Посестри. Часопис №36 / Краківські мело... дії

Початок навчального року, нові, глибші барви у природі й одязі, каштани, термоси з теплим чаєм і наповнені дитячим щебетом шкільні подвір’я – такими були мої сталі асоціації з осінню. До 2022 року. Бо тепер у тому ряду на першому місці завжди буде музика. 

Не війна, а музика.

Осінь має досить поступливий і сильний характер водночас – вона ледь не по цілому місяцю спокійно може віддати і літу, й зимі, проте все на світі без винятку скоряється їй у перший же день правління. Навіть повітря. Воно починає пахнути кавою, спогадами, сторінками улюблених книжок і ще чимось таким легким і невловимим, що навіює тугу й надихає шукати радості в кольорах, текстурах, звуках.

Чи не тому на самому початку вересня Краківський інститут літератури організував для своїх резидентів зустріч-концерт, анонсувавши виступ переможниці міжнародних конкурсів, юної піаністки з Херсона. Це мала бути гарна нагода познайомитися, послухати музику, поспілкуватися. 

Але… нас обманули.

Це був не концерт!

Це було оголення кожного нерва, вилущування дбайливо запакованих ще з лютого емоцій, поки тонкі пальці над чорно-білими клавішами розповідали історію дивовижної дівчинки-жінки, наче впускаючи нас усіх на деякий час у її життя. Вона ділилася тим, що болить і тішить, що ніколи не забудеться і про що мріється. Беззастережно й щиро, з юнацьким максималізмом і дорослою обережністю – щоб не поранити.

Це було прожиття себе. Прожиття кожного, хто був у тому залі. 

Під музику і сльози.

Так, потім ми знайомилися, спілкувалися, пили вино, навіть сміялися. Але та музика вже жила в нас, звучала, наповнювала, робила іншими... 

І з того дня я прокидалася й засинала з думкою дізнатися більше про незвичну історію порятунку… музики, допоки не наважилася написати Хіларі й домовитися про зустріч. 

…Через місяць після концерту зустрічаємося біля філармонії. З усіх локацій вибрали саме цю – вирішили, що це буде символічно. 

Я не готую питань заздалегідь, не планую, скільки часу триватиме розмова – дозволяю втрутитися осені й покерувати, як уміє лише вона. І навіть якщо ми втрьох просто мовчки гулятимемо Краковом – це вже буде про щось. 

Вихоплюю очима знайому постать. Хіларі дивиться кудись повз. Вона мене не знає. Я – одна з десятків тих, чиї очі застилали сльози, поки вона грала. 

Підходжу, вітаємося.

Хіларі приходить не сама. Вона приносить зі собою музику. Та музика – у поставі, погляді, усмішці. В кутанні у широкий шарф, схожий на плед, у тому, як вона тримає лате, як примружує очі, коли щось пригадує.

– Я випадково тут опинилася, в Польщі, це мав бути проміжний пункт, а став основний. Узагалі не дуже розуміла, куди їду. Батько надсилав мої записи в музичні коледжі за кордоном. Хтось відмовляв, хтось – кликав. Нарешті, він вирішив, що точкою призначення буде Осло. Ну, хай буде. Насправді я не хотіла їхати нікуди.

Вона пригадує, що було в її валізі: одні джинси й худі, все решта – ноти й книжки. 

Хіларі завжди відрізнялася від інших. Геть усім: прямолінійністю, зацікавленнями, цілеспрямованістю. Навіть незвичним іменем і подвійним прізвищем, обидві частини якого означають одне й те ж. Хіларі – особлива. Мабуть, у творчій родині, де мама й тато митці, інакшою й не можна бути. 

У музичній школі в Херсоні до неї ставилися по-різному. Бувало, навіть занижували оцінки, бо не всі вчителі були готові спокійно реагувати на те, що учениця знає тему краще, ніж вони, та ще й може її доступніше пояснити одноліткам. Але були й такі, які розгледіли її чисту красу, її любов до музики й бажання працювати – підтримували, допомагали, вчили, відкривали для неї світ людяності й мелодику любові.

Від тих, кому багато дано, багато й вимагають. 

Хіларі грала годинами, забуваючи інколи про сон та їжу, про домашку й друзів. Музика набувала об’єму, нових фактур, ставала видимою і живою, коли дівчина підходила до фортепіано. Вона сама, без протекції, вступила в музичне училище. Але до того треба було пройти чимало випробувань – перевчати неправильно поставлену руку, змінювати поставу за інструментом, знайти вчительку, яка стане другою «мамою» і відчуватиме свою ученицю іноді краще, ніж вона сама.

Хіларі часто телефонує своїй вчительці. Це – особлива людина, яка навчила не грати музику, а бути музикою. Хіларі дуже сумує за нею. За музичною школою, схожою на старовинний замок, у яку ходила десять років, за своїм фортепіано. 

До речі, інструмент з’явився вдома завдяки бабусі. Коли внучці було п’ять, бабуся на один із двох сервізів «Мадонна» виміняла фортепіано. Інший залишився вдома. Хіларі дуже подобаються ці порцелянові горнятка й тарілочки з перламутровим відблиском. Усміхається, коли згадує про них, питає, чи в мене такий був. 

Я теж сміюся – звісно, був. Може, якби ми виміняли його на фортепіано, у мене все склалося б по-іншому. Але ми його просто комусь віддали, тому я лише пишу. Хоча… зізнаюся, що також чую музику, коли пальці торкаються клавіатури.

Надворі дощ. Ми сидимо в кафе. Розмова якось різко обривається. Я чекаю, боюся зрушити цю тишу. 

– Це десь була середина березня. Я якраз заклеювала скотчем вікна на другому поверсі в нашому будинку в Херсоні, коли за вікном почали показувати страшне кіно про війну. Одна ракета розрізає небо навпіл, за нею – інша… Третя влучає десь неподалік, чути вибухи. 

Тоді їй було страшно. Але страшно – не означає кудись їхати. Вона має бути тут. Вистоювати черги по продукти й цигарки. Сидіти в коридорі й безкінечно читати новини з телефона. Але тут. Разом. Усе інше не має сенсу. Все решта – німота. 

А музика? 

Музика ж не може бути німою? 

Хіларі підходить до дзеркала й довго дивиться на своє відображення. А якщо завтра влучать у їхній будинок, а вона ще ніколи не носила короткої стрижки? Дівчина рвучко відкриває шухляду, нервово шукає ножиці. Перше пасмо падає на підлогу, друге… 

За вікнами – знову вибухи. Але тепер їй не страшно. Чомусь уже не страшно. А ще – у неї коротка стрижка, яка їй дуже личить. І яку, мабуть, ніхто не побачить.

– Побачать, – каже батько, – вони побачать її, почують, як вона грає і… вам просто треба їхати звідси, тут залишатися не можна.

– Ти забагато від неї вимагаєш. Від нас усіх! І від себе також… 

– Це правда, – погоджується батько і заносить у кімнату валізи.

Хіларі з мамою і молодшим братом виходять із дому. Батько везе їх стареньким автомобілем. Перед ними – дорога й розлука…

Дорога під час війни – то найдовша дорога з усіх можливих. Їй нема кінця-краю, вона зранена й зболена. Вона вигинається і стогне під колесами, розповідаючи тим, хто їде, тисячі різних історій про долі людей. Вона веде щоразу далі. І ти скоряєшся їй. Вона – провідник. Повільно й обережно ловиш ритм, у якому треба їхати. Іноді рвучка зупинка змінює напрям руху. Чи життя. Але коли ти розумієш, що втекти від себе не вдасться, знову рушаєш. Куди тікати, якщо ти сам уже – дорога. Зранена і зболена. 

Блокпости, пожежі, стовпи диму. Вони їдуть і їдуть. Повільно, обережно. Знову блокпости. Страх. Невідомість. Втома заволодіває кожним нервом, кожною клітиною. Втома робить їх такими малими, що стає легко вміститися на крихітних ліжечках у дитячому садочку в Кропивницькому. Зранку – на Вінницю. Там, у будинку родичів, – кілька днів перепочинку й сотні телефонних дзвінків, десятки різних маршрутів, ночі зважувань усіх «за» і «проти». А потім в якусь ніч обстріли біля Вінниці, і «за» переважують: рятувати рідних…  музику.

Дорога погоджується вести їх далі. Далі – це потяг на Польщу, ніч у Перемишлі, Краків, де Хіларі мають допомогти з квитками на Осло.

Вокзал у Перемишлі – вулик. Тут перемішуються, зливаються, переплавляються емоції й звуки, накриваючи кожного клаптиковою ковдрою з тривог, обіймів і турботи абсолютно чужих людей. 

Хіларі п’є гарячий чай, запропонований дбайливими волонтерами, й намагається вловити музику. У повітрі витають дитячий плач, розпач, чийсь поодинокий сміх, гул потягів, які відходять і прибувають. Стільки нот, а жодної знайомої.

Вона так і не заплющила очей у ту ніч. О п’ятій ранку попросила маму, щоб вони рушали далі за їхнім маршрутом – несила тут залишатися, тут не чутно себе.

Іти, їхати, бігти – будь-що, лиш не сидіти, не застигати на одному місці. Бо коли дозволиш собі кілька годин відпочинку, то перше, що з’являється – бажання повернутися додому. Воно приходить і всідається на колінах, муркоче. Але додому не можна, тому треба рухатися. Поки є сили. 

У Кракові сім’ю Хіларі прийняло подружжя художників. Мабуть, інакше не могло бути. Особливі знаходять особливих. Так цікаво переплітаються долі незнайомих людей. Бо людяність завжди однаково перекладається всіма мовами світу: я допоможу тобі, буду поруч, коли потребуватимеш, поділюся своїм теплом, часом. Обійму словами. Людяність – це дія. 

– Знаєш, на яку вулицю ми приїхали? – Хіларі дивиться на мене, чи вловлю те, що вона хоче сказати. – На Б’єжановську! Уявляєш? 

Я киваю, бо уявляю. Кажу, що прекрасно знаю таку вулицю – мешкаю поруч.

Сміємося обидві. 

– Ну от, навіть назва вулиці відповідна була до мого стану, – каже Хіларі. – Символічно. Наче про музику, яка бігла кудись від мене весь цей час. Але дивно так… мені здавалося, що я в Херсоні – усе на цій вулиці таке схоже було на мій район. 

Просто рідні міста ходять за нами, проявляються, де б ми не були. Їм не перешкода тисячі кілометрів, настрій, погода – ми будемо вбачати їх усюди, куди б не їхали, впізнаватимемо в найменших деталях навколо.

Хіларі розгублена, стривожена, без знання мови. Так, їй затишно у нових знайомих, наче й спокійно, але серце чогось шукає, кудись рветься. Вона вже втомилася, а попереду ще така довга дорога. І якби ж то розуміти, що робити і як, але… хто підкаже. 

І коли вже почало здаватися, що всі ці обставини занадто складні, щоб дати їм раду, на допомогу прийшло місто. Воно лагідно пригорнуло й попросило не боятися. Бо місто – живе. Воно любить людей і завжди запрошує у свої обійми.

– Я закохалася в Краків, коли уперше побачила Старе місто, – Хіларі говорить про це так, наче розповідає мені якусь таємницю. – Ці будівлі, поєднання стилів, старовини й сучасності – то був справжній подарунок. Таке не може не вразити – глибина, духовність, витонченість. І я… майже почула музику…

«Хто побував тут хоч раз, усе життя буде мріяти повернутися», – погоджуюся подумки, бо Хіларі говорить про їхні стосунки з містом, і це так інтимно, так ніжно, що не хочу, не маю права перебивати.

Тиждень у Кракові минув. Хіларі трохи звиклася, вбулася, видихнула, але ж дорога… Маршрут… Майбутнє. 

Боже, чи буде в цьому всьому музика?

Дівчина ледь умовила себе прийняти запрошення в гості до тих людей, які мають допомогти з квитками – їй важко даються розмови, усмішки, зустрічі. Понад усе вона хоче грати, оживляючи своїми тонкими пальцями цей дивовижний світ. Але треба йти. Це єдине правильне рішення. Рух – це дія. Мело… дія.

Вона стоїть біля дверей, вітається. 

Її гостинно запрошують у вітальню. Назустріч виходить син господарів. Із кішкою на голові. Справжньою. Смугастою. Здається, тоді за довгий-довгий час Хіларі вперше всміхнулася.

Їй пропонують зіграти. Вона повільно підходить до інструмента: лячно й радісно водночас. Вона знайшла музику?

Дівчина сідає за фортепіано, торкається клавіш. Та мить – наче нова точка відліку, мов початок чогось. 

За деякий час до неї приєднується син господарів. Уже без кішки. Він – піаніст. І вони удвох грають увесь вечір. Той вечір Хіларі живе по-справжньому, як має жити талановита юна музикантка – насолоджуючись грою, вправляючись у техніці, відчуваючи плече підтримки поруч.

Той вечір багато всього змінив. Чи таки все? 

– Залишайся у нас, – сказала господиня дому.

Дія.

І Хіларі залишається. У новому будинку. У новій країні. Наперекір планам і маршрутам. Довірившись новим почуттям і впевненості, якою щедро діляться з нею. 

– Усе буде добре, – кажуть їй.

І вона вірить. І усміхається, бо вже добре. Бо коли є музика – не може бути погано.

А далі життя Хіларі – мов кадри з фільму. 

Син господарів, у яких залишається дівчина, знайомить її з викладачкою з консерваторії. Звісно, пані нових учениць не бере. Але, наче за помахом чарівної палички, у пані, час якої розписано задовго наперед, з’являється кілька вільних хвилин, щоб послухати Хіларі.

Коли дівчина дограє твір, в аудиторії ще кілька секунд звучить тиша.  

Так, саме такої нової учениці не вистачало пані викладачці! Ця юна українка додає у свою гру щось таке, що примушує серце битися частіше, вуста – усміхатися, а очі – сяяти. Під її музику розквітають квіти і настає та пора, яку любиш найбільше. Коли вона грає, ти наче стаєш сильнішим. Її техніка, вправність, натхнення роблять музику зримою. І це таке неймовірне відчуття, яке штучно не створиш, не вигадаєш – його можна лише відчути, як легкий присмак вистояних спогадів.

– Музика живе у Польщі, тобі нікуди не потрібно далі їхати! – каже її нова знайома. – Норвегія далеко, а ти знайшлася тут!

Дорога пручається. Вона хоче в мандри, вона вже назбирала тисячі нових історій, їх треба комусь розповідати. Та Хіларі незворушна: вона залишиться в Польщі. Тут особливі мело… дії. 

Дівчина знає, що музика живе всюди. Житиме всюди, де б’ється хоч одне серце. Та в Україні її чутно зараз найсильніше, попри вибухи й гуркіт ракет. І вона повернеться до своєї музики згодом. А поки побуде з нею тут, у цьому незвично людяному місті. 

Хіларі живе у новій сім’ї, займається, вчиться, пізнає нові цікаві місця, відвідує музичні варштати. Вона радіє, що має це все. Але ця радість – дивна, прозора, і подекуди дуже нагадує втому, бо інколи важко навіть підвести очі, щоб подивитися на вишукану ліпнину чи дивовижний пейзаж. Думки про дім, новини з України – усе дається взнаки. 

І чогось таки не вистачає. Може, її самої? Тієї дівчинки, яка займалася музикою, сміялася з друзями, сперечалася з батьками, читала біографії композиторів, слухаючи, як за вікном розмовляють дерева?  

Тепер за вікнами України літають ракети.

Дикі істоти, віддалено схожі на людей, приходять у твою країну, у твій дім, щоб убити, зруйнувати, знищити тебе зісередини. А інші, мов ангели, заступають своїми невидимими, але такими сильними крильми, щоб тільки вберегти, зберегти тебе для себе. Отак взяти під крило чужу людину – і вести, допомагати. Захист скількох таких крил відчули українці на собі!  

Хіларі теж відчуває ті крила. Але бажання повернутися додому вперте – завжди шукає можливість нагадати про себе. Дівчина втомилася з ним боротися і просто прийняла як факт: воно нікуди не дінеться. Як би не було добре, додому хотітиметься завжди. 

Її дні – суцільний потік роздумів, пошуків і запитань без відповідей. 

Літо змінює весну. Поряд із Хіларі багато людей, які допомагають їй. Це додає сил і впевненості. 

Сім’я, в якій мешкає Хіларі, особлива – їй інакші не трапляються. Бо особливі знаходять особливих, куди б не вели шляхи. 

Господиня – письменниця, журналістка, перекладачка. Господар і сини підтримують українців, допомагаючи з житлом, працевлаштуванням. 

Ця війна змінила багато планів, зруйнувала багато мрій і перекреслила мільйони маршрутів, але вона, водночас, відкрила світові людяність у її первозданності, чистоті, в її дії. 

– Хіларі, поїдеш із нами в Нідерланди на кілька днів? Тобі треба відпочити, перемкнути увагу.

Хіларі заскочена, вражена. Отак просто? В Нідерланди? Чужа людина на сімейному відпочинку? Чи вже не чужа? Мело… дії знову огортають її. 

Та мандрівка була схожа на скриньку з коштовностями з сімнадцятого століття, які хтось довірив Хіларі бережливо перекласти в своє серце. Там було все, що наповнює, дивує, надихає. Старовинні будинки, вузенькі вулички, канали, площі, палаци, церкви. Рембрандт, Фабріціус. Старий замок – за готель. Усе просякнуте духом декадансу, минувшини. 

Аж там Хіларі ожила. Там відшукала нову музику. Незвичну, але таку її, особливу, яку неможливо зіграти. Її можна лише носити в серці поміж коштовностями, які назбируєш упродовж життя, – вдячністю, спокоєм, тихою радістю. 

– Я приїхала така наповнена, ніби повернулася до себе, – зізнається Хіларі, – і мені здалося, що Краків на мене чекав. Тепер я відчуваю себе тут зовсім по-іншому. Я навіть погодилася на божевільну ідею, яку запропонувала господиня – записати відео, як я граю, і виставити на фейсбук. І це спрацювало! Я зібрала три тисячі сімсот злотих. Ми мали за що жити.

…Дощ припиняється. Ми виходимо з кафе, ідемо до філармонії – треба закрити просторовий гештальт. 

Дорогою Хіларі розповідає мені про класні місця, про її особливе відкриття – Моцарта, у листах якого знаходить чимало відповідей на свої запитання. 

З початком осені Хіларі живе в гуртожитку разом зі студентами Музичного коледжу, в якому навчається в Кракові. А ще вона – резидентка Інституту літератури. А ще – запрошена гостя на музичні варштати. І музикантка, в якої щомісяця концерти. І, звісно, паралельно з тим усім – навчання іноземною мовою, яку вона лише освоює.

Чи важко? Для звичних підлітків – однозначно. Для деяких – непосильно. Але ж «ми з України». Всі наші підлітки стали дорослими ще в лютому. Вони звичну непримиренність переплавили у відповідальність, нормальне підліткове «дайте мені спокій, але будьте поруч» – у «я зроблю все, що від мене залежить». Вони зціплюють зуби і працюють. Вони боронять свій край. Вони навчилися вибачати й намагаються зрозуміти дорослих. 

На тендітних плечах Хіларі – відповідальність за добробут, фінансову стабільність родини, за всі рішення й бажання. І навчання, навчання… бо ж старшокласниця… І заняття музикою, на які поміж тим усім треба знайти час. Але таки треба, бо інакше як? Без музики – ніяк. Трохи забагато навіть для дорослого.

– Мені ж тільки шістнадцять, – серйозно каже Хіларі, наче чує мої думки, й уже, сміючись, додає, – дайте мені побути нормальним підлітком. 

«Побудеш, сонце, побудеш», – запевняю подумки й вірю, що вона відчитає це без слів. Відчитає, відчує, побуде. 

Бо майбутнє сильніше за всі війни. А талановите майбутнє, підтримане крильми любові – у стократ. 

Я приходжу додому, знаходжу в ютубі запис, де грає Хіларі, вмикаю. Відчиняю вікно, хай осінь теж послухає. 

Осінь кутається в теплий плед і сідає поруч.

– У цієї дівчинки ще багато концертів попереду, – каже мені, – вона особлива, як і я.

Так, осене, ви обидві – особливі. 

І в нас усіх ще все попереду.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури