Посестри. Часопис №49 / Кайтусь-чарівник. Уривок із першого розділу

Кайтусь любить закладатися. – Кайтусь заходить до крамниць і вдає, що хоче щось купити, а не має ні гроша. 

– Ну і що? 

– Ну й нічого. 

– Не віриш? 

– Ні. 

– То побиймося об заклад. 

Кайтусь любить закладатися з друзями. 

– Споримо на те, що ти поставиш мені кіно. 

– Добре, згода. 

– Дай п’ять. Пам’ятай: у неділю кіно. 

– Але почекай, зараз. 

– Ну бачиш, ти вже боїшся. 

– Я не боюся, просто хочу знати, як це буде. 

Кайтусь повторює: 

– Я зайду до десяти крамниць. 

Удаватиму, що хочу щось купити. 

В мене немає ні гроша в кишені. 

– Ти казав, що до дванадцяти крамниць... 

– Нехай буде дванадцяти. 

Вони побилися об заклад. 

Так. Увійде. Нібито купує. 

Що ж, останній урок. 

Що ж, останній дзвінок. 

Спакували портфелі. 

Кашкети на голови. 

– То йдемо? 

– Йдемо. 

Оце сходи, подвір’я. 

Далі брама. 

І вже вулиця. 

– Я стоятиму перед крамницею. 

– Як собі хочеш. Тільки не смійся в вітрину, бо здогадаються. 

Перша крамниця – аптека. 

Кайтусь входить до аптеки. 

Аптекар видає ліки поволі, щоб не помилитися, – Кайтусь терпляче чекає своєї черги. 

– А тобі, малий, чого? 

– Будь ласка, два зошити: один у клітинку, а другий – для малювання. 

– Для малювання не маємо, всі тільки в клітинку, – пожартував пан аптекар. 

– Тоді вибачте. 

Кайтусь ввічливо вклонився. 

Пошкодували його панове. 

– Піди-но праворуч – поряд. Там купиш. 

– Дякую. 

Знову вклонився і вийшов. 

І розповів приятелеві, як усе було. 

Поруч із аптекою є крамниця шкільного приладдя. 

Входить Кайтусь. 

Дивиться навколо. 

– Будь ласка, тістечко з кремом. 

– Чого? 

– Шоколадне тістечко з кремом. 

– Ти що, сліпий? Не бачиш? 

– Авжеж бачу. 

Стоїть Кайтусь і дивується, чого від нього хочуть. 

– Ходиш до школи? 

– Ходжу. 

– І не знаєш, де тістечка купують? 

– Ми ще цього не вчили. 

Знизує плечима. 

Вдає, ніби не знає, що робити. 

Розгнівався продавець. 

– Чого чекаєш? 

– Уже нічого. 

І виходить. 

– Ну як? – питає приятель. 

– Образився. Злюка якийсь. 

– Він завжди такий, – каже приятель. – Я знаю цю крамницю. Ніколи тут не купую. 

– То треба було сказати. 

– Я думав, що тобі пощастить. 

– Ну й пощастило. Не вбив же він мене. 

Вони йдуть далі. 

Кайтусь сміливо входить до третьої крамниці. 

Продукти. У продажу сир, вершкове масло, цукор, оселедець, ряпушки. 

– Добридень. 

– Добридень. 

– Чи можу я купити кита? 

– Кита? 

– Так. Сто грамів. Маринованого. 

– А хто тебе прислав? 

– Приятель. Он стоїть перед крамницею. 

– Скажи приятелеві, що він бешкетник, а ти роззява. 

– То що, нема? 

– Ні, нема. Може буде згодом. 

– Коли згодом? 

– Як потепліє. Ну, все. Пішов звідси! І двері замкни. 

Кайтусь обережно зачинив двері й розповів, як воно було. 

– Ти не боявся, що він усе зрозуміє? 

– А що такого? Тут торгують морськими лососями. Оселедці також морські. Не можна спитатися? 

– Зачекай. Це тільки три крамниці. Ти ще можеш програти. 

– Побачимо. 

Четверта – невелика крамничка. 

Швець. 

Саме сидить без діла. 

Уже обідня пора, а продав допіру пару шнурівок і коробочку пасти для взуття. 

Швець чекає на покупців. 

Входить Кайтусь. 

– Будь ласка, вершкового сиру. 

Але швець чи здогадався, що то жарти, чи розсердився, що голову морочать. 

Вхопився за ремінь. 

– Я тобі зараз дам сиру, блазню сякий-такий! 

Швець замахнуся. 

Не дуже пощастило, довелося прудко тікати. 

Кайтусь оминув кілька невеликих крамниць. 

Зупинився перед перукарнею і щось міркує. 

– Але ти весь час одне й те ж. Це не штука. 

– Не подобається, то й не треба. Сам ходи і вигадуй щось інше. 

– Та добре вже. А тут що скажеш? 

– Не поспішай. Зачекай. Побачу. 

Входить. 

Тут приємно. Чисто. Гарно пахне. 

Парфуми в різних флакончиках. Кольорове мило. Гребінці. Помади. Пудра. 

Касирка читає книжку. 

– Чого бажаєш, кавалере? – питає перукар. 

Він молодий і веселий. 

– Будь ласка, помади для вирощування королівських вусів. 

– Для кого? 

– Для мене. 

Пані відволікається від читання і дивиться на Кайтуся. 

Перукар широко розплющує очі. 

– А навіщо тобі вуса? 

Кайтусь наївно глипає і каже: 

– Для вистави в школі. 

– А яку роль ти гратимеш. 

– Короля Собеського. 

– Можу намалювати тобі вуса. 

– Я волію справжні. 

– А потім що з ними зробиш після вистави? 

– Зголю. 

Вони сміються. 

Повірили. 

– Дайте-но йому одеколону. 

– Не хочу, – здригається Кайтусь. 

– Чому ні? Будеш пахнути. 

– Не хочу. Хлопці сміятися будуть. Скажуть, що я хочу женитися. 

– А ти не хочеш женитися? 

– Звичайно, ні. Навіщо? 

Нудно молодим людям у крамниці, то й раді вони пожартувати. 

Але увійшла клієнтка. Розмова урвалася. 

– Приходь, то намалюю. Будуть як справжні. 

– Але запросиш нас на виставу? Не забудь. 

Приятеля нетерплячка хапає. 

– Чого ти так довго сидів? 

– Хотіли мене парфумами побризкати. 

– Безкоштовно? 

– Мабуть. 

– І чому ти не дозволив? 

– Навіщо мають товар марнувати? Пожартувати можна. Але я ж не голодранець. Не люблю шахраїв. 

– Звичайно. 

Увійшов Кайтусь до миловарної крамниці. Просить отрути проти бліх. 

Дали йому. 

– Тримай, це проти бліх, блощиць і тарганів. 

– У нас немає блощиць і тарганів. Мама сказала тільки проти бліх. 

– Не має значення. Цей порошок хороший, всі його купують. Покажи-но, скільки в тебе грошей. 

Кайтусь міцно стискає порожній кулак. 

– Ні... Я мушу спитати... Я мушу слухати маму. 

– Ну, то йди і спитай. І скажи, що коштує він злотого. А ви далеко живете? 

– Тут неподалік. 

– Як часто купуватимеш, то отримаєш цукерки... Ось, бачиш? 

– Бачу. 

Продавщиця показала баночку з цукерками. 

– Мудра тітка: давай їй негайно злотого! Гадає, що я злакомлюся на цукерку. Мабуть фарбовані. Скільки вже було крамниць? 

– Шість. 

– Саме половина. 

– Ну, йдемо далі. 

– Куди ти квапишся? Дай-но трохи відпочину. Мені вже в голові паморочиться. 

Але нічого. Входить. 

Сьома крамниця – садівнича. 

– Чи можу я придбати кокосову пальму? 

– Немає. 

– Пошукайте, пані, будь ласка. Учитель природознавства велів. 

– То скажи учителеві природознавства, що у нього жуки в голові. 

– Зовсім ні. Наш учитель знає, що каже. Негарно такого учити дітей. Не можна ображати вчителя. 

– Забирайся, шмаркачу! Мораль мені буде вичитувати! 

– Звичайно, що буду, бо так не можна казати. 

У дверях він показав їй язика. 

– Шкода, що я не додав, щоб вона себе веліла тирсою набити і шпалерами обклеїти. 

– Чого ти такий лихий? 

– Бо мені вже набридло отак лазити. 

– Що поробиш, сам посперечався на заклад. 

– Знаю без тебе. Сам почав, сам і завершу. 

Перед крамничкою стоїть балон із газованою водою. 

– Будь ласка, склянку газу. 

Продавщиця налила – подає. 

А Кайтусь: 

– Я не хочу води, хочу вуглекислого газу. 

І знову зробив безневинну міну. Але вона навіть не глянула. 

З розмаху хлюпнула водою. 

Кайтусь вчасно ухилився. 

Не влучила. 

– А щоб ти руки-ноги поламав, злодію! 

Кайтусь не голодранець і не злодій. Адже він міг випити воду і втекти. А пити йому хотілося. 

– Сама шахрайка. 

І на неї лютий, і на себе. 

І на приятеля. 

– Слухай-но, – питає приятеля, – що означає: жуки в голові? 

– Мабуть, що не знає, що каже. Сам би міг здогадатися. 

Зупинилися перед фотоательє. 

– Я увійду з тобою. 

– Як собі хочеш. 

Увійшли. 

– Скільки коштує півдюжини голубів? 

– Яких ще голубів? 

– Поштових, службових. Будемо тримати голубів на колінах. 

– А гроші маєте? 

– Поки що ні. Але роздобудемо. 

– Спершу роздобудьте, а далі приходьте. 

– Та що ви, пані, з ними теревените? – втрутився чоловік в окулярах. 

– Тут тільки людей фотографують. І ослів. 

Хлопці виходять. 

Кайтусь мовчить. 

Пригадує: 

– Цей назвав мене ослом, та – шмаркачем. Одна водою обливає, інший бити кинувся. 

А чому? 

– Бо в мене немає грошей. 

Якби мати бодай злотого, то всі були би ввічливі. 

І в кіно пустять. І води дадуть – не лише чистої, а й із сиропом. 

– Скільки вже було крамниць? 

– Вісім. 

– Неправда, бо дев’ять. 

– Може, я помилився. 

Почали рахувати: разом із перекупкою – дев’ять. 

– Ну, поїхали! 

До наступної крамниці вони знову увійшли разом. 

– Будь ласка, покажіть пасок. 

Розглядає, прикладає, приміряє. Оглядає пряжку. Рахує дірочки. Хухає, протирає. Гримасує. 

Той пасок занадто тонкий, той занадто темний, той занадто широкий. 

А панна як один подасть, то другий відразу ховає в коробку. 

"Боїться, що вкраду", – подумав Кайтусь. 

Нічого дивного. Різні люди в крамницях крутяться. Приходять – капризують – не купують. І справді намагаються вкрасти. 

Кайтусь знає про це, але гнівається, що його підозрюють. 

А про приятеля думає: 

"Який він тепер відважний. Заходить зі мною разом, а слова промовити не може". 

Що ж, вибрав пасок: гарний, пластунський. 

– Скільки коштує? 

– Два злотих п’ятдесят грошів. 

– Занадто дорого. 

– А скільки ж ти, хлопче, думав? 

– Приятель купив такий за сорок грошів. 

– То йди туди, де він купив. 

– Добре, підемо. 

– Теж мені мудрагелі знайшлися! Один вибирає, а другий розглядається. Знаємо ми вас. 

– І я вас, пані, знаю. 

Продавщиця вилаяла їх і прогнала. 

– А що б ти зробив, якби вона за сорок віддала? 

– Дурень ти. 

Кайтусь знає, що б він зробив. Шукав би по кишенях, начебто загубив гроші. Але казати не хоче, нехай сам здогадається. 

– Тож завтра ставиш кіно.

Зупинився і чекає на відповідь. 

Приятель завагався. 

– Попрошу в батька – певно, дасть. 

– А як не дасть? 

– То вже точно на наступну неділю. 

Кайтусь скривився і неохоче махнув рукою. Подумав: 

"От, закладайся з таким щеням..." 

У крамниці з цигарками пошкодували Кайтуся. 

Він стояв ніяково в кутку і шапку м’яв. 

– Чого тобі, малий? 

– Та мені соромно. 

– Кажи, нічого лихого тобі не зроблю. 

– Та майстер велів купити три папіроски. 

– Які? 

– Вони бридко називаються. 

– Кажи сміливо. 

– Він сказав, що поб’є, коли не принесу. 

– То кажи. 

– "Псяча морда" називаються. 

І затулив шапкою очі. 

– Напився твій майстер. Нехай проспиться. 

– Оце щойно прокинувся. 

– Ти з села? – спитала пані. 

– Еге, з села, шановна. 

– Одразу видно: сором’язливий. От же ж, посилають дитину до міста поневірятися. 

– Я вже, мабуть, піду, – каже Кайтусь. 

– Ти, певно, голодний? 

– Ні, не голодний. 

– Тримай-но булочку. Візьми, сирітко. 

А Кайтусеві, чи то від жалю, чи від втоми, сльози навернулися на очі. 

– Не соромся, бери. 

– Не візьму. 

Хутенько утік. 

– Чого плачеш? 

– Ну... Мушка, чи щось таке – в око потрапило. 

Нарешті. Остання крамниця, дванадцята. Пральня. 

Не хотів заходити, бо воліє делікатніші крамниці. Але приятель умовив. 

– Увійди. Не бійся. Уже все. 

Не боїться. Необережний. 

– Перепрошую. Чи можна випрасувати кота? 

– Кота? – здивувалися панни. 

– Так. Здохлого. З хвостом. 

І не помітив, що біля дверей сидить наречений дівчат. А той його хап за комір. 

– Почекай-но. Зараз ми тебе випрасуємо. Давай, Франка, гарячу праску. 

Сильний. Міцно тримає. Поклав Кайтуся на прасувальну дошку. 

– Чого ви від мене хочете? 

– Опудало кота. 

Не виривається, лише просить: 

– Відпустіть мене. 

Змилувалася панна Франя. 

– Відпусти його, дурника. 

– Він не дурник. Пройда, тільки вдає простака. 

– А я кажу, що ні. Добре в очі йому подивися. 

– Я все поясню, – зойкає Кайтусь. 

– Добре, що ж то за здохлий кіт? 

Дивиться Кайтусь, що двері відчинені. 

Добре, що портфеля віддав приятелеві, легше буде тікати. 

– Ну почекай! Ми ще зустрінемося. Я тебе запам’ятав. Дістанеш своє. 

Наздогнав його приятель. 

– Що це ти так утікав? 

– Мабуть, так було треба. 

– Не розкажеш? 

– Ми не домовлялися, що я мушу розказувати. Віддай портфеля. І сам собі йди в кіно. Радій, що зі мною не зайшов: дістав би, недотепо. 

Розійшлися посварені. Не перша Кайтусева чвара. 

І не перший заклад. Бо Кайтусь любить закладатися.