Посестри. Часопис №105 / Пісня ІІ (із другої книги)

Не бентежить мою душу,

Що я гір німих не змушу

Танцювать, а вовчу зграю –

Слухати, коли я граю!

 

Я тобі співаю, Ганно,

За твою прихильність, панно,

Перевершу Амфіона

І лютниста Аріона.

 

Не дивлюсь я на обличчя,

Від якого б’є величчя

У кареті із гербами,

Придбаній колись дідами.

 

Ласку я твою жіночу

Привернути словом хочу,

За уваги мить єдину

Все забуду, все покину!

 

Заздрість не злякає цноти;

Дуб стає вітрам навпроти;

Стану сміло я з тобою

Перед заздрістю людською.

 

А коли б чудові ноги

Перейшли мої пороги –

Щастя більшого не треба,

Я знімав би зорі з неба.

 

Навіть стіни у покої

Ждуть хазяйки дорогої,

Шепче липа серед двору,

Жде, що виїдеш із бору.

 

Запрягать вели ти зрання,

Не барись, моє кохання,

В радіснім весіннім світлі

Кличуть нас гаї розквітлі!

 

Буйним цвітом луки вкриті,

Вже зайців не видно в житі;

В ратаїв відрадні мислі –

Повезуть міхи по Віслі.

 

Ходить стадо за рікою,

Пастушок сидить з дудою

І, загравши в холодочку,

Змусив фавнів до таночку.

 

Поспішай-бо, доки в морі

Не погасли ясні зорі

І не вкрило, мов габою,

Світ наш темінню нічною.