Посестри. Часопис №65 / Коротке життя наших предків

Мало хто доживав до тридцяти літ.

Старість була привілеєм каміння і дерев.

Дитинство тривало стільки, скільки у малих вовченят.

Треба було поспішати встигнути жити

поки зайде сонце,

поки перший сніг випаде.

 

Тринадцятилітні матері,

чотирирічні шукачі пташиних гнізд в очереті,

двадцятирічні провідники ловів –

щойно їх не було, вже їх немає.

Кінці нескінченності швидко зросталися.

Відьми жували закляття

усіма ще зубами молодості.

Під оком батька мужнів син.

Перед очницями дідуся народжувався онук.

 

А зрештою, не рахували літ.

Рахували сіті, глеки, курені, сокири.

Час, такий щедрий для якоїсь зірки на небі,

простягав до них руку майже порожню

і швидко відсмикував її, ніби було йому шкода.

Ще крок, ще два

вздовж блискучої ріки,

що з темряви випливає і зникає у темряві.

 

Не було жодної хвилини для втрати,

питань полишених на потім і пізніх одкровень,

того, що не стало завчасу відомим.

Мудрість не могла чекати сивого волосся.

Мусила бачити ясно ще до того, як проясниться,

і кожен голос почути до того, як пролунає.

 

Добро і зло –

знали про них мало, але все:

коли зло тріумфує, добро ховається;

коли добро з’являється, зло чекає в укритті.

Одне і друге непереможні й

не відсунеш їх на безповоротну віддаль.

Тому якщо радість, то з домішкою тривоги,

якщо розпач, то ніколи без тихої надії.

Життя, хоч би і довге, завжди буде коротке.

Надто коротке, щоб до цього щось додати.