Мужики (Осінь. VІІІ)
На другий день пішла по Липцях вістка про Боринові з Яґною зговорини.
Війт був сватом — отже війтиха, як чоловік гостро наказував пари з губи не пускати, поки не верне ся, аж над вечір побігла до сусідки, нїби то соли позичити, і вже на відході не видержала, лише взяла куму на бік і шепнула:
— А знаєте, Борина післав з горівкою до Яґни і Лиш не кажіть, бо мій так наказував.
— Не може бути! Де-ж би я з язиком по селу літала! сплетниця я, чи що?... Такий діді за трету жінку бере ся! Що то діти на се скажуть! О сьвіте, сьвіте! — йойкнула з переляком.
А скоро війтиха вийшла, одягла ся в запаску тай хильцем через сад побігла до Клембів, що сиділи побіч, позичити гребеня від повісма, бо десь їй був задів ся.
—Чули-сьте! Борина женить ся з Яґною Домінїківною!щойно йшли до неї з горівкою.
— Нї! — чудеса повідаєте! Якже-би, таже дїти дорослі тай сам уже в роках!
— А вже-ж, що не молодий, але йому не відмовлять... нї, господар такий, богач!
— Або й та Яґна! Чи бачили-сьте, люде добрі ! То парувала ся і з сим і тим... а тепер першою господинею буде! Чи є на сьвітї справедливість, га?... а тілько дівчат сидить... хоть би й отта сестрінниця...
— А мої по браті! А Копшивянки, а Настуся, а другі! то не господарські, не тихі, не чесні, га ?...
— То-ж то вона буде тепер дути ся! і так, гей та пава ходить і голову задирає.
— Тай без образи божої обійти ся не обійде — коваль анї другі дїти не дарують своєго мачосї, нї.
— Галє, хиба що порадять? Земля старого, то й воля його.
— А вже ж, що по праву його, але по справедливосги то й дїточі.
— Мої ви мостиві, справедливість усе має той, кого стає на неї...
Понарікали, пожалували ся на сьвіт і його справи тай розійшли ся, а з ними розільляла ся та вістка по всему селу.
А що робіт було не богато тай не квапні, а люде сиділи по хатах, бо дороги були геть розмякли, то забалакано про ті зговорини по всїх хатах. Усе село захопила цікавість, чим то скінчить ся; надїяли ся з гори, що настануть бійки та процесованє, та всякі старії. Якже, знали Боринову напрісність, що як завозьме ся, то й єґомостеви не попустить, а знали й Анткову гордість.
Навіть люде, зігнані до шарварку, на розірвану греблю за млином, поставали тай почали про сю подію радити.
Прорік щось не щось один, прорік і другий, аж нарешті старий Кломб, яко хлоп мудрий і шанований, сказав гостро:
— З сего впаде лихо на все село, побачите.
— Антек не попустить; як-же, новий рот до миски — сказав котрийсь.
— Дурень'єсь, у Борини стало би й для пятьох — за дїленину піде.
—Без запису там не обійде ся.
— Домінікоаа не дурна, вже вона всіх вирихтує.
— Мама є, то її собаче право за дитиною стояти — завважав Кломб.
— У косцьолї посидькує, а хитра на гріш, як той Жид.
— Не говори будь-що на людей, аби ти язик не відняло.
І так ціле пополуднє займало ся село зговоринами, що й не дивниця, бо Боринове були родові, старі господарі, а Матїй, хоть уряду ніякого не мав а громаді верховодив. Якже, на відвічних ратаевнх ґрунтах сидів, із діда прадіда в селї був, розум мав, богатство мав — то хотя-не-хотя, а слухали тай шанували його всі.
Лиш ніхто з дітей, анї навіть коваль, за зговорини не знав; бояли ся до них із новиною бігти, аби в першій злости чого не обірвати.
Тому то в хатї Боринів було ще тихо, ще тихіще нині як звичайно — дощ був перестав іти і від ранку протирало ся на небі, то зараз по сніданку Антек із Кубою та жонотою поїхали в гай збирати сушнику на топливо тай трібувати, чи би не дало ся кіля захопити.
Старий лишив ся дома.
А вже від самого ранку був чудно прикрий, чудно розсерджений, так що лише шукав оказії на кім би зігнати неспокій і злість, які його розтрясали ; Вітка вибив, бо під корови соломи не кинув і лежали до півбоків у гною, з Антком посварив ся; Ганку вилаяв за хлопця, котрий виліз перед дім і поваляв ся з болотї; навіть на Йзку зняв ся, що довго чепурила ся... а конї ждали на неї.
Коли-ж нарешті лишив ся сам, лише з Яґустинкою, котра була лишила ся з учера, аби доглянути інвентаря, то вже зовсім не знав, що робити з собою. Нагадував собі раз-у-раз, що йому Ямброжи балакав про прийняте у Домінїкової, що сказала Яґна, а про те не здавав ся на себе тай дїдови вірити не дуже то вірив, бо міг за ту порцію лиш оциганити. То лазив по кімнаті, крізь вікно на пусту дорогу дивив ся, або й з ґанку на Яґусїну хату несупокійно позирав а смерку ждав, як божого змилуваня...
Сто раз хотіло ся йому бігти до війта тай нагнати, аби пішли швидше — але лишив ся дома, бо здержували його очи Яґустинки, що за ним усе ходили ; очи прижмурені та сьвітячі згірдно й насьмішливо...
— Відьма юха, вертить очима гей сверликом! — думав.
А Яґустинка лазила по кімнаті тай обійстю з кужелею під пахою та дозирала, — пряла, аж веретено фуркотіло в повітрю, навивала нитку тай ішла далі, до гусий, до свиний — до обори, а Лапа волочив ся за нею сонний та тяжкий — не обзивала ся до старого, хоть добре знала, що його так розбирає та маркотить, що ним так кидає, що аж узяв ся до забиваня колів під стіною на обставини.
Лише раз-у-раз поставкувіла при нїм, аж нарешті й сказала:
— Не йде вам нині робота.
— А не йде, псямать, не йде.
— Содома тут буде, мій Сусе, Содома! — гадала, відходячи. — Добре старий робить, що женить ся, добре! А то би йому дали таке годованство, як мені!
— Цілих десять моргів поля як золото дала-м і що?... — плюнула злісно. — На зарібки ходжу, на комірницю зійшла-м!...
А старий, не можучи вже видержати, гепнув сокирою до землі тай крикнув :
— На пса така робота!
— Гризе вас щось у середині?
— А гризе, гризе...
Яґустинка сіла на приспу, витягла довгу нитку, звила на веретено тай тихо, трохи боязко сказала :
— Таже не маєте чого журити ся.
—Знаєте?
— Не бійте ся, Домінїкова мудра, а Яґна теж розважна.
— Сказали-сьте! — кликнув радісно тай сів коло неї.
— Якже, маю очи.
Перемовчували ся довго.
— На весїлє мене запросіть, то вам такого Хмелю засьпіваю, що рихтик у девять місяців хрестини справите... — почала іронічно, але бачучи, що старий захмарив ся, докинула иншим тоном:
— Добре робите, Матїю, добре. Як мій помер, аби-м була собі пошукала хлопа, то не комірницею би-м була, нї... Дурна була-м, повірила-м дітям, на годованку пішла-м, ґрунт відписала-м і що?...
— Я не відпишу анї загона! — сказав твердо.
— Маєте ви розум, що так кажете, маєте!По судах волочила-м ся, то лиш тих пару золотих, що-м мала — пішли, а справедливосте не купила-м... і на старість на поневірку, на заробок! Бодай сьте, стерви, під плотом виздихали за мою кривду! Пішла-м до них у неділю, аби хоть подивити ся на хату, на той сад, що-м його сама щепила — то синова роззявила на мене пащеку, що на розвідини приходжу ! Мій ти Сусе коханий!я на розвідини, на свій рідний ґрунт приходжу! Гадала-м, що трупом упаду, так мене стиснув жаль! Пішла-м до еґомостя, аби їх за се з амбони скартав, то ми сказав, що ті кривди — Господь Ісус мені надгородить!... А вже-ж, а вже-ж... як хто нїчо не має, добра йому й Ісусова ласка, добра... але все-жволіла би я погосподарувати тут на ґрунті, в теплій хйтї під периною переспати ся, масно собі під'їсти та втіхи вжити...
Тай почала так горяче виговорювати на всіх, що Борина встав і пішов на село до війта, бо вже й смеркати ся стало.
— Швидко йдете, га ?
— В ті мінути, зараз Шимон прийдуть.
І дійсно прийшов тай пішли вже разом у коршму, на пити ся яку порцію та взяти гараку на честунок. Ямброжи вже там був і зараз пристав до них, але не довго пили, бо Матій їх нагонив.
— Зажду на вас тут; відіпють, то заберіть жінки, тай приходїть духом — кликнув за ними.
уішли міцно серединою дороги, аж болото розбризькувало ся; сумерк гус і вкривав сьвіт сірим, сумним прядивом, у котрім усе село западало, лише де-не-де почали з сумерків виблискувати сьвітла хат і собаки погавкували в оплітках, як звичайно перед вечерею.
— Куме? — обізвав ся трохи згодя війт.
— Ге?
— Видить ми ся, що Борина справить сильне весілє.
— Справить або й не справить! — відповів гризко, бо мрук був.
— Справить! Війт вам се каже, то вірте. Я вже в тім. Вирихтуємо таку з них пару, що аж га!
— Лиш кобила понесе, бо огер, видить ми ся, має колопнї у хвості!
— Не наша се річ.
— Галє... діти нас проклинати муть...
— Буде гарно, я війт се вам кажу.
Ввійшли зараз у хату Домінїкової.
В кімнаті було видко, заметено, чисто — атже-ж надїяли ся їх.
Свати похвалили Бога, привитали ся по черзі з усіма, бо й парубки були в кімнаті, посідали на присунених до комена Стільцях, і стали побалакувати ба про се або про те.
— А то холод, як би вже на мороз ішло — зачав війт, огріваючи руки.
— Та же не до весни йде, то й не дивниця!
— Звезли-сьте вже капусту, га ?
— І... лишило ся там на капустниску трошечки, але тепер не доїде ся — відповідала стара супокійно тай ходила очима за Ягною, котра під вікном мотала на мотовила пряжу в парники, а була нині така пишна, що війт, хлоп молодий ще, позирав на неї ласими очима — але нарештї почав :
— Що то плюта, болото тай пітьма, то-сьмо з Шимоном повернули до вас по дорозї; приймили-сьте нас гідно, вгостили добрим словом — то хиба що сторгуємо у вас, мамо...
— І в сьвітї що-не-що сторгувати можна, лиш пошукати треба...
— Правду-сьте сказали, мамо; лише не нам шукати, бо в вас видить ся нам найкраще.
— Торгуйте — сказала весело.
— Яловицю би-сьмо, на той приклад, заторгували.
— Го, го!дорога; не на аби-якім посторо ку її поведе!
— Зо срібла посьвяченого маємо воловодик, та з такого, що хоть би й смок, а не урве ся... Но, кілько, мамо? — і став витягати фляшку з кишені...
— Кілько? не лехко се сказати! Молода, на девятнацяту весну їй іде, добра й робітна, то могла би ще пару років постояти у мами...
— Марна се стоянка — бо без приховку, марна...
— Для другої то й при мамі за се не тяжко! — шепнув Шимон.
Війт засьміяв ся голосно, а стара лише блиснула очима тай сказала швидко:
— Шукайте другої, моя може почекати.
— А вже-ж, що може, але ми не найдемо кращої тай у ліпшої мами.
— Сказали-сьте!..
— Я війт се вам кажу, то вірте... — Витяг порцію, витер її полою капоти, насипав у неї гараку тай сказав поважно: — Слухайте Домінікова пильно, що вам уповім; урядник-єм і моє слово то не та птичка, що си пискне, фюкне і тілько-сь її бачив! Шимон также звісно хто є — не пройдисьвіт ніякий, лише господар, батько дітям і солтис!... Міркуйте си лиш які фігури до вас загостили тай з чим, міркуйте!
— Та знаю, Петре, тай уважаю.
— Мудра-сьте жінка, то й се знаєте, що чи швидше чи пізніше а Яґусь із дому йти мусить, на своє; так уже Господь Ісус постановив, що батьки діти годують для сьвіта, не для себе.
— Ой правда, правда, — ти мамо — Цяцькай, чеши, бережи,
Та ще й заплати кому,
Аби взяв з дому...
— Так уже на сьвітї є, тай не змінить ся. Хиба капку напємо ся, мамо?
— Або я знаю?... Неволити її не буду; що-ж Яґусь, відіпєш ?...
— І... або я знаю... — пискнула, відвертаючи до вікна зачервоніле лице.
— Послушна! Покірне теля дві мамі ссе...— докинув Шимон поважно.
— В ваші руки, мамо!
— Пийте з Богом, але-сьте не вповіли, хто такий? — сказала, бо то не яло ся знати наперед не від сватів.
— Хто? Таже сам Борина! — викрикнув, перехиляючи порцію.
— Старий! вдовець! — крикнула, ніби розчарована.
— Старий! Не гнівіть Господа Бога! Старий, а суд мав іще недавно за дитину!
— Правда, але то не його була.
— Якже, такий господар і заходив би собі з першою ліпшою! Пийте, мамо...
— Випити би-м випила, лише що то вдовець, а старому швидше з берега до Абрамка на пиво, то потім що?... Діти мачоху виженуть і...
— Казали Матій, що без запису би не було... — воркнув Шимон.
— Хиба перед шлюбам!
Свати замовкли, аж за мінуту війт насипав нову порцію тай звернув ся з нею до Яґни.
— Напий ся, Яґусь, напий! Хлопа ти радимо як дуб, панею си будеш і господинею на все село; но, в твої руки, Яґусь, не встидай ся...
Вагувала ся, червоніла, відвертала до стіни, але нарешті закривши лице запаскою надпила трошечки тай виявляла решту на підлогу...
Тоді порція обійшла всіх по черзі. Стара подала хліб, сіль, а нарешті й вудженої, сухої ковбаси на перекуску.
Напили ся пару раз, аж очи поясніли всім і язики розвязали ся. Лиш Яґна втекла в комору, бо незнати чому вхопив її плач, що аж крізь стіну чути було хлипанє.
Стара хотіла до неї бігти, але і війт задержав.
— І теля мекає, коли його від матери відлучують... се звичайна річ. Не в сьвіт іде, не на друге село, то ще з нею тішити ся будете... Не буде їй ніяка кривда, се я, війт вам кажу — вірте...
— А вже-ж... лише-м собі все гадала, що внуків діжду ся на радість...
— Не турбуйте ся; ще жнива не зачнуть ся, а вже перший буде...!
— Се лиш Господь Ісус знає на перед, не ми грішні! Запилисьмо, правда... а мені так я- кось жаль на серци, як на похороні...
— І не дивниця, одиначка з дому, то вам у- жє за нею тужно... Ще трошечки, на фрасунок! Знаєте, підемо всі до коршми, бо ми вже . й горівки не стало, та там і князь як на грани жде...
— Та в коршмі заручини справляти мемо?
— По старому, як батьки наші робили, я війт вам отеє кажу — вірте.
Жінки одягли ся трошечки сьвяточнїще і незабаром відходили.
— А хлопцї-ж лишать ся? Сестрині зговорини, то й для них радість — завважав війт, бо парубки мали сумні міни тай позирали на матір несупокійно.
— Трудно хату на божу волю лишити.
— Закличте-ж Аґату від Клембів, то догляне.
— Агата вже на жебри пішла. Закличе ся когось по дорозі. Ходи ж, Єндрих тай ти Шимек, а капоти возьміть; що-ж се, як ті діденята йти хочете... а най ся лиш котрий упє... то попамнтає. Корови ще не обійдені, свини треба картофлї утовчи — тямте се.
— Тямимо, матусю, тямимо! —- шептали трівожно, хоть то хлопи були під саму стелю тай розрослі як ті груші на межах, але слухали матери гей хлопчики, бо їх залізною рукою за чуби тримала, а як було треба, то хоть би й зо стільця а до чупра посягла тай по писках вибила, а послух мусів бути й пошана.
Пішли до коршми.
Ніч була темна, що хоть око виколи, звичайно в осінні плюти. Вітер ішов горою та бив у вершки дерев, так що лиш колисали ся й лягали на плоти зі шумом і став гудів і так кидав ся, аж бризки розбиті в піну падали на середину дороги й нерідко хлюпали на лиця ідучих.
У коршмі теж видко не було, а вітер крізь вибиту шибку завівав, аж та лямпочка на шнурку за шинквасом, хитала ся як золота квітка.
Борива кинув ся до них витати та цілювати, та стискати горяче, бо зміркував, що Яґусь так як би.його вже.
— А Господь Ісус ісказав: возьми си, червяку, жінку, аби тобі, бідаку, не тужило ся самому. Амінь! — лепотїв Ямброжи, але що більше години попивав, то вже-ж що в язиці анї в ногах міцний не був.
І зараз на шинквасї Жид поставив гарак і солодку й асенцію, а до того селедцї, пляцок із шафраном і якісь вигадані ляльочки з маком.
— їжте, пийте, люде добрі, брати рідні, хрестяне вірні! — припрошував Ямброжи. — Мав і я жінку, та вже цілком не памятаю де... видить ми ся, що в Франції... нї, в Італії то було, нї... але-м тепер лишив ся сиротою... Кажу вам, що бувало, лише старший крикнув: Шлюсуй!
— Та бо пийте, людеї Петре, зачинайте — перервав йому Борина, приніс за цілу золотівку кармельків і втикав їх Яґусї в жменї. — На-ж тобі, Ягусь, солодененькі, на-ж тобі.
— Гале... шкодуєте ся... — Онимала ся.
— Не бій ся... стає мене на се, побачиш сама... на-ж тобі... та вже би-м для тебе і птичого молока найшов... та вже тобі у мене кривди ніякої не буде... і — зачав її за стан брати та силувати до питя й їди. Яґна все приймала спокійно, холодно й байдужно, мов би то не її зговорини були нинї. Лиш се одно подумала, чи старий ті коралі, про котрі на ярмарку згадував, дасть перед шлюбом.
Густо пити почали, один за одним і на переміну гарак із солодкою, тай усї враз говорити зачали, навіть Домінїкоза підпила собі несогіршє, та гейже балакати, аж війт чудував ся, що то така мудра жінка.
Сини те-ж попили ся, бо Ямброжи, ба війт, пили до них густо тай заохочували.
— Пийте, хлопцї, се-ж Ягнині зговорини, пийте...
— Тямимо се, тямимо, — відповідали враз і хотіли Ямброжа в руку цїлювати, аж нарешті Домініко за відтягла Борину під вікно тай зараз до него, просто з моста:
Ваша Ягуся, Матїю, ваша.
— Біг заплать вам, мамо, за доньку. —Вхопив її за шию та цїлював.
— Обіцяли-сьте зробити запис, га?
— Запис! а що по записі, що мов, те й її...
— Гале, аби сьміливе око мала перед пасербами, аби ке кляли!
— Вара їм до моего! Все мов — то й Яґусїно все.
— Біг заплать вам, але міркуйте лише, що ви май старші, а прецінь же й так кождий смертний, бо то
Смерть не вибира’:
Нині чоловік — завтра ягня
Рівно їй допада...
— Я ще кріпкий, зо двацять років видержу — не бійте ся!
— Небоя вовки з’їли.
— Такий-єм рад, що кажіть, чого хочете!Хочете, аби-м записав ті три морґи коло Лукашових ?
— Добра собаці й муха, як голодна — ми-ж не голодні. На Яґусю по батькови випаде пять і з морг лїса... запишіть і ви шість; тих шість моргів при дорозі, де-сьте торік мали картофлю.
— Найкраще моє поле!
— Ніби то Яґуся брак, а не найкраща в селі!
— А вже-ж, що так, через тей сватів післав-єм; але, бійте ся Бога, шість моргів, то кусень поля, ціле господарство! Що діти сказали би! — Почав чіхати ся в голову, бо його жаль ухопив за серце; як же, тілько поля дати найкращої землі!
— Мої ви мостиві, мудрі-сьте й ви, що пошукати, міркуєте самі, що запис то лиш безпека для дівчини. Прецінь же того ґрунту, поки жиєте, ніхто вам не відмірять і не возьме — а що Яґусіно, що їй по справедлнзостн належить ся по батькови, то зараз на весні оментру
— А вже-ж, для Яґусї запишу...
— Коли?
— А хоть би й завтра! Ні, в суботу на заповіли дамо тай зараз поїдемо в місто. Що там, раз козї смерть!
— Яґусь, а ходи-ж, донечко, сюда, ходи! — кликала на дівчину, котрій війт так щось балакав і припирав до шинквасу, що сьміяла ся в голос.
— Отеє-ж тобі, Яґусь, Матій записують тих шість моргів при дорозі — сказала.
— Біг заплать вам — шепнула, протягаючи до него руку.
— Напийте ся до Яґнй отсеї солоденької...
Напили ся, Матій узяв її за стан і вів до громади, але йому вихопила ся тай пішла до братів, з котрими радив та попивав Ямброжи.
В коршмі гамір піднимав ся чим раз більший і людей прибувало, бо який-такий, зачувши голоси, повертав заглянути, а хто знов, аби при сїй оказії напити ся за дурно; навіть дїд сліпий, воджений собакою, найшов ся тай сидів на виднім місци, наслухав і раз-у-раз молитви говорив голосно так, аж учули, тай сама Домінїкова дала йому горівки, перекусити й пару двоякі в у жменю.
Порядно собі підпили, так що вже всі враз говорили, та брали ся за плечі, та стискали ся, та цїлювали ся, і кожний другому був братом і другом, — звичайно, як при густій порції.
Лише Жид увихав ся тихо тай ставив чим раз то нові кзарти та фляшки з пивом, а записував крейдою на дверях, що хто ставив.
А Борина був мов би загорений з радости, пив, частував, припрошував, говорив як мало хто його коли чув, і раз-у-рав до Яґусї тяг і солодощі їй балакав, по личку гладив, бо то не яло ся було, так-о при всіх імити ї за шию та цїлювати, бо його сильно сїпало, так що видержати не міг, то лиш за стан її ловив і в темний кут тяг.
Домінїкова похопила ся швидко, що пора вже домів, і стала кликати синків, аби збирали ся.
Але Шимек уже був піднапилий, то лиш на мамину балачку пояс поправив, кулаком гримнув о стіл і крикнув :
— Я-ж господар, псямать... кому воля, най іде... Хочу пити, ю пити му... Жиде, горівки!
— Тихо, Шимек, тихо, бо тя вибють! — стогнав слїзно Єндрих, тє-ж сильно пяний і відтягав за капоту брата.
— До дому, хлопцї, до дому!— засичала Домінїкова грізно.
— Я-ж господарі Хочу лишити ся, то лишу ся та горівку пити мушу... доста вже маминого панованя... а нї... прожену... псямать...
Але стара гримнула його лиш у груди, аж заточив ся тай отямив ся зараз, а Єядрих надїв йому шапку тай вивів на дорогу, але Шимка видко розібрало повітрє, бо лиш увійшов пару кроків, заточив ся, вхопив ся плота тай став кричати та мимрати:
— Я ж господар, псямать... ґрунт мій... моя воля робити... горівку пити му... Жиде, гараку!... а нї... прожену...
Шимку! пробі, Шимку, ходи до дому, матуся йдуть! — стогнав Єндрух і плакав ревними
сльозами.
Незабаром надійшла стара з Яґною тай забрала синів із під плота, бо вже там були трошечки за чуби брали ся та качали по болоті.
А в коршмі, після виходу жоноти, притихло трохи, люде порозходили ся поволи, так що лишив ся тілько Борина зо сватами, Ямброжи тай дїд, що вже пив посполу з усїма.
Ямброжи не тямив ся, стояв на середині, підсьпівував, ба розказував голосно.
— Чорний був.. як саджа був чорний... вицідив у мене... але, трафиш мене десь... усадив єм йому багнет у живіт... закрутив-єм, що лише хрупнуло... перший!... Стоїмо... стоїмо, а тут начальник валить... Ісусе Христе! сам начальник!... леді- ні... повідав... нзроде... повідає...
— Шлюсуй!... шлюсуй!... — крикнув величезним голосом, випрямив ся гей струна тай поступав ся взад поволи, аж йому деревляна нога стукала... — пийте до мене, Петре, пийте... сиротам є... — лепотїв невиразно з під стїни, але не діждав ся, бо раптово схопив ся тай вийшов з коршмн — лише з дороги долітав його голос хропливий, сьпівучий..
А в коршму ввійшов мельник, величезний хлоп, одітий з міська, з червоними лицем, сивий і з малими бистрими оченятами!
— Пєте собі, господарі! Го, го, і війт і солтис, і Борина! Весїлє чи що?
— Не що инше. Напийте ся з нами, пане мельник, напийте — пропонував Борина.
Випили знов по черзі.
— Коли-сьте такі, то скажу вам новину, що витверезите ся!
Витріщили на него нестямні очи.
— Таже, нема й години, як дїдич продав затаї на Вовчій долині!
— А гицель собачий! Продав, наші загаї продав! — крикнув Борина тай у завзчтютріснув фляшкою до землі.
— Продав! Право є й на дідича тай на кождого, право є!... — бурмотів пяний Шимон.
— Не правда! я війт се вам кажу, що не правда, то вірте!
Продав, лише що взяти не дамо, як Бог на небі, не дамо! — кричав Борина тай бив кулаком у стіл...
Мельник пішов, а вони ще довго в ніч радили та грозили дворови.
