Посестри. Часопис №169 / Чи буду я подаватися на амністію?

 

                                                            Honny soit qui mal y penseГаньба тому, хто вбачає в цьому щось гідне осуду.[1]

 

Коли вже відчув я, як з-під ступні

Зникає земля Європи мені –

І або ж моря мені залишались глибіні,

Або милість азійської амбасади,

Я – в і д л е т і в,  я к  г о л у б, а не як подоба тіні,

З а л и ш а ю ч и   з м і я м  і  з е м н о в о д н и м   з р а д и.

 

Тож не питайте мене,  к о л и  я  б у д у  в е р т а т и?

Тож не питайте мене,  к у д и   я   с е б е  п о д і н у?

Я з тих поетів, котрим – не слова співати,

Я – в л а с н е  т е,  що співаю, живу і болю невпинно...

 

І кожен цей вірш я мав у руках – колись чи сьогодні,

Наче той корабельний шкот, що зі штормом злився,

Коли я всміхався до вас – з-над крутежу безодні;

А ви хочете спокусити мене трояндовим  л и с т я м?..

 

Сховайте ж бо десь при собі ці квіти, такі невчасні,

І радше вдайтеся в ремство, що злий я і що затятий,

Бо я – я ніколи не зрадив навіть...  н е д р у г і в  власних.

Тож скаржтесь, що я не потакую ні своїй, ані вашій втраті.

 

1856,Париж