Посестри. Часопис №40 / «А щодо мене – я живу, повірте...»

Новий 2023-й – рік століття з дня народження Віслави Шимборської. Завдяки Фонду Віслави Шимборської авторка цих рядків потрапила до її архіву, який зберігається в бібліотеці Ягеллонського університету. В часи, коли не так вже й багато авторів пишуть чернетки чи ведуть записники від руки, паперові архіви відомих письменників мають особливу привабливість.

Зізнаюсь одразу: виявилося, що я не здатна розібрати почерк Віслави Шимборської, тож лише написане друкованими літерами або на машинці чи комп’ютері вдалося прочитати. Але мені здалася цікавою ідея, запросивши в архіві нобеліатки її записничок, наповнений короткими згадками про книжки й цитатами, створити перелік авторів, які становили коло її читання. Привертає увагу, що в цьому маленькому червоному записничку вона подеколи заклеювала клаптиками паперу окремі сторінки, пишучи, так би мовити, по вже написаному, утворюючи своєрідний палімпсест. Прізвища деяких авторів наводяться кілька разів, серед таких – Гете, Монтегю, Кохановський, Красицький, Сен Симон, Фредро, Бой. Екклезіаст теж не відпускає. Певні цитати мають підзаголовки: «Мова», «Вестерни», «Піквік», «Радіо», «Реклама ТБ», «Англійські діалоги», «Жарти». Авторів я намагалася записати за мовами, таким чином помітно, що після польської літератури поетка надавала перевагу французькій.

Отже:

Тувім, Сенкевич, Красицький, Норвід, Кохановський, Галчинський, Міцкевич, Фредро, Каспрович, Словацький, Брюкнер, Бой, Виспянський, Корчак, Шопен, Лєц, Лесьмян...

Сен-Сімон, Бодлер, Лафорг, Монтень, Паскаль, Монтеск’є, Маріво, Рабле, Кюстін, Талейран, Робесп’єр, Бретон, Сімона Вейль, Бальзак, Гюго...

Гете, Шиллер, Енгельс, Шопенгауер, Ніцше...

Геродот, Епікур, Фукідід...

Катулл, Горацій, Бл. Августин, Лівій, Савонарола...

Шекспір, Оден, Вудді Ален, Еліот...

Булат Окуджава, Венедикт Єрофєєв...

Згадує поетка Коран, «Федон» Платона, а також книгу Мацея Попко «Магія і ворожіння у хеттів» чи Жана Делюмо «Страх в культурі Заходу», «Війну і мир» Толстого, «Домбі й сина» Діккенса, Конфуція. З українських авторів – Гоголя з його «Ревізором».

В інтерв’ю, яке Віслава Шимборська дала через п’ять років після отримання Нобелівської премії, вона з властивою їй іронічністю сказала наступне: «Нобелівському лауреатові Даріо Фо дуже пощастило. Якщо він ще замість свого повного імені перед прізвищем поставить першу літеру, то за три хвилини зможе підписати стільки книжок, скільки я підписую за пів години» («Нова Польща», 27 листопада 2022). А серед паперів архіву зберігся невеличкий запис:

«Повідомлення пані Віслави Шимборської (9 жовтня 1997, год. 13.30):

Існує такий звичай: попередній нобелівський лауреат пише наступному. Отож я найближчим часом сяду за стіл і буду писати лист із привітаннями до пана Даріо Фо. Окрім найсердечніших побажань, з певністю буду йому зичити доброї фізичної форми, витривалості та терпіння, бо на нього очікує дуже важкий рік. Одночасно я висловлю радість, що матиму можливість і нагоду дивитися його твори в польському театрі.

Віслава Шимборська»

Стосовно ювілею ще одного нобелівського лауреата, Чеслава Мілоша, з яким поетка мешкала в одному місті – Кракові, в архіві мені трапився наступний запис на друкарській машинці:

«Якщо в присутності Чеслава Мілоша, під час ювілейних урочистостей на його честь, зненацька якийсь келишок сам підніметься в повітря, потім на висоті людського зросту перехилиться, а його приємний вміст таємничо зникне, я аж ніяк не буду цим фактом здивована. Адже це очевидно: Ян Кохановський, у власному духовному втіленні, піднімає тост за здоров’я свого Брата в Поезії. Проте якщо нічого такого не станеться, я також взагалі не стану дивуватися. Просто невидимий Гість устиг зробити це раніше. Хто знає, може, йому вже шістдесят років тому були відомі можливості молодого Поета? Треба тільки запитати Мілоша про безпосередні подробиці, він їх, напевно, пам’ятає».

Поміж записів, зроблених на комп’ютері, було кілька, об’єднаних назвою «З Віслави Шимборської. Розповіді про друзів». Це були аркуші спогадів про Збігнєва Герберта та Єжи Гординського. Цікаво, що Герберт навчався у львівській гімназії, а Гординський закінчив гімназію у Станіславі, теперішньому Івано-Франківську. Я переклала маленький вступ Віслави Шимборської і спогади про Герберта.

«Героями моїх спогадів будуть  люди, яких уже серед нас немає. Якщо поміж цих спогадів будуть переважати кумедні речі, це не означає, ніби про цих людей не знайдеться розповісти нічого іншого, боронь Боже, про багатьох із них можна говорити дуже серйозно, довго й з великим захопленням. Натомість тут ми згадуватимемо скоріше жартівливі моменти, які надовго залишаються в пам’яті.

Пан Гонкурівська Премія

Тож почнемо з Герберта. Про нього можна розповісти чимало анекдотичних історій – звичайно, серйозних речей теж, – але один випадок особливо мені запам’ятався.

Це сталося в Парижі, ми були в гостях у поета Яна Бженковського. Це прізвище сьогодні несправедливо забуто. Він був польсько-французьким поетом, писав і польською, і французькою, мешкав у Парижі. Одного разу до Парижу вибралася група польських поетів із Пшибосем на чолі, і Бженковський запросив нас до себе. Туди повинен був прийти також Герберт, який тоді мешкав у Парижі. Але головним гостем мав бути дехто інший. Там стояло чудове крісло в бароковому стилі, ймовірно, щось автентичне, і на тому кріслі сидів об’єкт гордощів Бженковського. Був він трохи снобом і запросив одного французького письменника – його прізвища не пам’ятаю, – який отримав Гонкурівську премію. Тримала я потім в руках його книжку, і здалося мені, що ніколи би крізь неї не продерлася. Проте Бженковський дуже пишався своїм головним гостем, і цей пан Гонкурівська Премія, бо я його так називаю в розповідях, засів на цьому троні й водив очима по нас, слов’янах,  до яких треба було проявити ввічливість.

І в цю мить лунає дзвінок, приходить Збишек Герберт. Він, імовірно, цього автора вже читав, а можливо, й слухав... Спочатку здавалося, що все добре, аж раптом Збишек почав робити щось дивне.  Він розкриває обійми й каже: «Ну, нарешті я можу з вами познайомитися, доторкнутися, трохи порозмовляти, ну, нарешті, я такий щасливий! Чи можу я сісти тут, біля ваших ніг?» Той задоволений, каже, будь ласка, звичайно. Збишек вмощується біля його ніг у смиренній позі й говорить: «Ми, слов’яни, мусимо тут всього навчатися, ми нічого не знаємо. У вас вся класична література, увесь латинський світ – у крові, а ми повинні з такими труднощами до цього всього доходити...»

Той киває з розумінням. А Збишек продовжує: «Я тільки тут дізнався нещодавно, що Гера була дружиною  Юпітера, а Юнона – дружиною Зевса». На це пан Гонкурівська Премія відповів: «Ні, було навпаки, але нічого, адже ці богині й боги насправді однакові, це одне й те саме насправді». І в цю мить Збишек – я вже бачила, що щось страшне світить – із сяючими очима каже: «Ну, це не точно. Адже римляні брали свої вірування не безпосередньо від греків, а від людей з півостровів, передовсім від етрусків. І всі імена цих богів – етруські. Так само їхні атрибути – трохи інші, – продовжує Герберт. – Зрештою, писав про це такий-то й такий-то». І тут він називає цілий перелік якихось професорів, що саме цим займалися.  І пан Гонкурівська Премія став пурпурним, бо побачив, що його пошили в дурні. Хтось, ясна річ, Збишека відтягнув, бо складалася потворна ситуація, намагалися підняти якусь іншу тему, але пан уже дивився на годинник і, згадавши зненацька, що має якусь зустріч, вийшов.

Дві тисячі сонетів пана Фронцков’яка

У випадку Герберта треба підкреслити надзвичайне багатство його натури, багатство і натури, й інтелекту.  Це була людина, яка мала одночасно дуже багато облич. Причому не йдеться про двоєдушність, не в такому сенсі я хочу це сказати. Але, в залежності від ситуації, він мав серйозне обличчя, мав обличчя безпорадне, мав обличчя грайливе. Всі ці обличчя були йому властиві, і їх усі я добре пам’ятаю.

Ми познайомилися в кінці 50-х років, хоча не пригадаю обставин, за яких це сталося. Перед тим я вже читала його вірші, які хтось мені дав. Адже раніше я не вірила, що існує такий Герберт, настільки добрий поет; здавалося мені, можливо, це чийсь псевдонім. Ну і принесли мені його збірку – дали почитати, бо коли б я її мала, дуже би цим пишалася, – повністю написану рукою Герберта. І я раптом побачила, що справді існує такий поет, що це зовсім не псевдонім, що хтось конкретний є за цими віршами. Я розповідала йому потім, що деякий час не вірила в його реальне існування. А пізніше, у міру можливості, в міру його бування в Кракові, розвинулося дуже приємне знайомство – сказати б, сердечне знайомство, боюся назвати його дружбою, позаяк це сильне слово, але дуже сердечне знайомство.  Про поезію говорили ми досить мало, не пригадую такого, мабуть, із моєї вини, бо я не люблю і не вмію розмовляти про поезію. Але дуже добре, що ми веселилися.

Згадую історію – це не анекдот, адже все сталося насправді, це не вигадано. Отже, після довгих-довгих старань – це мав бути початок 60-х – у мене, нарешті, встановили телефон. І саме в цю урочисту, захопливу мить прийшов Герберт. Я йому кажу: «Я така збентежена, тому що мені якраз підключили телефон» – «Ну, перевіримо, як працює». Він сів, дістав записник, у якому було незліченно краківських адрес: колег, редакторів, друзів тощо, і почав телефонувати.

Він дзвонив до цих знайомих, представляючись так: «Моє прізвище вам нічого не скаже. Я Фронцков’як, приїхав із Ясла, зі мною валізка, я написав дві тисячі сонетів і хотів би їх вам прочитати...» З іншого боку дроту зазвичай западала трагічна тиша, і через деякий час відгукувався наляканий голос: «Добре, але я саме зараз виїжджаю», і так далі, і тому подібне. Якщо слухавку піднімали дружини, вони, мов левиці, захищали своїх чоловіків: «Послухайте, він хворіє...» або «Вибачте, він якраз закінчує книжку, йому цього не можна...» Одне слово, бідолашному Фронцков’якові не щастило, і він залишався з тими двома тисячами сонетів. На додаток до всього, ми через певний час зателефонували до Яна Блонського, тоді ще не професора. Він, очевидно, вже чув, що по місту телефонує якийсь жахливий графоман. Пролунала та сама фраза: «Я розмовляю з паном Яном Блонським?» – «Так». – «Моє прізвище Фронцков’як, це ні про що вам не скаже, але у мене є дві тисячі сонетів...» А Блонський на це: «Скаже-скаже!» – і кинув слухавку.

Але це ще не кінець. Відтоді збігло два чи три роки, сиджу я в редакції, і з’являється переді мною молодий чоловік із папочкою віршиків і представляється Фронцков’яком. Я підстрибую: «Фронцков’як!!!» Він лякається, що це зі мною. Я запитую: «Ви з Ясла?» Виявлється, що він не з Ясла, але – справжній Фронцков’як, який приніс, ясна річ, не дві тисячі сонетів, а лише збірку віршів. Якийсь час я не могла припинити сміятися і мусила йому пояснити, що в мене є знайомий в Яслі, якого теж звуть Фронцков’як, і так далі».

Читаючи ці фрагменти, бачиш живу оповідачку. Насправді переклад віршів Віслави Шимборської був моїм першим перекладом із польської, ще через підрядник, зроблений приятелькою, для конкурсу «На найкращий переклад віршів Віслави Шимборської українською, білоруською та російською мовами», який проводили Фонд «За Свободу Вашу і Нашу» та Інститут Книжки в 2015 році. Поміж перекладених мною тоді поезій був вірш «Музей» зі строфою:

Через відсутність вічності зібралась

шалена кількість давнішніх речей.

Наглядачеві солодко дрімати

між шаф, де причаїлись експонати.

Тема музею близька до теми архіву, але винесений у заголовок цієї статті рядок позбавляє поетку програшності музейно-архівного існування. Тим паче, що вона, як ми бачимо з машинопису про Мілоша, вірить у позаземне спілкування поетів. Мабуть, вона повірила в мене і подала мені знак – перекладати з польської й надалі. І коли навесні 2022 року, завдячуючи польским друзям і Фонду Віслави Шимборської, я перебувала на резиденції в квартирі пані Віслави, то білочка, яка приходила під балкон на П’ястовській, 46, із великою вірогідністю була нею. Можливо, вона відчула мої вдячні думки.