Посестри. Часопис №107 / Криниця для троянд
Познайомилися в серпні – на коліно Валі налип пісок, коли, вклякнувши, дістала з целофанового пакета шампунь і випірнула в хвилях сніжної проти сонця піни; такою і впам’яталась Сергієві: заведений за голову кулачок стискає визолочене хною волосся, груди світають серпиками незасмаглого тіла. Лягла підборіддям на схрещені долоні, на бересті купальника іскріла волога, і Сергій засоромився своїх обмазучених лапистих рук, які не встиг відшурувати після зміни в цьому південному місті, куди отримав розподіл з училища; вітер пестив золоті сережки, і вона зітхнула, «вчителюю недалечко в райцентрі, розлучилася з чоловіком, до осені загостювала в сестри», текуче полум’я хвиль свічково займалось від пляжного воску, за бакеном чолов’яга в солдатській панамі вудив рибу з моторки; Сергій попросив його перевезти на протилежний безлюдний берег, і дівчина замелькала бузковими п’ятами до води.
І був холод раптового протягу по очах, іконна золотінь волосся липла парубкові на губи, була довірлива тиша в лагідно сплетених пальцях і сироти на руках, був липкий погляд супутника і запах риби, що на дні човна билася й зіпала зябрами в дротяному садку; була та довірлива передмить, коли обом уже мріялось опинитися наодинці; в Сергієвій сумці знайшлося пиво, на обгороджених гіллям грядках кущилася картопля і замурзані землею помідори соковито червоніли між листя; поки дівчина роздмухувала багаття з вербового сушняку і згином ліктя затулялася від диму, він розвідав, що поблизу катма хазяїв, пройшовсь по городі, на межі скубнув гілочку деревію, кинув випадкові дари на гарячий скраю вогню пісок і отрусив землю на животі; і приємно було їй догоджати: розстеливши на конюшині сорочку, вигребти з жару й обдмухати дрібну картоплину, зубами відкоркувати пляшку з відмоклою етикеткою і поглядом зціловувати підборіддя в насінинах надкушеного помідора. Валя пучкою розгладжувала брову, затуляючи сміх зеленавих очей, а коли сутінь над річкою заклубкувала туманцем, вогонь причах, і за мостом на танцплощадці музиканти спробували зіграти «Бабине літо», і вогняно над парком замлинкувало чортове колесо, вона одягла через голову сукню і слухала, що хлопець квартирує на веранді в сивої тітоньки, яка щосуботи, відбазарувавшись, нахиляла голову до плеча, «купила курочку, візьми-но цюкни, да, є для тебе дєвочка, серйозна, з квартіркою»; Валя мовчала, на зап’ястку її руки радістю щокожної миті зблискувала, промінилась бронзоцвіть годинника; за срібноводдям згасало вогняне колесо, і слухом гітариста Сергій проти волі відзначав фальш ударника, а по дорозі на міст вона наступила на скошену будячину, ойкнула, застрибала на одній нозі і вискубнула колюх, відтак обросилася об спутану ожинником лободу; він нагнувся, губами зігрів сироти на мокрих колінах: подібного щастя не було в його пам’яті.
Другого дня, пам’ятаючи кам’яний під виноградом будинок, де від магнієвого спалаху сукні заосеніло вікно, «не думай про мене погано», Сергій в горідчику зрізав три гладіолуси, поправив на плечі гітару; сестра Валі, чорноока, в тісних джинсах, молодичка підбочилась однією рукою, «прийшла телеграма від неїного чоловіка: дитина хвора», ще однаково за яворами в кінці провулку голубіла ріка, ще власкавлена любощами долоня гладила його кучері, від города пахло картопляною в’яллю, ще не вигасли від білого жарку її очі, ще музиканти шукали павутинну тривогу в пісні, ще сорочка незаймано біліла скраю кострища і вона, схиляючи голову на груди, з волосся вичісувала пісок і рожевим деревієм заколювала зачіску; ще пам’ять тримала родимку при ліловій суничині соска, її легкий сміх, її летючий голос, коли, заплющена, стискувала кулачки і тремтіла кожною жилкою на шиї; сестра відмовилась дати адресу, і він вперше налякав хазяйку п’яним співом до півночі – за абрикосом у задушливій сутіні світив очима кіт: парубок тріснув його гітарою і вклався спати головою на бетонний поріг.
Зранку хазяйка порахувала зрізи на гладіолусах, підмела щепки, похмелила хлопця доморобним вином, «моя племінниця така дєвочка, розпитувала за тебе, а що ж? – помру, відпишу вам хатину, тут і винце і співай, і спивайсь, скільки влізе»; тиждень Сергій не просихав, а суботнього ранку прийшла «така дєвочка» з чубатою куркою під пахвою, внесла з льоху графин вина, одним духом вихилила склянку, потягнулася й хитнула босоніжком на нову, куплену тіткою гітару, «забацай-но, щоб душа розвернулась»; звідтоді віднікувався від дармового питва, на роботі за прогули вписали в трудкнижку статтю – похмільний і злий побрів до кам’яного будинку, де чорноока сестра з голим до пояса чоловіком, в якому признав мугиракуватого рибалку, під повіткою вішали обмотаних марлею чебаків; замість панами на господареві був міліційський, насуплений на очі, картуз; під пахвами, коли він чіпляв рибу, сіріли басамуги від нігтів. Сергій заїкнувся за адресу і позадкував від набиченої постаті, «мириться з чоловіком, ясно, бройда».
На пляжі Сергій зазнайомився з виїздними фотографами, «а по райцентрах шастаєте?», «кругом, крім заграниці і районів Далекої Півночі», йому дали показухи, себто фарбовані аніліном портрети на показ, навчили зманювати замовників, «гроші зразу не берем, ось гляньте! тьху! та за місяць люди на корову відкладають! знайдете і на портрет»; автовокзал, сіре серце самотини штовхнуло його в тривожні вени асфальтових трас, і рожеві від безсмертнику по курганах степи розкрилися навсібіч: за обочиною три грузини на ящику грали в наперсток, і в міру повний киянин, залишивши супутницю в «Жигулях», віялом тицям п’ять червінців за програш, і огрядна в квітчастих спідницях циганка попросила двадцять копійок на молоко, за лікоть відвела його за газетний кіоск, «тобі пів місяця не фартить», «ану, погадай-но», «перша любов тебе зрадила, ця чекатиме, дай копійку», Сергій дав монету, простодушно торопіючи від раптових пророцтв і чекаючи їх ще, і ще; жінка вискубнула на його грудях волосину, копійкою притиснула її до іконки, пробубніла щось, «дай гроші паперові, дай, не бійсь», замотала іконку троячкою в кулаці, шоб тобі дєньгі були! шоб вона тебе люпіла», злегка тилом долоні плеснула хлопця по ширіньці, «і шоб нє забувала! і шоб тобі стояв», дмухнула в руку і розчепірила пальці, «згорів на щастя трояк!»; у ресторані цибатий, у солом’яному брилі, дідок мацав орден на піджаку, «якісь вихватки робить, сто грам не наллє», скубав за лікті випадкових відвідувачів, «сьогодні середа, не спиртний день, попросіть нехай принесе», ішов на кухню, де офіціантки, міряючи сині панчохи, з солодким вереском відмахувалися від старого, «пачому ніззя? от гадіна!», бив по стіні алюмінієвим ціпком з розкладачки і, стискаючи пожмаканий вогонь червінця, плакав перед адміністратором, «більше ста грам не подужу, нехай наллє… ну і мать вашу так!»; по городах чоловіки, вгрузаючи кирзаками в покопану землю, зносили гулюмасті мішки до кібців, а діти стягували картоплиння на купи гарбузів; по долині, відгородженій дамбою від русла, іржавіли сейнери, брухт козлового крана, обручі на пропахлих рибою діжках, а синява річки, здавалось, витікла в небо; Сергієві не набридало спати по голостінних кімнатах відпочинку на автовокзалах, збивати носаки туфлів об ікла псоти біля ветхих вагончиків, де мешкали молоді сім’ї, на ходу з товарняка стрибати на перон станції Міллерово, якраз навпроти лінійного відділу міліції, і, розписуючись під протоколом, ждати, коли сержант знайде в аптечці зеленьку для обчесаного коліна;не обридало нехтувати собою й зустрічними, запанібратськи, з виставленими обома руками, виходити на середину дороги, їхати на попутках, їхати на рейсових, їхати на мотоциклах, їхати на крейсероплечих «кразах», їхати в найзабутішу безлюдь, на хутори і висілки, їхати, відбридаючи світом, туди, куди звечора уткнеться палець в карту; їхати й забувати гибель позавчорашніх лиць, злопригод, розмов, наслуханого вселюдського горища, мов трупний жах від вибуху, розкиданого вдалині від центрів; їхати вглиб непевності; їхати, нариватись, як не на дурного, то звихнутого, як не на вскаженілого з вилами, то на якогось райкомівського сікрітаря, котрий забирав документи й папку, і плямкав губами у гарбузяній каші, «хто пазволив тут лазити?! хто, питаю!», їхати, брати з чужих рук чужі фотографії, запилюжені й вижовклі, буцім вічний листопад марноти, їхати, везти в сумці сотні найкращих, змарнованих митей, очей весільних, квітуючих весною щирості губ, чиїхось улюблених, найрідніших, найбажаніших, найдорожчих лиць, голівок, усмішок, так стрімко змарнілих літ! їхати і самому марніти з ними; їхати, щоб забувати і знову бачити, мов поринати в непам’ять; їхати невідь куди й на скільки, невідомо до кого, їхати, куняти, їхати, та з усього набаченого впам’яталось, як одноразу сокіл-сапсан метнувсь самогубно, блиснув з обридної височини на автобус, та водій устиг вивернути й пригальмувати; птах ковзнув крилом по росяному лобовому склі, мов живосмерть махнула збезшабашнілою рукою, і пасажири гримнулись об шибки лобами.
І вокзали, і греблі, і припнуті клопотами шиферні хвилі дахів гинули в мареві – одне чекання було постійним; Сергій, і без того нахрапистий, по людях утратив решту сорому, навчився від хвіртки гукати «хазяка! хазяїн!», дивитись, чи не летить відв’язаний собачисько, ступати на золоте від вишневого падолисту подвір’я, між залапаних фотокарток в альбомах, в целофанових кульках вибирати найбільш чіткі знімки, бажано паспортні, і на прощання просити декілька вохристих троянд – вірив у зустріч і ждав, коли піднесе їй букет, загорнутий районною газетою. Зав’ялі квіти не викидав, а, знайшовши затінену бузиною криницю на безлюдному селищі, залишав у повному відрі і вкотре думав, «невже, крім пусток, немає любові місця?». Осінь дихала вокзальним смородом хлорки, а Валі не було скраю площі з безхрестою, обладнаною під будинок піонерів, церквою та школою на узгірку над річкою, не було в іржавій пилюці на пропахлому динями, бензином і кінським потом базарі, не було на окраїнних вулицях: там підсвинкуватий дядьора, заникавши на горищі змійовик, світив шкіряною, потертою матнею галіфе, злазив на подвір’я і догідливо озирав папку під пахвою в цибатої постаті, а над буряковими жмаками за гноєм роїлись оси і віяло самогонякою; там, долонею змівши з лавочки зелене кришиво для качок, бабця радісно божилась на чоловіка в шкірянці, «це ж вугля таки завезуть!», там розгублена тітка защіпала ізсередини двері і виглядала з-за фіранки на стриженого заброду, боялась податків, там розлучена молодиця мила в тазику ноги, розгиналася й гріла усмішку об букетний вогонь, і доля виводила його неушкодженим із лихих пригод, із найгибліших оказій, так ніби чекала, «нехай настільки повірить в свою береженість, що над прірвою самовпевнення забуде страх, знахабніє й згине». До сверблячки нашпигані трояндами долоні студились квартою молока, груди піснею терпли, «ге-й, долиною, гей», але не тішило, як спочатку привілля: хоч норцюй із голокамінного берега вглиб осінньої течії, хоч на палубі «Ракети» потягуй пиво, дивись, як пластається дим по воді, рибалки на кам’яних вимостках застібають повстяні куртки, а вітер від скель несе лавровий дух юшки й розпеченого каміння і рве на колінах обгортку букета; хоч на дивані порожнього номера дотягуйсь до склянки, стеж за грою мошви за вікном і згадуй серпневу сутінь, музик, що пробували зіграти під чортовим колесом білий вальс; хоч спи як убитий.
Якогось вечора в готелі Сергій стрів напарника, прозваного Аналгіном, колишнього жокея і «дипломатичного працівника» – у шістдесяті роки возив із Москви до Ростова два дипломати безрозмірних шкарпеток, по червінцю за пару – колишнього таксиста і санітара в психіатричній лікарні; ящик сухого вина холов у заліпленій етикетками ванні, а приятель, сидячи на столі, шматував жирну тараню і облизував пальці, «оно повєстку привіз; ну, за здоров’я малоп’ющих», Сергій голкою видлубав із пальця шип троянди, а холодна заграва іржавіла на капшуку павутини над горішньою шибкою, на військоматівському клапті паперу і консервній бляшанці з недопалками, на залистаних, пампушкуватих журналах на підвіконні; приятель згриз корка на новій пляшці і пропаленою сигаретами шторою витер на вусах вино, що пішло йому носом, «ну як? крєсти дают луріки?», це означало, «замовники дають фотографії на збільшення?», Сергій дакнув і, цураючись своєї хмільної відвертості, одів свіжу сорочку й поплівся в багряний задимлений смерк над провулками: на обмілину річки з розсохлого мосту сіялось за машинами ледаче порохно, і прип’ятий линвою човен шарпався на стрімнину, і дрібна, налякана щукою, плотвичка грала на перекаті, а на чийомусь дворі мати з відра розкидала тирсу, батько втрамбовував її товкачкою, і пах живицею сосновий лапник, яким дівчатко обтикувало стіни шалаша на вечоринку; згодом поближчало зітхання гармошки і дзвін мідних брязкалець бубна, ватага з каністри пригостила Сергія схожим на молозиво домашнім пивом та й врізала польку, увернувши на нове подвір’я, «батько-мати просили і я прошу!»; ніч обзивалася тугим вжиканням молока в дійниці, розправляв крила Чумацький Шлях, «подамся додому, вечоринку згуляю; під ранок батько обмакогонить ручною машинкою, два роки все згоять», тоді уперше зненавидів цей пошук, цю їзданину, стообрійний шлях, пам’ятаючи своє безсилля чинити інакш і знаючи, що до кінця днів, на честь смутку, однаково жовтітиме спрагле вино чужих вікон і надвітрена сукня кайми горизонту сліпитиме недосяжно! вернувсь постаріліший; в кімнаті, наквакавшись до впаду, Аналгін прилип щокою до мокрого столу, хропів і розфиркував луску в цигарковому попелі.
Зранку на площі чекав автобуса, коли з церкви, штовхаючись на паперті, вискакували після дзвінка піонери; з указкою в журналі пристояла на сходах Валя – сторопіла, зрушила і почула вицок набойок на каблуках своїх туфликів, покидаючи дітлашню, що, замахуючись ранцями, вже гасала між чорнокорих каштанів по сквері, «який змарнілий! лікті стовбурчаться з кишень шкірянки, бант на гітарі полиняв; милий мій», радість гасла в розгубленні, «забула ім’я його, як же, як же…», хлопець відчув на щоках долоні, які відкинули його голову назад, вдихнув запах обкрейдяних пальців, і їй згадалось його серпневе ім’я, «лежала в лікарні з донькою, сестра переказувала? який там чоловік? лікується в елтепе, ти надовго? запам’ятай адресу; з мамою живу; набожна, кінець світу щодня пророкує», калатьнув дзвоник, а діти ще жбурляли каштанами і, задкуючи до школи, затулялись портфелями, ніби щитами; крізь запилюжене вікно автобуса Сергій побачив світ у золотовічному бурштині: тінь від купола залатує безлисті крони, кущ полину на камені і закрут ріки, а молода вчителька ловить учнів за лікті біля шкільних дверей і змушує обстукувати ноги об шкрабачку, журналом затуляючись від куряви з площі.
Після комісії густобровий, чисто голений воєнком звістив про спецнабір і широко повів рукою на облямований лаврами з жовтої позлітки стенд земляків-інтернаціоналістів, позіхнув і кашкетом прикрив заїду на губах, «так! відправка через два дня; при собі імєть зубну щотку, труси, ложку, кружку і ні грамини спіртного». Отримавши півтори сотні за зібрані фотокартки, Сергій махнув на поїздку додому, накупив шоколадних зайців і три пляшки золотистого шампанського, потім на задньому сидінні автобуса вітер зітхав голосами близьких і рідних , «ніч на баяні грав би і не хмелів – синоню, чом сиротиш себе?», чувся нагніваний шепіт Павла, «за північ своїм ключем відімкнули б клуба і серед гурту на шахівниці, мов на підносі, я носив би голубці і рибні котлети, а чужосельний набрід прикладався б до слоїка», зітхав Микола, підборіддям торкаючи виріз сорочки, «на горищі помовчали б за самоваром; Галя назвалась мені дружиною, знаєш, нє?» – Сергій хотів закричати, хоч схрипнути, проте і вві сні зашморг відчаю стискав так, що невиплаканий біль судомився в грудях, і втягнута шия надрубано смикалась; а Валя, чекаючи його в літній кухні, вологим рушником оберла кавуна і слухала, коли дзенькне на брамі защіпка і охриплий за день собака закігтить втоптану землю. Донька дрімала з матір’ю в хаті, позолоченій лампадним відблиском на крайніх шибах; Валя попередила матір, що спатиме на тапчані в кухні, «свят, свят, свят, відхворіла недавно і знов гріх на душу береш», «ну мам, ну дитина ж слухає», «заміж іди, а вигулюватись та викохуватись минула пора», стояла радісна і тривожна духмяність виноградного вина, що в сулії при теплому боці плити гнало трубкою бражне повітря, яке збульбашувало воду в банці, «як тільки побачила його, забула і шлюб, і розлучення, і відразу до чоловіків, їхні вугрі на потилицях, їхні присліплені, базарні очка! а в класі дитячий сміх: ви когось любите? ну скажіть?! та за вами встигнеш хіба; яка не є, але інакша від тих, що з шкури вилазять, аби женити на собі і зненавидіти за безпорадність; нелукава і жалісна, надірвана знаттям, що ріднішого від рідного не знайти для дитини батька!” Заколисливий грай молодого вина і скрип віконниці схиляли руки на стіл, а голову на долоні, і десь копитами по галянині притупував світляків кінь золотої масті, чорти, звісивши ноги на коньку хати, сивіли від нетерплячки, і домовик, запаморочений рутою, заліз до ластів’ячого кубла і зап’ястком тер очі, щоб не проспати мить любощів; русалки піднімали з виру кульські вінки і запалювали гноти свіч іскрами, які вичесували з волосся підковами втоплених у відлигу коней; в горідчику ляхи танцювали гопака, і оживали букети троянд по сухих уже відрах, і найстаріші, найпорохнявіші відьми нарум’янювались, щоб змолодіти, їх жагучими пелюстками.
Сумкою Сергій відкишнув собаку і підійшов до вікна; вітер саме стулив віконниці і світло, протікаючи крізь шпарини, м’яким густоволоссям лягло йому на плечі; а потім дощ пах грибами, пляшку і шоколад вони знаходили полапки, «земля десь цвіте на грибницях», вино бродило тихіше від вицоку дощин по стіні, «лікар сказав: другий місяць… повір, більш нікого не знала», «діждешся, буду батьком дитині», «милий, кого ж мені ждати ще?», «чуєш, земля відцвітає десь», втомленому, йому, жінка снилась і снилася, снилось, мов серце навстіж, саме відвертя й надщирість, сама, квітуюча мільйони весен, піднесеність і всепросвітленя, саме безсмертісне всесилля щастя, сама живорадість прелагідного живоструму, саме животрепетне, пребезстрашне знаття, впевнення, дивування, що ось вони разом, разом! сонцекипінь вічноти наливала й овічнювала кожну жилку, кожнісіньку мить минулого і прийдешнього; знебесніла чистота й невинності сила оповивали сном, приховуючи блаженство, мов сонце впритул до обличчя! але й там, у сниві, він пам’ятав рідню близкість, і пам’ять пробуджувала – ковток шампанського і притулена до лоба пляшка відгонила решту дрімоти; а вдосвіта Валя плакала, в поцілунку Сергій відчував присмак крові на закушених її губах; потім відводила доцю до дитсадка, «дядя, дядя, а мені стільки років», випручувала вона долоньку і показувала три пальці; потім під церквою чекав кінця двох уроків і голуби синюватими тінями яснили іржавий купол, залітали в дзвіницю і пошерхом крил озвучували давно німу мідь; і до пізньої ночі вдвох блукали над річкою, «вийдеш заміж, дай знати», «жди запрошення на весілля», «не плач, я вірю», на вистудженій туманом кручі звісили ноги в морок і подалі від берега кидали гальку: не долітаючи до води, каміння чавкало мулом, де ніхто його не позбирає.
