Лялька (V. Про те, як демократизувався великий пан, і про мрії панни з товариства)

Пан Томаш Ленцький з єдиною донькою Ізабелою і кузинкою панною Флорентиною не мешкав у власній кам’яниці, а винаймав квартиру з восьми кімнат у районі Уяздовських Алей. Він мав там салон із трьома вікнами, власний кабінет, доньчин кабінет, свою спальню, доньчину спальню, їдальню, кімнату панни Флорентини й гардеробну, це коли не рахувати кухні й помешкань для служби, яка складалася зі старого камердинера Миколая, його дружини, що була куховаркою, і покоївки Анусі.

Помешкання мало великі принади. Було сухе, тепле, просторе й світле. З мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками й водогоном. Кожна кімната за потреби сполучалася з іншими або утворювала замкнуту в собі цілість. Меблів було вдосталь: ні замало, ані забагато, і кожна вирізнялася радше вигідною простотою, ніж оздобами, які впадали в око. Креденс пробуджував у споглядача відчуття впевненості, що з нього не вищезне срібло, ліжко наводило на думку про безпечний відпочинок для тих, хто на нього заслужив, на стіл можна було без ризику щось класти, на стілець сідати без остраху, що він зламається, у фотелі мріяти.

Хай би хто сюди завітав, він мав свободу рухів, не мусив побоюватися, що щось заступить йому дорогу або він щось зіпсує. Чекаючи на господаря, ніхто не нудьгував, бо гостя оточували речі, які варто було розглядати. Водночас розглядання предметів, які виробили не вчора й які могли слугувати кільком поколінням, налаштовувало на певний урочистий тон.

На цьому поважному тлі гарно вимальовувалися тутешні мешканці.

Пан Томаш Ленцький був чоловіком років шістдесяти з лишком, невисокий, повнотілий, повнокровний. Носив невеличкі білі вуса й зачісував догори волосся — такого самого кольору. У нього були розумні сірі очі, рівна постава, ходив він рвучко. На вулиці йому вступалися дорогою — а прості люди казали: «Ото вже, видко, пішов пан над панами».

Справді, рід пана Ленцького налічував цілі династії сенаторів. Його батько ще мав мільйони, і в нього самого замолоду було грошей без ліку. Проте згодом частину статків поглинули політичні події, решту — подорожування Європою й високі стосунки. Адже пан Томаш бував до 1870 року при французькому дворі, потім при віденському й італійському. Віктор-Емануїл[1], причарований вродою його доньки, обдарував Ленцького своєю приязню і навіть хотів дати йому графський титул. Не дивно, що після смерті видатного короля пан Томаш впродовж двох місяців носив жалобну стрічку на капелюсі.

Уже кілька років, як пан Томаш не вирушав нікуди з Варшави, бо мав тепер замало грошей, щоби блищати при дворах. Зате його помешкання стало осереддям елегантного світу й було ним аж до часу, коли пішли поголоски, що пан Томаш втратив не лише свої статки, а й навіть посаг панни Іза­бели.

Першими пропали женихи, за ними дами, які мали негарних доньок, із рештою розірвав сам пан Томаш і обмежив свої знайомства винятково до стосунків із родиною. Однак коли він і тут зауважив зниження чуттєвої температури, цілковито віддалився від товариства і навіть, засмутивши багатьох шанованих осіб, як власник будинку у Варшаві записався до Купецького клубу. Його хотіли там зробити головою, але він не згодився.

Хіба що його донька досі бувала у сивочолої графині Йоанни і кількох її приятельок, а це знову дало підстави для чуток, що пан Томаш досі має якісь гроші, а з товариством розірвав почасти через дивацтво, а почасти задля того, щоб розпізнати справжніх приятелів і вибрати для доньки чоловіка, який кохав би її заради неї самої, а не задля посагу.

Отож довкола панни Ленцької знову почали збиратись юрми обожнювачів, а на столику в її салоні — стоси візитних білетів. Гостей вони, проте, не приймали, що, зрештою, не викликало поміж тих надто великого обурення, позаяк розійшлася нова поголоска, третя за чергою: мовляв, кам’яницю Ленцького пускають з молотка.

Цього разу в товаристві зчинилося сум’яття. Одні стверджували, що пан Томаш, безперечно, є банкрутом, інші готові були заприсягнути, що він приховав статки, щоб забезпечити щастя своєї доньки-одиначки. Кандидатів на одруження і їхні родини опанувала болісна невпевненість. Тож щоб даремно не ризикувати й нічого не втратити, вони надалі складали шану панні Ізабелі, але занадто не перебирали міри й потиху залишали в її домі свої візитівки, благаючи Бога, щоб їх, бува, не змусили прояснити ситуацію.

Про візити пана Томаша у відповідь не було й мови. Це виправдовували його ексцентричністю і смутком по Вікторові-Емануїлу.

Тим часом пан Томаш удень прогулювався Алеями, а ввечері грав у віст у клубі. Його обличчя завжди було таке спокійне, а постава така гордовита, що доньчині кавалери геть втратили голови. Ті, що були розважливіші, вичікували, а ті, що сміливіші, знову почали обдаровувати її млосними поглядами, тихими зітханнями або тремтливим потиском руки, на що панна відповідала крижаною, а іноді навіть зневажливою байдужістю.

Панна Ізабела була навдивовижу вродливою жінкою. Усе в ній було оригінальне й досконале. Зріст вище середнього, неймовірно струнка фігура, буйне світле волосся з попелястим відтінком, прямий носик, трохи розтулені уста, перлові зубки, бездоганні руки й ноги. Особливо вражали її очі, подеколи темні й замріяні, інколи повні веселих іскорок, а часом світло-блакитні й холодні, мов лід.

Гра її міміки просто-таки вражала. Коли вона мовила, говорили її вуста, брови, ніздрі, руки, вся її постать, а над усе очі, якими, вона, здавалося, хоче перелити свою душу в слухача. Коли вона слухала, здавалося, що прагне випити душу з оповідача. Її очі вміли пригортати, пестити, плакати без сліз, обпікати морозом і вогнем. Часом можна було припустити, що вона, розмріяна, огорне когось руками і покладе йому голову на плече, але коли щасливець уже танув від розкошів, вона несподівано робила рух, який свідчив, що вхопити в обійми її немислимо, бо або вирветься, або відштовхне, або й просто накаже лакеєві випровадити поклонника за двері…

Цікавим явищем була душа панни Ізабели.

Якби її хтось щиро запитав: що таке світ і чим є вона сама, без сумніву відповіла би, що світ — це зачарований сад, сповнений чародійських замків, а вона — богиня або німфа, ув’язнена у тілесній формі.

Панна Ізабела від колиски жила у прекрасному світі й не просто в надлюдському, а й у надприродному. Спала в пуху, вдягалась у шовки й вишиття, сиділа на різьблених ебенах або палісандрах, вистелених подушками, пила з кришталю, їла зі срібла й порцеляни, коштовної, неначе золото.

Для неї не існувало пір року, лише одвічна весна, сповнена лагідного світла, живих квітів і пахощів. Не існувало пір дня, бо вона не раз місяцями поспіль лягала спати о восьмій ранку, а обідала о другій попівночі. Не існувало різниці в географічних координатах, бо в Парижі, Відні, Римі, Берліні або Лондоні знаходила тих самих людей, ті самі звичаї, ті самі меблі й навіть ті самі страви: юшки з водоростей Тихого океану, устриць із Північного моря, рибу з Атлантики або Серед­зем­номор’я, дичину з усіх країв, плоди з усіх континентів. Для неї навіть не існувало сили тяжіння, бо стільці їй підсували, тарілки подавали, на вулиці її везли, на сходи вели, а на гори несли.

Вуалетка захищала її від вітру, карета від дощу, соболі від холоду, парасолька й рукавички від сонця. І так вона жила з дня на день, з місяця в місяць, вища від людей і навіть від законів природи. Її двічі спіткала страхітлива буря — вперше в Альпах, а вдруге — на Середземному морі. Лякалися найвідважніші люди, проте панна Ізабела зі сміхом вслухалась у гуркіт скель, які трощилися на друзки, і в тріскіт корабля, навіть не припускаючи можливість небезпеки. Природа влаштувала для неї казкове видовище з блискавок, каміння й морської пучини так само, як іншого разу показала їй місяць над Женевським озером або роздерла хмари над Рейнським водоспадом, що заслоняли сонце. Адже те саме день у день роблять театральні машиністи і навіть у нервових дам не викликають остраху.

Цей світ одвічної весни, де шелестіли шовки, росли лише різьблені дерева, а глина сама вкривалася мистецькими візерунками, цей світ мав особливих насельників. Його властивими жителями були принцеси й принци, графині й графи, а також дуже стара й заможна шляхта обох статей. Були там іще заміжні дами й одружені пани у ролях господарів дому, матрони, які пильнували вишуканість у манерах і гарні звичаї, а ще старі пани, які сиділи на почесних місцях при столі, просвіщали молодь, благословляли її і грали в карти. Поза тим єпископи — відбитки Господні на землі, всілякі чинов­ники, присутність яких убезпечувала світ від громадських
заворушень і землетрусів, та, зрештою, дітлашня, малі хе­рувимчики, зіслані з небес для того, щоби старші могли влаштовувати для них дитячі бали.

З-посеред сталого населення зачарованого світу з’являвся вряди-годи простий смертний, який зумів підбитися на крилах репутації аж до вершин Олімпу. Зазвичай це був якийсь інженер, котрий сполучив океани або добував нафту, або будував Альпи. Був якийсь капітан, котрий втратив свою команду в битві з дикунами, а сам, покритий ранами, врятувався завдяки коханню темношкірої принцеси. Був мандрівник, який начебто відкрив нову частину світу, розбився разом з кораблем на безлюдному острові й хтозна, чи не куштував людського м’яса.

Бували там, урешті-решт, славетні малярі, а передусім натхненні поети, які писали гарні вірші в альбомах графських дочок, могли кохати без надії й увічнювати принади своїх жорстоких богинь спершу в газетах, а відтак в окремих томиках, надрукованих на веленевому папері.

Уся ця людність, поміж якої обережно снували чепурні лакеї, компаньйонки, убогі кузинки й кузени, що прагнули високих посад, уся ця людність відзначала одвічне свято.

Від полудня усі складали візити, відповідали на візити або з’їжджались у салонах мод. До вечора розважалися: перед обідом, під час обіду й після обіду. Потім їхали на концерт або до театру, щоби побачити там інший штучний світ, де герої рідко їдять або працюють, зате постійно балакають самі з собою — де жіноча зрада стає джерелом великих катастроф і де коханець, якого вбив чоловік у п’ятому акті, на другий день воскресає у першому, щоб накоїти тих самих помилок і балакати із самим собою так, щоб його не чули люди поруч. Після театру всі знову збирались у салонах, де служники розносили холодні й гарячі напої, статисти співали, молоді дружини слухали оповідки порубаного капітана про чорношкіру принцесу, панни говорили з поетами про спорідненість душ, старші панове викладали інженерам свої погляди на інженерію, а дами середнього віку натяками й поглядами змагалися між собою за мандрівника, який куштував людське м'ясо. Потім сідали до вечері, де роти їли, шлунки перетравлювали, а черевички розмовляли під столом про почуття крижаних сердець і мріяння твердих голів. А потім — усі роз’їжджалися, щоб набрати сил у дослівному сенсі. Сил для сну життя.

Поза тим чародійським світом був іще інший — звичайний.

Панна Ізабела знала про його існування і навіть любила придивлятися до нього з вікна карети, вагона або зі свого помешкання. У такому обрамленні і з такої відстані він здавався їй мальовничим і навіть симпатичним. Вона бачила рільників, які поволеньки орали землю, худих шкапин, які тягли великі фури, рознощиків фруктів і городини, стариганя, який дробив каміння на шосейці, посильних, які поспішно кудись прямували, гожих і настирливих квітникарок, родину, яка складалася з батька, дуже огрядної матері та чотирьох дітей, котрі йшли парами, тримаючись за руки, чепуруна з нижчих прошарків, який їхав у дрожках і дуже кумедно розкарячився, деколи навіть похорон. І вона казала собі, що той світ, нехай і нижчий, також гарний, навіть гарніший від жанрових картин, бо він рухається і щомиті змінюється.

І ще панна Ізабела знала, що як квіти ростуть в оранжереях, а виноград у виноградниках, отак і в тому нижчому світі виростають речі, яких вона потребує. Звідтам походять віддані їй Миколай і Ануся, там виробляють різьблені крісла, порцеляну, кришталь і занавіски, там народжуються натирачі паркетів, оббивальники, садівники і панни, які шиють сукні. Коли вона якось була в ательє, попросила завести її до швейної майстерні, і їй дуже цікавим здалося оте видовище: кільканадцять працівниць, які кроїли, зметували та укладали на манекенах фалди костюмів. Вона була впевнена, що обдаровує їх великою честю, позаяк ті панни, як знімали з неї мірку або приміряли сукні, були завжди усміхнені й дуже зацікавлені тим, щоби костюм лежав на ній доладно.

І ще панна Ізабела знала, що в тому звичайному світі трапляються нещасливі люди. Отож кожному вбогому, який її перестрів, вона наказувала давати по кілька злотих, якось, спіткавши змарнілу матір із блідою, мов віск, дитиною біля грудей, вона віддала їй браслет, а брудних дітей-жебраків обдаровувала цукерками й цілувала з побожним почуттям. Їй здавалося, що в котромусь із тих бідаків, а може, й у кожному притаєний Ісус, який заступив їй дорогу, щоб дати нагоду до гарного вчинку.

Вона взагалі мала доброзичливе серце до людей із нижчого світу. Їй спадали на думку слова Святого Письма: “У поті чола твого їстимеш хліб”. Вочевидь, вони скоїли якийсь тяжкий гріх, якщо їх прирекли на працю, втім така ангельська істота, як вона, не могла не смуткувати над їхньою долею. Такі, як вона, для кого найтяжчою працею було торкнутися до елект­ричного дзвінка або віддати розпорядження служниці.

Лише раз нижчий світ справив на неї буремне враження.

Якогось дня вранці вона відвідала металургійний завод. Коли з’їжджала з гори в околиці, де всуціль ліси і луки під сапфіровим небом, побачила безодню, в якій курилися хмари чорного диму і білої пари, й почула глухий гуркіт, скрегіт і сопіння машин. Потім бачила печі заввишки з вежі середньовічних замків, які дихали вогнем, потужні колеса, які оберталися зі швидкістю блискавиці, великі риштування, які самі котилися по рейках, струмені заліза, розпеченого до білого жару й напівнагих робітників — немов бронзові статуї з понурими поглядами. Понад усім тим висіла кривава заграва, гуркотіли колеса, стугоніли міхи, стукотіли молотки й нетерпляче видихали казани, а під ногами — двигтіла настрахана земля.

Тоді їй здалося, що вона ступила з вершин блаженного Олімпу в безнадійну прірву до Вулкана, де циклопи кують блискавки, ладні розтрощити сам Олімп. Їй пригадалися легенди про бунтівних велетнів, про кінець прекрасного світу, в якому вона перебувала, і вперше в житті її, богиню, перед якою схилялися маршали й сенатори, огорнула тривога.

—  Це страшні люди, тату... — шепнула вона батькові.

Батько мовчав і лише міцніше стиснув її плече.

—  Але жінкам вони нічого поганого не заподіють?

—  Так, навіть вони, — відповів пан Томаш.

Цієї миті панну Ізабелу огорнув сором на думку, що вона турбується лише про жінок. Отож швидко додала:

—  А якщо нам, то і вам не заподіють нічого поганого…

Однак пан Томаш усміхнувся і струсив головою. Тоді багато говорили про наближення кінця старого світу, а пан Томаш уповні відчував це, бо з великими зусиллями вишкрябував гроші у своїх повірників.

Відвідини заводу стали важливою віхою в житті панни Ізабели. Вона з побожним трепетом читала поезії свого далекого кузена Зиґмунта Красінського[2], і їй здавалося, що сьогодні вона знайшла ілюстрації до його «Небожественної комедії». Відтоді часто марила у сутінках, що на горі, яка купається в сонці, звідкіля з’їжджав її екіпаж до заводу, стоять Окопи Святої Трійці[3], останній прихисток аристократії, а в тій долині, де курилися дими й пара, було таборище збунтованих демократів, готове щомиті вирушити на штурм і збурити її прекрасний світ.

Вона лише тепер збагнула, як палко любить оту свою духовну вітчизну, де кришталеві люстри заміняють сонце, килими — землю, статуї й колони — дерева. Оту другу вітчизну, яка об’єднує аристократію всіх народів, вишуканість усіх часів і найчудесніші здобутки цивілізації.

І все це мало б зруйнуватися, померти або розпорошитися? Лицарська молодь, яка співає з таким почуттям, танцює так чарівно, б’ється на дуелях з усмішкою або стрибає посередині озера у воду по квітку, яку згубила дама?... То мусять загинути оті любі приятельки, які вкривали її стількома пестощами або, сидячи біля її ніг, розповідали їй стільки дрібних секретиків, або звіддалік писали такі довгі, дуже довгі листи, де ніжні почуття змішувались із занадто сумнівною орфографією?

А ці добрі слуги, які так поводяться зі своїми панами, начебто заприсяглися їм у довічній любові, відданості й послуху? А ті модистки, які завжди вітають її з усмішкою і так дбають про найдрібнішу деталь її туалету, так докладно знають про її тріумфи? А ті прегарні коні, що їх польоту могла би позаздрити ластівка, а ті мудрі пси, які прихиляються, мов люди, а ті сади, де людська рука зводила пагорки, запускала струмки, моделювала дерева?.. І все це має колись пощезнути?

Від цих роздумів на Ізабелиному обличчі з’явився новий вираз — ніжний смуток, який зробив її ще красивішою. Говорили, що вона цілком дозріла.

Розуміючи, що великий світ є вищим світом, панна Ізабела поволі впевнилася, що до тих вершин можна злетіти і стало перебувати на них лише за допомогою двох крил: народження і грошей. Адже народження і гроші прилучені до певних обраних родин, мов квітка і плід помаранчі до помаранчевого дерева. Також дуже важливо, що добрий Бог, побачивши дві душі зі славетними прізвищами, поєднані священними узами, примножує їхні доходи і посилає їм на виховання ангелятко, яке надалі підтримує славу родів своїми чеснотами, гарними манерами та вродою. Звідси постає обов’язок обачно укладати шлюби, а на цьому найліпше знаються старі дами й сивочолі пани. Все визначає вдалий вибір прізвищ і статків. Адже любов, а не те шаленство, яким марять поети, однак істинно християнська, виникає лише після святих таїнств, і її цілковито досить, щоб дружина вміла гарно триматися вдома, а чоловік із пошанівком супроводити її у світі.

Так було давніше й усе було добре, на спільну думку всіх матрон. Нині про це забули — і все погано: множаться мезальянси, занепадають видатні родини.

«І немає щастя в подружжях», — потиху додавала панна
Ізабела, якій молоді дружини розповідали не один домашній секрет.

Завдяки тим розповідям вона навіть набула великої огиди до шлюбу і легкої зневаги до чоловіків.

Чоловік у шлафроку, який позіхає при дружині, цілує її з повним ротом сигарного диму, часто каже: «Лиши мене в спокої» або й просто «Ти дурна!», — той чоловік, який вдома скандалить через її новий капелюшок, а поза домом тринькає гроші на екіпажі для акторок, — це істота зовсім нецікава. Найгірше, що кожен з них був до шлюбу пристрасним обож­нювачем, марнів, коли довго не бачив своєї пані, шарівся, коли зустрічав її, і не один із них навіть обіцяв застрелитися через кохання.

Отож у вісімнадцять років панна Ізабела тиранила чоловіків своїм холодом. Коли Віктор-Емануїл був поцілував їй руку, вона впрохала батька того самого дня поїхати з Рима. У Парижі їй освідчився один багатий французький граф, вона відповіла йому, що є полькою і не піде за чужоземця. Подільського магната відштовхнула фразою, що віддасть свою руку лише тому, кого покохає, тим часом на це не заповідається, а освідчення якогось американського мільйонера обрізала вибухами сміху.

Така поведінка на кілька років утворила навколо панни порожнечу. Нею захоплювались, її обожнювали, втім здалека: адже ніхто не хотів наразитися на глузливу відмову.

Коли перша знеохота трохи минула, панна Ізабела зрозуміла, що подружжя треба прийняти таким, як є. Вона вже вирішила вийти заміж, однак за таких умов: щоб майбутній супутник життя подобався їй, мав родовите прізвище і відповідний капітал. Звісно, їй траплялися люди вродливі, маєтні й титуловані, проте, на біду, жоден не відповідав усім трьом умовам, отож — знову проминуло кілька років.

Зненацька розійшлися вісті, що справи пана Томаша в жалюгідному стані, і з усього легіону конкурентів у панни Ізабели зосталися лише двоє серйозних: один барон і один маршалок повітової шляхти — багаті, проте старі.

Тепер панна Ізабела виявила, що у великому світі з-під її ніг усувається ґрунт, отож вирішила знизити рівень вимог. А що барон і маршалок попри їхні капітали пробуджували в ній непереборну відразу, вона відкладала тверде рішення з дня на день. Тим часом пан Томаш розірвав із товариством. Маршалок, не в змозі дочекатися на відповідь, виїхав у село, а приголомшений барон за кордон, і панна Ізабела лишилася цілком сама. Щоправда, знала, що кожен із них повернеться на перший її поклик, але — кого ж із них вибрати?.. Як здолати огиду?.. А передусім — чи спроможна вона принести себе в жертву, якщо в неї є сяка-така надія колись повернути капітал і знаття, що тоді знову зможе вибирати. Цього разу вона вже вибере, пізнавши, як тяжко їй жити поза салонним товариством…

Одна річ значною мірою полегшувала їй заміжжя заради становища. Панна Ізабела ніколи не була закохана. Це можна пояснити холодним темпераментом, вірою у те, що її заміжжя може обійтися без поетичних додатків, і, зрештою, ідеальним коханням, найдивнішим з усіх, про які лише можна було чути. Якось вона побачила в одній скульптурній галереї статую Аполлона, який справив на неї таке глибоке враження, що вона придбала гарну копію й поставила у своєму кабінеті. Панна Ізабела вдивлялась у свого Аполлона годинами поспіль, думала про нього, і хтозна скільки поцілунків зігріли руки й ноги мармурового божества... І сталося диво: камінь ожив під жіночими пестощами. А коли вона якоїсь ночі заснула, заплакана, безсмертний бог ступив зі свого п’єдесталу і прийшов до неї у лавровому вінку на голові, випромінюючи містичне сяйво.

Присів на край її ліжка, довго дивився на неї очима, з яких прозирала вічність, а потім ухопив у могутні обійми, витирав сльози поцілунками білих уст і вистуджував її гарячку.

Відтоді навідувався до неї дедалі частіше й шепотів він, бог світла, поки вона умлівала в його обіймах, про таємниці неба й землі, яких досі не вимовляли мовою смертних. А від кохання до неї він вчинив іще більше диво, бо почергово показував їй на своєму божественному обличчі удосконалені риси тих людей, які колись також справляли на неї враження.

Якось він скидався на помолоділого генерала-героя, котрий виграв битву, і з висоти свого сідла спостерігав за смертю кількох тисяч вояків. Іншого разу нагадував обличчя найславетнішого тенора, якому жінки жбурляли квіти під ноги, а чоловіки випрягали коней із карети. Ще іншого — був веселим і вродливим принцом крові одного з найдревніших королівських домів, а ще іншого — хвацьким пожежником, котрий отримав найвищий французький орден за те, що витяг трьох людей із пожежі на четвертому поверсі, ще якось — видатним рисувальником, який проголошував світові багатство своєї уяви, а згодом — венеціанським гондольєром або цирковим атлетом неймовірної краси та сили.

Кожен із тих чоловіків упродовж якогось часу полонив таємні думки панни Ізабели, кожному вона присвячувала щонайтихіші зітхання, розуміючи, що з тих чи тих причин не може його кохати і — кожен із них завдяки її божеству уявлявся в його постаті в напівреальних мареннях. А від тих видінь очі панни Ізабели набули нового виразу — якоїсь неземної задуми. Деколи вони дивилися кудись понад людей і поза світ, а коли ще її попелясте волосся на чолі уклалося так дивно, начеб його розвіяв таємничий повів, усім, хто на неї дивився, здавалося, що вони бачать ангела або святу.

Торік в одну з таких миттєвостей панну Ізабелу побачив Вокульський. Відтоді його серце не відало спокою.

Майже саме тоді пан Томаш розірвав із товариством і на знак своїх революційних настроїв записався до Купецького клубу. Там грав у віст із чинбарями, щітникарями і винокурами, якими досі погорджував, і проголошував наліво й направо, що аристократія не повинна замикатись у своїй винятковості, натомість очолити освічене міщанство, і аж ніяк не народ. За що нині гордовиті чинбарі, щітникарі й винокури у подяку зволили визнати, що пан Томаш є єдиним аристократом, який збагнув свої обов’язки перед країною і добросовісно їх виконує. Вони могли б додати: виконує щодня від дев’ятої вечора аж до опівночі.

І коли пан Томаш таким чином двигав ярмо свого становища, панна Ізабела терзалася в самотності й тиші свого пречудового помешкання. Не раз Миколай уже міцно дрімав у кріслі, панна Флорентина, заткавши вуха ватою, глибоко засинала, а до кімнати панни Ізабели сон навіть не застукав, бо його відганяли спогади. Тоді вона підхоплювалася з ліжка і, накинувши легкий шлафрок, годинами поспіль ходила салоном, де килим приглушував її кроки, і тільки й було світла, що його відкидали два скупих вуличних ліхтарі.

Вона ходила, а у величезній кімнаті товпилися її сумні думки і видива людей, які бували тут колись. Отут дрімає стара княжна, тут дві графині радяться з прелатом, чи можна хрестити дитя трояндовою водою. Тут рій молодиків обертає до неї тужливі погляди або вдаваною прохолодою намагається розбуркати в ній цікавість, а там гірлянда панн, які пестять її очима, захоплюються нею або заздрять. Повно світла, шелестіння, розмов, більша частина з яких, немов метелики навколо квітів, кружляють круг її вроди. Хай би де вона перебувала, все блідло поряд із нею, інші жінки були її тлом, а чоловіки невільниками.

І все це проминуло!.. І нині в цьому салоні — холодно, темно й порожньо… Є лише вона і невидимий павук смутку, який завжди заплітає сірим павутинням ті місця, де ми були щасливі й звідки щастя втекло. Уже втекло!.. Панна Ізабела виламувала собі пальці, щоби погамувати сльози, яких їй було соромно навіть у порожнечі й уночі.

Усі її полишили, за винятком вдови графа Кароля, тітки Йоанни, яка, коли була в поганому гуморі, приходила сюди і, широко розсівшись на канапі, правила поміж зітханнями:

—  Так, люба Бельцю, ти мусиш визнати, що скоїла кілька помилок, яких не можеш собі вибачити. Не кажу про Віктора-Емануїла, бо то лише перелітна примха дещо ліберального короля, зрештою, він був по вуха в боргах. Для таких стосунків треба мати більше — не скажу такту, проте досвіду, — вела далі графиня, скромно опускаючи повіки. — Але впустити чи — якщо хочеш — відштовхнути графа Сен-Огюста, це вже даруй мені!.. Чоловік молодий, заможний, дуже добрий — та ще й з такою кар’єрою!.. Саме тепер він очолює одну делегацію до Найсвятішого Отця і напевне отримає особливе благословення для всієї родини, ну а граф Шамбор[4] називає його cher cousin[5]… Ах, Боже!

—  Гадаю, тітонько, що журитися через це вже пізно, — втрутилася панна Ізабела.

—  Хіба ж я хочу засмутити тебе, бідолашна дитино, на тебе й без цього чекають удари, які може полегшити лише глибока віра. Ти, певно, знаєш, що батько стратив усе, навіть решту твого посагу?

—  Як же я цьому зараджу?

—  А все ж таки тільки ти можеш зарадити цьому — і мусиш, — казала графиня з притиском. — Маршалок, щоправда, не є Адонісом, але… Якби наші обов’язки були легкими, не існувало б винагороди. Зрештою, мій Боже, хто нам боронить мати на денці душі якийсь ідеал, згадка про який підсолоджує наші найтяжчі хвилини? Кінець кінцем я можу запевнити тебе: становище вродливої жінки, яка має старого чоловіка, не є найгіршим. Усі цікавляться нею, говорять про неї, складають шану її самопожертві, ну й знову-таки, старий чоловік менш вимогливий, ніж чоловік середнього віку…

—  Ах, тітонько…

—  Тільки без екзальтації, Бельцю! Тобі вже не шістна­дцять, і ти мусиш серйозно дивитися на життя. Адже не можна через якусь ідіосинкразію присвятити себе батьковому побуту, навіть Флори і ваших служників. Подумай урешті, скільки ти із твоїм шляхетним сердечком могла б зробити добра, якби розпоряджалася значним капіталом.

—  Таж, тітко, маршалок такий огидний. Йому не дружина потрібна, а нянька, яка витирала б йому слину з рота.

—  Я не наполягаю на маршалкові, тоді барон…

—  Барон ще старший, він фарбується, рум’яниться, а ще у нього якісь плями на руках.

Графиня підвелася з канапи.

—  Я не наполягаю, моя люба, я не сваха, це справа пані Мелітон. Лише привертаю твою увагу до того, що над батьком нависла катастрофа.

—  Таж у нас є кам’яниця.

—  Яку продадуть найпізніше після дня святого Яна, так, що навіть твоя частка пропаде.

—  Як це — будинок, який коштував сто тисяч, продадуть за шістдесят?..

—  Бо він не вартує більше, бо батько забагато витратив. Я знаю це від будівничого, який оглядав його на доручення Кшешовської.

—  То ми, врешті-решт, маємо сервіз… срібло… — вибухнула панна Ізабела, заломлюючи руки.

Графиня кілька разів її поцілувала.

—  Дорога, люба дитино, — казала вона, хлипаючи. — Ну чому саме я мушу так краяти твоє серце!.. Отож, слухай… У батька ще є борги за векселями, якихось кілька тисяч рублів. То ті борги… ти уявляєш?.. Ті борги хтось скупив… кілька днів тому, наприкінці березня. Ми здогадуємося, що це зробила Кшешовська…

—  Яка ницість, — шепнула панна Ізабела. — Але досить уже про неї… Щоби покрити борг у кілька тисяч рублів, стане мого сервізу й срібла.

—  Вони вартують незмірно більше, але — хто нині купить такі коштовні речі?

—  У кожному разі я спробую, — гарячково казала панна Ізабела. — Попрошу пані Мелітон, вона мені це владнає…

—  Замислися таки — хіба не шкода таких прекрасних пам’яток?

Панна Ізабела розсміялася.

—  Ах, тітко… То я маю вагатися, що продавати: себе чи сервіз?.. Бо на те, щоб у нас забрали меблі, я ніколи не дозволю. Ах, та Кшешовська… те, що вона скупила векселі… яка огида!

—  Ну може, це ще й не вона.

—  Отож, мабуть, з’явився якийсь новий недруг, гірший від неї.

—  Може, це тітка Гонората, — заспокоювала її графиня, — хіба ж я знаю? Може, вона хоче допомогти Томашеві, тимчасово усунувши над ним загрозу. Однак бувай здорова, моє любе дитя, adieu[6]…

Отак закінчилася ця розмова польською, густо пересипана французькими слівцями, що робило її подібною на людське обличчя, вкрите висипкою.