Посестри. Часопис №104 / У станиці. Фрагмент другий

Тиждень тому Катька напосілася, аби Стась покатав її на коні. Він не мав бажання, але не знав, як від цієї пропозиції відкрутитися, тож коли вона наполягла, узяв її на луку сідла й поїхав у степ. Дівчинка вдавала, що боїться, а може, і насправді боялась, увесь час притулялася до нього та міцно обнімала лівою рукою за шию. Хлопцеві стало лоскотно і він ні сіло ні впало відтягнув губами край блузки й поцілував Катю в плече. У ярузі вони злізли з коня, зашилися в кущі тернини та цілувалися добрячих чверть години. Стась заплющував очі, і йому здавалося, що він сидить на довжанському пляжі з Шурою.

На зворотному шляху він гнівався на себе, хоча кожний доторк до щоки та волосся дівчинки приносив йому величезну насолоду. Наступного дня Стась радісно скористався з пропозиції Демиденка й поїхав на кілька днів до куреня. Тепер він з острахом думав, що, можливо, Катя сприйняла все серйозно і тепер нав’язуватиметься. Хлопець захищався від цієї думки, але відчував, що не здатен відмовити. А ще цей Фронька йому всю ту історію нагадав! А крім того, дурна Одарка зі своїми жартами й зачіпками. 

Коли Стась заїхав на обійстя, лише в одному вікні горіло світло. Крізь шибку було видно голову Якова Антоновича, похилену над якимись паперами. Мабуть, він почув стукіт копит, бо встав і відчинив вікно. 

– Це ти, Стасю? – Старий усе ще мав чудовий зір і добре бачив у темряві. – Відведи жеребця до стайні та приходь до моєї кімнати. Я щось для тебе маю. 

Стась мало не наступив на кульгавого Макарку – конюха, який зазвичай спав біля коней. Завів кабардинця в загорожу, поплескав білу кобилу на ім’я Мачуха по шиї і рушив до хати. Демиденко сидів за столом, заваленим книжками й паперами, і писав. 

– А що, Стасю, набридло тобі в курені сидіти? Мені без тебе теж нудно. Оксана все більше дурнішає і щодня кінець світу пророчить. Катька знай лише кучерики перед дзеркалом накручує, а Петрусь іще замалий, щоб із ним розмовляти. Я хотів його трохи до книжок привчити, але де там! Від ранку до вечора він, сучий син, із хлопцями на вигоні шикує. Чортів розбишака! Поїси чогось? Самовар тепер запізно наставляти, усі сплять, але в кухні знайдеш залишки від обіду. Еге ж? 

– Дякую, я вже вечеряв. 

– Ет, яка ще там вечеря! Мабуть, ви там на самих кавунах і молоці жили. Іди на кухню, принеси вареників. Я теж трохи подзьобаю, а принагідно й вип’ємо по чарочці. Спека спала, це не зашкодить. 

Стась уже здогадався, що старий козак має йому щось сказати або шукає приводу для розмови. Він більше не протестував, приніс велику макітру з варениками і дві виделки. 

Тим часом Демиденко налив горобинівку в невеличкі кришталеві чарки і задоволено оглядав золотаву рідину під світлом. 

– Ну, і у вас, і в нас хай буде гаразд! Будьмо! – Він чокнувся з хлопцем, випив, обтер вуса й багатозначно крекнув: – Є новини від твоїх. 

– Від батьків? Давно? 

– Харкачьян учора з міста повернувся. Поки все гаразд. Полковника перестали тягати, от тільки йому знов у ліжку доводиться лежати й удавати важкохворого. Батько наказує, щоб ти ще не повертався. Тут у тебе свобода, ніхто тебе не зачіпає. Літо посидиш із нами, а далі побачимо. Про решту ж дізнаєшся з листа. 

Демиденко понишпорив на столі та вручив Стасеві конверт. 

– То я піду до себе. Уже пізно, і я не хочу заважати. 

Зморшки від очей козака розбіглися в добродушній усмішці. 

– А другого листа не хочеш? 

Лише тепер хлопець помітив, що Демиденко ховає в рукаві невеличкий сірий конверт. 

– Від кого? 

– Не знаю, від кого… – Яків Антонович бешкетно глипав очима. – Як прочитаєш, то дізнаєшся. А тільки мені, старому, бачиться, що лист дівчиною пахне. Подумай – може, вгадаєш. 

«Від Шури!» – заколотилося Стасеве серце. Мабуть, він стояв із дуже дурною гримасою, ніяково крутячи в руках обидва листи, і, вочевидь, зашарівся, бо Демиденко порснув гучним сміхом. І поплескав хлопця по плечу. 

– Ну, іди, іди… Листи краще читати на самоті. Тільки візьми з собою свічку, під світлом місяця не побачиш. 

Стась скористався дозволом, подякував і пішов до своєї кімнатки. Йому кортіло спочатку відкрити другий лист, але він себе пересилив. Лист від батьків був досить лаконічним. Полковник писав, що повернення до міста поки не має сенсу й наказував залишитися щонайменше до осені. Більшовицька влада перестала ним цікавитися, із голоду вдома не вмирають. Стась читав із усе сильнішим розчаруванням, бо все це були відомі речі. Лише наприкінці натрапив на цікавіші новини. «У місті утворився Польський комітет, офіційно визнаний більшовиками. Є цілком конкретні новини про умови миру, підписаного з Польщею. Договір передбачає репатріацію всіх польських громадян. Невідомо лише, коли це станеться. Однак, схоже, ще не тепер, бо треба зберегти черговість, а Кавказ на одному з останніх місць. Можливо, ми зможемо виїхати лише взимку або й навіть наступного року». 

Стасеві здалося, що завжди старанний каліграфічний почерк батька немовби змінився. Літери постійно налазили одна на одну, рядки бігли навскіс, а не паралельно. Потім писала мама. Просила, аби він дбав про себе, добре харчувався, не застуджувався й не надто зловживав кінною їздою, і в жодному разі не від’їздив задалеко від хутора. Щось коротко черкнули сестри. 

Хлопець замислився так, що й забув про другий лист. Лише коли засичав і почав порскати недогарок свічки, Стась мерщій роздер конверт. Передчуття його не зрадило: лист був від Шури. Великі, виведені невмілою рукою карлючки заповнили чотири сторінки зошитового паперу. 

«Мій найдорожчий Стасю, – писала дівчинка. – У перших словах мого листа повідомляю, що я здорова і моя тітка також, і вдома все гаразд. Я вже двічі була у твоїх батьків, бо частіше ходити соромлюся, хоча прийняли вони мене люб’язно, і в них теж усі, дякуючи Богові, у порядку. На вулицю я виходжу нечасто, більше сиджу вдома й допомагаю тітці. Також повідомляю, що навчилася готувати різні страви, ті, які ти любиш. Я дуже скучила за тобою і щодня молюся так, як ти мене навчив, і прошу Святого Миколая Чудотворця й мого покровителя Святого Алєксандра Нєвського, аби про мене не забув.

У тітки отелилася корова, а на Радуницю ми зарізали кабана та маємо повну комірчину ковбас, кишок і сальтисонів. І ще повідомляю, що подружки мене підмовляють гуляти з ними, а найбільше Льолька, але я відмовляю, бо які гульки без тебе? Подейкували нещодавно, що “Чорного Єгорку” зловили й убили, але це, мабуть, неправда, бо про таке б оголосили. “Бліда Сашка” знову в місті й волочиться ночами з матросами. Я бачила її одного разу здалека, коли йшла до крамнички по соду на тісто, і одразу ж сховалася, щоб від рудого Стєньки біди не напитати. Повідомляю тобі теж, що спека тепер така, що неможливо спати, а я ночами тільки про тебе думаю, і як подумаю, то мені збирається на плач, хоч тобі й не подобалося, коли я плакала. Я навіть апетит втратила, але це, можливо, від спеки. Проте тітка каже, що я погарнішала, і дядько теж. Тож коли ми побачимося, я тобі, можливо, ще сподобаюся, якщо ти собі на хуторі гарнішу не знайшов, а як подумаю, що й це може статися, то знову плачу. 

Не гнівайся, що літери вийшли криві і що я наробила так багато ляпок. Цілую тебе і вітаю, і бажаю здоров’я й успіхів, і щоб ти написав кілька слів, коли трапиться нагода. Твоя любляча наречена – Олександра Софронівна Фоменко». 

Останні речення Стась ледве міг розібрати в мерехтливому блиску свічного недогарка. Швидко роззувся, роздягнувся і впав на ліжко, підклавши руки під голову. Шурка – щира дівчина, і, мабуть, так воно все і є, як вона написала. Вона нікуди не виходить і ночами за ним плаче, а він… За Одаркою підглядав і з Катею цілувався. Якби вони були разом, до цього б не дійшло. І чому ж це батько не дозволяє йому повертатися до міста? На допомогу Демиденка розраховувати не випадає, бо той сам хоче його на хуторі затримати. Якби ж то можна було Шурку на хутір привести! Тут стільки домашніх, що ще один рот – різниця невелика. Але як у такій справі з Яковом Антоновичем розмовляти? 

Хлопець міркував і тривожився, поки його не зморив сон. Йому наснилося, що він на пляжі єйського лиману й купається разом із Одаркою. На березі стоїть Шура та гірко плаче. Вітер розвіває червону спідничку і хльоскає по засмаглих литках. Лиманом пливе велика шаланда, нахиляючись під напнутим вітрилом. У човні Єгорка, «Бліда Сашка», Ашваянц і Фронька з Катею. Хлопець озирається і бачить, що небо на сході пойняте загравою. Одарка обіймає його за талію. Поволі здіймається спінений бурун і заливає їх зеленою морською водою. Гігантські фукуси погойдують довгими мацаками біля лиця. Поволі опадаючи на дно, Стась чітко усвідомлює: «Кінець історії! Я більше ніколи не побачу Шуру!»