Посестри. Часопис №10 / Заперечене батьківство «Блудний син (з картини Ієроніма Босха)»
У вірші «Блудний син (з картини Ієроніма Босха)» (збірка «Срібний колос», 1955) важливими є три пласти: екфрастичний, біографічний і теологічний.
Екфрастичність твору
Одразу зазначу, що саме ця третя площина роздумів принципово відрізняє цю інтерпретацію від попередніх, представлених Яцеком Лукасевичем, Марією Адамчик, Йоанною Малешинською й Аліною Бялою
Задля виправдання філологів потрібно зауважити, що педагогічним ключем не гордують навіть священники у своїх проповідях, а смачні цитати одного з них наводить у своїй інтерпретації Й. Малешинська, ігноруючи прочитання Івана Павла ІІ, хоч водночас покликаючись на його енцикліку «Dives in misericordia»
Три нарації: Ружевич, Босх і євангелист Лука
Порівняймо відповідні фрагменти вірша, який описує становище героя Ружевичевої оповіді, з елементами картини Босха, біографією автора та оповіданням з Євангелія від Луки.
Між закриттям
і відкриттям дверей
у корчмі
«Під Білим Лебедем»
між відкриттям
і закриттям дверей
що сталося
стільки весен
зим стільки осеней пролетіло (тут і далі переклад Тетяни Павлінчук. - прим. ред.)
Екфрастичність зображення закінчується на одному елементі: корчма має вивіску з білим лебедем. Можна також визнати (це швидше домисел), що зношене вбрання героя вказує на плин часу, хоч ця сугестія збігається швидше з поетикою вираження досвіду «воєнного покоління» (але без урахування пізніших строф ця інтерпретація була б передчасною). На противагу до того, що представлено в малярському творі, імовірна «часова нарація» якого є радше коротшою, – і тут може бути мова тільки про плин часу, який потрібен для виходу з другого плану на перший, – вірш передбачає довгий і болісний досвід, послуговуючись аналогом до відомого латинського прислів’я «між губами та краєм келиха»
між закриттям
і відкриттям дверей
я побачив життя
з вовчою пащею
свиняче рило
під каптуром
ченця
відкрите черево світу
Якщо точніше, то в цьому фрагменті бракує безпосередніх звернень до картини Босха, зазначеної в заголовку, але такі елементи, як вовча паща й свиняче рило, відсилають до мотивів, наявних у інших його творах («Страшний Суд», «Спокуса святого Антонія», «Сад земних насолод»). Символічне значення образів вказує на потворність і негідність світу, а передовсім передбачає відсутність взаємної жалості (топос homo homini lupus est). «Відкрите черево світу» може бути прочитане також як метонімія війни, тим більше, що про неї згодом прямо говориться:
я бачив війну
на землі й на небі
людей на хрестах
які не рятували
берло і яблуко
що згнило на долоні
Тільки тепер можна знайти підтвердження вступного упізнавання, що початок вірша стосується не стільки (чи не тільки) картини, скільки історії й особистого досвіду автора, про які зараз мова explicite. Переживання виражено мовою Євангелія (із детальним відсиланням до образності з Об’явлення св. Івана; Об. 12: 7), а метафоричне визначення Другої світової війни й окупації акцентує марність страждання на противагу до рятівного мучеництва Ісуса. Явною є також алегорія занепаду польської держави. Метафорика вірша містить відомі з інших творів Ружевича автобіографічні елементи (про що ще буде мова), але подібні деталі можна також знайти на іншому полотні Босха «Мандрівник». Ця інша версія «Блудного сина» представляє на першому плані оголені кістки, шибеницю й колеса для мучеників – середньовічні відповідники хреста для злочинців
я бачив кінець
і початок світу
між закриттям
і відкриттям дверей
у корчмі
«Під Білим Лебедем»
я бачив землю
що крізь дощ
сліз і крові
світилася
трупним світлом
холонучого тіла
Цей образ екфрастично відсилає до «Страшного Суду» Ієроніма Босха та його колористики, але разом з тим це продовження дуже метафоризованого зображення війни (а можливо, й алюзія до відомого «Обіцяю вам кров, піт і сльози», які заповідав британцям Вінстон Черчилль після того, як обійняв посаду прем’єра, й після прийняття рішення про конфронтацію з Гітлером). У цьому місці автор відмовляється від апокаліптичного тону зображення на користь більш просторічних зворотів і повертається до екфрази, згадуючи образи з полотна «Блудний син» Ієроніма Босха:
я випив кухоль пива
«Під Білим Лебедем»
недобре тут пиво
теплі помиї
кинув останню
потерту монету
довго дівка
приглядалася
чи не фальшива
і до мого обличчя
пильно придивилася
я вийшов
ніхто мене не впізнав
ніхто моїх обрисів
непомітних
не вгледів
той мужик за рогом корчми
повернутий задом
це мій друг
Висловлювання поета є не стільки повідомленням про малярську дійсність, скільки радше доінтерпретацією чи реінтерпретацією ситуації, представленої художником. Бо ж на картині зображено двох жінок. Одна з них у дверях розмовляє з чоловіком, тимчасом як інша виглядає у вікно. Незрозуміло, про кого йдеться у вірші. Натомість чоловік, названий «другом», справляє природну потребу за рогом корчми. Його зв’язки з подорожнім Босх ніяк не позначив. Щодо якості пива, то ми, звичайно, мусимо погодитися з автором через брак інших думок, а робимо це тим легше, що ця деталь не здається особливо важливою і слугує виключно зниженню цінності місця. Натомість важливою є поява топосу «браку впізнавання після повернення», який побутує в літературі з часів «Одіссеї» Гомера й використовує відмінність досвіду мандрівника (homo viator) та тих, хто залишився на місці.
Але це також вирішальний момент вірша з іншої причини: у цій строфі нарація розходиться з традицією. Досі твір Ружевича відповідав євангельському архетексту – принаймні не суперечив йому. У цьому місці починається розповідь про блудного сина, конкурентна притчі, у якій батько ще здалеку впізнає сина. Говорячи точніше, ми маємо справу з запереченим топосом. Далі автор водночас повертається до картини й розвиває антиномічну традиційному оповіданню фабулу про очікуваного сина:
у цьому великому кошику
я не несу гостинця
шкурка котяча
не принесла мені щастя
ніхто мене не вітає
ніхто й не впізнає
Полотно Босха показує мандрівника з великим кошиком за плечима й котячою шкуркою «на щастя». Однак, твір сам по собі, без зв’язку з євангельським оповіданням, не дає змоги упізнати пішого. Поза тим традиційна (тобто релігійна) інтерпретація сцени говорить, що це початок шляху новонаверненого, який кидає корчму, своє колишнє місце негідних учинків. Тим часом у вірші слідує перевертання топосу. Ми натрапляємо на перший сигнал, що повернення блудного сина буде непомітним і болісний брак упізнавання заступить радісну церемонію привітання. Сама корчма за мить також змінить своє значення, – що буде зрозумілим у подальших частинах вірша, – а представлений світ рішуче обірве свої зв’язки з картиною євангельської дійсності:
цей світ
надовкола
повен і без мене
двері за мною зачинила
Малґося
біла як плід соковитий
відчинила баба
бридка й обвисла
ніхто не знає
що я повернувся
ще є час
утечу
ніхто не знатиме
що був я тут і не був
Тут постають два явища. По-перше, автор реінтерпретує зв’язки, які існують між постатями на картині, а саме змінює їхнє значення. Беручи до уваги, що картина Босха має релігійний характер, ми маємо право вважати, що твір зображає корчму як місце пиятики та розпусти. Тим часом у вірші вона стає метою повернення, а жінка у вікні у вірші представлена як давня знайома. Це наслідок переоцінки наявної на полотні символіки, а отже, корчма з картини Босха змінюється на батьківський дім і мету подорожі відповідно до реалізації запереченого топосу. Тож не дивує наступний елемент, що суперечить притчі, у якій «світ батька» був неповним без сина – звідси й очікування на його повернення. Євангельський блудний син не має причини (та навіть можливості) тихо вислизнути, якщо його впізнали й чекають. У версії Ружевича це можливо ще й тому, що ніхто не чекає героя, що буде приводом до закиду і навіть звинувачення.
Наступний фрагмент вірша є водночас екфразою, інтерпретацією та виявленням емоцій героя вірша, а не постаті з картини:
той птах у клітці
над дверима
співає як несправжній
Постать з картини навіть не дивиться у бік клітки й зайнята чимось іншим. Тривірш є також паузою в плачі невпізнаного блудного сина, який продовжує скаржитися на нечулість сімейного дому:
я там по світах
ночі проплакав
думав
кожен дім
простягне руки
кожна гілка
птах камінь
вийдуть зустрічати
У цьому місці настає остаточний розрив і з євангельським оповіданням, і з картиною, що зазначена в заголовку, як носієм символічних сенсів. Найбільше привертає увагу факт, що герой Ружевича, здається, знає закінчення притчі – звідси й постає його очікування на тріумфальне повернення. Ми пам’ятаємо, що архетипний герой розраховував щонайбільше на те, що буде слугою (робітником) у батьківському домі, а отже, був свідомий декласування. У наступних рядках іде дальший, ще радикальніший поворот біблійної ситуації: ось батьківський дім виявляється недостатньо вартий блудного сина, а сам герой є не пропащим, а кимось кращим і шляхетнішим за домашніх:
я не ввійду
до цього дому
усе це старе
брудне мале
старіше брудніше
й менше за мене
а я думав
що вертаюся до гнізда
де зоріє звізда
це була моя
найясніша звізда
у мандрівці крізь ніч
попіл
вогонь світу
зіслизнути зникнути
поки мене не впізнає
ця стара відьма
що дивиться у вікно
корчми «Під Білим Лебедем»
я думав що моє місце
тут на мене чекало
тепер бачу
не було в мене місця
я думав порожнє місце
після мене лишилось тут
та життя
як вода
вже його заповнило
як камінь я
закинутий у глибінь
я на дні
так я є
ніби мене не було
ті що
прозірливо
на місці лишилися
і про себе
запопадливо дбали
думають
що за цим столом
вони незамінні
думають
що навіть сонце
як сходить
питає про них
це я пішов
а вони лишилися
тут у цьому постої
«Під Білим Лебедем»
я вже їх не бачу
вони мене не бачать
іду швидше
і далі і далі
Вірш є запереченням євангельського тексту. Наскільки архетип підкреслює відсутність очікувань у блудного сина, його покірне визнання власної провини та несподіваність радісної зустрічі, настільки вірш є запереченням надії на прощення. Герой вірша визнає, що він принижений, сприйнятий як хтось несуттєвий і забутий, кого не чекають… а повинні! Сама ж мандрівка блудного сина показана як привід для того, щоб пишатися (у вірші вона є радше ініціацією дорослості, ніж занепадом), а на батьківський дім покладається стигма провини осілого життя (за домислом – традиційного, яке не підлягає еволюції, а отже, гіршого). Звідси постає також рішення відмовитися від повернення («повертатися не треба»), абсолютно логічне всередині представленої нарації. Не є несподіваним також моральне й естетичне убозтво представленого місця, яке певною мірою випереджає пізніший Ружевичів «смітниковий світ».
Здійснене порівняння тексту поезії з елементами картини та євангельською притчею доводить, що поет не стільки вільно натякає на ці обидва тексти культури, скільки значно їх перебудовує й формує світ, який протистоїть світам, представленим Ієронімом Босхом та євангелистом Лукою. Це не значить, що автор однаково ставиться до обох творів. Навпаки, полотно Босха інструментально пояснюється як вдала точка виходу до розгортання власної оповіді, коли сенси євангельської нарації кількома способами заперечені. Ружевич змінює архетип героя, який визнає свою провину, на позитивний архетип, у якому на перший план виходить гідність, що випливає з досвіду, – звідси надання більшої вартості занепадові й змішування його з топосом мандрівки (на противагу до гаданої стагнації).
Однак варто зауважити, що зміна архетипу, хоч і є суттєвою, виконується всередині євангельського етосу через підсилення гідності героя, навіть пропащого. Лишень що це не батько (як у притчі з Євангелія від Луки) визнає в синові гідність своєї дитини (а отже, Божої Дитини, говорячи мовою релігії), усупереч почуттю самого винного, а винуватець підноситься сам і навіть виявляє почуття вищості щодо оточення. Пиха витісняє покору. Через невизнання власної гріховності герой Ружевича не тільки є запереченням постаті блудного сина, а й через відмову поєднання виявляється також запереченням людини, яка звіряється на милосердя. У Євангелії одним з архетипів людини, яка довіряє, є сотник з Капернаума (Лк. 7: 1–10): язичник, до того ж офіцер окупаційних військ, який спочатку через посередників просить Ісуса вилікувати свого хворого слугу, а потім висловлює переконання, що Ісус не повинен турбуватись і йти до його дому, бо може вчинити диво на відстані. Віра в Боже милосердя здивувала навіть самого Ісуса («Кажу вам: навіть серед Ізраїлю Я не знайшов був такої великої віри!» – Лк. 7: 9). Пам’яткою тієї історії є слова, що увійшли до римо-католицької літургії, а віряни виголошують її перед Євхаристією: «Господи, я недостойний, щоб Ти прийшов до мене, але скажи лише слово, й одужає душа моя». Тадеуш Ружевич, колишній церковний прислужник, повинен був розуміти, що представлена у вірші відмова від навернення є найбільшим гріхом у християнстві.
Показова екфраза
Здається, що протиставлення тексту картині досить виразно вказує на показовість екфрастичності вірша. Елементи полотна Ієроніма Босха, звичайно, наявні у творі Ружевича, але не відіграють головної ролі, оскільки навряд чи є зручним приводом для роздумів про становище героя, наділеного рисами автора, а може, й «усього покоління». Постаті з картини у творі Ружевича виконують інші, несамостійні функції, не обов’язково визначені малярським зображенням. Не підлягає також сумніву, що у більшості випадків поет не використав вагомих елементів картини, починаючи від вигляду блудного сина аж до деталей пейзажу. А він же був за освітою мистецтвознавцем-істориком, і символічна й алегорична мова твору безумовно була йому відома. Поетові також було зрозумілим, що всі представлені на картині елементи наділені мораллю – у позитивному чи негативному ключі, – і будь-який вибір є значущим
Класична екфраза повинна охоплювати елементи вбрання мандрівника, які вказують на його убозтво: розпароване взуття (колодки й пулени), пошматований і дірявий одяг та символічні речі: шило з дратвою в капелюхові чи свиняча ратиця, що виглядає з-за пазухи
Додамо, що для пізньої середньовічної символіки має значення також місце, де перебувають ці елементи: із правого (тобто доброго) чи з лівого (інакше – грішного) боку картини, – і в якому напрямку йде блудний син. Корчма й свині, які містяться на лівому боці картини Босха
Мандрівник із полотна Босха перебуває на роздоріжжі, поспішає з лівої (поганої) до правої (доброї) частини картини, яка сповнена позитивними символами, як-от дерево й віл (корова). Дерева, якщо вони зелені, втілюють чесноти, а якщо засохлі – гріх. Босх реалізує один із традиційних способів представлення протилежностей: у лівому відгалуженні стовбура ми бачимо як засохлі, так і зелені гілки та сову, яка є символом зла, натомість у правому – виключно квітуче гілля та щигля, який символізує відновлення
Коло, оскільки воно не має ні початку, ні кінця, є образом вічності, безсмертя, а в християнстві – ще й алегорією нескінченності й сталості Божої любові
Продовжуючи опис зв’язку вірша з картинами Ієроніма Босха, потрібно взяти до уваги, що перехожий з’являється не тільки на картині «Блудний син», а є також героєм «Мандрівника» (знавці стверджують, що це автопортрет). На другій картині дія відбувається за іншим сценарієм, що вказує на ймовірне розширення екфрази. На тлі згадуваного зображення замість корчми маємо на задньому плані сцену нападу на подорожнього: він пограбований розбійниками й напівголий – бо обдертий, – а вони якраз прив’язують його до дерева. У іншій частині тла зображено пару, що танцює з пастушком, який підіграє на дуді
Мотив біографії покоління
Із перших рядків «Блудного сина» читач натрапляє на домінантну автобіографічну сугестію, яка водночас була алюзією до історичних подій «воєнного покоління»
Картини війни й окупації дуже метафоричні: власне кажучи, ніби архаїзовані у стилі живопису Босха, а водночас насичені виразною оцінкою, яка підкреслює передусім даремність страждання, – таким чином поет виходить поза світ, зображений на релігійній картині, та поза категорії, якими послуговувався художник за п’ятсот років до цього. З’являється також алегорія занепаду країни, відома з інших віршів Ружевича (хоч би з твору «1939 рік», збірка «Неспокій»), висловлена адекватною для епохи художника мовою, – хоч із очевидних причин неприсутня на картині, оскільки була тільки приписувана (на суто інтертекстуальному рівні ми маємо справу з культурною транспозицією теми, якщо вжити термінологію Станіслава Бальбуса
Відсутність біблійного тону засудження вчинків, які варті покарання, виникає через іншу ситуацію Ружевичевого блудного сина. Адже залишання дому героєм не було вартим докору, а повернення настає не в результаті упізнавання власного гріха, який доводить до матеріальної катастрофи, а випливає з туги за домом, піднесеної шляхетною ностальгією і стражденною мрією про повернення, та з топосу втраченого раю дитинства. Тому поет здійснює перевертання біблійної ситуації: батьківський дім виявляється недостатньо гідним блудного сина (звідси порівняння батьківщини з шинком), а сам герой є не пропащою людиною, а кимось кращим і шляхетнішим за домашніх. Конфлікт між мандрівником та тими, хто залишився (виражений топосом браку впізнавання й порозуміння), має своє джерело у відмінності досвіду мандрівника (homo viator) та осілої родинно-сусідської спільноти. Рішення відмовитися від повернення постає з «вини» колишнього оточення, яке не прийняло шляхетного блудного сина, бо не впізнало того, хто повертається. Більшої ваги надано мандрівці як такій, якщо вона виводить з ілюзій і наївності та додає знань про світ: «Посилання на особистий досвід Ружевича впливає на переоформлення запропонованої в назві твору ідентифікації ліричного “я”. Отож на обличчя зображеного на тондо героя накладається маска самого поета. Біблійне, надісторичне розуміння постаті підлягає переходу до категорій історичного контексту й минущості. Обрис ліричного суб’єкта перестає бути однозначним, ускладнюється й нашаровується. Це ініціює літературну гру з традицією культури. Герой Ружевича ідентифікується передусім із блудним сином із картини Босха, а у зверненні до образу війни – насамперед із самим поетом, людиною, позначеною плямою катастрофи. Здається, сенс преображення й зміни ліричного творіння зводиться до піддавання сумніву християнської концепції людини. Бо ж, згідно з Біблією, індивід може впливати на власне життя завдяки свідомим рішенням і здійсненому виборові. Натомість події, зображені в поемі Ружевича, – це мало не фатум, їх не можна ні відмінити, ні затримати, ані уникнути»
Інтерпретація Аліни Бялої досить точно вказує на конфлікт між християнською та Ружевичевою візією світу в питанні фатуму, роль якого раніше так міцно підкреслювала Йоанна Малешинська. Чи це єдиний предмет спору? Радше ні, і він іще повернеться до інших дискусійних моментів. Однак у цьому місці варто зауважити, що зміна мови іконографії Босха за допомогою образів із власної біографії стосується також інших питань – наприклад, міту раю дитинства, який у вірші Ружевича є ілюзією. Як стверджує Аліна Бяла, «тим часом такого місця немає й не було у формі, яку “ex post” визнає суб’єкт
Отож трагічне Вигнання дозволило героєві дійти Суті Речей. Те, що він уважав цінністю, ніколи не існувало, було виключно потребою ідеалізації, яка давала змогу терпіти долю, що зависла над його екзистенцією. Те, що фактично існує, виявляється банальним, марним, сумнівним і морально підозрілим, а над усім возноситься сам фатум Історії. Тож ліричний суб’єкт стверджує: повертатися не треба. І саме це рішення стає виразом справжнього, біблійного Відходу (це я відійшов), який є цілком свідомим вибором людини, її утечею від світу, яка виникає через незгоду з дійсністю й через пошук нового морального ладу. Ружевичівський герой приймає своє рішення, цілком усвідомлюючи труднощі, які з ним пов’язуються.
Екзистенційна концепція людської долі не вміщена в схему фігури блудного сина. Експлікація поетичного сенсу вірша Ружевича міститься радше в мотиві homo viator. Отож на ліричний монолог надихнув “Блудний син” Босха, але в результаті дискусій, які викликала ця картина, а за її посередництвом – і біблійна традиція. Дійсність із тондо стає невиразною, затуманеною й погано видимою, аж насамкінець крізь неї “просвічується” інший твір митця – фрагмент триптиха “Віз сіна”, названий “Мандрівник”»
Отож можна серйозно засумніватися, чи концепція долі, згідно з Ружевичем, є «екзистенційною», чи вміщується у схему homo viator, та чи автор закликає до якоїсь версії фатуму, який перекреслює свобідну волю людини (зокрема коли ми покликаємося на повну авторську свідомість). Ще більші застереження викликає натяк на те, що герой приймає рішення, повністю усвідомлюючи «труднощі, які з цим пов’язані». Це швидше спроба піднесення й більшої драматизації становища героя – інтерпретація занадто піддатлива до впливу елементів вірша. Звичайно, так пропонує автор (щодо цього не може бути застережень), але аналіз твору не обов’язково повинен полягати в некритичному розумінні накинутих поетом категорій – певна підозріливість видається обґрунтованою.
Але немає сумніву, що Ружевичів блудний син не вміщується в постаті євангельської притчі, чим переходить межі картини Ієроніма Босха. Потрібно погодитися, що відоме традиційне бачення може розсудити біографічна алюзія. Вона не буде ані невинною, ані занадто приємною, якщо інтертекстуальне прочитання вірша не пов’язуватиметься з загальними фразами про «автобіографізм», а текст вірша ми протиставимо реальним подіям життя поета на тлі історичних подій
Коли ми читаємо вірш біографічно, беручи до уваги особистий та історичний контекст, відразу постає питання: ким у власних очах є автор збірки «Срібний колос» у 1955 році – людиною успіху чи поразки? І як потрібно розуміти твердження так потрактованого «блудного сина», що йому «шкурка котяча не принесла щастя?» Чи тоді ми розуміємо цей вірш як драматичне визнання актуального стану духу поета, чи тільки як «літературну гру з культурною традицією?» А якщо візьмемо до уваги екзистенційну серйозність поезій Ружевича, то в чому полягає драматизм цього висловлювання? Чи тільки у боротьбі топосів: біблійного Відходу й Повернення (на чому наполягає Аліна Бяла) з європейським мотивом Трагічного Мандрівника – Проклятого Поета-Митця (як уважає Йоанна Малешинська)? А може, як стверджує Яцек Лукасевич, ідеться виключно про вмотивування неминучості зміни поетики, якщо воєнні жахіття вже не припускають колишньої форми лірики?
А може, потрібно залишитися в межах біографії, без повертання до символів? Тільки коли ми покинемо безпечну сферу метафор, опинимося в пеклі Історії. Чи ж не так коротко окреслив становище митця Єжи Вітлін у збірці «Orfeusz w piekle XX wieku» («Орфей у пеклі XX століття»)? Якщо ж залишимося на ґрунті дослідження топосів та їхніх заперечених версій, аналіз вірша не видасться аж таким драматичним і не загрожуватиме інтерпретацією, яка прискорює серцебиття чи викликає чийсь політичний спротив. Неспокій підкрадається, коли констатуємо, що зміна євангельської фабули здійснюється в ім’я автобіографії й відсилає до позалітературної дійсності, яка повинна обґрунтовувати здійснений життєвий вибір. Тоді з’являються неприємні питання: про яке повернення немає мови й ким воно відкинуте? Чи говорить вірш прямо про брак порозуміння з колишнім середовищем і родиною? Якщо так, то це було б не відосібнене зізнання у творчості Ружевича. Відкидання себе давнього, голосно висловлене кілька разів, ніби автоматично означало відлучення / вилучення з давньої спільноти, як це стається у вірші «1939 рік» (збірка «Неспокій»):
Ошуканий так що можете
вручити мені білий костур сліпця
бо ненавиджу
вас
виходжу
зі себе вчорашнього
шукаю цвинтар
де не воскресну
тут складу непотрібні смішні реквізити
Бога такого крихітного як липовий божок
білого орла – пташку
на галузці
людину якою не будуТ. Ружевич, 1939 рік, Вибрані вірші, пер. Я. Сенчишин, Львів : Каменяр, с. 25. [23]
Закінчення вірша – це метонімія Польщі й Бога, які погордливо названі «смішними реквізитами» віри й держави та зведені до свого применшеного символу. Занепала держава у вересневій кампанії втратила свою незалежність під натиском гітлерівської Німеччини й СРСР, а потім у 1944–1945 роках – на користь сталінської Росії; Бог деградував до фігурки божка, – ці історичні та культурні події стали обґрунтуванням зміни життєвої позиції, принципового політичного повороту й перебудови власної особистості. Метонімії-ознаки вибудувані особливо злісно й насмішницьки. Герб держави з могутнім орлом, який фігурував у культурі як цар птахів, зведений до розмірів «пташки на галузці», отже, зменшений подвійним здрібненням, а глузування додатково підкреслене прикінцевим перенесенням.
Не підлягає сумніву, що це політична оцінка ІІ Речі Посполитої, а може, навіть Польщі як такої – тобто взятої як ідея держави, що існує (з перервами) тисячу років. Емоційний передзвін вірша передбачає також, що глузування з неможливої незалежності є виразом болю, розчарування й відчаю – зрозумілих почуттів, якщо взяти до уваги, що автор зі зброєю в руках захищав незалежність цієї держави. Цей останній, позатекстовий елемент ситуації приводить до того, що вірш є езистенційно важливим і зворушливим, оскільки читач, пов’язаний з автором «автобіографічним пактом», вірить, що має справу з екзистенційним болем, а не тільки з літературною риторикою.
Образ божка у контексті біографії автора є так само драматичним. Бога зведено до дерев’яної фігурки. Його слабкість як «невдалого Господа історії» є причиною раптового відкидання й зневаги, а може, навіть причиною ненависті, як ми це бачили у віршах «Плач» та «Жонглер святості»
Поразка держави є фундаментальним обґрунтуванням принципової корекції вибору політичного варіанта й відкидання попередньої релігійної віри, ба навіть приводом до преображення особистості. Згідно з цією аргументацією, державна й релігійна традиція і навіть духовна позиція заслуговують на зневагу й жалість – заслуговують на смерть без надії на воскресіння з мертвих. Насправді у вірші немає такої алюзії, але мало не автоматично зринає асоціація з осиковим кілком, яким народна традиція наказує проколювати тіла вампірів, щоб умерлі ідеї упирями не повстали з труни. Чи ж не так само й у той самий час стверджує Чеслав Мілош у «Передмові» до збірки поезій «Ocalenie» (1945)?
На могили сипали просо чи мак,
Годуючи прилітних померлих – птахів.
Цю книжку кладу тут для тебе, о давній,
Щоб звідти ти не навідував більше нас.C. Miłosz, Poezje, Warszawa 1988, s. 37. [25]
Інший приклад. Для Збіґнєва Герберта військова поразка є раною, яка знищує військово-політичні уявлення про сили ІІ Речі Посполитої, доказом чого є вірш «Прощання з вереснем» (збірка «Струна світла», 1956):
ватажок зводив брови
як булаву
скандував: ані ґудзика«Не віддамо не тільки усієї Польщі, а й навіть ґудзика», – слова з промови польського генерала Едварда Ридза-Сміґлого, виголошеної в 1935 році (прим. перекладача). [26]
сміялися ґудзики:
не віддамо не віддамо хлопців
міцно пришитих до вересових степів
Лишень що в творчості Герберта навіть насмішницьке відкидання минулого не є рівнозначним зі схваленням керівництва радянського окупанта та його ідеології, а слабкість польської держави не є обґрунтуванням підтримки нової сторони – тоталітарної влади. Натомість у «Блудному синові» Ружевича ситуація позалітературної дійсності обґрунтовує почуття вищості щодо співгромадян та відразу до спільноти, яка ідеологічно ошукала героя й сама зазнала програшу. Однак варто звернути увагу на легке перенесення акцентів. У середині 1940-х років звинувачення є сильним, а власна позиція виразна й твердо артикульована – обманутий Богом і людьми колишній партизан Армії Крайової пише вірш «1939 рік», у якому виражає своє розчарування та історичний відчай. Через десять років, попри світоглядну й політичну відмінність, автор висловлює свою тугу, а відчута чужість є джерелом болю. Здається, що ми маємо справу з суттєвою зміною настрою й світовідчуття.
Звернімо також увагу на те, що Радомсько – це ніяка не метрополія, у якій заблищала слава молодого поета, що наступом входить у літературу й затьмарює таких поетичних асів, як Тувім, Ґалчинський чи Броневський (T. Ружевич, «Elegia na powrót umarłych poetów»
Проходить крізь моє серце
старий батько
Не був ощадливим у житті
не складав
зернятко до зернятка
не купив собі хатки
ні годинника золотого
якось було не до того
Жив як птах
співаючи
з дня в день
але
скажіть чи може
так жити скромний службовець
багато років
Проходить крізь моє серце
батько
у старому капелюсі
насвистує веселу пісеньку
І свято вірить
що піде до небаТ. Ружевич, Батько, Вибрані вірші, пер. Я. Сенчишин, Львів : Каменяр, с. 113 (прим. перекладача). [29]
Нижчий урядовець із Радомська, який на час написання вірша жив у Ченстохові, мабуть, не може зрозуміти ні антирелігійних віршів свого сина, ні (тим більше) делікатних філософських аргументів Бертрана Расселла, ані екстатичних промов Фридриха Ніцше, які сформували антирелігійні переконання Ружевича. Не схоже також, щоб інтелектуальною площиною порозуміння для них мав стати Карл Маркс чи інший класик марксизму, – щоб не згадати ще батька світового пролетаріату, Йосипа Віссаріоновича Джугашвілі (Сталіна). Можна також обґрунтовано припускати, що якщо батько «свято вірить / що піде до неба», йому непросто погодитися із закінченням вірша «Плач»:
Не вірю у перетворення води на вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю у воскресіння тіла
Важко також було домогтися політичного розуміння від давніх сусідів, знайомих та друзів, особливо з партизанських часів, про що свідчить вірш «Широкі червоні вуста» (збірка «Неспокій»), опублікований ще до початку сталінізму:
У моєму містечку де криниця
як лев з роззявленою пащею
і батьки родин у старомодних штанях
котяться вулицями як і раніше
у містечку де п’яний швець
окреслив непевне видноколо
і рожевим рилом робить дірку
у смітнику а маленьке небо крутиться
як капелюх на паличці франта:
горизонти не майорять
мов знамена.
Тут кожна гора народжує мишу
пискляву й сліпу
тут польська революція
загусає в липні
як у брилі бурштину
а
єдиний демагог хамелеон
змінює шкіру на втіху
вуличним роззявам.
У моєму містечку де криниця
як лев з роззявленою пащею
читаю поему «Хорошо»
пожирає мене революція
чия поезія
має широкі червоні вустаТ. Ружевич. Широкі червоні вуста, Вибрані вірші, пер. Я. Сенчишин, Львів : Каменяр, с. 27. (прим. перекладача). [30].
Зауважмо, що колір цих вуст, про що автор вірша знав так само добре, як і його читачі, походить із витеклої крові буржуїв, яких пожирала революція, серед яких були давні товариші Ружевича по зброї, – «запльованих карликів реакції» та інших «ланцюгових псів американського імперіалізму». Ми ж бо говоримо не про експресивні метафори, у яких революцію наділяють сексуальними рисами, а про винищення рідних поетові людей – давніх товаришів по зброї, які раптом виявилися «поплічниками Гітлера» і мають можливість говорити з німецьким катом в одній камері
Для інтертекстуальної картини й водночас для позалітературної дійсності має значення те, що з «Блудним сином» сусідує пеон на честь героїчної Червоної Армії, «Танк-пам’ятник» (збірка «Срібний колос»):
І вклоняйтеся живому полум’ю
Яке за свободу землі цієї
Згасло молоде і світлеТ. Ружевич, Танк-пам’ятник, Антологія польської поезії, Т. 2, пер. Ю. Щербака, упор. Ю. Булаховської, ред. та прим. Д. Павличка, К. : Дніпро, 1979, с. 371. [34]
А відразу потім читаємо серію соцреалістичних віршів, у яких «Ткаля з Андрихова» («Срібний колос») зосереджено пряде, а в «Розмові на ринку в Бірчі» («Срібний колос») прямує кінна хода з червоними прапорами, ніби то були «герої» Будьонного
Стійкі автобіографічні алюзії обґрунтовують прочитання вірша не тільки крізь призму відомих літературних і малярських топосів, а й дають змогу розшифрувати закодовані в ньому конкретні дилеми й окреслений життєвий ідеологічний та політичний вибір автора й усього суспільства. При цьому наслідкове мислення і глибокий інтертекстуальний аналіз не затримується на загальному й незначному твердженні, що текст «викликає алюзію до Другої світової війни» чи є народженим «із незгоди з дійсністю та з пошуку нового морального ладу». Бо правильно запитати, про яку дійсність і про який лад мова. І чи справді це моральний лад.
Інтертекстуальний аналіз вимагає, щоб гіпотекст, яким є позалітературна дійсність, – а отже, історичний контекст – був упізнаний так детально й сумлінно, як гіпотексти, які були артефактами (наприклад, відомі картини фламандського художника). Тоді виявляється, що в межах метафори блудного сина вірш закодував сенси, які вказують на глибокий розрив поета з колишнім середовищем, що в результаті зробило його «бездомним» у батьківських краях і чужим серед колишніх рідних. Мале містечко Радомсько (принаймні з тих ранніх віршів поета), традиційне й відстале (релігійно й політично), радше не пристає до світу авангарду, високої культури й ідеології, налаштованої на будування «нового мистецтва», «нової людини» й «нової соціалістичної Польщі». А це ж саме той «великий світ» відтепер є світом автора.
Тільки точніше впізнавання біографічних деталей виявляє драматизм вірша. Останній рядок, так само як і заперечений євангельський топос (брак каяття, з одного боку, й прихильного визнання – з другого), теж прочитується у світлі біографії автора. Зрештою, це єдиний гіпотекст, який пояснює питання незрозумілого на іншому ґрунті браку впізнавання, не кажучи вже про необов’язково радісний прийом. 1940–1950-і роки – це не так час естетичних та інтерсеміотичних ігор у літературі, як період драматичної переоцінки, зведення рахунків з історією і перевизначення власного місця в історії. Якщо ми свідомі, що ціною тих рішень часто було життя, то зрозуміємо екзистенційну серйозність вірша.
Герой поезії, так часто показаний в інтерпретаціях як «представник покоління», здійснив важливий життєвий вибір. Він міг стати будівником нового устрою (а як поет та «інженер душ» одночасно міг кувати обличчя «нової людини») або залишитися маломістечковою дрібною людиною, як отой п’яний швець, який «окреслив непевне видноколо / і рожевим рилом робить дірку / в смітнику», – тобто, кажучи сучасною мовою, «закінчив на смітнику історії» як представник класу, що вимирає. Автор теж міг закінчити так, як неприсутні в його теперішній поезії давні товариші по зброї, – в безіменній братській могилі чи в комуністичній в’язниці. Ці різні можливості дають зрозуміти, що і однолітки Ружевича, і їхні долі були досить різними, а отже, вигаданий літературними критиками конструкт «представник покоління» оголює своє сумнівне ідеологічне обличчя, бо пропонує єдність позицій, вибору й долі. Ми розуміємо, що для тодішньої влади, яка шукала своєї легітимізації, створення міту покоління, яке будує Народну Батьківщину, було потрібним. Але немає причин утримувати ці фікції в історії літератури, написаній у незалежній Польщі. Сам поет (у вірші «Серце підступає до горла») звернув увагу на наближення часу реінтерпретації історії ХХ століття й нової моральної оцінки повоєнного політичного вибору.
Поезія й теологія. Відмова від порятунку
Усі попередні інтерпретації вірша обходили теологічний сенс вірша «Блудний син (з картини Ієроніма Босха)», який не можна прочитати без відсилання до Євангелія
Це не значить, що в дотеперішніх інтерпретаціях тільки обминали чи знецінювали притчу. Траплялося, що її пояснювали як оповідання з мораллю, – це потрібно визнати за непорозуміння (про що вже йшлося у вступі). Однак якщо ми візьмемо до уваги важливий архетекст, то які результати постануть під час аналізу й інтерпретації вірша? Відповідь очевидна: в аналізі ми мусимо взяти до уваги й есхатологічний сенс поетичної розповіді, щоб дійти до повної інтерпретації твору. І ще одне: неминучою є саме конфронтація з ортодоксальним викладом притчі, а не ймовірні особисті відчуття, які вона може викликати.
Релігійний текст не може бути сприйнятий відірвано від офіційного викладу, а у випадку католицизму ми маємо справу з Магістеріумом Церкви, до документів якого належать також енцикліки папи
Пояснення папи виявляє принципову суперечність євангельської притчі з нарацією вірша. Очевидно, що головним досвідом невдалого повернення є саме підозра про відкидання, нерозуміння і брак любові, а не дії, «зосереджені на людяності втраченого сина та його гідності». Вірш є запереченням структури архетексту чи так званим запереченим топосом, у якому найважливішим суперечливим пунктом є усунення із зображення картини сповненої любові постаті батька, що захищає гідність сина. Потрібно ще додати, – хоч це й річ другорядна, – що дії блудного сина в площині етики є ілюстрацією важливої апорії християнства: йдеться про конфлікт між справедливістю та любов’ю, антагонізм, який розв’язувався в євангельських притчах завжди на користь любові. Якою важкою є ця позиція і як важко з нею примиритися, свідчить реакція брата, який залишився вдома.
Що стосується архетексту, то Ружевич робить ще одну фундаментальну зміну: його герой відмовляється повертатися, а отже, не хоче скористатися любов’ю. Відмова від дії означає відкидання любові й відмову від порятунку, якщо сенс притчі здійснюється в теологічній площині, а точніше кажучи – есхатологічній. Потрібно додати, що у творчості Ружевича це непоодинокий випадок, хоч пізніший варіант характеризує трохи інший підхід. У страхітливій візії кінця світу, яку представляє вірш «*** (Einst hab ich die Muse gefragt)», цей мотив повторюється:
…обдертий
з віри надії любові
я опинився на дорозі
пустій темній
вихолодженій
поодаль чулось мені
гавкання собак і людей
але в домі не було Батька
ні братів ні хліба
я залишив поперед себе сліди ніг
і відійшов у країну без світла
Чим відрізняються ці вірші? Зміною настрою. Наскільки в 1945 році поет занадто обґрунтовує свій бунт проти Бога («Жонглер святості», «Плач», «1939 рік» та інші), а через десять років вважає, що повертатися до Бога не варто («Блудний син (з картини Ієроніма Босха)»), настільки в 1991 році він змальовує становище відчуження як об’єктивне й подеколи зовнішнє, у якому не видно й сліду свобідної волі чи свідомого рішення – так потужно виражених раніше. Можна навіть принципово стверджувати, що суб’єкт уважається жертвою, а не тим, хто спричинив подію.
«Блудний син (з картини Ієроніма Босха)» є одним із кількох віршів молодого Ружевича, у яких він декларує відкидання Бога без послідовного атеїзму. Це вияв релігійного бунту, і твір потрібно читати в контексті його теологічних значень. Цього разу антикредо було вмотивоване передбачуваним відкиданням. І хоча явна екфрастичність вірша (навіть якщо й показова) є важливою як на рівні естетики, так і опосередкованого впровадження в принципову теологічну тематику, хоч автобіографізм діє через силу особистого зізнання й драматизм уже повоєнних часів, усе ж найвищу емоційну температуру викликає зв’язок із католицькою есхатологією. Тільки релігійний контекст забезпечує драматичну вимову прикінцевого: «повертатися не треба».
Обов’язково потрібно підкреслити факт, що важливим культурним контекстом із царини релігії є теологічна мова вірша – не тільки та, що впізнається на перший погляд (тобто суперечність із позицією блудного сина), а й глибша, видима тільки для компетентного читача. У тому другому випадку потрібно з’ясувати, що згадувана притча належить до найважливіших, а може, і є найважливішою з усіх, які ми знаємо з Євангелія, і стосується важливого образу Бога, який об’являється в Новому Заповіті. Невипадково цю параболу теологи пояснюють як «Євангеліє у Євангелії»
Натомість в інтерпретованому вірші ми маємо справу з відкиданням образу Бога як люблячого Батька. Цей образ функціонує вже в Старому Заповіті (головним чином у пророків), але вповні був представлений як основна фігура в Новому Заповіті і став ключовим елементом Доброї Новини. Не тільки в Господній молитві – а отже, найважливішій молитві християнства – постать Бога представлена як фігура Батька. Так є в кількох притчах, але саме в історії блудного сина експліковано головну рису Бога – милосердного Бога, який викликає обурення своєю добротою (Лк. 15). Бо це факт, що незадоволення старшого брата слушне в категоріях справедливості, яку розуміють по-людськи, й у цьому сенсі це оповідання є обурливою нарацією. Бо ж виявляється, що принцип любові (чи принаймні принцип безмежної Божої любові) нівелює принцип справедливості! У суто етичній площині це ганьба, натомість релігійно це можна пояснити, і постає це з природи розуміння Бога – такого, яким його представляє Євангеліє.
Із погляду теології ця притча має неправильну назву, бо є історією про непомірну й неправдоподібну любов та безмежну доброту батька – таку велику, що аж призводить до обурення. Невідповідність назви притчі висновується з того, що, по суті, йдеться не про втрату сина, а про його тріумфальне повернення й прийняття його батьком. Це позиція батька – фігури Бога – є центральним елементом драми, підкреслюваним антисуспільною реакцією другого сина. Кажучи мовою філософії релігії, апорія між справедливістю та безмежною любов’ю і добротою в площині християнства дефінітивно розв’язана
Мене, текел, перес - Юзеф-Марія Рушар | Посестри. Українська та польська лiтература (posestry.eu)