Вибір поезій Адама Міцкевича. Переднє слово
В додатку до драми Адама Міцкевича, яку мені пощастило віднайти в рукописі і уперве довести до відома публіки, подаю отсе в своїм перекладі вибір поезій сего без сумніву найбільшого польського поета на нашу мову. Я вибрав із його поезій переважно епічні твори, раз тому, що Міцкевич удачею свойого таланту визначний епічний поет, а друге тому, що більша часть вибраних мною і перекладених творів відносить ся до побуту Міцкевича в Росії та до подій, що групуються довкола памятного польського повстаня 1831 р., і або попередили його, як конспірація віленської молодіжи, якої наслідком Міцкевич був увязнений і відбув майже примусову подорож до Одеси, Криму, Москви та Петербурга, або були безпосередніми наслідками того повстаня, як події, описані в віршах «Смерть начальника», «Нічліг», «Ордонова редута», або нарешті були дальшими її наслідками, як велика драма «Wielka utrata», що творить головний зміст сеї книжки.
На першім місці свого вибору поезій Міцкевича я кладу політично-сатиричну поему, якій даю наголовок «Петербург», а яка між творами Міцкевича звичайно друкуєть ся під з[аголовком] «DziadówcześciIII-ejUstęp» (пор. виданє Бігеляйзена, Львів 1893. т. II ст. 201-238). Ся поема відносить ся до р. 1824., в якім Міцкевич був у Петербурзі; коли була написана, сего не знаємо докладно, та правдоподібно незабаром по його виїзді за границю, і тілько пізнійше, в р. 1832, по написаню т. зв. третьої части «Dziadów», долучена до сеї драматичної поеми, що творить для себе окрему цілість.
Поема «Петербург» не має одноцільної епічної основи, а являється тілько поетичним описом примусової подорожі польского вигнанця до столиці російського царства і рядом звичайно дуже драстичних описів та уваг автора, що малюють не так може живу дійсність, як радше стан душі, настрій погляди та вражіня автора. Ся поема, яку автор міг був продовжати adlibitum, на мою думку, один із найвизначнійших творів Міцкевича і показує нам його епічний талант, його бистроумність, його сатиричний хист оснований на глубокім, людянім та просвіченім почутю, що було основою його патріотизму, в найкрасшім світлі.
Два поетичні оповіданя, «Смерть полковника» й «Нічліг» були написані в р. 1832 незабаром по подіях польсько-російської війни, і відноситься до походу тої польської армії, що в другій половині 1831 р. пішла на Литву, а відси виперта російським військом перейшла на пруську теріторію і там зложила оружє. Близших подробиць про епізоди, оспівані Міцкевичем, видавці його поезій не подають, тай я не маю потреби подавати їх. Оба ті поетичні оповіданя в орігіналі дуже гарні, та насувають значні трудности для перекладу, і тому не диво, що мій переклад не може в повні передати красот орігіналу. Для мене важно було познайомити з ними українську публіку за для їх змісту, що вяжет ся з ходом історичних подій тих років, що сплодили «Dziady» з їх продовженєм, оті два оповіданя, поемку «Reduta Ordona» та нарешті драму «Wielka utrata».
Що до поемки «RedutaOrdona», то вона без сумніву належить до найкращих епічних творів, які має польська література, і являється незрівняним зразком опису новочасної битви, а спеціяльно штурму при помочи гармат. Хоча Міцкевич сам не бачив ніколи ніякої битви, а тим менше такої страшної, як штурм при помочи гармат, про те його творча фантазія на основі оповідань деяких очевидців та учасників тої війни здужала сотворити безсмертну, живу та наглядну картину, що при всій своїй поетичности досить близько відповідає живій історичній дійсности. Про се переконує нас дуже цінний документ, а власне автобіографія самого героя, Юліяна Константина Ордона, що не згиб у тій битві, як се представлено в поемі Міцкевича, і міг пізнійше коротко, але з благородною простотою та скромністю справжнього вояка оповісти своє житє. Се оповідане було надруковане в львівській «GazecieNarodowej» р. 1882 ч. 290, а відси передрукована в брошурі «Z życia Ordona Przez Edwarda Pawłowicza we Lwowie 1896» ст. 6-11, відки беру також портрет Ордона. Ордон оповідає сам про себе ось що:
«Я родився в Варшаві д. 16. жовтня 1310 р. Початки наук я одержав у ріднім домі під доглядом дуже доброго вітця, а в р. 1823 я вступив до варшавського ліцея разом із старшим братом Емілем, який у д.[ень] 20 падолиста 1830 був академічним гвардійцем, а по розвязаню академічної гвардії офіцером семого полку піхоти. По скінченю наук у ліцеї я вступив охотником до батерії гвардійської артілєрії в вересні 1828 р. Я взяв участь у революції 29 падолиста 1830 р. і випертю москалів із Варшави, був у битвах: 14 лютого під Добрем, 19 під Вавром, 23 і 29 під Гроховом, 31 марта під Великим Дембем, 10 цвітня під Іганєм у погоні за російськими гвардіями, 21 мая під Тикоціном і Злоториєю, потім під Остроленкою, де мене оздоблено хрестом Virtutimilitari і авансовано на підпоручника. По тій кровавій битві ми стяглися під Варшаву для реорганізації. При кінці червня мою батерію вислано з корпусом призначеним до обсервованя рухів неприятеля під Модлін, по чім через Вишогруд ми сполучилися під Болімовим із головною армією в марші під Варшаву.
В обороні Варшави генерал Бем обняв коменду всеї артілерії, а д. 2. вересня віддав мені коменду редути ч. 54 по лівім боці Волі. Я зараз удав ся обняти свою коменду і зробити інспекцію стану укріплень, гармат та артілєрістів.
Зі смутком побачив я, що стан оборони був як найгірший, редута насипана з землі в шестикутник навіть не була встелена фашинами та кошами, аби закрити гармати й канонірів від ворожих куль, рови плиткі, палісади в них слабі, вовчі ями недокінчені. З шістьох старих зелізних гармат один гранатник невжиточний, і кількадесять артілєрістів – самих молодих рекрутів. Я зараз розпочав муштру, а особливо науку стріляня до ціли.
Другого дня генерал Бем, оглядаючи укріпленя, прийшов до тої редути. Я здав йому рапорт про свою інспекцію. Він відповів, що не лишається нічого, як тілько боронитися по змозі, а в разі атаки він прийде на відсіч. Якби сего не можна було зробити, приготовитися на те, аби магазин висадити в повітрє, аби амуніція не дісталася ворогови. Другого дня досвіта канонєри були при гарматах, а піхота зложена з двох компаній (коло 200 людий) стояла узброєна. Д.[ня] 6 рано, коли ледво почало дніти, вилядаючи крізь люнету, я побачив кінних їздців від сторони села Влохи. Се були козаки, що звичайно заслоняють рухи московського війська. Я велів дати до них кілька вистрілів, аби розігнати їх і показати, що ми спостерегли їх. Коли розвиднилося ліпше, я побачив лінію артілєрії, зложену з кількадесяти гармат, що йшла до нас. Я розпочав огонь підпомаганий із сусідніх шанців, але москалі не дбаючи на се швидко підступили під мою редуту і почали убійчу пальбу. По кількох хвилях здемонтували одну гармату, вбили та поранили кільканацять канонєрів, і наш огонь помалу слаб. Тим часом московська піхота обступила нас довкола. Обіцяної помочи не було видно, а наша піхота, що в часі канонади лежала під валами, аби по змозі заслонитися від ворожих куль, на коменду своїх офіцирів устала і почала огонь на московську піхоту. Але ся щораз численнійша відповідала градами куль, кинулася на редуту, почала вдиратися на вали, виперла браму в заді редути і з багнетами кинулася на горстку наших. Тоді я бачучи, що редута страчена, почав відступати зі своїми канонєрами до магазину, де при дверех, якими по сходах можна було зійти до складу пороху, стояв підофіцер канонер із запаленим льонтом, аби запалити штупіни підложені при дверех аж до пороху. Приступивши до него, я велів приложити огонь. Він спустив льонт, і зараз бухнув огонь, почувся гук і тріск, а потім не знаю вже як довго я лежав безтямний. Отямившися я почув пекучий біль на лиці та на опалених руках. Піднявшися троха, я почув, як тріскали гранати, і потім знов тиша. Наші так само як і москалі попадали плазом на землю, аби уникнути обломків гранатів.
Потім надійшов генерал, що командував атакою, велів забубнити «відбій» і брати нас до неволі. Ранених покладено на вози і відвезено до Надаржина.
Мушу тут заявити, що я не знав, який наслідок може мати вибух. Я не мав наміру висадити в воздук ані себе, а своїх канонєрів; я хотів тілько сповнити свій обовязок, спускаючися в решті на божу волю. Сей вибух, щоправда, позбавив житя кількох наших, але більше ворогів, та про те заховав житє многим, що були би погибли від багнетів московських салдатів, опізнив атаку инших шанців, а тим самим улекшив оборону, бо неприятель думаючи, що й инші шанці підміновані, йшов боязко та обережно.
По завойованю Варшави позволено нашим раненим офіцерам їхати до родин або приятелів лічитися, бо за той тиждень неволі, який ми прожили, не було ніякої лікарської помочи задля повного недостатку лікарів, а навіть фельчерів. Кілька неділь я провів у домі родителів, та вернувши до здоровля я з молодшим братом Йосифом, офіцером першого полку Мазурів, що з корпусом генерала Ружицкого перейшов був до Галичини, та затуживши без потреби, вернув був до дому, перебрався крадькома над Вислу до Завихоста, а відси поїхав почтою до Ліска до чесного патріота гр. Ксаверія Красіцкого, презідента Комітету Народового. Я не застав його дома, але на щастє застав його сина Едмунда, мойого любого товариша з під оружя, бо служив у моїй батерії незабаром по дню 29 падолиста. Сей приняв нас якнайсердечнійше».
Перериваючи на сьому оповіданє Ордона, скажу коротко, що він із Галичини виїхав із разу до Саксонії, а відси одержавши англійський паспорт, до Льондону, відтам до Едінбурга в Шотляндії, де Кілька літ займався даванєм лєкцій француської та німецької мови. В р. 1848 він опустив Англію і подався до Берліна, аби взяти участь у польськім повстаню. Але не доїхавши до Познанщини та запізнивши вибух повстаня, він мусів вертати до Гамбурга, де лишив свойого брата Йосифа, що вмер там 1852 р. Сам він, одержавши паспорт, удався до Італії і взяв участь у війні сардинського короля з Австрією 1848-9 р., в якій займав рангу поручника артілєрії і одержав два медалі. В р. 1855 узяв участь у т. зв. кримській війні, вступивши до турецької служби. Пізнійше поїхав до Франції, де якийсь час викладав язики з колєгії в Марні, в р. 1860 удався до Сіцілії в службу до Гарібальдія, а потім вступив знов до італійської армії, в якій служив до р. 1872 і з якої вийшов на пенсію в ранзі майора. Від тоді жив у Фльоренції до пізної старости, поки, майже зовсім осліпши й оглухши, не зробив кінця свойому житю дня 15. січня 1886 р. Його тлінні останки наслідком його власного бажаня перевезено до Львова і похоронено на Личаківськім кладовищі.
Коли була написана ся поемка Міцкевича, докладно не відомо, в усякім разі була написана в Дрезні 1832 р., і то досить значно перед кінцем того року, коли Нємцевич у листі до князя Адама Чарториского з д. 20 жовтня 1832 р. міг уже написати, що читав Міцкевичеву «Redutę Ordona», Не має точнійшої дати оповіданє Гната Домейка, який оповідав, що, війшовши до покою Міцкевича в Дрезні, застав Його при писаню сеї поеми, а, скінчивши її, Міцкевич ту тже й відчитав йому її. Перший раз вона була видана при кінці другого тому збірки поезій Стефана Гарчиньского в Парижі в маю 1834 р., потім окремою відбиткою три рази передрукована в Парижі того самого року, а пізнійше входила в склад ріжних збірних видань поезій Міцкевича.
Обі баляди, «Чати» та «Втека» належать до найдавнійших поезій Міцкевича з його молодого віку, з побуту в Вільні та Ковні перед р.1825. О скілько перша з них має радше новелістичний, ніж балядовий характер, представляючи сцену з подружнього житя недібраної пари, о стілько друга являється майстерним зразком баляди, обробленєм тої самої теми, яку при кінці ХVIIІ в. обробив німецький поет Август Біргер п. з. Lenore і яку потім, більше або менше вірно наслідуючи його, обробляли ріжні поети, в тім числі російський Жуковский, польський товариш Міцкевича Тома Зан і український Левко Боровиковський. Можна сказати без пересади, що обробленє Міцкевича щодо літературної вартости та відданя тону людової поезії перевисшає всі инші обробленя сеї теми, не виключаючи й Біргерове, декуди дуже многословне та манєроване.
Перекладаючи оба ті архитвори Міцкевичевої епічної Музи, я старався передавати їх нашою мовою якнайблизше до орігіналу, задержуючи при тім розмір віршів і рими. Додам іще, що з усіх перекладаних тут поезій Міцкевича жадна доси не була перекладена на українську мову, крім «Чат», яких перекладу доконав М. Старицький. Той переклад, хоч без сумніву талановитий, усе-таки поводиться з орігіналом далеко свобіднійше від мойого і уложений троха відмінним розміром.
Писано дня 10-20 червня 1913.
