Мужики (Осінь. ХІІ)

Вже на самім досьвітку, Вітек утомлений забавою та прогонюваний Яґустинкою, побіг домів.

Село спало ще на дні сумерків, що стелили ся низько над землею грубим, ріднучим ізвалом, став лежав мертвий, придавлений мрачною гущавиною набережної деревини та так утоплений в темряві, що ледви по середин! вилїняв ся з ночи тай михтїв поблисками, мов те око, засноване більмом.

Приморозок брав міцний, потягав холодний вітер, так що скріпле повітпє разило ніздрі та дух запирало, земля дзвонила під ногами та примерзлі калабані синїли на дорозі, гей скла потріскані й осліплі, а сьвіт поволи розбілював ся зорінєм, визирав із сумерків об'инеєний тай оглухлий перемерзлою тишиною, лише собаки десь-колись погайнували сонно, млий гуркотів о-далеки, а гамір весільний бухав із хати та розкружував ся широко, на добре киненє каменем.

У Бориновій хаті тліло ще сьвітельце, гей той червяк-сьвітюх, аж Вітек зазирнув крізь вікно ; старий Рох сидів коло стола та з книжки посьпівував набожні пісьнї.

Хлопець тихо просунув ся до обори тай став мацяти за замком, коли се з вереском відскочив, бо якась собака скочила йому на груди зо скавулїнєм.

— Лапа! Лапа! Вернув-єсь ся, собачко, вернув-єсь ся, бідний! — викрикував, розізнавши с баку, тай аж сів на поріг із радости. — Голоден- єсь, небоже, га ?

Найшов у пазусі заощаджену на весїлю ковбасу та впихав йому в рот, але Лапа не рвав ся до їди, лиш гавкав, скакав йому на груди тай скавулів із радости.

— Голодили тебе, небоже, тай прогнали в сьвіт! — шептав, відчиняючи двері в обооу, тай зараз, як стояв, кинув ся на леговище. — Вже-ж я тебе тепер боронити му тай дбати му за тебе...— воркотів, закопуючи ся в солому, а собака лягла побіч, воркотіла, тай долизувала його по лицю.

Швидко оба заснули.

А з недалекої сгайиї кликав Куба слабим, ізхорованим голосом, кликав довго, але Вітек спав гей камінь, аж Лапа, пізнавши голос, почав страшенно гавкати та торгати за капоту, поки не пробудив ся.

— Чого? — мимрів крізь сон.

— Воли! Так мене розбирає горяче... води!

Хоть маркітний був і сон його морив, але заніс йому повне відро тай підставив до питя.

— Такий єм хорий, що ледви дихаю... що то ворчить?

— А Лапа! Вернуло ся псиско від Антків!

— Ліпа! — шепнув, мацяючи в потемках за собачою головою, а Лапа вискакував, гавкав і дер ся на леговище.

— Вітек, поклади коням сіна, бо дзвонять зубами в пустий жолоб, а я рушити ся не можу... Танцюють іще? — питав ся трохи згодя, коли хлопець стяг із подрі сїно тай закладав його за драбини.

— Хиба на полуднє скінчать, а так ся декотрі попили, аж на дорозї лежать.

— Уживають собі господарі, вживають — зітхнув тяжко.

— Мельники були?

— Були, але швидко пішли.

— Народу богато?

— Хто би там порахував?... аж переливало ся в хаті.

— Приймали добре?

— Як у дворі. Масо цілими мищищами розносили, а що горівки випили, а що пива, що меду! Самих ковбас було три корита верховаті.

— Переносний коли?

— А нинї над вечір.

— Ужиють собі ще, натішать ся... Мій Сусе, гадав-ем, що яку кісточку обгризу та підім собі хоть раз у-сить, а тут лежи, здихай та наслухай, як инші забавляють ся.

Вітек пішов спати.

— Коби хоть ті очи напасти... коби...

Замовк утомлений, жузав у собі жаль, а якісь тихі, несьміливї скарги, як ті птиччи втомлені, товкли ся йому по грудях та болїзно півкали.

— Та най їм буде на здоровлє, най хоть вони жиють... — гадав, погладжуючи собачу голову .

Горячка морочила його чим раз дужше, то мовона прогнане зачав шептати отченаш і Господа Йсусовому милосердю віддавав ся горяче на валю й неволю, але забував слова, сон на него падав раз по раз, а ряд шепотів, нанизаних просьбою та сльозами, рвав ся тій розсипав ся мов червоні пацьорки, аж хотів їх ізгортати, так виразно котили ся по кожусі; але забував про се, засипав...

Будив ся инодї, водив пустим зором, і нїчо, не розізнавши, впадав знов, легїв у мертву, трупячу тьму.

То знов стогнав та так то кричав крізь сон, аж конї з хропотом ірвали ся на ланцюгах, отям- лював ся трохи тай піднимав голову.

— Сусе, коби бодай днини діждати! —стогнав трівожно тай вибігав очима крізь віконце, у сьвіт, за дниною; сонця шукав по кебі сїрім, остиглім і попробиванім блїднїючими зьвіздами...

Але днина була ще далеко.

Стайня потопала в мутній куряві зір, так що вже обриси коний стали вирізувати ся, а драбини під вікнами, ніби ребра, виступали під сьвітло...

Вже не засипав, бо болі на него прийшли нові, всували ся в ногу ніби су каті палиці та так розпирали, так вертіли, так пекли, мов би хто живим вогнем рани присипав, так що схопив ся раптом і став з усеї сили кричати, аж Вітек пробудив ся тай прибіг.

— Умру вже! Умру! Так мене болить, так у минї хороба росте та душить... Вітек, біжи по Ямброжа... о Сусе... або Яґустинку заклич... може що порадять, бо вже не видержу... вже та остатня година на мене йде... той остатний час... — бухнув сгряшенйим плачем, зарив лице в солому тай хлипав жалем і жахом.

А Вітек, хоть і снячий, побіг на весїля.

Танцювали вже знов, але Ямброжи був пяний, як то звичайно, стояв на дорозі перед дом, потикав ся від ставу до плотів та висьпівував.

Марно його Вітек просив і за рукав сїяав, дія гейби не чув і не знав, що з ним діє ся, лише потикав ся та сьпівав завзято ту саму пісоньку.

Побіг до Яґустинки, бо то й вона знала ся на хоробах, але стара з кумами сиділа в коморі, та так собі перепивали крупником, так собі догоджали пивом, а так у-раз балакали та могикали сьпіванєм, що ніяк ш було про що говорити. Раз і другий скавулів, аби йшла до Куби, то його нарешті викинула за двері, тай щось-не-щось кулаком додала на дорогу; з плачем полетів до стайні, лише тілько з’орудувавши.

А шо Куба знов був уснув на той часок, то закопав ся в солому, прикрив лахмітем голову тай спав.

Вже добре по сніданку, збудило його пори- куванє коров голодних і невидоєниж, та пеклованє Яґустинки, котра заспавши, як і другі, криком надробляла при порядковашо господарства.

Аж коли щось-не-щось зіпхала роботи, заглянула до Куби.

— Поможіть, порадьте — просив тихо.

— Таже вжени ся з молодою, тай зараз вилікуєш ся! — зачала весело, але скоро придивила ся його лицеви, синому та набрезклому, споважніла швидко. — Ксьондза тобі більше треба, ніж дохтора! Що-ж я тобі пораджу, га? Замовила би м, підкадила, аби то поможе?.. Видить ми ся, що ти вже хорий на смерть, на чисту смерть,..

— Умру?

— В Божій се силі, але видить ми ся, що Костусї з кігтів не виховзнеш ся.

— Умру, кажете?

— По єґомостя би післати, га?

— Єґомостя! — викрикнув зачудований. — Єґомостя привести сюди, до стайнї, до мене?... Що вам по голові ходить?

— А щож то, з цукру він і роспустить ся в отсїм кіньськім лайнї? Він же від того ксьондз, аби, де його до хорого просять, ішов!

— Сусе! я мав би сьміливіеть, у сей гній до мене?...

— Дурний-єсь, як той баран! — Здвигла плечима тай пішла.

— Сама дурна, не знає, що говорить... — воркнув обурений страшенно, впав тяжко на берліг і довго ще роздумував. — Захотіло ся бабі...Галє! Єґомость любий, по покоях собі ходить... із книжок почитує... з Господом Богом розмовляє... та до мене би його кликати?... ті баби, то лиш аби язиком молоти... дурна...

Та так уже й лишив ся сам, бо гей би про него забули.

Вітек инодї наглядав, аби коням досипати оброку, напоїти, то й йому подавав води тай зараз ісчезав, летїв на весілє, котре знов зачало ся збирати у Домінікової на переносний, а часом Юзка вбігала з криком, упихала йому кусник пляцка, наговорила, нятріпала, навіяла стайню вереском, аж кури кудкудакали з переляку на плотах, тай тїкала поквапно.

Розуміє ся, мала по що, бо там уже забавляли ся несогірше, музика гудїла крізь сгїни і крики йшли веселі та сьпіваня.

А Куба лежав тихо, бо якось із рідка хапали його болї, то лиш наслухав і розізнавав як там забавляють ся, тай побалакував із Лапою, котрий не покинув його анї на мінутну, тай поїдали собі посполу пляцок Юзїн; або цмокав на коні та промовляв до них; ірзали радісно тай відвертали від жолобів голови, ба навіть кобила урвала ся з вуздечки тай приходила до леговища бірашкувати та тулити вохкі та теплі храпи до його лиця.

— Схудла-сь, небого, схудла! — Гладив її чуло тай цїлював по роздутих ніздрях. — Не бій ся, подужаю швидко, то зараз тобі боки підкріплю, хоть би й чистим вівсом...

Мовкнув швидко тай дивив ся бездумно в почорнїяі суки, з котрих текли на стїни смуги живиці, нїби кріврві й застиглі сльози...

Сонїшна ті приблїдла днина зазирала крізь шпари тихими очима, дверима-ж відчиненими бухав широкий потік ясности іскристої, михтячої, гей золота павутина по стернисках, у котрих сіпали ся мухи з сонним, омлїлим бринїнєм.

Години йшли за годинами тай волїкли ся поволи як ті діди слїпі та криві, по лютих пісках ідучі з трудом, а тихо, або як той камінь, що падає в плесо, тай летить, ісчезає, гине, що навіть його очн людські не схоплять.

Лиш инодї воробцї розцьвірінькані, вересклвою гурмою влїтали в стайню тай безлично кидали ся на жолоби...

— Які хитрі, юхи! — шептав. — Такій птичцї, а Господь Ісус розум дає, що знає де поживу найти. Тихо, Лапа, най поживлять ся тай запомо¬ жуть ся небожата, бо й на них зима прийде. — Втихомирив, бо собака скочила прогонити драпіжників.

Свині почали квичати в подвірю та чіхати ся в вугли, аж стайня дрожала, иа далї стали впиха¬ ти в двері довгі заболочені шиї та поквікувати.

— Прожени, Лапа. Дїди одні, всего їм усїгди за мало!

Після них кури закокотїли перед порогом, а великий, червоний когут обережно зазирав, подавав ся взад, бив крилами тай кричав, аж безлично вскочив за поріг, до коша повного оброку, а за ним инші, яле не встигли ще наїсти ся, бо зараз надтягли громадою розґегані гуси, з сиком михтїли в порозї червоні дзюби та хитали ся білі, попротягані шиї.

— Прожени, собачко, прожени! Сварять ся юхи як ті баби!

Розуміє ся, що зараз почув ся вереск, писк, допотїнє крил і пірє полетїло мов би з розпореної перини, бо Лапа не жалував собі втїхи, вернув ся задиханий, з виваленим язиком і скавулів радісно.

— Тихо-бо!

Від дому розлїтали ся гнівні голоси Яґустинки, біганина та туркоти посуди, пересуваної з хати в хату.

— Ладять ся до переносив!

Дорогою хтось-не-хтось переїзджав, але зрідка, тепер же чалапав з пищінєм якийсь віз; Куба розізнавав пильно.

— Клембів віз, одним конем і драбинами, певно по листе в лїс. Розуміє ся, вісь передна витерта, то без те колесо притирає ся тай скрипить.

По дорогах усе плели ся відгуки кроків, розмови, голоси летіли та дрожали ледви чутні, ледви вгадані звуки, але схоплював їх на-лету тайпізнавав.

— Старий Пєтрас у коршму йде — воркотів. — Валєнтова викрикує... певно гуси чиїсь перейшли на її бік... Чортиця не баба!... Козлова, видить ми ся... розуміє ся... біжить і кричить... розуміє ся, вона!... Пєтрик Рафалів... розмовляє, юха, як би мав клюски в роті... ксьондзова кобила по воду їде, так... задержує ся... зачіпає за колеса... ще собі колись ноги поломить...

І так собі поволи пізнавав усе та думками й тим баченєм чутким по селу ходив, дбав, забігав, турбував ся тай жив житєм усего села, що ледви зазважав, як та днина минала поволи; стїни пригасли, двері зблідли тай стайня темнїти стала.

Вже над самий вечір прийшов Ямброжи, не витверезений геть, бо ще потикав ся тай говорив так хутко, що трудно було розібрати.

— Ногу-сь, бачу, викрутив?

— Таже подивіть ся тай порадьте.

Мовчки відзивав шматки перекрівавлені, засохлі та так то прилиплі до ноги, що Куба став кричати під небеса.

— І панна при злогах так не квичить! — воркнув ргірдно.

— Коли болить! Та-бо не сіпайте! Сусе! — майже виз.

— А то тебе вшляхтували ! Собака тобі литку вигризла, чи що, — викрикнув зачудований, бо литка була пошматована, заропіла, нога спухла як коновка.

— То... лише не кажіть нікому... то побережник мене пострілив... лише...

— Правда... шроти сидять під шкірою, як мак... із далеку в тебе стрілив? Го, го! ноги, видить ми ся, вже нї на що... кісточки хрускотять... Чому-ж ти зараз мене не кликав?

— Бояв-єм ся... якби дізнали ся... на заячина вийшов-єм... застрілив-єм... і вже на полі був-єм... а той як не гримне в мене...

— Казав якось-то в коршмі побережник, що хтось їм та шкоду робить...

— Галє... шкоду... нїби то заяцї належать кому... стерво... підсїв на мене... вже на полї був-єм, а той з обох цївок стрілив.. бодай тебе, чорте... лиш нїчо не кажіть... до суду би запізвали... побережники... тай зараз би й фузію відобрали... а то не моя... Гадав-єм, що само мине ся... поможіть, бо так ирве, так болить..

— Такий то ти майстер! Такий собі тихонький, лєлюм полєлюм, а з дїдичем заячиками ділить ся... Н-ие.. але ногою за ту спілку заплатиш ...

Оглянув ще раз і страшенно зажурив ся.

— За пізно, богато за пізно!

— Порадьте, порадьте! — стогнав заляканий.

Уже нїчо не відповів, лиш рукави закотив, вийняв гострий ножик, ногу схопив кріпко тай став видовбувати шроти та ропу витискати.

Куба зразу рув, як зьвір дорізуваний, аж йому заткав рот кожухом, утих, бо вмлів із болю. Випорядив йому ногу, обложив якоюсь мастю, обвив новими шматками, аж тоді його стверезив.

— До шпиталю мусиш іти . . . — воркнув

тихо.

— До шпиталю? . . . — Без тями був

іще.

— Втяли би тобі ногу, то би-сь може й подужав.

— Ногу?..

— Розуміє ся, вже ні до чого, зопсована, чорніє вся.

— Втяли би? — питав ся, не можучи порозуміти.

— В колїнї. Не бій ся, мені куля урвала коло самої задницї, а жию.

— То лиш утяти болюче місце та й був би-м дужий?...

— Як би хто рукою відняв... але до шпиталю треба тобі зараз іти...

— Нї, бою ся, ні... до шпиталю...

— Дурень’єсь!.,

— Там живцем ріжуть... там... Обріжте ви... що лиш хочете, заплачу, обріжте... до шпиталю не хочу, волію вже осьдечки здихати...

— То й здохнеш... то лиш доктор може тобі втяти. Піду зараз до війта, аби тобі на завтра дали підводу тай відвезли в місто.

— Дурно підете, бо до шпиталю не піду... — сказав твердо.

— Галє, будуть тебе питати ся, дурний.

— Утяти тай зараз видужає... — повторяв Куба стиха по його відході.

Нога перестала|його боліти по поратівлї, лише задеревіла аж до пах, а по цілім боці чув мов би мурашки лазили, але не вважав на се, бо глибоко задумав ся.

— Подужав би-м! Мусить бути, що й так є, атже Ямброжи ноги цілої не має... на кулі ходить... Каже, що як би рукою відняв... Але Борина би мене прогнав... розуміє ся, парубок без ноги... ані до плуга, анї до жадної роботи. Що-ж би я діяв? Лише худобу би мені пасти або на жебри йти... як той старий деревляний виступець, на сьмітє... здихати під плотом. Сусе милосерний! Сусе! — Порозумів раптом ясно тай аж підняв ся з ослїпної трівоги. — Сусе! Сусе! — повторяв горячко- во, безтямно дрожучи увесь.

Зайшов ся глибоким, жалібним плачем, криком несили, котячої ся в западню без поратівлї.

Довго вив і сіпав ся в муцї, але крізь ті сльози та розпуку, стали йому снувати ся якісь постанови, міркованя, втихав поволи, втихомиряв ся тай так заглибляв ся в себе, що нїчого не чув; мов крізь сон мерехтіло йому якесь гране, сьпіванє, близькі верески.

Саме тоді весїлє переносило ся до Борини.

Робили переносини Яґусї до чоловіка.

Трохи перед тим перепровадили здорову корову тай перевезли скриньку, перини та ріжиі статки, які діставала в він.

Тепер же, може з отченаш по заході, коли смеркло ся і сьвіт заволікав ся хмарами, бо на відміну йшло, виступили від Домінїкової.

Музика йшла по переду тай грала жваво, а за нею Яґусю, прибрану ще по весільному, мати вела з братами та кумами, а за ними, де хто взяв місце,о валили гурмою весїльні.

Йшли поволи здовш ставу, котрий почорнів і гас придушеним сумерком, серед хмар чим раз густїщих, у тишині темряви оглухлої тай сліпої ще, так що тупоти та гране розходили ся недалеко тай дудніли як би з під води.

Молодь підсьпівувала ииоді, ба кума яка завела, хлоп котрий верескнув: «да дана», але зараз утихали, охоти ще не було тай лють вохка переймала до живого.

Аж як навернули з Боринові оплітки, дружки засьпівали:

А плакала дівчина,

Як їй шлюб давали;

Штири сьвічцї засьвітили,

В органи заграли.

Гадала-сь, дівчино,

Що все тобі будуть грать?...

Вчера трохи, нині трохи...

А на ціле жнтє плач...

Да дана! А на ціле житє плач!

На ґанку перед порогом, чекав уже Борина, кавалери тай Юзка.

Домінїкова внесла на перед, у вузличку, окрайчик хліба, пушку соли, вуголь, віск із яронцї тз китицю колося песьвяченого на Зїльну, а коли й Яґусь поріг переступила, кумки метали за нею нитки випорені та волокно, аби лихий не мав приступу тай вело ся їй усе.

Тій враз і здоровкали ся, їлювали ся, й бажали молодим щастя, здоровля тай що там Господь Бог дасть, а в хату йшли так що незабаром завалили всі лавиці й закутки.

Музиканти, наладжуючи струменти, побренькували стиха, аби не каламутити частунку, з яким виступив Борина.

Ходив же з по в пою бляшанкою від кума до кума, частував, неволив, обіймав і пив до кождого; коваль йому помагав у другім боцї, а Магда з Юзкою розносили иа тарелях пляцок, медом і сиром начинений, котрий навмисно спекла на переносини, аби бзтькови підхлібній ся.

Але забава йшла не жваво; розуміє ся, що ніхто за ковнїр не виливав і від порцій не бокував, пили до себе навіть зо смаком, лише що якось не набирали весільного духа тай не вели ся до кипіня, ледви булькали, як та вода на слабім вогні; сиділи посоловілі, рухали ся важко, не по своєму, мало побалакувалн тай стиха, ш який- такий зо старших зівав крадькома, протягав ся та тужно гадав, аби чим хутше де на солому дістати ся.

Женщини-ж, хоть се насїнє найдужше верески та забаву чиняче, розвертали ся лише по лавицях, у закутки ховали ся та мало богато між собою радили.

Ягуся в чоловічій коморі швидко перебрала ся в одежину звичайну, лише що сьвяточну, тай вийшла вгощати та приймати, але мати ні до чого їй доторкнути ся не дала.

— Весїля собі вжий, донечко! Наробиш ся ще, натрудиш ся! — шептала тай раз-у-раз її пригортала до грудий та з плачем тулила, аж се чудно було не одному, бо-ж не в сьвіт ішла за хлопа, на друге село тай на біду.

Пссьмівали ся з такої чутлквости маминої, та зуби гострили кепкованєм, тим більше, що власне тепер на переносинах, коли Яґусь уже господинею ввійшла в чоловічий дім, у тілько ґрунту та всякого добра, втворяли ся їм очи, а не одній мамі доходжалих доньок зависть ішла в горло, тай дївкам було якось не по своєму й маркітно.

На другий бік ішли, по Антках, де Євка з Яґустинкою вечерю ладили, аж гудїло в коменї, так що Вітек ледви встигав дрова зносити та докладати під величезну піч.

І по всім домі розлазили ся, та в кожду шпару пялили зависні очи.

Не завидувати-ж то такій долї?...

Вже сам дім найкращий у селі, великий, видний, високий, станції гей би в якому дворі, вибілені, з підлогами, чисті! А що посудини, що статків ріжних, образів самих зо двайцять і всї за склом! А тут іще обори, стайнї, стодола, шопа! А чи то мало лєвентаря! Пятеро самих коровячих хвостів, не вчисляючи бугая, котрий профіт дає несогірший! Троє коний; а де ще ґрунт, де гуси, свинї!...

Зітхали жалібно тай раз за разом котрась істиха сказала:

— Мій Боже, що то Господь Ісус дає таким, що й не заслужили і

— Вміли собі помогати, вміли!

— Розуміє ся, всїгди той дістане, хто назустріть вийде.

— А чому-ж то ваша Улися не вийшла ?

— Бо Бога боїть ся тай чесно жиє.

— Тай другі также без те саме...

— А иншій то нарід не перепустить, най хоть той разочок іздибають її по ночи з яким парубком, а вже в сьвіт на язиках понесуть.

— Така, то має щастє.

— Бо встиду дасть...

— Та ходїть бо — кликав Єндрих. — Музика грає, а в хатї нї одної спідницї, нема з ким танцювати!

— Який охітний, а чи позволить тобі мама?

— Лише портяничок неїзагуби та люетра не покажи, коли так бистро рвеш ся!

— А ногами по людях не мечи!

— З Валєнтовою йди в пару, будуть дві почварі!

Єндрих лише закляв, ухопив першу з берега тай повів, не слухаючи що за ним дзенькало.

В хаті вже танцювали, ще поволи тай мов би нехотя; одна Настка Ґолембянка гуляла гостро з Шимком Пачесьом. Умовили ся на перед, отже скоро музика заграла, зчепили ся міцно гай танцювали ретельно й довго; ба на припочивок брали ся за стани тай лїтали по хаті, аж їх сіпало до себе, ба побалакували весело, сьміяли ся голосно тай клуб у клуб ходили, аж Домінїкова несупокійно заглядала до сина.

Але аж як надійшов війт, — ізпізнив ся, бо мусїв рекрутів відставляти до позіту, — розруха ли ся люде, бо скоро ввійшов, скоро напив ся раз і другий, то взяв розмовляти з господарями та покепковувати ся з «молодих».

— Князь як та стїна, а княгиня мов те червоне сукно.

— Завтра скажете...

— Пробант із вас, Матїю, то-сьте дня не змарнували.

— Таже не гусак, то нїяк йому в очах усїх!

І півквітирки би-м не поставив на се! Лиш кинь камінцем у корчі, то все яка птичка вифуркне, — війт се вам каже!

Бухнули сьміхом, бо Яґна втекла на другий бік.

Тай жінки договорювали, що їм та слина принесе на язик.

Швидко гамір підняв ся тай веселість огортала душу, війт поміг ретельно, але й горшка зробила своє. Борина не жалував і бутлю пускав частою чергою; танцї теж ішли жвавіщі й густіші, вже сьпівати починали, притупувати та чим раз більшим колесом котили ся по хатї.

А на се вже зʼявив ся Ямброжи, сів зараз, майже коло порога, тай водив ласими очима за бутлею.

— Вам лиш туди голову викручує, де порції дзвонять — бовкнув війт.

— Дзенькливі; а хго прагнучого напоїть, заслугу має! — відповів поважно.

— На-ж тобі води, шкіряний міху!

— Що смакує худобі, шкодить чоловікови! Кажуть: «Кого вода спасе то спасе, а горівка кождого на ноги знесе».

— То пийже-ж оковитку, коли-сь такий калькулянт.

— Налийте ся до мене, війте! Кажуть і се: «хрещінє приймай водою, шлюб поливай горівкою, а смерть то плачем».

— Добре кажуть, пийте другу...

— Не втечу й від третої! Все пю одну за першу жінку, а дві за другу.

— Чому-ж то так?

— Бо в час умерла, аби-м собі пошукав третої.

—- Жінка йому снить ся, а вже над вечір паморока йому очи гасить...

— Ще би-м і в потемках намацяв палицею, де бабина слабина!

Хата бухнула сьміхом.

— З Яґустинкою вас ізговоримо! — кликали жінки.

— Горівку любить і така-ж писката — додавали другі.

— Кажуть: «хлоп робітний і жінка трембіта, то возьмуть хоть би й пів сьвіта».

Війт сїв побіч него, а другі далі, де хто міг тавицї захопити, а нестало місця, то ставали й лисли ся в купу, мало що не пів хати займили, не вважаючи на танцюючих.

І зараз почали йти кепкованя, вигадки ріжні, балачки, веселі оповідями та приповідки, аж хата трясла ся від сьміхів, а найбільше Ямброжи доказував, вигадував юха та циганив у живі очи, але так то справно та втішно, що лягали зо сьміху; а з жінок Вахнїкова не дала ся нікому переговоти та в першу губу грала, війт те-ж басував, позакілько лиш йому тямка на уряд дозволяла.

Музика тяла від вуха, молодь гуляла жваво, кричала тай обцасами гостро била, а вони забавляли ся посполу та весело так, що й за сьвіт божий забували, аж котрийсь зуздрів у сінях Янкеля. Втягли його зараз у хату. Жид шапку зняв, кла- няв ся тай з усїми приязно здоровляв ся, не вважаючи на те, що йому прізвища, як каміне літають коло вух.

— Жовток! Нехрещений! Кобилин син!

— Тихо будьте! Приймити його чим, горівки йому дати! — кликав війт.

— Ішов-ем дорогою, тай хотів-ем побачити, як господарі забавляють ся. Біг заплать, пане війте, напю ся горівки, чому не маю напити ся за здоровлє панства молодих?

Борина виніс бутлю тай частував, Янкель порцію витер капотою, голову накрив тай випив, а другою поправив.

— Лишіть ся, Янкель, не стрефите ся! Гей! музиканти заграйте жидівського! най Янкель потанцює! — кликали сьміхом.

— Можу потанцювати, се не гріх!

Але поки музиканти порозуміли накликувана, Янкель висунув ся потиху до с'їний і щез у подвірю, пішов до Куби, відбирати стрільбу.

Навіть не завважали його виходу, бо Ямброжи не переривав циганеня, а Вахнїкова вторувала ніби на басетлї, так їм зійшло до самої вечері; вже музика втихла, столи позабирали тай коцкано ммисками, а вони сьміяли ся.

Марно Борина запрошував до їди, ніхто й не чув. Потім Яґусь раз за разом привторювала, аби йшли, то ї війт потяг до купи, посадив коло себе тай за руку держав.

Аж Ясько, на прізвище Пшевротний, крикнув голосно:

— До мисок ходіть, люде, бо стигне!

— Тихо, дурню! найде ся й для тебе миска до облизаня!

— Ямброжи лиш циганять аж курить ся, тай гадають, що йому хто вірить...

— Яську, що тобі дадуть у писок, бери, бо твоє, але мене не чіпай, не порадиш.

— А стрібуймо ся! — відкрикнув парубок, бо придуркуватий був і слова не порозумів.

— Віл так само порадить, або й ліпше.

— Ямброжи по ксьондзі виносять, то гадають, що лиш самі мудрі!

— Пусти теля до косцьола, то также лише хвіст винесе! Дурна! — воркнув ображений.

Бо то мати Яськова хотіла боронити сина. Тай рушив перший до столів, а за ним инші стали займати місця, та поквапно, бо вже кухарки вносили димні миски тай смаки ливія по хаті.

Позасідали по старшині, тай як яло ся на переносинах, із Домініковою та її парубками по середині; дружки та дружби посідали разом, коло себе, а Борина з Яґусею лишили ся на хаті, аби вслугуватита вважати на все.

Тихо стало, тілько, що за вікнами діти верещали та вовтузили ся з собою, та Лапа гавкаючи оббігав дім і дер ся в сіни, нарід же тихо й поважно дзьобав миски чубаті, лише ложки шкробали в криси та скло бренькало в вікнах.

Яґуся ж усе припрошувала та майже кождому осібно підсувала, чи маса, чи чого иншого, та принукувала, аби собі не жалували, складно се їй ішло та так то влучно кождому те слово підхлібне говорила тай з такою пишнотою до всіх дасила ся, що не один парубок ходив за нею тужними очима, а мати аж росла з контетности, клала ложку на бік, аби лише дивити ся на неї та тішити ся.

І Борина се бачив, бо коли йшла до кухарок, летів за нею, здогоняв у сїнях, обіймав міцно тай сильно цїлював.

— Господине моя люба! Таже, як та двірська пані, так собі гідно починаєш і радиш!

— Або-ж то я не господиня! Ідїть-ко в хату, Гульбяс із Шимовом чогось надуті сидять і мало що їдять. Напийте ся до них!...

Розуміє ся, що слухав її тай робив, що хотіла! А Яґусї було чудно весело на душі тай охітно. Господинею почула ся, ще й неабиякою, майже панею, то й керма сама їй якось у руки йшла, а з нею й повага в ній росла тай пишнота повна сили та супокою! Носила ся по хаті вільно, дозирала всего бистро та так то мудро кермувала, як би вже не знати від коли на своїм господарила.

— Яка є, швидко старий пізнає, та його се річ, але видить ми ся, що господиня буде з неї сильна — шепнула Євка Яґустинцї.

— Мудра й Каська, як повна фаска! — відповіла кусливо. — Буде, поки їй старий не остогидне, поки не зачне літати за парубками...

— Сего не зробить, лише що Матій є під руками, не покине-ж її.

— І... покине! всилує його до сего хтось инший, всилує.

— Борина?

— Галє, Борина! є хтось сильнїщий від обох... є... най лиш той час надійде, то побачите самі... — всьміхнула ся хитро. — Вітек, відженико собаку, бо гавкає та гавкає, аж вуха болять, і розжени тих хлопчищів, іще шиби повибивають тай обставини рознесуть.

Вітек скочив з патиком, собака вмовкла, але почули ся верески та дуднінє тікаючої галасливо громади; відогнав їх аж на дорогу тай вертав ся хильцем, бо посипав ся за ним град болота й каміня.

— Вітек! зажди ко! — кликав Рох, що стояв коло вугла від подвіря, в тїни. — Виклич Ямброжа, скажи, що пильна справа, зажду на ґанку.

Аж у якийсь отченаш надійшов Ямброжи, страшенно лютий, що йому перервали їду в най’ ліпшім місці, бо при поросятині з горохом.

— Косцьол горить, чи що?

— Не кричіть! Ходіть до Куби, бо здає ся мені, що вмирає.

— Най здихає, а не перешкоджає людям їсти! Був-єм над вечір у него, тай говорив-єм юсї, аби до шпиталю лагодив ся, ногу би йому втяли тай видужав би!...

— Сказали-сьте йому се! Тепер розумію ; здає ся мені, що сам собі втяв ногу...

— Сусе, Маріє! Як то, сам собі втяв?...

— Ходіть хутше, побачите. Я йшов спати в обору та ледви-м улїз на подвірє, Лапа скочив до мене, гавкав, скавулів, за капоту мене сіпав і тяг, не міг-єм порозуміти, чого хоче... а він вибігав наперед, сідав коло порога стайні тай вив. Підходжу, дивлю ся: Куба лежить перевішений через поріг, головою в стайню! Гадав я зразу, що хотів вийти на повітрє та вмлів! Переніс я його на леговище тай засьвітив лїхтарню, аби води пошукати, а він увесь у крови, блідий гей стіна тай з ноги кров бухає. Хутше, аби не пустив остатної пари!...

Ввійшли в стайню, Ямброжи взяв ся гостро за тямленє; Куба лежав непорушно, дихав щось-не-щось і тяжко харкотів крізь заціплі зуби, так що треба було їх ножем підважувати, аби йому трохи води всипати в горло.

Ногу мав перерубану в коліні, ледви держала ся на шкірі тай кровазила дуже.

На порозі червоніли ся плями крови тай лежала закровавлена сокира, а точильце до нагострюваня, котре все стояло під скапом стайні, валяло ся тепер під порогом.

— Розуміє ся, сам собі втяв. Бояв ся шпиталю, гадав, дурний, що собі поможе, але твердий хлоп, але завзятий! Сусе, аби собі самому втинати ногу! Просто не вірить ся! Кров йому дуже сплила.

Куба рантом огворив очи тай водив ними досить тямливо.

— Відлетіла? Цюкнув-єм двічі, яле мене запаморочило... — шептав.

— Болить тебе?

— Анї раз. Лише сили збув-єм ся геть, але здоровіщий-єм!

Лежав супокійно тай анї крикнув, коли йому Ямброжи ногу складав, мив тай обвязував змоченими шматами.

Рох клячучи присьвічував лїхтарнею тай молив ся так горяче, аж йому сльози текли но лицю, а Куба лиш усьміхав ся радісно, добрячно якось і ревно, як те дитиня в полі покинене, котре поки пізнає, що без матери, радує ся до травиць, що над ним шум ять, за сонцем дивить ся, до пролїтаючих пткчок ручки протягає тай по своєму балакає з усім і тїшить ся, так і він чув ся тепер; добре йому було, супокійно тай неболїзно, та так на душі лехко й весело, що нї за що мав собі хоробу, лише стиха хвалив ся... що сокиру добре вигострив... ногу вклав на порозі... тай цюкнув у саме яблуко... заболіло, але нога від одного разу не пустила... то вдруге цюкнув із усеї сили... тай: ось шчо’ його тепер не болить, помогло видко ., що найби лише мав більше мо- ц«, то не гнив би довше на леговищі, а на весїлє йшов... до танцю брав ся... та під’їв би трохи, бо їсти йому хоче ся...

— Лежи супокійно та нїчо’ не рушай ся, їду дістанеш хутко, скажу Юзцї.

Рох його погладив по лицю тай вийшли з Ямброжим на подаірє.

— До ранку википить, усне тихо мов птичка, бо кров йому геть то сялила.

— Ксьондза йому треба привести, поки при собі!

— Коли ксьондз поїхав до Волі, до дїдичів.

— Піду по него, відкладати не можна!

— До Волі є миля по ночи тай лісом, не попадете. — Стоять осьдечки готові коні людий, що мають після вечері від’їжджати, беріть їх і їдьте.

Вивели конї на дорогу і Рох сїв.

— А не забувайте на Кубу, треба його припильнувати! — закликав, рушаючи.

— Не лишу його самого, не забуду.

Але швидко забув, тілько тямив, що Юзцї сказав за їду, а сам вернув ся за стіл, до бутлї присилив ся міцно та так сердешно, що швидко про божий сьвіт не знав.

Юзка-ж, яко добра дівчинка, що лиш могла, назбирала на мисчину, горівки в півкварту насипала гаразд і занесла радо.

— Кубо, попоїжте трохи, вжийте й ви весїля!

— Біг заплати тобі! Ковбаса, видить ми ся, чутка, заносить від неї.

— Таже вмисно припражила м, абисьте посмакували. — Встромила йому миску в руки, бо темно було в стайні. — Випийте вперед горівку.

Все випив до дна.

— Посидь-ко трошечки, так мені самому скушно...

Почав мамляти, погризати, жувати, але не міг нічого проликнути.

— Веселять ся, га?

— Таке весїлє, тілько народу, що-м, від коли жию, не бачила більшого.

— Атже Боринове, то не дивниця! — шепнув з гордістю.

— Розумів ся; а тато так веселять ся тай усе за Яґусею ходять, усе.

— Якже... пишна, гарна на личку, гейби яка двірська панї!

— Знаєте, а ІІІимек Домінїкової то має ся до Настки Ґолембянки!

— Стара не позволить, у Настки з десять ротів сидить на трьох моргах.

— Отже розгоняє їх, де захопить і люто пильнує.

— Війт є?

— Забавляє других і найбільше пискує, тай Ямброжи также.

— Хиба-ж таки, коли на такім весїлю є, у такого господаря!... А не знаєш ти, що в Антків? — запитав ся тихо.

— Якже, скочила м до них, коли смеркало ся, дітям понесла-м мяса, пляцків, та хліба... з хати мене прогнав тай кинув за мною, що-м принесла... завзяв ся сильно та такий лихий, такий, лихий... а біда в них у хаті та той плач... Ганка лише сварить ся з сестрою, так що вже, бачу, й за волосе брали ся.

Не відповів на се, ніс гостро витирав та якось хуіше дихав.

— Юзя — сказав трохи згодя — кобила щось постогнує тай лягає вже від вечера, певно на ожереблїню... треба припильнувати. Пите яке приладити. О, як то стогне! Бідняга люба, а я нїчо’ не можу помогти... страшенно слабий-єм... без моци цілком...

Утомив ся тай замовк і мов би засипав.

Юзка відійшла поквапно.

— Цесю ! Цесь... Цесь... — закликав, отямлюючи ся.

Кобила зарзала протяжно тай кинула ся на привязи, аж ланцюх задзвинїв.

— Під’їм собі хоть раз у-сить! Дістанеш, собачко, своє, дістанеш, лише не скавулїй...

Взяв ся гостро за ковбасу, але не міг, не хотіло ся йому зовсім? росло йому в роті.

Мій Сусе, тілько ковбаси, тілько мяса... а не можу... зовсім не можу...

Марно трібував, облизував, нюхав, не міг, рука йому впала безсильно, то ховав під солому» не пускаючи зо жмені.

— Мій Боже, тілько сего, що ніколи в житю не мав-єм, а не можу!

Жаль істиснув йому душу тай сльози потекли; плакав ревно, аж заходив ся, як те скривджене дитиня.

— Потім собі з’їм, відпочину трохи, тай баль собі справлю — погадав.

Але й потім не міг, западав у сон, не попускаючи ковбаси зо жмені, але не чуючи, що Лапа йому її потиху обгризав...

Протверезив ся раптом, бо після вечері музика гримнула в хаті з такою міцю, аж стіни стайні трясли ся тай перелякані кури кудкудакали з хлівів.

Верески бухнули в сьвіт і порскали від дому мов ті червоні вогні в темну ніч, мов громи бухали по стайні.

Гулянка там ішла сірчиста, сьміхи, веселість, забава, та раз-у-раз земля дудніла від перегонів і писк дївочий роздирав повітрє.

Куба наслухав зразу, але швидко забував за все, сон його ломив і ніс у пітьму якусь верескливу, гей би під води шумячі... на дно виючих від вихори гаїв.

Коли-ж весїлє гострі ще люнуло, гамір і троскоти голупцїв, битих завзято, дім, бачить ся, розносили, то будив ся трохи, вихиляв душу з темряви, підносив ся з нетями, вертав ся зо страхітних далечин і слухав,

А часом їсти трібував, або шептав тихо, сердешно: — Цеська, Цесь, Цесь!

Але вже душе виходила з него поволи тай летіла в сьвітй, як та птичка Йсусові, колесувала ще блудом, відорвати ся не могла ще, так що припадала иноді к землі сьвятій, аби припочити з утоми, вговкати свій плач сирітський у людськім гаморі; між любих заходила, проміж живих ішла, до братів кликала жалібно тай у сердець молила підмоги, аж міцю Йсусовою скріплена та милосердєм, летіла на якісь поля весняні, на ті Божі ливади величезні, неосяжні, вічним сяввом обпрядені тай вічним весїлєм.

І вище летіла, далі, далі, аж туди...

...Аж туди, де вже не дочує людського плачу, ні жалібного заводу всякої душі...

...Аж туди, де лиш пахучі лїлїї повівають, де цьвітні поля медяними солодощами шумять, де течуть ріки зьвіздяні по днах рясно крашених, де вічний день.

...Аж туди, де лиш тихе молене пливе та дими пахучі волїкуть ся раз-у-раз, як ті хмари, дзвінки дзеленькають тай органи тихо грають, і сьвята жертва відправляє ся раз-у-раз, і нарід уже безгрішний, тай ангеля тай сьвяті посьпівують посполу хвалу Божу, в ту церкву сьвяту, безсмертну, Божу! Де лиш душі людській молити ся та зітхати та плакати з радости тай веселити ся з Господом по вік віків.

Огтуди рвала ся душа втомлена тай припочивку жадні, Кубова душа.

Дім же танцював раз-у-раз і веселив ся всім серцем, навіть охітніще ніж учера, бо частунок був богатший тай дужше неволили господарі. Тай водили ся в танцях до впадку.

Кипіли вже як той окріп на міцнім вогні, а що трохи прнслабли, музика гриміла з новою силою, що як лан ударений вихорою, лише пригинали ся, брали розмах, заводили стукіт ногами та з криком ішли в новий танець, зо сьпівами; а гучно, гурмно й вогненно.

Аж їм душі геть істаяли від горяча, кров кипіла клекотом, розум відпливав, серця забули ся в гулянці, а кождий нерв дрожав у такт, кождий рух був танцем, кождий крик сьчівом, а кожді очи жевріли весїлєм і радістю.

І так ішло всю ніч, до самого ранку!

А днина піднимала ся важко й тихо, рачков, зорі сіяли на сьвіт сумні, непроглядні звали хмарі а вже перед самим сходом сонця смеркло ся раптом і потемніло, зачав падати сніг. Політав зразу рідко та колесовато, як ті соснові іглицї вітряного дня, аж потім розснїжило ся на добре.

Сніг сипав якби крізь густе сито, падав просто, рівно, одно‘бразно, без шелесту та вкривав дахи, деревину, плоти й усю землю, мов би підбіленим, сіравим прядивом, або тим пірєм недертим.

Рихтик і весїлє скінчило ся, мали ще в вечір зібрати ся в коршмі, на поправини, але тепер уже стали розходити ся домів.

Лише дружби з дружками та музикою на перед! зібрали ся купою перед ґанком і засьпівали враз одним голосом остатну сьпіваночку:

Добраніч, панству князям,

Добраніч!

Добру нічку віддаємо,

Самі служков остаємо,

Добраніч!

А Куба в ту саму пору складав душу свою під сьвяті Господа Йсусові ніжки.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.