всі герої нашої оповіді. Був князь Ієремія Вишневецький з усією своєю дивізією, у якій так само служили Скшетуський із Володийовським і – волонтером – пан Заглоба; були обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. Був і полковник Стефан Чарнецький, майбутній звитяжець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, котрий командував усією артилерією, і генерал Убальд, і пан Арцишевський, і пан староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян ІІІ, і Людвіг Вейгер, воєвода поморський, і Якуб, воєвода мальборський, і хорунжий Конецпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори – уся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.
У полі під Берестечком зустрілися нарешті дві багатотисяч ні армії, і там відбулася одна з найбільших в історії світу битв, відгомін якої прогримів на всю тодішню Європу. Три дні вона тривала. Упродовж перших двох іще не було відомо, на чиєму боці доля, на третій стався вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ієремія. День першої зустрічі був днем тріумфу політики страшного «Яреми» – тож йому першому довелося вдарити на ворога. Його бачили на чолі усього лівого крила – без зброї, обладунку, простоволосого. Як вихор, мчав він полем назустріч незліченним полчищам, що складалися з усієї запорозької кінноти, усіх кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких вояків, зібраних від Уралу, Каспію і Меотійських боліт аж до Дунаю. І, як річка зникає з очей у спінених морських хвилях, так канули князівські полки у це море ворогів. Хмара куряви шаленим смерчем піднялася над рівниною і сховала ратників... На цей надлюдський бій дивилося усе воїнство, і король теж, а підканцлер Лещинський, піднявши розп’яття, благословив ним умирущих.
Тим часом на другий фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, наїжачившись гарматами, вивергаючи вогонь, немов казковий змій, що поволі висував із лісу свої велетенські клубища. Та перш ніж на рівнину висунулося усе гігантське тіло змія, із хмари куряви, в якій зникли полки Вишневецького, почали вискакувати спершу поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч – і всі вони помчали до пагорбів, на яких стояв хан, оточений своєю добірною гвардією. Дикі юрби, охоплені страшною панікою, кинулися навтьоки – польські полки погналися за ними. Тисячі молодців і татар усіяли своїми тілами бойовище, а поміж ними лежав, розполовинений кончарем, заклятий ворог ляхів і вірний союзник козаків, несамовитий і безстрашний Тугай-бей. Грізний князь тріумфував. Досвідченим оком полководця побачивши князів успіх, король вирішив зім’яти орди, перш ніж підтягнеться козацьке військо.
У бій вирушили всі сили, залпом ударили всі гармати, сіючи смерть і замішання; кулею у груди було вбито ханового брата, красеня Амурата. Болісний стогін прокотився лавами ординців. Наляканий і поранений із самісінького початку битви хан окинув поглядом бойовище. Удалині, серед порохового диму і вогню, показалися пан Пшиємський і сам король із рейтарами, а зусібіч від них земля гула під тягарем кінноти, що вступала у бій. І не витримав Іслам-Гірей – злякався й кинувся тікати, а за ним кинулися хто куди усі орди, і волохи, й уруми, і кінні запорожці, і силістрійські турки, і потурченці – розвіялися, мов хмара, підхоплена вітром. Утікачів наздогнав зрозпачений Хмельницький – він почав благати хана повернутися й стати до бою, але хан, побачивши його, гнівно заричав, звелів татарам схопити гетьмана і, прив’язавши до коня, потяг за собою. Залишився тільки козацький табір.
Начальник табору, кропивненський полковник Дедяла, не знав, що сталося з Хмельницьким, але бачачи поразку й ганебну втечу усіх ординців, зупинив наступ і, відступивши з табором, розташувався у багнистій розтоці Плешивої.
Тим часом у небі вдарила гроза і припустила страшна злива. «Бог облив землю після справедливої битви». Дощі йшли кілька днів, і кілька днів одпочивало королівське військо, стомлене попередніми битвами. Козаки ж за цей час обнесли свій табір валами, зробивши із нього велетенську рухому фортецю. Щойно стало на погоді, почалася облога – найдивніша з усіх, які тільки траплялися в житті. Стотисячне королівське військо оточило удвічі більшу армію Дедяли. Королю бракувало гармат, харчів, амуніції – Дедяла ж мав надмір пороху й усіляких запасів, а опріч того, сімдесят важких і легких гармат. Але на чолі королівського війська стояв король – козакам же бракувало Хмельницького. Королівські жовніри були натхненні недавньою перемогою – козаки ж засумнівалися в собі. Минуло кілька днів – надія на повернення Хмельницького і хана зникла. Тоді почалися перемови.
Козацькі полковники прийшли до короля і били йому чолом, просячи помилувати. Обходячи намети сенаторів, за поли чіплялися, присягаючи хоч із-під землі дістати Хмельницького і видати його королю. Серцеві Яна Казимира не було чуже співчуття – він пообіцяв відпустити по домівках простолюд і рядових вояків із тією умовою, що затримає старшину, аж поки йому буде видано Хмельницького. Але таке рішення було зовсім не до шмиги старшині, котра за свої численні провини не сподівалася на прощення. Тож поки тривали перемови, не припинялися вилазки і бої, й щодня рікою лилася польська й козацька кров. Удень молодці билися з відвагою і затятістю відчаю, але вночі юрбами тинялися попід королівським табором, понуро благаючи про милосердя.
Дедяла ладен був пристати на умови короля і навіть пожертвувати своєю головою, аби тільки врятувати народ і військо. Проте в козацькому стані почалися незгоди. Одні хотіли здатися, другі – боронитися до останнього подиху, і всі думали над тим, як вибратися з табору. Але навіть найвідважнішим це здавалося немислимим. Табір був затиснений двома розтоками річки і неосяжними болотами. Захищатися у ньому можна було роками, але шлях для відступу був тільки один – через королівське військо. Про цей шлях ніхто у таборі й не думав. Перемови, що переривалися битвами, посувалися ліниво; чвари у козацькому стані дедалі частішали. Під час одного такого спалаху Дедялу було скинуто й обрано нового вождя. Ім’я його вселило відвагу у серця занепалих духом козаків і, відбившись гучною луною у королівському таборі, розбудило в серцях кількох рицарів пригаслі спогади про недавні страждання й нещастя.
Нового вождя звали Богуном. Він і раніше посідав високе становище серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. Громадська думка вказувала на нього як на наступника Хмельницького, котрого він навіть перевершував у ненависті до ляхів. Богун першим із козацьких полковників укупі з татарами привів під Берестечко п’ятдесятитисячну армію. Він брав участь у триденній кінній битві і, розгромлений Ієремією разом із ханом та ординцями, зумів вивести живими більшу частину людей і знайшов прихисток у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним головнокомандувачем, вірячи, що тільки він зуміє врятувати табір і військо. Справді-бо, молодий полководець і чути не хотів про перемови – він прагнув бою і кровопролиття, хоч би йому самому довелося у тій крові втонути. Та невдовзі він переконався, що з його загонами годі й думати збройно пройти по трупах королівських жовнірів, і вдався до іншого способу.
Історія зберегла пам’ять про ті безприкладні зусилля, котрі сучасникам здавалися до снаги велетневі, та тільки завдяки їм можна було врятувати військо і простолюд. Богун вирішив перейти через бездонні болота Плешивої, а радше, збудувати через них такий міст, щоб вивести по ньому всіх обложених. Тож цілі ліси почали падати під козацькими сокирами й потопати у болотах; у них кидали вози, намети, кожухи, свити – і міст щодень подовжувався. Здавалося, що для цього полководця нічого неможливого немає.
Король зволікав зі штурмом, не бажаючи проливати крові, але, бачачи, як кипить у таборі робота, зрозумів, що іншої ради немає, і наказав сурмачам оповістити військо, аби звечора усі готувалися до вирішальної битви. Ніхто в козацькому стані не знав про наміри ворога – міст нарощували ще всю попередню ніч, а вранці Богун на чолі старшини виїхав оглянути зроблене. Було це у понеділок, сьомого липня тисяча шістсот п’ятдесят першого року. Ранок цього дня видався блідий, ніби переляканий, зоря на сході скидалася на кров, сонце сходило руде, немічне, кидаючи кривавий відблиск на води й ліси. Із польського табору виганяли коней на пашу; козацький табір повнився голосами пробуджених від сну людей. Вони розпалювали вогнища і готували сніданок. Усі бачили від’їзд Богуна з почтом і кіннотою, з допомогою якої він хотів відігнати воєводу брацлавського, що розташувався у табору в тилу й гарматним обстрілом заважав зводити міст. Чернь дивилася на від’їзд спокійно і навіть трохи піднеслася духом. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст повторювали йому навздогін:
– Благослови тебе Боже, соколику!
Воєначальник, почет і кіннота, поволеньки віддаляючись од табору, досягли краю лісу, промайнули ще раз у промінні вранішнього сонця й почали зникати у хащах.
Зненацька біля брами табору хтось страшним, переляканим голосом крикнув, а радше, завив:
– Люде, спасайтеся!
– Старшина тікає! – вигукнуло разом кільканадцять голосів.
– Старшина тікає! – повторили сотні й тисячі людей. Гомін прокотився юрбою по всьому табору, ніби під ударами вихору зашуміли у бору дерева, – і враз із двохсот тисяч горлянок вирвався жахливий, надлюдський зойк:
– Спасайтеся! Спасайтеся! Ляхи! Старшина тікає!
Натовп зануртував, як розшалілий потік. Вогнища було затоптано, вози, намети перекинуто, частоколи знесено. Люди товпились, душилися. Від страшного переполоху усі геть збожеволіли. Гори тіл ураз загородили дорогу – тож живі пробиралися по трупах серед реву, виття, вереску, стогону. Юрба виплеснулася з майдану, кинулась на міст, люди штовхали одне одного в болото, потопельники конвульсивно хапалися за товаришів і, благаючи у неба милосердя, провалювалися у холодне драглисте баговиння. На мосту билися і різалися за місце. Води Плешивої наповнилися тілами. Немезида історії відборгувала Берестечку за Пилявці.
Жахливі зойки досягли вух молодого полководця, він умить збагнув, що сталося. Але марно тої ж миті повернув до табору, марно помчав назустріч юрбам, звівши до неба руки. Голос його потонув у ревищі тисяч горлянок – невпинна хвиля втікачів підхопила його укупі з конем, почтом і всією кіннотою й понесла в обійми загибелі. Коронні війська спантеличило таке видовище – вони спершу подумали, що це якась відчайдушна спроба прорватися, але своїм очам важко було не повірити.
Через кілька хвилин, коли здивування минуло, усі хоругви, навіть не дочекавшись команди, рушили на козаків, а попереду, як вихор, летіла драгунська хоругва, очолювана малим полковником із шаблею над головою. І настав день гніву, поразки й суду... Хто не був задушений чи затоптаний, той ішов під меч. Річки зробилися червоні – важко було зрозуміти, кров вони несуть чи воду. Юрба геть збожеволіла, у колотнечі люди ще більше душили одне одного, спихали у воду і тонули... Дух убивства наповнив ці жахливі ліси і запанував у них: козацькі ватаги почали люто захищатися. Сутички точилися на болоті, в гущавині, серед поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно король наказував своїм жовнірам зупинитися. Жалість у всіх погасла, і різанина тривала аж до ночі – така різанина, якої не пам’ятали й старі вояки і на саму згадку про яку у них довго ще волосся на голові ставало сторч.
Коли нарешті темрява укрила землю, самі звитяжці були вражені тим, що накоїли. Не прозвучало «Te Deum» і не сльози радості, а сльози жалю і смутку котилися із достойних королівських очей. Так було розіграно перший акт драми, автором якої був Хмельницький. Але Богун того страшного дня не наклав головою вкупі з іншими. Одні казали, що, побачивши поразку, він перший урятувався втечею, другі – що йому зберіг життя якийся знайомий рицар. Правди так ніхто й не дізнався. Єдине відомо достеменно, що у подальших війнах ім’я його частенько згадувалося з-поміж імен найславетніших козацьких полководців. Послана чиєюсь мстивою рукою куля вразила його кількома роками пізніше, але й тоді ще не настала його остання година. Після смерті князя Вишневецького, котрого звели в могилу ратні труди, коли його лубенська держава відпала від Речі Посполитої, Богун заволодів більшою частиною тих просторів. Подейкували, що під кінець він і Хмельницького не хотів визнавати над собою. Сам Хмельницький, зломлений, клятий своїм народом, шукав заступництва деінде, гордий же Богун відмовлявся од будь-якої опіки і ладен був шаблею боронити свою козацьку волю.
Казали також, що усмішка ніколи не з’являлася на обличчі цього незвичайного лицаря. Жив він не в Лубнах, а в селі, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там, здається, й помер. Братовбивчі війни пережили його і тривали ще довго. Згодом прийшли моровиця і шведи. Кримчаки майже постійно гостювали в Україні, забираючи юрби люду в неволю. Пустіла Річ Посполита, пустіла Україна. Вовки вили на руїнах стародавніх міст, квітучі колись краї стали великою гробницею. Ненависть уросла в серця й отруїла побратимську кров, і вуста ні поляка, ні українця довго не могли промовити слів: «Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління».
