Посестри. Часопис №104 / Вітольд Ґомбрович із української перспективи: рефлексії давні й сьогочасні. Частина третя

Продовження. Початок у номері 100, 101

Відкриття  «окремої людини»: «не ідея, а особистість»

Мені заімпонувало визначення В. Болєцького про творчість Ґомбровича як своєрідну «мультиплікацію»: «Зі свого боку, мультиплікація Ґомбровича є співіснуванням різних фаз життя і ролей індивіда або безліччю відмінностей. Отже, помноження у його творчості є розщепленням  індивідууму, засобом диференціювання»Болєцький 25[1]. Це дає ключ до прочитання художніх творів письменника – з одного боку, і зняття певних суперечностей у трактуванні його стилю – з іншого. Багатоманіття як процес повсякчасної зміни ролей і фаз існування в світі – це і є той «мультиплікат», що синтезує різнорідне у цілісність, оскільки надає такому «розщепленню» цілісного на часткове особливого сенсу й спонукає читача до постійної аналітичної роботи й активізації уяви.

Звісно, В. Ґомбрович різний у різних жанрах: усе залежить від «точки спостереження» і форматування «форми». Якщо в прозі, де автор вдається до театралізації та гротеску, оголеності складних варіантів комунікування, його антропологія стає «інтеракційною, людина зазнає тортур на «прокрустовому ложі» форми – як написав Шульц про «визволення» Ґомбровича. Ось чому Ґомбровичівська еротика завжди є формою спілкування»Болєцький 30[2] – тут я би додала хіба слово «навіть», тому що з усіма іншими людськими іпостасями все зрозуміло. Адже якщо для Віткевича «джерелом потворності в людському світі» були «психіка і характер людини», то В. Ґомбрович «сфери цієї  monstruosite  (монструозності) розміщав між людьми, у формуючих їх відносинах, тобто у «формі»Болєцький 24[3]. Тобто спілкування/комунікація є для нього вирішальною силою у формуванні, а отже й становленні людини як homosapiens.

При цьому він виходить із того, що «форма» –  це не кліше, не догма, зрештою, не застигла магма різних комунікативних досвідів, а щось дуже «живе», рухливе, що постійно змінюється, формуючись у цій змінності й розвитку. Адже сама комунікація – це живий, постійно змінний процес, що проявляється в «тілі» соціуму. Саме тому В. Болєцький підкреслював, що саме в соціумі письменник «бачив суть усього людського»Болєцький 24[4] – ця теза особливо увиразнюється в «Щоденнику» Ґомбровича, де оголюється й випрозорюється сам підхід до форми міжособистісних звʼязків. Із цього погляду соціум у нього постає тут не просто дзеркалом, а дзеркалом побільшувальним, гіперболізованим, іноді химерним чи навіть, може, й «кривим» – власне таким, яким ми його і знаємо, але не завжди помічаємо ті чи ті його викривлені віддзеркалення.

Так, ситуацію своєї країни В. Ґомбрович осмислює на рівні світоглядних відчувань, у центр яких – і це визначально – ставить людину. Людину з усім спектром її проблем – світоглядних, морально-етичних, психологічних. При цьому, як зазначає Балжей Шиманкєвич у статті «Таємничий палець сучасності». Спроба (про) написання modernitas», В. Ґомбрович у своєму «Щоденнику» повідав, що «Człowiek chce być Bogiem».[1]

Зайнявши позицію не оборонця, а критичного партнера, він розмірковує про те, що «наш східний досвід може принести Заходові». Очевидно, поле «східного досвіду» цілком можна розпросторити – з деякими поправками щодо специфіки – й на українські терени: принаймні дегуманізований поствоєнний простір давав спільну поживу тим народам, які пережили фашистську навалу й пройшли через тяжкі випробування духу. Такий антропоцентричний поворот відбувся в українській літературі наприкінці 1950-х –на початку 1960-х років, із приходом у літературу «дітей війни», котрі витворили феномен українського шістдесятництва.

Осмислюючи творчий набуток філософа М. Бубера, цілком погоджуючись із ним, що «дотеперішня індивідуалістична філософія вже вичерпала себе й що найближчим часом на людство очікує розчарування з приводу банкрутства філософії колективізму, і що на цих світоглядних трупах зродиться третій спосіб бачення людини – «людина у звʼязку з іншою, конкретною людиною, я у звʼязку з тобою і з ним…», В. Ґомбрович фактично передає пульс повоєнного часу з усіма його складними трансформаціями. Так ще в першій половині 1950-х рр він окреслив те, що вивільнилося з пут людських світоглядних стереотипів і набрало свого виразного звучання в українському соціокультурному просторі наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр.

Ґомбрович розкошує у своїх міркуваннях, вибудовуючи за допомогою думки, яка є для нього «лише допоміжним риштуванням» (бо первісним виступає завжди відчуття – лише воно безпомильне), «нову, приховану реальність». Її ще тільки має освоїти, ні, радше провідчути й витворити нова повоєнна література, поставивши в своє осердя індивідуальність – проте в опозиції «Я-Інший». «Людина через людину. Людина у стосунку до іншої людини. Людина, що створюється  людиною. Людина, яку зміцнює людина(виділення кольором моє – Л.Т.). Чи не помилка те, що я вбачаю в цьому нову, приховану реальність? І все ж, роздумуючи над тими непорозуміннями, що з’являються тепер між нами і Заходом, я завжди наштовхуюся на цю «другу людину», піднесену до категорії творчої сили. Цю думку можна укласти в двадцятьох різноманітних дефініціях, висловити сто п’ятдесятьма способами, але факт залишається фактом, що в наших руках, руках синів Сходу, починає топитися проблема індивідуального сумління, якою ще живиться половина французької літератури...»Т. 1. С. 49[5] – так розлого, деталізовано, шукаючи причинно-наслідкових зв’язків, формулює він нову  мистецьку, а значить, і психологічну «релігію», якій мусили б молитися творці слова.

У цій людинознавчій рефлексії фактично витворено ієрархічну залежність існування людей серед людей – у світі, який більше не дає особі точки опори в суспільному – натомість пропонує іншу систему координат, яку згодом і освоювали – на рівні письменницької інтуїції – українські шістдесятники. Вже пізніше, 1962-го, він занотує свої міркування про кількісне співвідношення людини й собі подібних, шукаючи «кількісне» місце людини серед людей, «число»  людини – уже як нову її якість – не як уніфікацію, а багатоступеневу диференціацію: «Я людина – так. Але я лише один з багатьох. Зі скількох? Якщо я один із двох мільярдів, то це зовсім інше, ніж якби я був одним із двохсот тисяч»Т. 3. С. 38[6].

Ця тема знайшла продовження й потребує подальшої цитації, аби показати рух чільних думок письменника, котрий розбудовував польську літературу на рівні ідей та принципів і окреслював параметри художнього дослідження внутрішнього світу людини другої половини ХХ ст.: «Постійно наштовхуватися на новий варіант людини – на людське, яке в кожному з нас інше(виділення кольором моє – Л.Т.), – і знати, що ці варіанти нескінченні – і що ми заряджені нескінченністю всіх можливих комбінацій – і що немає такої людини, яка була б неможливою у найближчому чи найвіддаленішому майбутньому... але ж це внутрішня безодня! Вона веде до розгнузданості уяви!(виділення кольором моє – Л.Т.). Це знищує всі норми: психологічні, моральні й інші, виникає враження, що нас ізсередини підриває зовсім не дух, а змова з’єднаних тіл, складених у варіант»Т. 3. С. 43[7].

Якщо відкинути певний провокативний тон, властивий авторові цих нотаток, то постає окреслення перспективи – і насамперед перед художньою творчістю – яка полягає у невичерпності варіантів, комбінацій людського в людині, і саме митці в першу чергу заряджені цією внутрішньою безодневою нескінченністю можливих варіантів через постійну роботу своєї уяви, яку неможливо пригнуздати, взяти в шори – якщо йдеться про справжнього письменника. Таке вглиблення в проблему людини серед людей – як філософська рефлексія – дає новий ракурс бачення тих обширів, що їх може й повинна освоювати художня література, використовуючи всі можливі варіанти оптики людської  психології й навіть непередбачуваності.

Осмислюючи творчий набуток М. Бубера, цілком погоджуючись із його думкою, що дотеперішня індивідуалістична філософія вже вичерпала себе й що найближчим часом на людство очікує розчарування з приводу банкрутства філософії колективізму, а на цих «світоглядних трупах» зродиться третій спосіб бачення людини – «людина у зв’язку з іншою, конкретною людиною, я у зв’язку з тобою і з ним...», Ґомбрович фактично вибудовує філософію антропоцентризму як своєрідний проєкт, суголосний викликам часу, де комунікування між людьми має складну структуру та ієрархію.

Аж тут знову проситься апеляція до українського досвіду. Варто сказати декілька слів про криву цивілізаційного поступу (від інтелектуально наснаженої духовності неокласиків – через провалля духу сталінщини, втрати і травми Другої світової війни, клішоване обличчя «розвинутого соціалізму») української культури. Артикулюючи власне Я як певний імператив, вона мусила (і дістала такий шанс після «хрущовської відлиги») подолати «індивідуалізм без індивідуальностей» (Микола Шлемкевич) і здійснити шістдесятницький антропологічний поворот, який випав на долю українських шістдесятників. Те, що в першій половині 1950-х рр. почало вивільнятися з пут людських світоглядних стереотипів, на початку 1960-х набрало свого виразного звучання.

Інтуїтивно творячи те «людинознавче ієрархічне древо», яке схематично окреслив В. Ґомбрович як складну систему взаємозалежностей і взаємовпливів, українські шістдесятники, на противагу апологетам соціалістичного реалізму, фактично, децентралізовували ідеологічний, певною мірою, й соціальний чинник, що ставив у свою залежність людину.

Натомість вони художньо освоювали homo-центризм – залежність людини від багатьох інших чинників: 1) ментального; 2) навколишньої природи; 3) міжособистісного, коли замість художньої моделі «суспільство –людина – суспільство» утверджувалася інша художня модель: «людина – людина – людина в контексті соціуму», тобто інтеграція в соціальне «ми» через інше індивідуальне Я, де «ми» – більшою мірою соціум, а меншою мірою – держава; 4) окремо –  міжособистісний досвід безпосереднього спілкування індивідуальних мистецьких Я – окремих мистецьких світів.

Це специфічний корпоративний досвід, який має значно більші осяги, оскільки втягує в свій дискурс тексти, творячи новий досвід метаспілкування через інтертекстуальність Долі й тексту. Тут маємо зважати на кілька аспектів, першим із-поміж яких варто назвати інформативно-пізнавальний, далі оціночно-порівняльний, у межах якого розгортається дискурс Я-Інший, який втягує у свій локус потужний психологічний аспект, в полі якого розгортаються амбіції, прагнення дорівнятися до іншого, вивищитися, а всі вони разом дають добру поживу підсвідомості, впливаючи на виникнення й формування творчих задумів і появу нових творів. Змагальний ефект, або «ефект художнього дзеркала», через приміряння на себе. Власне, все це дуже близьке до людинознавчих «побудов» польського письменника.

Я тільки розширюю своє бачення комунікативного дискурсу українського шістдесятництва такою складовою, як підсвідоме «намагання позасобою-голосу» (Василь Стус), коли «овал своєї квазі-окремішньої достатності» (також Василь Стус) неминуче розширюється до метамеж спілкування споріднених, але й взаємовідштовхувальних душ, доводячи ту неспростовну істину, що тільки через Я Іншогоможна пізнати й «розширити» власне Я, розсунути кордони своєї, здавалося б, достатності, яка ніколи не може бути замкненою в «овал» абсолютної окремішності. Адже шістдесятники відчули потребу, на противагу попереднім світоглядним опціям, які на очах зазнавали краху, виставити дегуманізованому, розверзнутому над апокаліптичною прірвою тоталітарного світу своєрідну колективну ми-безпекуу вигляді індивідуальних гуманістичних Я, де ми – децентралізоване через  конкретні Я – вияви.

Таку своєрідну мистецьку віртуальну реальність, у яку втягнуті чужі Я-інші з усіма їхніми субʼєктивними оцінками й судженнями, мовленими й немовленими гадками, прихованими й затамованими (чи не дуже) амбіціями, власницьким інтересом, нерідко замішаним на ненайкращих людських рисах, також необхідно враховувати – і то значною мірою. Втягування в континуум художньої свідомості чужих текстів (текстів в текстах), оцінок, суджень, заперечень, схвалень, навіть письменницьких настроїв та емоцій, переданих не завжди через слово, але часто – інтонаціями, мімікою, видозмінює авторську свідомість, художній світ окремого митця, а отже, його майбутні творчі імпульси, наміри, задуми, саму художню тканину творів. Адже йдеться про сусідство, неминуче перехрещування, впливи й взаємовпливи художніх, локальніше, авторських свідомостей, що значною мірою змінює рельєф внутрішнього світу письменника. А отже, і його світ художній, авторську свідомість, бо це нерозривні субстанції людської душі.

Відштовхуючись від національних реалій, вгрузаючи у силу «земного тяжіння», або, кажучи Стусовими словами, «під солоний спів земного притягання» пориваючись до космічних висот і таємниць, долаючи силу інерції й не меншу силу спротиву, шістдесятники, здавалося б, самотужки, через власні болючі відчуття й проби духу, шукали з-поміж себе (а вже затим і в собі) цю «другу людину», своїми словесними засобами підносячи її до «категорії творчої сили». Отже, функціонування дискурсів культурного простору, в якому камертонно обертаються художні впливи – через філологічний піддискурс, зокрема читання, спілкування, поглиблюється дискурсом авторських свідомостей, а ще – дискурсом «невидимих» ідей, що «висять у повітрі» – і то тільки Божа справа, кому судилося «виловити» їх у свої мистецькі сіті першими. Можливо, саме ідеї В. Ґомбровича й «висіли» у тому повітрі, яке вдихали разом зі спрагою оновлення українські шістдесятники.[2]

Далі буде...