Посестри. Часопис №129 / Уривок другий із повісті «Зворотний шлях»

Шура вбралася в найкращу суконку, старанно заколола волосся і довго приглядалася в дзеркальце. Наслиненим пальцем пригладила брови, трохи припудрила ніс і щоки. З тріснутого дзеркала на неї дивилося кругле личко і широко відкриті очі. З-під сильної засмаги пробивався здоровий рум’янець. Ледь закопилений носик і ямки коло губ надавали задерикувато-лукавого виразу.

Огляд було визнано задовільним. Шура застановилась, чи одягти кульчики і браслет. Але схаменулася. Ще подумає, що вона якась багатійка… Тож дівчина заткала за пояс чисту хустинку з мережковою облямівкою і вже була готова.

У хвіртці натрапила на тітку, яка пліткувала з сусідкою навпроти.

– А ти куди?

– Повернуся за годину.

Обережно ступаючи, щоб не запорошити свої черевички на досить високому каблуку, Шура перейшла на інший бік вулиці. Розбишака біг біля ноги. Сусідка поглянула їй услід і плеснула в долоні.

– Але ж розквітла ця дівчина, але ж розквітла! З дня на день гарнішає. І як це так, що вона нікуди не виходить – ні на танці, ні на вечірки? Так, наче бульварів для неї не існує. Хлопців теж, як я бачу, до себе не підпускає… Уже б їй час серйозного парубка собі пошукати.

– Вона ще замолода. Їй і сімнадцяти не виповнилося.

– Замолода? Я їй років не рахуватиму, але спідниця крутиться на ній так, мовби ось-ось злізе. І передок у неї такий, що якби мужика зачепила, то збаранів би неборака. До олтаря їй час, от що! Гріх навіть, щоб така краса даремно людські очі колола.

Що ближче Шура підходила до управи Ґєннарія, то сильніший страх її огортав. Вона не мала поняття, що він за один – старий чи молодий, і як він на неї відреагує. Може, узагалі не захоче балакати і прожене.

Шура наказала Розбишаці сісти й чекати на вулиці. Прочитала напис великими літерами: «Стороннім вхід заборонено» – і налякалася ще більше. Стояла в глибокій нерішучості, коли двері відчинилися до половини. Дівчина зазирнула.

Високий військовий стояв, узявшись рукою за клямку, і промовляв до когось невидимого в глибині кімнати.

– А тому Долженкові обов’язково треба дати прочуханки. Половину капусти згноїв через недбальство. Щонайменше сорок голівок потрібно буде викинути. Люди з голоду пухнуть, а тут… Якби це було в революційні роки, то я б його, сучого сина, без жодних церемоній під стінку поставив… Саботаж, хай йому грець! Візьміть його, товаришу, до буцегарні. Таким робом усі запаси пропадуть. – Військовий розвернувся і, не зачиняючи дверей, вийшов у коридор. Уважно поглянув на Шуру.

– Я… я… – затнулася вона, і густий рум’янець вкрив усе її лице, – я… до товариша Ґєннарія…

– Заходьте! А в якій справі?

– Приватній…

– Ого! А зі мною ти б приватно не поговорила?

Військовий провів відкритою долонею по її плечу і грудях. Шура відскочила й притулилася спиною до стіни.

– Лапи приберіть! Ви мене, товаришу, з кимось переплутали.

Сміючись, він відчинив двері.

– Ґєннарію! Тут якесь гарне дівча прийшло з візитом. Каже, що має до вас приватну справу. Тільки обережно з нею. Бо вона, здається, недотика. Аж обпекти готова…

Чоловік залишив двері відчиненими і, не припиняючи сміятися, спускався сходами. Шура несміливо просунулася. Яскраво нафарбована дівчина, що сиділа за друкарською машинкою, обвела її неприязним поглядом. Із-за столу підвівся Ґєннарій.

– У якій ви справі?

– У справі… – Шура поглянула на машиністку, завагалася, сковтнула слину. – У справі Стася Маєвського…

– Маєвського? – здивувався Ґєннарій. – Адже він виїхав до Польщі.

Поспіхом, обриваючи думку і затинаючись від збудження, Шура стисло розповіла останні пригоди Стася. Чоловік спохмурнів, постукав кольоровим олівцем об стіл.

– Любо Борисівно, – озвався після недовгого мовчання. – Той звіт, який ми вчора писали, потрібно занести в ісполком. Я забув сказати. І потім, будь ласка, не повертайтеся, на сьогодні роботи не буде.

З видимою злобою нафарбована красуня розкидала течки, шукаючи потрібні папери. Вона зміряла Шуру з ніг до голови бундючним поглядом і на прощання гупнула дверима.

– Сідай! – Ґєннарій перейшов на «ти». – Ну, а тепер ще раз, доладно й по черзі. Коли ти бачила Стася?

– Перед від’їздом. Потім уже ні. Але через одного вуличника ми все знаємо одне про одного. Він уже четвертий день сидить, страшенно непокоїться, чи встигне вчасно до Ростова. Мабуть, він би вже втік, тільки не може, бо в нього чоботи забрали, а в тих дєтдомівських ходаках він далеко не зайде. Так мені розповідав Женька – саме той вуличник, який мені новини приносить. Якби ви, товаришу, могли добитися звільнення…

Ґєннарій відповів не зразу. Він міркував, морщив брови, стукав олівцем. Шура сиділа, як на розжареному вугіллі. Погляд упав на портрет Маркса, добряче засиджений мухами. «Чому він такий бородатий? – подумала дівчина з подивом. – Мабуть, із купців або старовірів[1]…» Вона ніколи не бачила автора «Капіталу».

– Це не так легко, панянко. Храпуґін неохоче випускає безпритульних. Та ще й другий головний вихователь ненавидить поляків, то теж буде ускладнювати. Якби й удалося отримати звільнення, це займе певний час. Клята бюрократія. А крім того… я вже також не маю таких впливів, що колись.

Ґєннарій провів долонею по очах. Почувався втомленим і ослаблим. Революціонер іще з юних літ, більшовик від першого дня жовтневого вибуху, винесений після провалу Дєнікіна на одну з чільних посад у Єйську, він постійно втрачав ґрунт під ногами, наживаючи собі щоразу більше прихованих і явних ворогів. У перші місяці безжального терору та масових розстрілів він наразився на гнів крайніх елементів через надмірну м’якість до ворогів народу. Йому не подарували й не забули постійних втручань на користь полковника Маєвського. Якби не особиста дружба з головою ревкому, товаришем із шанців великої війни, Ґєннарій уже тоді заплатив би втридорога за свою людяність.

За ці два роки він бачив, як на долоні, поступову появу нового бюрократичного класу – пореволюційної буржуазії. Його налякала жорстока розправа над матросами в Кронштадті – над тими самими «лицарями революції», вовками Балтійського моря, які з палуби «Автори» оголосили світу про народження нової епохи. У людей, із якими Ґєннарій стикався щодня, він помічав ті самі вади, що й у царських військових бонз, та ще й помножені на гіпертрофоване хамство. Сам будучи некорисливим і в особистому житті прагнучи мало не аскетизму, він обурювався жадібністю вчорашніх голодранців. Чоловік уникав чарки, не брав участі в гулянках, а це ще більше відокремлювало його та викликало підозри. «Ви, товаришу Ґєннарій, якісь думки, мабуть, приховуєте, еге ж? – сказав йому хтось публічно одного разу. – За чаркою горілки легше проговоритися».

Він мав надто гарне революційне минуле, щоб лякатися за себе, але й так коло неприязні стискалося дедалі сильніше. Коли в малому містечку Самарської губернії кільканадцятирічний підліток зачитувався ночами популярними брошурками, що обіцяли новий щасливий світ, коли влітку 1917 року він захлинався повітрям свободи, агітуючи солдатів і виходячи на «братання» з німецьким пролетаріатом із ворожих шанців, коли згодом жертовно працював у підпіллі заради справи бойової революції, усе здавалося простим і зрозумілим. А тепер?

Хто б міг подумати: нічого ж легшого – витягнути хлопця з дєтдому! Чи зрозуміла б ця дівчина, у чому річ? Вона сказала б: не хоче, та й по всьому. Ґєннарій згадував той морозяний день під крилами степового вихору. Гуртки повстанців, які тікали на скуте кригою море. Вуличні розправи. Крик жінок і плач дітей, коли тих, хто ховалися, витягали з будинків. Старий Маєвський не вагався ані миті та офіцерським словом честі поручився за Ґєннарія, коли його, побитого кольбами, марковці вели на розстріл. Адже він не міг тоді розраховувати на майбутню вдячність. Він просто побачив у Ґєннарію людину, яка потребує допомоги. Буржуй, польський шляхтич, контрреволюціонер. Чи ж і щодо таких залишаються обов’язковими принципи класової боротьби? «Ех, м’яке в тебе тіло, Ґєннар’юшко! – сміявся голова ревкому, плескаючи його по коліну. – Через те, що він тоді врятував тебе від смерті? Панська примха, матері його перековінька! Ти – сентиментальна панночка, от що! Ну, все, все, не супся, герою, давай цю бомагу, підпишу, хай собі ще трохи подихає…» Чи людські почуття можуть суперечити справі революції?

Шура неспокійно ворухнулася на стільці. Ґєннарій вийшов із задуми, поглянув на неї з усмішкою.

– А чому це ви, панянко, цікавитеся хлопцем? Ви знайома родини? Може, подружка сестричок?

Дівчина затріпотіла повіками, не знаючи, що відповісти. Обличчя залив темний рум’янець. Ґєннарій не наполягав.

– Побачимо, що можна зробити. Але знаю, що будуть труднощі. Передусім я мушу дізнатися, чи транспорт ще в Ростові. Бо якщо ні, то й так поспіху немає.

– Ви, товаришу, думаєте, що це можливо?

– Дуже ймовірно. Я знаю, що в Ростові збирають транспорт із різних сторін, зі Ставрополя, Астрахані, Царіцина… Може минути й кілька тижнів, поки збереться залізничний ешелон. Будемо сподіватися на краще. Якщо вони ще в Ростові, легше буде хлопця звільнити й відправити.

Шура набралася сміливості.

– А те, що ви, товаришу, казали, ніби той другий вихователь у дєтдомі поляків ненавидить… Чому?

– Костяк? Звісно, ненавидить. Неприємні спогади поляки йому після себе залишили. Він ніби розповідає про свої подвиги на польському фронті, але це було трохи інакше. Костяк брав участь у загоні кінної групи Ґай-хана[2] і разом зі своїм підрозділом мусив тікати до Східної Пруссії. Там, у таборі для інтернованих, за якісь оборудки німці його віддухопелили. Ось у чому причина. Просто з вини білополяків була зганьблена його честь.

Від фамільярного тону Ґєннарія Шура остаточно осміліла.

– Товаришу, аби лише пошвидше звільнити Стася. Адже їх морять голодом і б’ють. Учора я послала йому трохи їжі, але не знаю, чи передали…

Ґєннарій вийшов з-за столу і взяв її за руку. Зазирнув зблизька в очі. Дівчина знову зашарілася.

– Бачу, ти сильно за хлопця переймаєшся. Це з доброго серденька чи про щось інше йдеться? Я його знав ще дітваком, але в станиці він, мабуть, підріс і змужнів… І щось занадто ти тут шарієшся. У чому річ?

У втомлених очах чоловіка Шура помітили стільки лагідної прихильності, що вже не вагалась ані миті.

– Ми зі Стасем наречені. Уже віддавна. А за вас, товаришу, я щодня молитимусь, якщо ви Стасеві допоможете. За що його до тієї катівні запроторили?

У раптовому пориві вона схопила Ґєннарія за руку й поцілувала. І жалібно розплакалася. Він погладив її по голові.

– Агов! Така доросла панна і нюні розпускає. Я зроблю все, що буде можна. Храпуґін точно впреться, а він має свої зв’язки. Побачимо. Як я й казав, важливо, чи затримають транспорт у Ростові та наскільки. Хлопець має право до нього приєднатись. Сідай, панянко… Як тебе звати? Шура… Сідай, Шурочко, зараз спробуємо дізнатися.

Ґєннарій зняв слухавку з телефона, довго клацав пальцем у зумер. Шура витирали очі хустинкою.

– Алло! Алло-о-о! Чорт забирай, ніхто не відповідає… Алло-о-о-о-о!.. Що у вас там відбувається, додзвонитися не можна. Покличте до телефона товариша Ґордєєва… Стьопо, це ти… Слухай, а можеш дізнатися про сполучення з Ростова-на-Дону? Так… ідеться про польський транспорт, який вийшов з Єйська кілька днів тому… – Ґєннарій затулив слухавку рукою. – Коли це точно було?

– Сьогодні понеділок, – Шура рахувала на пальцях. – Він уже три дні просидів, арештували його наступного дня… тобто, у четвер…

– У четвер. Він повинен ще бути в Ростові. Що? Маю таку справу… Стьопо, будь ласка, дізнайся й одразу ж перетелефонуй. Так. Чи він ще є і коли його відправлять… В ісполкомі, мабуть, повинні знати. Так. І одразу ж мені повідом. Дякую! – Ґєннарій повісив слухавку. – Ти не поспішаєш? То посидь трохи. Якщо лінія не зайнята, то ми зараз дізнаємося. У тому напрямку немає козацьких повстань, телефонні стовпи не пошкоджені. Може, чайку поп’ємо, га? Самовара я не маю, але на примусі на раз-два закип’ячу. За чаєм легше розмовляється і час не тягнеться. – Він дістав із шафи примус і чайник, відсунув папери з кута столу. – Ось запальничка, розпали, а я зійду до криниці по воду.

Шура зацікавлено роззирнулася по кабінету. Скирти течок, грубих зошитів у цупких обкладинках і окремих паперів видніли всюди: на столі, під стінами на підлозі. Переважно вкриті білим шаром пилу. Мухи безперестанку дзижчали в повітрі та ліниво лазили по стелі, навіть не помічаючи висячу липучку. Маркс похмуро супив брови на брудному портреті.

– Хто це такий? – запитала дівчина, коли Ґєннарій повернувся з водою.

– Ти не знаєш?! Але ж це найвеличніша людина наших часів, автор «Капіталу» і творець комунізму. Без нього, мабуть, і революції б не було. Ти ніколи не чула про Маркса?

– Чула, тільки ніколи не бачила його на портреті. Лєніна – так. І Троцького.

– А скажи-но, Шурочко… можна я тебе так називатиму? Адже ми вже добре знайомі… Скажи, Шурочко, ти більшовичка чи може?..

– Я на цих справах не знаюся, – сміливо випалила дівчина. – Я за справедливість і за те, аби всім було добре. Щоб люди не вмирали з голоду. А яка це справедливість, якщо Стася ні сіло ні впало заарештовують і запроторюють до дєтдому?! Адже він ніякий не безпритульний. А навіть якби й був, що це за дєтдом, де їсти не дають і б’ють за абищо. Я знаю, бо мені розповідали ті, хто там уже був.

Чайник почав посвистувати. Ґєннарій поставив на столик дві склянки і запарив чай.

– Справжній, а не з якихось там яблучних очисток. Трохи цукру я теж маю, замість сахарину.

Звеселілий, він підсунув повну склянку, поклав поруч шматок цукру. Із зацікавленням придивлявся до дівчини. Шура поволі сьорбала, складаючи пальці згідно з рекомендаціями Надії Валеріанівни. «А навіщо він, власне кажучи, запросив мене на цей чай? – підозріло подумала вона. – Може, усе, що він говорить про Стася, – звичайна липа…»

– Ти бачила колись, як варять бульйон? – ні в тин ні в ворота запитав Ґєннарій.

– Ну, звісно! – розсміялася Шура. – Та й сама готувала! А чому ви питаєте, товаришу?

– Для порівняння. Щоб ти легше зрозуміла. Вода закипає, булькотить, усі здорові соки з м’яса та овочів витягує. А нагору що спливає? Ну?

– Шумовиння…

– Авжеж! Шумовиння. Так і з революцією. Чимало шумовиння нагору спливло – наприклад, ті вихователі з дєтдому. Але сам бульйон буде смачним і поживним.

Шура наморщила чоло, подумала.

– Ні, мене взагалі це порівняння не переконало. Бо для того, щоб зняти й викинути шумовиння, є друшляк. Добре б мені дала тітка по руках, якби я до столу подала бульйон із шумом!

– Совєцька тітка має забагато клопотів і турбот, аби за всім простежити й допильнувати. Так завжди на новому господарстві, коли повні руки роботи. Тому такі костяки та храпуґіни користуються. До часу, до пори, звісно!

– Теж мені велика втіха! – знизала Шура плечима. – Може, колись і зміниться, але голодному й битому від того толку мало. Я – звичайна дівчина, освіти досі не отримувала, я не за й не проти. Я лише не розумію, навіщо було революцію робити, якщо після неї живеться гірше, ніж жилося до. Цар Ніколай був поганий, бо людей до тюрем садив, але, наприклад, дєтдому не було, бо й навіщо? Про безпритульних дітей ніхто тут у Єйську не чув. Хіба не так?

Дівчина зауважила, що заклала ногу на ногу та всіма пальцями стискає склянку. Надія Валеріанівна була б незадоволена. Шура поглянула скоса на Ґєннарія, повернулася до пози добре вихованої панянки, коли та перебуває в товаристві чоловіка, опустила спідничку нижче колін.

Замислений Ґєннарій вдивлявся у вікно. Минуть роки, справа революції зміцниться та очиститься від осуги, народиться нове покоління, для якого криваві битви й жорстокі репресії, голод і злидні стануть гарною легендою. Буйне життя виросте на могилах замучених, усезагальне щастя розквітне на гнойовищі історії. Але чи до цієї дівчини дійдуть такі аргументи? Вона хоче жити вже сьогодні, бачить, як навколо розповзається зло, стосунками в дєтдомі міряє грізну та водночас прекрасну епоху. Тітка-революція не шумує бульйон, її голова зайнята іншим, вона використовує друшляк для важливіших справ…

Різко задзвонив телефон. Ґєннарій скочив, поглянув на Шуру. Зняв слухавку.

– Так… це я… Овва!.. Що ти сказав? Точно? Зразу після приїзду? Так… так… Звідки такий поспіх? Ну, нічого не вдієш… Ні, бо тут один хлопець запізнився на транспорт і я думав… Якось це треба буде залагодити. Так… Дякую тобі, Стьопо! До побачення. – Ґєннарій обернувся до Шури, потер зморщене чоло. – Запізно! – мовив глухо. – Наступного дня після прибуття судна до Ростова ешелон відбув до польського кордону.