Посестри. Часопис №33 / «У саду така тиша, що ховає в утробі...»
У саду така тиша, що ховає в утробі
Сотні звуків – всяк тане у ній і зникає.
Білка мідна промчала сосниною, краєм,
Капустянка гойдає себе на кропі.
Самовільно, співуче, мов з крові і плоті,
Рине яблуко в трави, зірвавшись з галузки,
По дорозі ламаючи мертве на друзки,
Порохно ж – ледь припізнене – падає потім.
Плід схопила, у м’якоті зуби затисла –
Й простягаєш мені: квапно, щиро, любовно
Я гризу там, де ти – в мить до того – надгризла,
Білозуба й розсміяна – щедро і повно.Taka cisza w ogrodzie, że się jej nie oprze
Żaden szelest, co chętnie taje w niej i ginie.
Czerwieniata wiewiórka skacze po sośninie,
Żółty motyl się chwieje na złotawym koprze.
Z własnej woli, ze śpiewnym u celu łoskotem
Z jabłoni na murawę spada jabłko białe,
Łamiąc w drodze kolejno gałęzie spróchniałe,
Co w ślad za nim — spóźnione — opadają potem.
Chwytasz owoc, zanurzasz w nim zęby na zwiady
I podajesz mym ustom z miłosnym pośpiechem,
A ja gryzę i chłonę twoich zębów ślady,
Zębów, które niezwłocznie odsłaniasz ze śmiechem.