Мужики (Осінь. І)

Слава Ису’ Христу.

— На віки віків, моя Аґато, а куди ви се мандруєте, га?

— У сьвіт, до людий, еґомостику любий — ув о-тілький сьвіт!... — зачеркнула паличкою лук від сходу до заходу.

Ксьодз поглянув мимохіть у ту далечину, та швидко прижмурив очи, бо над заходом висїло осліпляюче сонце; а потім запитав ся тихіще, мов би боязкіще...

— Прогнали вас Клемби, га? А може то лиш незгода?... може...

Не зараз відповіла, випрямила ся трохи, повела важко старими поблеклими очима по полях зосенїлих, пустих, та по дахах села, затопленого в садах.

— І... не проганяли... де би там... добрі люде, свояки. Тай незгоди ніякої бути не було. — Лиш я сама зміркувала, що треба мені в сьвіт. — Із чужого воза, то злази й серед моря.

Треба було... роботи вже для мене не мали., до зими йде, то як-же — чи дурно ми дадуть харч, або й той закуточок до спаня?...

А що, рихтик, і телятко відлучили від мами... тай гусочки треба загнати під стріху, бо то вже холодні ноченьки — то я й зробила місце... як-же, худібки шкода, те-ж боже сотворінє... А люде добрі, бо мя хоть лїтї притулять, закутка нї ложки страви не жалують — аж си чоловік гей яка господиняпарадує...

А на зиму в сьвіт, за прошеним.

Не богато ми треба, то си у добрих людий випрошу тай до весни з Панайсусовою ласкою перехирляю, тай ще ся трохи й гроша зложить, — то, рихтик, для них на передновок . . . атже свояки. . .

А вже-ж Ісусичок пренайсолодший бідної покинути непокине.

— Не покине, нї! — скрикнув палко тай уткнув їй соромливо в жменю золотівку.

— Добродїю наш сердешний, добродїю!

Припала йому до колін трясучою ся головою, а сльози мов горох посипали ся по її лицю сїрім та поморщенім, як ті зоряні під озимину поля.

Идїть із Богом — идїть — шептав затурбований, піднимаючи її з землї.

Зібрала дрожучими руками торби та паличку з їжаком замість головки, перехрестила ся тай пішла широкою вибоїстою дорогою к лісам; лиш раз-у-раз обертала ся до села, до піль, на котрих копали картофлю, ідо тих димів пастуших ватер, що стелили ся низенько понад стерниска — дивила ся жалібно тай щезла за придорожними корчами.

А ксьондз, вернувши ся, сів на колїсницї від плуга, понюхав табаки тай отворив бревіяр, але очи сховзали ся йому з червоних лїтер і летї/іи по величезних, оповитих осїнною задумою землях, то блукали по блїдому небі, або задержували ся на парубцї, похиленім над плугом.

— Валек... борозна крива... те... — крикнув, палахкотячи з-лехка і ходив уже очима, крок у — укрок, за парою товстих сивих коний, що тягли плуг, поскрипуючи.

Почав знов мимохіть перебігати червоні літери бревіяра та рушати ротом, але що мінуга погоняв очима сивих, то сгадонько ворон, котрі обережно, з витягненими дзюбами підскакували в борозні та раз-у-раз, за кождим посвистом батога, за кождим наворотом плуга, перелякані підлітали тяжко, падали зараз на з’орані засопи тай гострили дзюби о тверді, зсохлі скиби.

— Валек!а смагни-ко праву по портяницях, бо лишає ся з заду!

Всьміхнув ся, бо дійсно після вдару права вже рівно тягнула, і коли коні дійшли до дороги, спалахнув живо, поплескав їх щиро по шиях, аж витягали до нього ніздрі тай обнюхували дружно лице.

Гееет-аа! — кричав сьпівучо Валєк, витяг блискучий, мов би срібний плуг, заніс його лехко, сіпнув коні лїцами, так що зробили короткий лук, устромив блискуче вістрє в стерниско, смагнув батогом, конї рванули з місця, аж орчики заскре¬ готіли — тай орав далі великий лан землі, що, під простим кутом спадів від дороги с похила і тягнув ся гей довга основа згрібних скиб, аж до села, лежачого низько, і мов би вповитого червонявими та жовтавими садами.

Було тихо, тепло й сонно.

Сонце, хоть то був уже кінець вересня, пригрівало ще несогірше — висіло в половині дороги між полуднем і заходом над лісами, так що вже корчі, і лїсницї і груші по полях, і навіть ізсохлі тверді скиби, кидали нічну й холодну тїнь.

Тишина була на полях опустілих і ніжна солодкість у повітрю прихмаренім сонїчною курявою; на високім, голубавім небі лежали сям-там порозкидувані без ладу величезні білі хмари, мов би снігові насипи, навіяні вихрами та пошматовані.

А під ними, як око засягне, лежали сірі поля, гей величезна миска, з синїми краями лїсів, — миска, крізь котру мов срібне прядиво, розблисле в сонці, михтїла в закрутах ріка з-під вільх і набережних лоз. Росла серед села в величезний подовжний став і тікала на північ перебоєм між горбами; на дні балки, довкола ставу лежало село та михтїло в сонцї осїнними красками садів — не мов червоно-жовта гусениця звита на сірім листю щавника, від котрої до лїсів тягло ся довге, поплутане трохи прядиво загонів, плахти сірих піль, шнури меж повних лїсниць і терня — де-не-де в тій сріблястій сїринї розливали ся течії золота — липи жовтіли пахучим цьвітом, то біліли омлілї, висохлі русла потоків, або лежали пісковаті сонні дороги і над ними ряди величезних тополь піднимали ся на горби тай хилили ся на ліси.

Ксьондз отямився з задивленя, бо довгий, жалібний рик почув ся десь недалеко, аж ворони перелякані підняли ся з криком і летіли скоса на викорчовані поля — а чорна михтяча тінь бігла за ними низом по стернисках і зораних на озимину полях.

Прикрив рукою очи тай дивив ся під сонце — дорогою від лїсів ішла якась дївчина і тягла за собою на воловоді' велику, червону корову ; йдучи попри ксьондза, віддала честь Богу тай хотіла звернути, аби ксьондза поцїлювати в руку, але корова рванула її в бік і знов стала ричати.

— На продаж ведеш, га?

— Нї... лиш до мельникового бика... а стій же заповітрена... Сказилась ся, чи що! — кричала задихана, силкуючи ся здержати, але корова її потягла, так що обі бігли в-вибрики, аж курява їх укрила хмарою.

А потім телепав ся важко пісковатою дорогою Жид шматяр, пхав навперед себе тачки, добре накладені, бо раз-у-раз присідав і тяжко дихав.

— Що там чувати, Мошку?

—Що чувати?... Кому добре, то й добре чувати... Картофля, фалабі, зародила, жито сипле ся, капуста буде. Хто має картофлю, хто має жито, хто має капусту — тому добре чувати!Поцїлював ксьондза в рукав, заклав на бік пояс від тачок і пхав далі, вже лекше, бо зачинав ся лехкий спад.

А потім ішов серединою дороги, в куряві, бо замітав ногами, сліпий дід, ведений товстим кундлем на мотузі.

А потім летів від лїса хлопець із фляшкою, але той, побачивши ксьондза при дорозі, обійшов його з-далеку тай біг на-поперек полями до коршми.

То знов мужик із сусїдного села віз у млин, або Жидівка гнала стадо куплених гусий.

І кождий похвалив Бога, перекинув ся кількома словами, тай ішов собі своєю дорогою, відведений щирим словом і поглядом ксьондза, котрий, бачучи, що вже сонце чим різ більше низило ся, встав і крикнув на Валька:

— Доори до берізок тай до дому... ні на що коні змахають ся.

І пішов поволи межами, відмовляв пів-голо- сом молитви тай ясним, повним любови поглядом обіймав поля...

... Ряди жінок червоніли на викорчованих полях... чувся гуркіт ізсипуваної в міхи картофлї.., сям-там орано ще під засів... стада сорокатих коров пасли ся по паренинї... довгі попелясті загони ржавіли молодою щіткою сходячого збіжа... то гуси, мов би купки снігу, біліли на витертих, поруділих левадах... корова десь зарикала... ватри горіли і довгі,, голубі кучері димів тягли ся над загонами... Віз затуркотів або плуг заскреготів о камінь... то тишияа знов обіймала землю на часок, так що чути було глухий хлюскіт ріки та торкіт млина, схованого за селом, у збитій гущавині пожовклих дерев.., то знову співанка зірвала ся або крик незвісио відки вийшовший, летів низенько, товк ся по борознах і низах і поринав без відгуку в осінній сірині, на єтернисках опрядених сріблистою павутиною, в пустих сонних дорогах, над якими хилила ся рябина з крівавими, важкими головами... то шкороджено рілю і туман сірого, давиовічного ковпоту знимав ся за боронами, протягав ся тай ліз аж на горбок і спадав, а з під нього, мов би з хмари, висував ся босий, простоволосий мужик, перевязаний плахтиною — йшов поболи, набирав зерна з плахтини тай сіяв рухом монотонним, набожним і благословляним землю, доходив до кінця загонів, набирав із міха збіжа, повертав ся й підходив поволи під горб, так що найперше голова розкудовчена, потому плечі, а вкінці вже був увесь видний на тлі сонця, з тим самим благословляним рухом сівби; з тим самим сьвятим замахом розкидав збіже, що мов би золотий порох, падало круглястим виром на землю.

Ксьондз ішов чим раз поволїще, часом ставав, аби відітхиути, то знов оглядав ся на свої сиві, то придивляв ся хлопцям, обтовкуючим камінєм величезну грушу, аж гурмою прибігли до нього й ховаючи руки поза себе, цїлювали в рукав одежі.

Погладив їх по головах і сказав упоминаючо:

— Лиш не ломіть галузя, бо на-рік грушок не мати мете.

— Ми не кидали у грушки, лише що там є гніздо вороняче — обізвав ся сміливіший.

Ксьондз усміхнув ся добрячо і зараз знов став коло копачів.

— Боже помагай!

— Дякувать за слово добре!— відповіли разом, піднимаючи ся тай рушили всі до поцїлюваня рук добродія любого.

— Пан Біг дав сего року врожай на картофлю, га? — говорив, витягаючи табакерку для мущин — брали онимио й з пошаною в пушки, не сьміючи при нїм нюхати.

— А вже-ж, картофлї як конячі голови тай богато під корчами.

— Га, то свинї подорожіють, бо кождий схоче годувати.

— Уже й так дорогі; на пошесть літі вигибли тай до Прусів купують.

— Правда, правда. А чію то картофлю копаєте?

— А Боринову.

— Господаря не бачу, то й не пізнав-єм.

— Тато поїхали з моїм у ліс.

— А, то ви, Анно ? Як же ся маєте? — звернув ся до гарної молодицї в червоній хустцї на голові, котра маючи руки заваляні землею, взяла його руку крізь запаску тай поцїлювала.

— Як же ся має той ваш хлопчик, що-м його в жнива хрестив?

— Біг заплать, єгомосць, дужий, Богу дякувати, і трохи порачковує.

— Но, бувайте здорові.

— Ідїть здорові.

І ксьондз подав ся на право, до цвинтаря, котрий лежав по цїм боцї села при дорозі з тополями.

Довго дивили ся за ним мовчки,п на його струнку, трохи схилену стать, аж як перейшов низьку камінну обгорожу цвинтаря та йшов поміж могили до каплиці, що стояла серед пожовклих берез і червоних кленів, розвязали ся їм язики.

— Ліпшого то й на всему світі не найти — почала котрась жінка.

— А вже-ж; отже хотіли його взяти в місто... як би батько з війтом не їздили просити біскупа — то бисьмо йрго й не мали... Копайте-но, люде, копайте, бо до вєчера мало далеко а картофлї мало богато — говорила Анна, висипаючи свій кіш т купу жовтіючу на розкопаній землі, повній сухиж гичок із картофлї.

Взяли ся живо за роботу і серед тишини, так що чути було лежкий стукіт сап о тверду землю, і часом сухий дзенькіт заліза о камінь. Колись-неколись хтось випрямив зігнений і зболілий хребет, вїдітхнув глибоко, подивив ся бездумно на сіючого перед ними, тай знов копав, вибирав із сірої землі жовту картофлю та кидав у кіш навперед себе.

Людий було кільканацятеро, переважно баб і комірників» а за ними біліли дві купі снопів, зложених нй'вхрест, під котрими лежали в плахтах діти раз-у раз поплакуючи.

— А так і стара пішла в сьвіт — почала Яґустинка.

— Хто? — запитала Анна, підводячи ся.

— А стара Агата.

— На жебри...

— А вже-ж, що на жебри! Галє! не на солодощі, лиш на жебри. Обробила свояків, вислужила ся їм через літо — тай пустили єї на вільний віддих.

— Верне ся на весні, тай назносить їм у торбочках ба цукру, ба гарбати, ба й гроша дещо — зараз ї будуть любити, скажуть їй спати в ліжку, під периною, робити не дадуть, аби собі відпочила... А вуйна, а тета їй кажуть, поки того послїдного грошика від неї не витягнуть... А з осени, то вже для неї місця нема в сінях, ані в хліві. Стерво, собачі свояки і заповігрені — виговорювала Яґустинка і так розсердила ся, що старе її лице посиніло.

— Бідному то все, як то кажуть, вітер ув очи — докинув один комірник, старий, нужденний мужик із викривленим писком.

— Копайте-но, люде, копайте — підганяла Анна, нерада сій розмові.

Яґусгинка, не можучи довго видержати без говірки, подивила ся на стоячого тзш сказала:

— Тоті Пачееї, то старі хлопи, що аж їм уже прядиво на головах росте...

— Але, все кавалери — сказала друга жінка.

— А стілько дївок старіє ся, або й служби шукати йде...

— Таже вони мають цілий пів-загін і ще й левадку за млином.

— А вже-ж, або то їм мати дасть оженити ся... або то їм попустить...

— А хто би корови доїв, хто би обпирав, хто би коло господарства або й коло свиний ходив...

— Обслугує матінка й Яґусю — бо якже? Яґна гейби яка пані, гейби й друга дїдичка, лише наряджує ся., та миє ся, та в зеркальце дивить ся, та кіски заплітає.

— І дивить ся лиш кого би пустити під перину, котрий дужчий! — додала знов з лютим усьміхом Ягустинка.

— Юзек Бандхів посилав з горівкою — не хотіла.

— Игій,. дїдичка заповітрена.

— А стара лиш у косцьолї сидить, із книжки молить ся та на відпусти ходить!

— Правда, але-ж бо вона й чарівниця; а Вавржиновим коровам, то хто молоко відобрав, га? А як на Йоханового хлопця, що їй сливки в садку зривав, якесь лихе слово сказала, то йому зараз такий ковтун ізбив ся і так його покрутило, що Сусе!

— І має-ж тут благословенсгво Боже бути над народом, коли оттакі в селі сидять,..

— А давно, як я ще татусеві корови пасла, то, тямлю, таких із села прогонили — додала знов Яґустинка.

— Тим ся кривда не стане,, бо мзє ї хто сгерігти!... — і знижуючи голос до шепоту та дивлячи ся скоса на Анну, що копала на перед! перший з краю рядок, казала Ягустинка сусідкам:

— А, бачу, перший до оборони, то вже-ж чоловік Ганчин... тікає ся за Яґною гей той пес...

— Господи Боже... мої кохані... чудеса розказуєте... Гале! то би вже гріх і образа божа була... — шептали до себе, копаючи і не піднимаючи голов.

— А бо то він один... таже то як за сукою, так парубки за нею вганяють.

— Але-ж бо й гарна раз, гарна; випасена як яловиця, лице біле, а очи в неї рихтик як цьвіт лену... а міцна, що й не один хлоп ї не порадить...

— Або то вона що робить, лише жре, та висипляє ся, тай не має бути гарна...

Мовчали довгенько, бо треба було картофлю висипати на купу.

А потім уже з-рідка поба лаку вали то про се то про те, тай замовкли, бо котрась заздріла, що від села, стерниском, біжить Юзка Боринянка.

І дійсно та надбігла і вже з-далека кричала:

— Танка, а ходіть же до хати, бо корові стало ся щось.

— Єзус, Марія, та котрій?...

— Таже перістій... а то ще раз... — дихнути не можу...

— Господи Боже, аж тьохнуло в минї, гадала-м, що моїй... — сказала з полекшею Анна.

— Вітек що йно ї пригнав, бо злісний їх вигнав із загаїв. Корова збігала ся, бо така товста... і зараз перед оборою впала... і ні пити не пє, ні їсти не їсть, а лиш качає ся та рикає так, що Сусе Христе!

— А тата-ж нема?

— НІ нема, тато ще не приїхали. О Сусе мій, Сусе, така корова, що нераз і добри гарнець молока давала.

Та ходїть же бо швидче.

— Духом лечу, на млї-ока.

І дїсно вийняла дитину з плахти, надягла на него шапочку з кугасиками, обвила плахтою тай пішла живо, та гака була затрівоженя вісткою, що навіть не спустила запаски, забула як заорала, аж їй ноги заголені до колїн, біліли по ріли. Юзка бігла ш перед.

А копачі, кождий схилений над своїм рядом, посували ся поволи, копаючи лїнивіще, бо ніхто не квапив і не нагоняв.

Сонце вже перевалювало на захід і ніби розжарене скаженим бігом, червоніло ся, мов величезне колесо та зсувало ся за чорні, високі ліси. Сумерк густїв і повзав уже полями ; сунув борознами, затаював ся по ровах, ріс у гущавинах і розливав ся поволи по землі, пригашував, оповивав і давив краски, так що лише вершки дерев, вежі та дахи косцьола горіли полумям. І дехто вже сходив із піль до дому.

Голоси людські, ржанє, порнкуваия, туркоти возів роздавали ся чим раз гостріще в тихім омеркненім повітрю.

Сиґнатурка на косцьолї почала дзвонити Пречисту Діву спіжевим щебетанєм, а люде ставали і шепіт молитов ішов мов шелест опадаючого листя в сумерки.

Зо співанками та веселим гойканєм ізгоняли з пасовиск худобу, що йшла стиснувши ся дорогами в туманах куряви, лиш раз у раз висували ся з неї могутні голови та кручені роги.

Вівцї побекували сям там, то гуси зняли ся з пасовиск і летіли стадами геть затоплені в зорях заходу, лише крик діймавий значив їх у повітрю.

— Але шкода, тота періста то тільна корова.

— І... не на бідного трафило.

— А так і телятка жаль, що змарнує ся.

— Господині Борина не має, то все летить мов крізь сито.

— Або то Танка не господиня?

— Для себе... як у комірнім у батька сидять, то вже-ж дизлять ся, аби лиш на свій бік щось урвати, а батькове нехай собака доглядає.

— А Юзка то ще дурне курча, то й що-ж порадить.

— Гале, або то Борина не міг би ґрунт віддати Анткови, га?

— А сам піде до них на ласкавий хліб, га ?... Старісте, Вавржку, а дурнісінькі — почала живо Яґустинка. — Го, го, Борина ще кріпкий, може оженити ся, а дурний би був, аби дітям записував.

— Гале, кріпкий то кріпкий, але вже му зо шісдесять років.

— Не бій се, Вавржку, кожда молодиця піде за него, аби лиш писнув.

— Уже дві жінці поховав.

— Най си поховає й третю, Господи Боже му поможи, а най дітям доки жиє не дає нї загону нї грядки одної, нї стілько, що деревляною підошвою притопче. — Стерво, вирихтували би його, як мої мене. Дали би йому ласкавий хліб! аж на заробок би ходив, з голоду би здихав, або й на жебри, за прошеним ішов. Лише дай, що маєш, дітям — то ти віддадуть, рихтик ти того стане на мотуз, або й на той камінь до шиї...

— Люде, та вже пора до дому, смеркає ся.

— Пора, пора! сонце вже заішло.

Позбирали швидко сапи, кошики, то близнюки від обідів і йшли поволи гусаком, межею, побалакуючи десь-щось, а лише стара Яґустинка викрикувала в-одно палко, на власні дїти, а потім уже й усіх кляла.

А по-ровень із ними, якась дівчина гнала свиню з поросятами тай співала тонким голоском:

Ай, не ходи коло воза —

Ай, не держи ся оси,

Ай, не дай хлопцю губи,

Ай, хоть тя гарно проси,

— Игій, дурна, верещить, як би їхто лупив.