Посестри. Часопис №100 / Вітольд Ґомбрович із української перспективи: рефлексії давні й сьогочасні. Частина перша

                       Сам собі загадка, сповнений нездоланного внутрішнього трепету…»

                                                                                 Серен Кʼєркегор

                      «Все, що ми продовжуємо відкривати у творах Віткевича,

                      Шульца і Ґомбровича, питання, які не втрачають для нас

                      своєї гостроти…»

                                                                               Влодзімєж Болєцький

«Щоденник» Вітольда Ґомбровича як подія         

Є книжки, які мають тривалий вплив на свідомість людини. Поява видання, що розмовляє з твоїм серцем і твоїм інтелектом, – безперечно, неабияка подія. Подія соціокультурна, інтелектуальна і, звісно ж, особистісна. Для мене такою книжкою (поряд, мабуть, із есеїстикою Альбера Камю) став «Щоденник»  (у трьох томах) Вітольда Ґомбровича[1], що прийшов до українських читачів завдяки чудовому перекладу  Роксани Харчук. В Україні згаданий тритомник побачив світ лише  наприкінці 1999 р. у видавництві «Основи» – власне, якраз того року, коли з’явилася й книжка Остапа Тарнавського «Відоме й позавідоме» (серія «Українська модерна література», Видавництво «ЧАС»). Чому я згадую тут Остапа Тарнавського? Нехай це поки що залишається інтригою…

Натомість пропоную опінію, яка належить сучасникові В. Ґомбровича, його співвітчизнику Войцеху Карпінському, що супроводжує цей тритомник: «“Щоденник” – це спроба за ненормальних умов знайти нормальність, спроба говорити власним голосом, не «артистичним», не мрійливим, не літературно-глузливим; це розповідь на різних регістрах про свої будні, про бачення в них своєї літературної, метафізичної, еротичної правди, бачення себе поміж інших, себе втомленого, веселого, вмираючого, живого, розповідь про поляка, емігранта, про себе: Ессе homo, Вітольд Ґомбрович».[2]

Вітольд Ґомбрович (1904–1969) – письменник, що визначав обличчя польської літератури ХХ століття й чия творчість і досі викликає не тільки цікавість, а й залишається обʼєктом перепрочитань і нових відкриттів. Наче відчуваючи такий непроминальний інтерес до своєї персони й суперечки, які й досі не стихають у середовищі польських літературознавців щодо специфіки його творчих прийомів і саморепрезентації, він позиціонував себе одночасно «і зрілою Незрілістю, і незрілою Зрілістю»(Т. 2. С.79).[1]. Відчуваєте, що ті межі «себе самого» у контексті плинного часу постійно розширювалися – залежно від точки спостереження й жанрової специфіки?

Власне, як розширюються нині межі й нашого сприйняття цієї неординарної особистості. У цьому контексті досі не відкритої таїни згадуються слова С. Кʼєркегора з його праці «Насолода і обовʼязок», написані так, нібито філософ мав перед очима не абстрактного «середньостатистичного письменника», а саме Вітольда Ґомбровича:«Сам собі загадка, сповнений нездоланного внутрішнього трепету, він хоче бути загадкою і для всіх, хоче насолоджуватися загальним трепетом перед собою».[3] І справді, хіба не відчуваєш такого авторського бажання, перегорнувши останню сторінку «Щоденника»? Бо попри всю свою нібито відкритість і навіть оголену письменницьку сповідальність читач відчуває, як його дедалі більше ведуть неходженими стежками, плутають карколомними підтекстами, покидаючи незрідка напризволяще у густих лабіринтах думки/слова і – головне – провокації.

То хто ж він насправді, цей неординарний письменник, Ессе homo, Вітольд Ґомбрович? Чи простежуються в його творчому шляху взаємозвʼязок і взаємозалежність між насолодою та обовʼязком? І чому мені йдеться про рефлексії з української перспективи в розрізі учора/сьогодні – та ще й завтра? Шукаючи відповіді на ці запитання, звернімося як до оцінок польських дослідників, так і до українського констексту, звісно, розуміючи певну умовність таких апеляцій. При цьому, звичайно ж, варто не забувати письменникового застереження: «Історія здійснення мого “я” – це історія постійного пристосовування цього “я” до моїх літературних творів, які завжди дивували мене, народжуючись непередбачуваним чином, немов не з мене…»(Т. 2.  С. 19).[2].  І ще одна фраза, яка буквально заворожує читача, інтригуючи й розбурхуючи уяву: «Можливо, ба навіть, напевно, моя література більш екстремальна й шалена, аніж я сам…»(Т. 1. С. 213).[3].

«…Я лише один із багатьох...»

Замало побачити в особі Вітольда Ґомбровича  (1904–1969) лише бунтаря, руйнівника всіх норм і табу, шукача правди супроти самої правди. Творця своєї власної загадки і вічного полоненого спокуси насолодою. Він – передусім філософ, котрий тяжко дошукується – попри всю свою викличність і безапеляційність – не тільки сенсу життя, а й сенсу мистецтва. І висхідною його точкою завжди лишається міра людської особистості – і в повсякденному бутті, і в політиці, і в мистецтві: «Мистецтво – факт, а не коментар, причеплений до факту. Не нам належить тлумачити, роз’яснювати, систематизувати, доводити. Ми – слово, яке стверджує: це мені болить – це мене захоплює – це я люблю – а це ненавиджу – цього прагну – цього не хочу». Тому він «вбирає» свої почуття, які «кричать» у нього через слово, у місткі формули: «Для нас важлива не ідея, а особистість. Ми здійснюємося не у сфері понять, а у сфері особистостей» (Т.1.  С. 153).[4].

Письменник намагається бути гранично чесним у слові – попри поетику театралізованості й постійної гри з читачем (різною мірою в різних жанрах). Звісно, без гіперболізації тут не обійтися, бо цей прийом служить для нього своєрідним обʼєктивом, що допомагає опукліше відтворювати як сам час, так і людську природу: «Посеред людей, що втікають від себе, стою я, зосереджений на собі. Я перебільшую себе – до яких меж?»(Т.1. С. 125).[5] – записав він 1954 р. у своєму “Щоденнику”. А 1963 р. наче доточив ту фразу: «Я, поляк… я, аргентинець… слов’янин і південний американець… літератор, який загубився в Парижі, який спрагло шукав, як би вжалити Париж, щоб датися йому взнаки… я сумний коханець втраченого минулого…»(Т. 3. С. 139-140).[6] 

Саме оте «зосередження на собі», помножене на цілковиту духовну свободу та незалежність від будь-яких впливів і кон’юнктури, явило світові неперевершений «Щоденник» – твір, що приніс чи не найбільшу славу авторові широко відомих романів «Фердидурке», «Трансатлантик», «Порнографія», «Космос», драм та оповідань.

Не тільки глибиною суджень, точністю спостережень, оригінальністю викладу думок, а й своєю контроверсійністю, тією мірою полемічності, яка й визначила його місце в польській літературі. Це тим прикметніше, що письменник двадцять п’ять років провів у еміграції. Однак попри всі історичні, соціальні, культурологічні реалії, увесь той калейдоскоп географічних назв і мистецьких імен – неодмінно з авторовою характеристикою, його суто суб’єктивним, часто надміру різким, але від того не менш цікавим сприйняттям, – у центрі  постійно залишається сам В.Ґомбрович – він і є тим, завдяки кому з’єднуються воєдино дух і матерія, свідоме й підсвідоме –задля тієї дивовижної  гармонії, яку несе читачам цей потужний твір.

В. Ґомбровича почули і в Польщі, й на еміграції – і поляки, й українці. Тут саме час згадатиукраїнця Остапа Тарнавського – ще одного емігранта, котрого доля закинула до США. 1957 р., одразу ж по виходу першого тому Ґомбровичевого «Щоденника», він писав, наголошуючи на необхідності ознайомитися з цим твором усім причетним до інтелектуального життя:«Його щоденник – це звірення письменника про своє зростання-боротьбу, це щире висловлення його ставлення до проблем нашого ближчого земного і дальшого вселенського світу... Ґомбрович має в собі щось від бунтаря. Він будує своє становище у сьогоднішньому світі і зумовлює своє ставлення до проблем сьогоднішнього світу на бунті проти всього старого і заскорузлого, удаваного й забріханого...».

Остап Тарнавський цілком усвідомлює контроверсійність його тез і переконань, однак інтерес до способу мислення й способу висловлення не піддається сумнівам:«Ми мо­жемо оспорювати його думки, можемо приловити його, як він дозволяє собі використовувати деякі думки без того, щоб трактувати їх як вислід упорядкованого світоглядового думання, головно щодо християнства, та нам цікаво стежити за розвитком думки, за перебігом бою, що його зводить новочасна людина, щоб віднайти своє місце в світі. Ґомбрович – бунтар, з тих бунтарів, які вміють підважити фальшиві догми, які не бажають ніякої правди, щоб вона не заважала їм дійти до правди».[4]

Однак поняття особистості у нього органічно повʼязане не тільки з соціумом (про що йтиметься далі), а й із культурою, а все це тло – чи радше активний контекст – передбачає комунікування, з якого й виростають підвалини його  антропоцентричності, завше заґрунтованої у філософські підвалини. Звідси – часом такі складні (чи, краще в сказати, ускладнені) мисленнєві конструкції. Вони у Ґомбровича зазвичай спершу апелюють до нього самого, а вже потім – до «співрозмовника», бо, попри всю театралізованість буття, письменник завжди хоче бачити у читачеві рівного йому і за інтелектом, і за готовністю сприймати Іншого як нову можливість.

Отже, як це звучить у «виконанні» самого письменника: «Моя проблема – це не проблема вдосконалення сумління, а передусім те, наскільки моє сумління є моїм, – наголошував письменник. – Адже сумління, яке я маю сьогодні, – це витвір культури, а культура є чимось таким, що справді виникло з людини, але людині вона зовсім неідентична. І тут я хочу сказати: застосовуючи цей колективний витвір до мене, не ставтеся до мене так, наче я – це незалежна душа в космосі, – шлях до мене пролягає через інших людей» (Там само. С.80).[7].

Отже, особистість. Духовно багата, незалежна у поглядах і способах висловлення, здатна до самороз­витку і – що особливо важливо з погляду письменника – до самокритики. Але також і людина, яку повʼязують тисячі ниточок із іншими людьми: і це самоусвідомлення своєї ж таки залежності від присутності в цьому світі інших – надзвичайно важливе у розумінні самого письменника. І водночас він нищівний там, де йдеться про несправжність, підміну, на­магання «вивищити банальність та ускладнити труїзм», бо переконаний: так буває тоді, коли немає чого сказати.