25.07.2022

Мужики (Осінь. VІІ)

На другий день було так само задощено та сумно.

Що мінута хтось виходив із якої хати та довго й журливо позирав у замрачений сьвіт, чи де не прояснює ся — але нїчо’ крім бурих хмар, пливучих так низько, шо дерли ся на деревах, не було видко; дощ сїк без лерестанку, лише, що якось із полудня перейшов у зливу, мов би хто спусти небесні відчинив, що лише дуднїло по дахах.

Люде квасили ся по хатах; який-такий лїз по тім болотї й дощи до сусїд на наріканє — що то час такий, що й собаку на двір вигнати трудно, а тут не один лисгє мав іще в лїсї, хто знов дров не звіз, а инший, майже всї — не дотяли в полї капусту, по котру й не виїхати нині, бо став так підплив у ночи, що мусїли до днини витягти засуви тай пустити воду в ріку, котра й через те розільляла ся широко, аж ливади стали під водою, а капусниска мов острови чорнїли хребтами загонів з посеред сивої, спіненої затопи.

У Домінїкової также не звезли тої решти, яка лишила ся в полї.

Яґна вже від ранку не могла дати собі раду, лише ходила з кута в кут, ба дивила ся на корч ґеорґінїї, звалений хвилею, в той сьвіт задощений та зітхала жалібно.

— Тужно мені, що крий Господи! — шептала, з нетерплячкою ждучи смерку та ходу до Боринів, на те оббиране капусти, а тут день волїк ся так по-малу, гей той дідок по болоті, що аж видержати було годі. Тай роздражнена була, так що все кричала на хлопців і тручала, що їй лише під руки навернуло ся, а до того й голова її поболювала, аж собі вівсом розпраженнм тай оцотом покропленим обіклала тїмя — тодї перестало. А про те місця собі найти не могла тай робота летіла з рук, а вона задивила ся в став розхлюсканий, котрий, гей птиця яка, розвивав тяжкі крила, бив ними, піднимав ся з шумом, аж вода випорскувала на дороги, а відлетіти не міг, мов би ногами врослий у землю, а за водою стояв дім Борини, добре було видко зелений від старости дах і ґанок недавно вкритий ґонтами, бо ще жовтіли, тай будинки за садом, але зовсім не знала, на що дивить ся...

Домінїкової не було від самого ранку, бо ї закликали до родїльницї на другий край села, бо була лікуюча тай знаюча ся на ріжних хоробах.

А Яґну аж піднимало, аби де бігти в сьвіт, до людий, але що взяла на голову плахту та ви зирнула за поріг на болото та плюту — то їй відхочувало ся всего.., так що нарешті аж їй плакати хотіло ся з тої якоїсь чудної туги.., то не можучи собі порадити, відчинила свою скриньку тай стала з неї виймати та розкладати по постелях одежу сьвяточну... аж почервоніло в кімнаті від вовняних плахот пасемистих..., запасок..., кафтанів, але не радувало ї се нині, ні... дивила ся байдужним, утомленим зором на добро своє, лише витягла з під споду хустку Боринову та ленту, нарядила ся в них і довго придивляла ся в зеркальци.

— Несогірше... треба на вечір у це нарядити ся — подумала тай зняла зараз, бо хтось ішов оплітками д’ хаті.

Увійшов Матій... Яґна аж крикнула з дива, бо се був той, за котрого найбільше помовляли її, що з ним у садї ночами сходить ся, а часто й де инде пускає... Парубок був старший бо йому вже добре було по тридсядцї, ще кавалер, але женити ся не хотів, бо сестри мав неповіддавані, а як Яґустинка плела, бо йому дівчата, або й чужі жінки ліпше смакували.. Хлоп був розрослий, як дуб, міцний, надійний на себе і через те гордий і неподатливий, так що мало хто його не бояв ся. А здібна юха була до всего: на флєтику грав, що аж до душі йшло, віз ізробити зробив, хати клав, печи виліплював, усе робив так то справно, що аж йому робота в руках горіла— лише гріш його не тримав ся цілком, хоть і заробляв чимало, бо все заразїсїнько пропив та профундував... Ґоломб було йому на прізвище, хоть і на половина швидче був похожий з лиця та з тої палкости...

— Слава Йсу’ Христу!

— На віки... Матій!

— Та я-ж, Яґусь, я...

Стиснув її за руку і так горяче дивив ся в очи, що дівчина аж зачервоніла ся та неспокійно позирала на двері.

— А то з пів року був-єсь у сьвітї... — шепнула збита з пантелику.

— Цілий піврік і двацять і три дни... добре рахував-єм... — а рук її не пускав.

— Засьвічу! — сказала, бо то вже смеркало ся на добре тай хотіла йому вирвати ся.

— Привитай же мене, Яґусю — просив тихо тай хотів і вбіймити, але висунула ся швидко тай ішла до комена засьвітити, бо бояла ся, аби їх так у потемку мати не застала, або й хто инший, але не встигла, бо Матій ухопив її за стан, притис міцно до себе тай почав без памяти цїлювати.

Затріпотала ся гей птиця, але не її міць вирвати ся від такого голодного смока, котрий стискав, аж ребра тріщали та так цїлював, що цілком ослабла, очи їй зайшли мракою, відітхнути не могла, лиш останком лебедїла:

— Пусти... Матїю... Матуся...

— Ще трошечки, Яґусь, іще раз, бо скажу ся цілком... — І так цїлював, що йому дівчина зовсім ізмякла і летіла крізь руки, гей вода, але пустив її, бо зачув у сінях кроки, сам засьвітив над окапом лямпку та звивав папіроса, а роз’іскреними втіхою очима позирав на Яґусю, котра ще прийти до себе не прийшла, бо міцно держала ся стіни тай дихала важко.

Єндрих увійшов і вогонь у печи роздував, наставляв горшки з водою та все крутив ся по кімнаті, так що вже мало богато з собою говорили, а лиш позирали на себе блискучими як іскри, голодними очима, мовби себе з’їсти хотіли...

Незабаром, бо якось ув отченашів пару, надійшла Домінїкова; видко, лиха була, бо вже в сінях розтворила пащеку на Шимка, а побачивши Матія, поглянула на него гостро, на поздоровкане не вважала тай пішла в комору перебрати ся.

— Іди собі, бо тя мама ще накленуть... — просила тихо.

— Чи вийдеш-же до мене, Яґусь, га? — просив.

— А вернув-єсь ся вже зо сьвіта? — сказала стара, мов би аж тепер його замічаючи.

— Вернув-єм ся, мамо... — казав лагідно тай хотів її в руку поцїлювати.

— Але, сука ти була мама, не я! — воркнула, вириваючи руку сердито. — Чого-сь сюди прийшов? Казала-м ти, що тут нема нїчо’ для тебе...

— До Яґусї прийшов-єм, не до вас — відповів гордо, бо вже сердив ся.

Вара тобі від Яґусї, чуєш! Вара тобі, аби ї потім через тебе на язиках обносили по селу, якту якусь остатну... ачї ми показуй ся на очи... версекнула.

— Кричите, як ворона, що все село вчує!

— Най учують, най злетять ся, най знають, що-сь Яґусї вчепив ся, як ріпях собачого хвоста, що й замітавкою трудно тя відогнати...

— Як би-сьте не жінка, то би-м вам трохи ребра змацяв за таку говірку...

— Стрібуй, опришку один, стрібуй, собако... — вхопила зелїзний погрібач.

Аче сим і скінчила, бо Матій плюнув, тріснув дверима тай вийшов швидко, бо якже, чи з бабою мав бити ся та посьміховище з себе для села робити?

А стара, як його вже не стало, кинула ся на Яґну і гейже пищати та випоминати все, що мала на печінках... Яґуся сиділа тихо, аж помертвіла зо страху, але коли слова матери допекли їй до живого... збудила ся, сховала голову в перину тай бухнула плачем і наріканем,., жаль їй стало страшенно... бо-ж нїчо’ тому не винна... не кликала його до хати... сам прийшов... а на весні, що мама випоминають... то... здибав її коло перелаза... чи могла-ж вирвати ся від такого смока?... коли! так розібрало, що... а потім чи могла-ж обігнати ся від него?... Всїгди з нею так діє ся, що нехай хто та гостро погляне на неї, або й стисне міцно... то в ній усе трясе ся, міць її відходить і так млоїть у долині, що вже ні про що не знає... що вона винна?

Жалувала ся тихо крізь сльози, аж стара подобріла тай стала запопадливо обтирати їй лице й очи, та гладити по головоньці, та втихомирити.

— Тихо, Яґусь, не плач... нї... а то очи тобі зачервоніють ся гей кріликови та як підеш до Боринів ?

— Чи вже час? — запитала ся незабаром, супокійнїща трохи.

— А вже-ж що пора, а прибери ся гарненько, люде там будуть, а й сам Борина вважає.

Підняла ся зараз Яґусь і почала вбирати ся.

— Чи не зігріти тобі молока?

— Не хоче ся мені зовсім їсти, матусю.

— Шимек, вигріваєш ся, почваро, а там корови о пустий жолоб зубами дзвонять! — крикнула рештою злости, аж Шимек утік, аби чого не обірвати.

— Здає ми ся — говорила тихіще, помогаючи Яґнї одягти ся — що коваль у згоді з Бориною. Здибала-м його, вів від старого велике теля... Шкода... добре варто зо пятнацять папірків... але може то й гарно, що вони в згоді, бо коваль пискач і на праві знає ся... — Відступила пару кроків і любо придивляла ся доньці. — Але, того злодія Козла, бачу, вже випустили, треба знов замикати все, та пильнувати ся...

— Піду вже!

— Іди, а сиди до півночи та грай ся там із парубками — вибухла рештою злости.

Яґна вийшла, але ще з дороги чула стару, як кричала на Єндрика, що свині не загнані у хліви, а кури ночують по деревах.

У Борини було вже досить людий.

Вогонь горів у печи та розсьвітляв величезну кімнату, аж улискували ся скла від образів і гойдали ся ті сьвіти, роблені з крашених оплатків і на нитках висячі на задимлених сволоках; серед кімнати лежала купа червоної капусти, а півколесом розмахненим широко, лицями до ватри, сиділи в ряд дівчата та кілька старших женщин — оббирали з листя капусту, а головки кидали на розстелену під вікном плахту.

Яґусь огріла руки коло ватри, лишила деревляні виступці під вікном і сїла зараз-же з краю, коло старої Яґустинки тай узяла ся за роботу.

Гамір также в міру піднимав ся, бо приходили ще женщини й парубки, котрі вкупі з Кубою зносили капусту зі стодоли, але частїще курили папіроси та шкірили зуби до дївчат та пєресьмівали ся посполу.

Юзка, хоть то ще було курчатко, а верховодила і в роботі і в сьміхах, бо старого не було, а Ганка, як то звичайно, гей та цьма лазила, або мрук.

— Червоно в кімнаті, гей би від макового цьвіту! — сказав Антек, бо вкотив був у сїни бочки, а тепер уставляв перед коменом, із боку трохи, шатківвицю.

— Ба, нарядили ся, як на весїлє! — обізвала ся котрась то старша.

— А Яґусь, то гей би ї хто в молоці вимив — почала злобно Яґустинка.

— Лишіть се — шепнула, червоніючи ся.

— Тіште ся, дівчата, бо вже Матій примандрував зо сьвіта, зараз тут зачнуть ся музики, та танцї, та вистоюванє по садах... — говорила далі стара.

— Ціле літо його не було.

— Якже, двір ставив у Волі.

— Майстер, юха, баньки носом пускає — сказав котрийсь із парубків.

— А до дівчат такий здібний, що й трьох кварталів чекати не треба...

— Яґустинка то нікому доброго слова не дадуть — почала якась дівчина.

— Бережи ся, аби-м за тебе не хотіла що сказати...

— Знаєте, відай той старий мандрівник уже прийшов?

— Буде нині у нас — ісказала Юзя.

— Цілі три роки бував у сьвітї.

— У сьвітї?... Був ти коло гробу Йсусового!

— Галє! Бачив го хто там! Циганить, юха, а дурні вірять; так само й коваль оповідає про заморські країни, що лише в газетах вичитає!...

— Не кажіть, Яґустинко, сам єґомость притверджував до моєї мами.

— Правда, що Домінїкова то мов би другу хату має на плєбанї та все знають, чи ксьондза черево болить — лікуюча прецінь...

Яґна змовкла, але почула чудну охоту хоть би тим ножем і дюґнути, бо ціла кімната порскла сьміхом, лиш Улися Григорова нахилила ся до Клембової тай запитала ся:

— Відки він?

— Відки? Зо сьвіта широкого, або то хто знає! — Нахилила ся трохи, взяла головку на долоню, обтинала листє тай говорила швидко, чим раз голосніше так, аби й другі чули. — Що трету зиму приходить до Липцїв і у Борини кватирує ся... Рохом казав прозивати ся, хоть йому то певно й не Рох... Дід і не дід, хто там його знав... але набожний чоловік і добрий... лиш йому тої обручки на голову, тай був би рихтик гей ті сьвятцї на образах. Рожанцї має на шиї обтирані о гріб Ісусів... образки дітям дав сьвяті, а як декотрим, то й такі з королями, що то з нашого народу давно виходили... книжки набожні має тай такі, в котрих стоїть усе, тай історії всякі за сьвіт... атже читав їх моєму Валькови, то й я тай мій слухали-сьмо, лише-м забула, бо то й виміркувати тяжко... А набожний такий, що з пів днини переклячить, инший раз під хрестом, або й де в полі, а до косцьола лише на службу божу ходить. Єґомость запрошували його до себе на плєбанїю, то йому сказав:

— З народом мені лишити ся, не на покоях моє місце...

— Міркують і те, що не мусить бути з хлопського стану, хоть і говорить, як усі, тай научний є; якже, з Жидом говорив по нїмецьки, а в дворі в Джазґовій — то з панянкою, що була для здоровля в теплих краях, также розмовив ся по заграничному... а ні від кого нїчо’ не возьме, тілько що тоту капку молока та хліба окрайчик, але й за те ще діти вчить... кажуть... — але Клембова раптом урвала, бо дівчата засьміяли ся так, що аж лягали.

Сьміяли ся з Куби, котрий ніс у плахтї капусту та штовхненай кимось, перевернув ся на середині як довгий, аж капуста ро злетіла ся по кімнаті, а він уставав з трудом і що вже схопив ся на руки й ноги, то падав знов, бо його поштовхували.

Юзя його оборонила тай помогла встати; але-ж бо й кляв, кляв...

І поволи розмова перейшла на що инше.

Всі говорили стиха, а гамір робив ся, мов би в вулию перед рійкою, та сьміхи йшли, та кепкованя та втіха така, що лиш очи блискали та роти сьміяли ся, а робота йшла хутенько, лише тріскали ножі в качани, а головки гей ті кулі раз-у-раз падали на плахту, і сгожили ся в чим раз більшу купу. Антек же шаткував над великим цебром коло комена; розібраний був, так що лишив ся в самій сорочці та в портяницях пасемистих суконних, розчервонів ся, голова йому розхрістала ся і піт густо вкрив йому чоло; порядно робив, але сьміяв ся раз-у-раз і кепкував, а такий був пишний, що Яґна гей в образ позирала, тай не вона одна... а він поставкував, аби видітхнути та веселим зором так дивив ся на неї, що аж очи спускала та червоніла ся. Але ніхто того не бачив окрім Яґустинки, тай та вдавала, що не дивить ся лиш собі в голові вкладала, як се розказати на селі.

— Марциха, бачу, злягла, знаєте? — зачала Клембова.

— Не новина се їй, що року си те робить.

— Баба як тур, то їй дитина кров відтягає від голови — воркнула Яґустинка тай хотіла далі щось за се сказати, але ї скартали другі, що про такі річи каже при дівках.

— Знають вони й за лїпші, не бійте ся. Тепер настав такий час, що вже й гусярцї не кажуть за бузька, бо в очи розсьміє ся... не так то давно бувало, ні...

— Но, ви то вже все знали-сьте за худобою... — сказала поважно стара Вавжонова — або то я не тямлю, щосьте виробляли на пасовисках...

— Коли тямите, то й лишіть для себе — скрикнула гостро Яґустинка.

Була-м уже за хлопом... за Матїем, бачу, ні, за Михайлом, так, бо уже-ж Вавжон був третий... ворчала, не можучи попасти.

— Але, сидите та не знаєте, що стало ся! — сказала, вбігаючи задихана, Настуся Ґолембянка, сестра Матїєва.

Зняли ся цікаві запити з усіх сторін і всі очи впялено в неї.

— Таже мельникови вкрали коні!

— Та коли?

— Зо три отченаші тому. Саме що Янкель казав Матїєви.

— Янкель то знає все зараз, а може й трохи наперед.

— Такі вам коні, гей велитнї!

— Зо стайні вивели. Парубок пішов у млин по обрік, вертає ся, а тут уже ні коний, ні наряду нема, а собака в будї втроєна, но!

— До зими йде, — то вже всячина зачинає ся.

— Та бо то кари на злодіїв нема ніякої... Галє, богато му зроблять, усадять до креміналу, дадуть їсти, в теплі висидить ся, з колегами випрахтикує, так що як його пустять, то ще ліпший є злодій, бо научний.

— Як би так мені коня вивели, а зловив би-м, то би-м убив на місци, як собаку скажену — викрикував один із парубків.

— Та бо лиш того й вартий був би такий чоловік, бо лиш дурні шукають справедливости в сьвітї. Кождий має право доходити своєї кривди.

— Зловити такого тай цілою купою хоть би й убити, то й кари нема, бо чи то всіх карали би?

— Тямлю... зробили так у нас... зараз, за другим хлопом уже була-м... нї, бачу, ще за Матїєм...

Але сї розмови перервав Борина, входячи в кімнату.

— Так си на вухо говорите, що аж по другім боці ставу чути! — сказав весело, зняв шапку і здоровкав ся з усїми по черзі. Мусів мати в голові, бо червоний був, як буряк, капоту розпустив і голосно та богато говорив, чого звичайний не був. Хотіло ся йому присісти до Яґусї, але вагував ся, що то так на очах усіх ніяково, поки не зговорено з ним, то лиш весело побалакував і рад на неї дивив ся, така гарна нині була та наряджена в хустку від него.

І зараз Вітек із Кубою принесли довгий ослін перед комен, Юзя стерла його чистим полотном і зачала класти миски й ложки до їди.

А Борина виніс із комори бокату, добре півгарнцеву бутлю оковитки тай став з нею обходити всіх по черзі та честувати.

Дівчата трохи здригали ся, аж котрийсь парубок ісказав:

— Ласі на оковитку, як кіт на молоко, лише просити дають ся.

— Сам пяниця затрачений, раз-у-раз сидить у Янкля, то гадає, що всі такі!

Тай пили, відвертали ся, прикривали лице рукою, решту хлюскали на землю, кривили ся, говорили «міцна» тай віддавали порцію Боринї.

Лиш Яґна вперла ся тай не пила, не вважаючи на просьби й намови.

— Навіть і смаку горівцї не знаю тай не цїкава-м — ісказала.

— Но, сідайте, люде любі, що є, то з‘їмо! — запрошував старий.

Обсіли по ріжних церемоніях, як то звичай каже, ослін і поволи їли, а раз-у-раз побалакували.

З мисок ковпотїла пара, аж закрила всіх мов би хмарою... з котрої лише шкробіт ложок, мамлянє та деяке слово чути було.

їду зварили добірну, аж дивував ся не один, бо то й картофля з юшкою була, тай мясо варене з праженою ячмінною кашею, тай капуста з горохом — ретельно вгостили, по господарську а до того Борина раз-у-раз припрошував, та принукував, а Юзя зі свого боку та Ганка пильнували, аби досипати та докладати.

Вітек докидав сухих пнів з корінєм на вогонь, так що лише тріщав весело, а Куба, за той час, що їли, зносив капусту та зсипував на купу, та ласо втягав у себе запахи, облизував ся та зітхав.

— Пів вола би-м ізз‘їв з одною, або й з двома мисчинами каші... а юхи тако жруть, як ті конї виголоджені, ще готові чоловікови не лишити й кісточок — думав маркітний і стягав пояс, так йому в кишках воркотіло з голоду.

Але швидко скінчили тай підняли ся з Біг заплать господарям.

— Най вам буде на здоровлє.

Рейвах учинив ся, хто виходив провітрити ся та кости протягнути, хто рад поглянути в небо, чи не прояснює ся, а як парубки, то аби на ґанку побарашкувати з дівчатами.

А Куба сів на поріг із мискою на колінах і їв так аж йому вуха трясли ся, не вважаючи на Лапу, котрий нагадував ся ріжно, та бачучи, що не втне, висинув ся на ганок до собак, що з людьми постягали ся та гризли ся за кости, викинені Юзею.

Взяли ся акуратно з наворотом до роботиг коли се Рох став у дверях із похваленєм.

— На віки — відповіли хором.

— Квап ся, хлоʼ, поки в мисці є що... Спізнили-сьте ся, але ще для вас буде... — сказав Борина, присуваючи йому стільчик до комена.

— Молока та хліба дай мені, Юзю, тай буде.

— Є ще й трошечки мяса... — обізвала ся несьміливо Ганка.

— Ні, Біг заплать, мяса не їм.

Замовкли зразу тай придивляли ся йому з прихильною цікавістю, але коли сів до їди, то розмови та сьміхи зняли ся на ново.

Лиш Ягна позирала часто на мандрівника з .дивом, що то такий чоловік, як усі, а коло гробу Исусового був, пів сьвіта сходив і тілько чудес бачив... як то там може бути в тім-о сьвітї? Куди то йти, аби туди зайти?... Атже навкруги лише села, та поля, та гаї, а за ними те ж села та поля та ліси... Зо сто миль, бачу, треба йти, або й з тисячу — думала і мала чудну охоту запитати ся, але де-ж би то могла, ще би ї висьміяли...

Парубок Рафалів, що то був із війська вернув ся, приніс скрипку, наладив і почав вигравати ріжні пісні.

Тишнна вчинила ся, лиш дощ зітинав у шиби та собаки вили перед домом. А він раз-у-раз грав і все щось нового, лише перебирав пальцями та смичком так потягав по струнах, що нута гей би сама виходила... набожні пісні грав мов би для того мандрівника, котрий очий з него не зводив, а потім знов инші, сьвігові цілком, тоту за Яся, їдучого на війноньку, що то ї часто дівчата заводили по полях... а так жалібно витягав нуту з тих деревець, аж мороз ішов по костях усіх, а Яґусї, котра чутка була на музику, як мало хто, сльози цюрком потекли по лицю.

— Та перестань, бо Яґуся плаче... — закликала Настка.

— Ні... то лиш так... розбирає мене все гране... ні... — шептала засоромлена, закриваючи лице запаскою...

Не помогло се нїчо’, бо хоть і не хотіла, а сльози самі капали з тої якоїсь чудної туги, що їй була лишила ся в серці, незвісно за чим...

Але парубіка грати не перестав, лише, що тепер тяв від вуха сірчисті мазури, тай обертаси такі, аж дівчата всидіти не могли, лише стискали тремтячі з утіхи коліна, та кидали плечима, парубки притупували раз-у-раз і підсьпівували весело — кімната наповнила ся криком та тупотом і сьміаами, аж шиби трясли ся.

Коли се собака стала скавуліти в сїнях і так діймаво завила, що помовкли всі.

— Що стало ся?

Рох кинув ся в сїни так хутко, що мало не перевернув ся на шатківницю.

— І... нїчо’... парубок котрийсь притис собаці хвіст дверми і без те так вила — сказав Антек,

визирнувши в сїки.

— То певно Вітка робота — завважав Борина.

— Але, Вітек би собаку кривдив, коли збирає по селі виволоки тій лікує... — боронила горяче Юзя.

Рох вернув ся дуже збентежений, визволити мусів собаку, бо скавулїнє чути було вже десь ув оплітках.

— І собака сотворінє боже тай чує кривду, як і чоловік... Господь Ісус мав теж свою собачку тай не дав нікому кривдити... — сказав палко.

— Господь Ісус та мав би мати собачку, як усї люде?... — сумнївала ся Яґустинка.

— Аби-сьте знали, що мав і Бурком його прозивав...

— Галє... Но! Ото... — відзивали ся цікаві голоси.

Рох мовчав часочок, а потім підняв сиву бороду, вкружену довгим, рівно над чолом підстриженим волосєм, упялив блїді, мов би виплакані очи в ватру тай обізвав ся тихо, перебираючи пальцями зерна рожанця...

....Гентого далекого часу...

Коли Господь Ісус іще по землі ходив і народом сам орудував, стало ся те, що вам отеє скажу...

Йшов собі Господь Ісус на відпуст до Мстова, та дороги ніякої не було, лиш піски страшенні й пекучі, бо сонце припікало й горяче було таке, гейби перед бурею...

А тїни ніякої, нї захисту.

Господь Ісус ішов дуже терпляче, бо до лїса був іще кусень дороги, але що вже тих сьвятих ніжок не чув з утоми тай пити йому хотіло ся страшенно — то собі раз-у-раз сідав на купинах, хоть там росли лише самі козячі борідки, а тїни було тілько, що від того всохлого бадиля дїванни, що й птичка би не сховала ся...

Але що сїв, то навіть не відітхнув ретельно, бо зараз Лихий, як той паскудний половин, що бє з гори на втомлену птичку, так він запові- трений бив ратицями в пісок, та качав ся, гей та худоба, так що така курява, така тьма знимала ся, що й сьвіта божого не видко було.

Господь Ісус, хоть йому груди запирало й ледвк вже рушав ся, то вставав тай ішов, і лише сьміяв ся з дурного, бо прецїнь-же знав, що Лихий хотів йому змилити дорогу, аби не йшов на відпуст на спасїнє грішного народу...

І йшов Господь Ісус... ішов... тай дійшов до лїса...

Припочив собі в тїни несогірше, охолодив ся водою та дещо з торби перекусив, потім виломив несогіршу палицю, перехрестив ся тай поліз у гай.

А гай був старий і густий, а болота непрохідні, а багна та трясавицї такі, що мабуть сам Лихий там домарив, а гущавини, що й декотрій птицї не лехко було прімкнути ся. Що йно Господь Ісус увійшов, а тут як Лихий гаєм не затрясе, як не стане вити, як не зачне ломити смереки — а вітер, яко його парубок пекольний, помагав у чвал і рвав галузе, та гудїв та гуркотів по гаю, як той дурень.

Пітьма настала така, що хоть око виколи — а тут шум, а тут троскіт... а тут заверуха... а тут якісь зьвірюки, мітли діявольські вискакують та шкірять зуби... та гаркають... та страшать... та сьвітять очима, та... туй... туй ухопити лазурями... але вже-ж що не сьміли, бо якже би... Господь Ісус був у своїй особі...

Але й Господеви Ісусови було досить того дурного страшеня і що квапно на відпуст, то перехрестив гай і зараз усї Лихі ще й зї своїми кумами пропали в трясавицях.

Лишила ся тілько така дика собака, бо тодї собаки не були ще з людьми побратані.

Отже та собака лишила ся тай летїла за! Господом Ісусом, гавкала, бш доривала ся до його сьвятих ніжок, ба сіпнула зубами за портянички, ба капоту йому роздерла та за торби хапала та сильно добирала ся до мяса... але Господь Ісус, як був милостивий і кривди ніякому сотворіню зробити би не зробив, а міг її паличкою перевалити, або й самим подуманем убити, то лиш каже :

— На-ж тобі, дурний, хлїбця, коли-сь голоден — і кинув йому з торбини.

Але собака розсердила ся й забула ся, так що нїчо, лише зуби шкірить, гаркає, в’їдає, та кидає ся та цілком уже псує Йсусові портянички.

— Хлїба-м тобі дав, не скривдив, а одежу мені рвеш і гавкаєш марно. Дурна-єсь, моя собачко, бо сь пана свого не пізнала. — Ще ти за се чоловікови відслужиш і жити без него не меш бізувати... — сказав Господь Ісус міцно, аж собака сїла на задї, потім завернула ся, хвістіузяла між ноги, завила і мов одуріла побігла в увесь сьвіт.

А Господь Ісус прийшов на відпуст.

На відпусті народу, як дерев у гаю, або тої трави на ливадах — аж густо.

Але в косцьолі було пусто — бо в коршмі грали, а перед коршмою цілий ярмарок та пянство, та розпуста, тай образа божа, як се й тепер буває.

Виходить, Господь Ісус по великій службі божій, аж тут нарід, гей те збіже під вітром то в сей то в той бік хитає ся тай тікає, а декотрий із палицею біжить, хто жердку з плота витягає, хто знов по коли сягає, а ииший і каменя шукає, а баби в крик та на плоти пнуть ся, ба на вози, а діти в бек, а всі кричать:

— Скажена собака, скажена собака!

А собака помежи люде, гей би раптом розступленою вулицею, жене з виваленим язиком і просто на Господа Суса.

Не злякав же ся Господь наш, нї... пізнав, що то та сама собачка з гаю, то лиш розпрістер ту свою сьвяту капоту тай каже зьвіреви, котрий раптом зупинив ся:

— Ходи сюда, Бурек, безпечнїщий ти при минї, ніж у гаю.

Вкрив його капотою, простер на ним руки тай каже:

— Не вбивайте його, люде, бо се теж сотворінє боже, а бідне є, голодне, згонене і безпанське.

Але хлопи стали кричати, стали зазирати, ута мимрати та тріскати колами о землю: — що то зьвірюка дика та скажена, що їм уже тілько гуси й тай овечок ухопила, що все шкоду робить, а й чоловіка вшанувати не вшанує, лиш зараз зубами... що ніхто без палиці на поле не вийде, бо через того пекольника безпеки нїякої нема... що вбити її треба доконче...

Тай хотіли силоміцю собаку з під Панайсусової капоти взяти та вкатувати.

Аж Господь Ісус розсердив ся тай крикнув:

— Не руш один і другий! То ви, лайдаки та пяницї, собаки боїте ся, а Господа Бога то не бо- іте ся, га ?...

Відступили, бо кріпко сказав, а Господь Ісус їм далїповідає — що вони лайдаки... що прийшли на відпуст, а лише пють по коршмах, та Бога зневажають, та не кають ся, та є проклінники, та кати одні для других, злодїї, безбожники і кара божа їх не мине.

Скінчив Господь Ісус, підняв палицю тай хотів іти...

Але вже його нарід пізнав і як не гримне перед ним на коліна, як не рикне плачем, як не зачне скавулїти:

— Лиши ся з нами, Господи! Лиши ся, Господи Сусе Христе! Лиши ся! Таже ти вірні будемо, як та собака... пяницї ми, безбожники ми, злі ми люде, але лиши; ся покарай, бий, але лиши ся, сироти ми покинені, люде безпанські... і так то плакали, так жебрали, так цїлювали його по руках та по тих ногах сьвятнх, що змякло серце Господнє, лишив ся з ними з пару отченашів, навчав, розгрішив і благословив усе.

А на відході й каже:

— Кривду вам робила собака? Від тепер вам відслугувати буде: і гусий допильнує й овечки завертати ме і, як один або другий упєш ся — худоби й добра сторожем і приятелем буде. Лиш її шануйте та кривди їй не робіть.

І пішов Господь Ісус у тілький сьвіт.

Оглядає ся — Бурек сидить там, де його оборонив.

— Бурек, а ходи зо мною, що-ж то, сам дурний лишиш ся?...

І собака пішла та вже йшла скрізь за Господом, і така тиха, така чутлива, така вірна, як найліпший парубок.

І пішли вже скрізь разом.

І без гаї йшли і без води — цїлим сьвітом.

А що нераз. і голод був, то собака яку птичку винюхала, ба гуску або й баранчика принесла, і так собі посполу жили.

А часто-густо, коли Ісусик утомлений припочивав, то Бурек відгонив лихих людий, або й зьвірюку дику тай; не дав Господа нашого, ніколи прийшов час, що Жиди паскудні та ті люті фарисеї вели Господа на муки — то Бурек кинув ся на всіх і став кусати та боронити, як лиш уміло біднятко любе.

А Сус ісказав йому з під дерева, котре двигав на свою сьвяту муку:

— Совість більше їх кусати ме... а ти не порадиш...

І коли замученого повісили на хрестї, то Бурек сїв і вив.

... другого дня, коли всї люде повідходили, так що вже нї Пресьвятої Дїви нї сьвятих апостолів не було... лишив ся сам Бурек...

... лизав раз-у-раз ті сьвяті, пробиті гвіздєм, конаючі ніжки Панайсусові тай вив... вив... вив...

... і коли вже третий день надійшов... ожив Господь Ісус і дивить ся, а тут нема нікого коло хреста... лиш один Бурек скавулить жалібно тай тулить ся до його ніг...

... то Господь наш Ісус Христос пресьвятий поглянув милостиво на него в тій годині тай сказав остатним духом:

— Ходи Бурек зо мною!

.         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .          .

І собака зараз же пустила остатну пару тай пішла за Господом.

Амінь.

— Так було, як я вповів,люде любі! —сказав лагідно, скінчивши, перехрестив ся тай пішов на другий бік, де йому вже Танка спане приладила, бо дуже був утомлений.

Глуха мовчанка залягла кімнату. Розгадували собі всї цю чудну сторію, а декотрі дівчата, як Яґуся, Юзка та Настка, то втирали крадькома очи, бо так їх ревне пройняла доля Господня та Бурка пригода; а само вже те, що така собака найшла ся на сьвітї, що ліпша була від людий і вірнїща Господеви, застановило всіх немало... тай стали помалу, стиха ще робити ріжні замітки та чудувати ся тому допустови божому, аж Яґустинка, котра пильно слухала була, підняла голову, засьміяліяся кепкуючи тай каже:

— Бай баю, хлоп та сливки рве, а лиш їх дві Я вам ліпшу скажу приповідку, за те відкн взяв ся віл чоловікови:

Пан Біг сотворив бика.

І бик був.

А хлоп узяв чепеля,

Втяв йому муда Й сотворив вола — ... і віл є!

— Така добра моя правда, як і Рохова! — Стала сьміяти ся.

Тай кімната засьміяла ся і незабаром посипали ся жарти, ба говірки, ба ріжні приповідки.

— Яґустинка то все знають...

— Якже, вдова по трьох хлопах, то й научна.

— А вже-ж, один ї вчив рано пужівком... а другий у полуднє ременем, а третий на пїдвечір часто густо колом поганяв... — казав Рафалів.

— Пішла би-м і за четвертого, та не за тебе, бо за дурний-єсь і ходиш обсмарканий, як жиденя...

— Як тій собацї Йсусовій було без Господа, так жінка обійти ся не обійде без битя... то й Яґустинцї маркітно... — завважав котрийсь із парубків.

— Дурень-єсь... диви ся лиш, як несеш батькові чвертки до Янкля, аби тя ніхто не бачив, а вдівству дай спокій, се не на твій розум — воркнула гостро, аж умовкли, бо бояли ся, що зі злости все голосно виповість, що лише знає, а могла знати чимало. Перекірлива була, завзята тай про все маюча своє сказанє, нераз таке, що аж людям шкіра терпла та волосе вставало на голові, бо нічого не пощадила, навіть ксьондза й косцьола, так що вже нераз її єґомость напоминав і до тями силував, не помогло, а потім лише по селї говорила:

— І без ксьондза кождий до Господа Бога трафить, най лиш буде чесний; господині волїв би пильнувати, бо з третим ходить і знов десь загубить...

Така була Яґустинка...

Вже мали розходити ся, коли ввійшов війт із солтисом; обходили хати, аби завтра, по розкладу, виходили на шарварок, на дорогу за млин, розмиту дощами...

Але війт уперед, скоро лиш увійшов, розвів руками тай крикнув:

— Самі найперші дівчата юха старий собі скликав!

І правду сказав, бо були самі господарські доньки, родові — тай з віном.

Атже Борина був перший господар на все село, то якже би скликав і запрошував служниці, комірницї або бідноту таку, що то в десятеро висить коло коровячого хвоста!

Війт поговорив зо старим на окромішности, але так тихо, що ніхто не вчув, посьміяв ся з дівчатами тай пішов швидко, бо ще цілу половину села скликати мав на завтра. Незабаром почали розходити ся всі, бо то пізно було тай капусти майже вже не стало до оббираня.

Борина дякував усім і кождому окроме і старшим женщинам отворяв двері тай відводив...і Яґустинка на відходї сказала голосно:

— Біг заплать за гостину, але цілком добре не було.

— Галє! но...

— Господині хибує вам, Матїю, а через те ніякого ладу не може бути...

— Що робити, мої ви мостиві, що робити, то вже такий допуст божий, що вмерла.

— Або то мало дівчат! Таже що четверга лиш дивлять ся по селу чи свати від вас не йдуть до котрої... — казала хитро, сіпаючи його за язик, але Борина,хоть і мав уже відповідь, лише почіхав ся в голову та всьміхав ся та шукав несьвідомо очима Яґусї, котра збирала ся вийти...

На се й чекав Антек, одяг ся незавважно тай вийшов на перед.

Яґусь ішла сама домів, бо инші сиділи в другім боці, д млинови.

— Яґусь! — шепнув, висуваючи ся з темряви з під плота якогось.

Задержала ся, пізнала його голос і стала трошечки дрожати.

— Відведу тебе, Яґусь! — Оглянув ся — ніч була темна, без зьвізд, вітер гудів горою та метав деревиною.

Вбіймив її міцно за стан і так притулені до себе щезли в темрявах.

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Реймонт В. Мужики (Осінь. VІІ) // Читальня, posestry.eu, 2022

Примітки

    Loading...