Посестри. Часопис №99 / …про зраду, помсту і пухнасті лапки

Є спогади, до яких пам’ять раз у раз притягує тебе на конопляному зашморгу, як бранку. Дивиться чорно:  ти ЦЕ зробила? Як ти могла?! – І я схиляю голову й каюся: – Так. Це була я. Винна. Винна. Винна.

Уперше я наважилася розказати цю історію журналістам із Японії – вони приїхали в Бучу для зйомок фільму-промоції книжки «Словник війни», яку впорядкував Остап Сливинський і яка вийшла друком у Японії. Їх цікавило все: на якому поверсі в наш дім влучив уламок російського снаряду, скалічені двері – кожні двері в нашому ошатному домі кольору слонової кістки, що їх вибили, виламали, потрощили росіяни. Де ми в той час були, що відчували. Цікавило моє оповідання про літню жінку, яка змушена була кинути свого кота під час першого «зеленого коридору». Це був маленький пазл того морозного березневого дня, коли ми ледь не погубили чоботи, втікаючи від танка з великою білою V на башті. Коли росіяни обстріляли будинок за якихось триста метрів від мерії, де очікували на евакуацію кілька тисяч жінок із дітьми. Коли російські найманці дефілювали вже на іншому танку повз натовп та, заради розваги, цілилися в нас і реготали. Коли одинадцятирічна донька моєї сусідки обморозила ноги від восьмигодинного стояння, почала жмакати гілку шипшини в кулаці, а тоді нервово злизувала власну кров.

Але мстива пам’ять весь час показує саме його, пещеного і любленого кота, що ошелешено озирається, сидячи на побитій памороззю минулорічній траві й не розуміє, чому його лишили тут самого. Адже я – теж. Покинула. Свого. Кота. На другий день повномасштабного вторгнення, зранку.

Наш будинок на вулиці Катерини Білокур – крайня висотка перед гостомельським аеродромом. Початок обстрілів 24 лютого я проспала: щойно захворіла на ковід і була по вуха накачана знеболювальним і жарознижувальним. Але о шостій ранку подзвонила сусідка – і незабаром прийшла до нас із двома доньками, п'яти й одинадцяти років. Увесь день ми спостерігали за російським вторгненням просто з балкону (не свого, а друзів, які поїхали й віддали нам ключі, бо жили на 7 поверхів нижче). Спочатку ми рахували гелікоптери, не знаючи, наші вони чи ворожі, а потім збилися з ліку. На горизонті весь час щось вибухало й горіло, а ми чекали повідомлення, що все це ось-ось закінчиться, адже так, як зараз – просто не повинно бути.

Увечері друзі забрали нас до себе, на інший кінець Бучі, де жила їхня мама. Вони непокоїлися за нас і за дітей, які майже пів дня провели у ванній кімнаті (правило двох стін під час обстрілів). Ми перебули там довгу безсонну ніч, коли шестеро дорослих, чотири дитини і дві такси намагалися бодай подрімати в невеликій однокімнатній квартирі. 25-го лютого зранку ті самі друзі привезли нас назад, вручивши ключі від своєї квартири і від приміщення, в якому ми ночували. Виявляється, переймалися вони недаремно – близько сьомої ранку в дім прилетіло. Квартира на нашому, десятому, поверсі була зруйнована вщент, як і двісті квадратних метрів даху. Ми тоді цього не знали – просто тинялися двором, по щиколотки всипаним шматками теплоізоляції, арматури та уламками трьох дворових берез, які рознесло на тріски. Жодної живої душі, крім нас. Жодного авта. Жодного пташиного голосу. Тільки сиві пасма димів і глухе неритмічне бахкання з боку Гостомеля.

У моїй кишені дзвенять ключі від чотирьох квартир, але що це змінює? Світ розсипався на друзки, хрустить і лускає, як ті уламки скла й дерева, по яких ми ходимо. Я збиралася пересидіти вторгнення у своїй шпаківні на десятому поверсі, ха! Маючи солідний запас круп, котячого корму, медикаментів, кави (4 кг в зернятках, як ти її молотимеш без світла, га?). Як варитимеш їжу, коли газогін переб’ють? (Це сталось на другий чи третій день). А воду де братимеш? Ліфт – той спинили одразу. Я стою у своїй квартирі й подумки прощаюся – із власноруч пофарбованими на блакитне стінами і картинами друзів-художників, із усім своїм затишним світом, заповненим м’якими жирафами і котиками, автобусиками і тракторцями мого маленького сина, Адама. Прощаюся зі своїм рудим суворим котиськом, обіцяючи йому ніколи не кинути. Лишаю запас їжі й води, як на два тижні – хоча ми збиралися жити всього-на-всього в сусідньому під’їзді. Цілую веснянкуватий вологий ніс, бачу розгубленість у совиних жовтих очах. У ДживсаДживс – неперевершений дворецький із серії романів П. Вудгауза «Дживс і Вустер».[1] вдача сторожового собаки: не любить чужих, за будь-яких незрозумілих обставин кидається в бійку і ніколи не здається. А ми ж будемо ділити помешкання з трьома дівчатами. Саме тому я його й лишаю з обіцянкою навідувати щодня.

Спускаюся сходами вниз і – диво. На порожній парковці стоїть порожнє авто, а поряд жінка, яка ще не поїхала! Починаю розмову, але незнайомка агресивно відповідає – в Київ не їде, лише до укриття.

– Нам у Київ і не треба, – кажу їй.

– Ні, не повезу!

– У мене троє дітей на руках, і ти поїдеш, куди я скажу! – я вже збиваюся на крик. Приголомшена й спустошена, як і всі ми, вона дає згоду. Розумію, що варто відійти по кота – незнайома сусідка здиміє, аж гай зашумить, на останній машині в цьому районі. Дзвоню чоловікові, щоб вони з дівчатами виходили, і вже за хвилину наш маленький циганський табір вирулює на вулицю Вокзальну. Одразу за рогом – три обгорілі БТРи, через дорогу – ще один. Повалені дерева, вищерблена осколками бруківка. Погляд вихоплює нові й нові кадри реальності, які мозок відмовляється перетравлювати. Пізніше фото з цієї вулиці, всуціль вкритої знищеною технікою росіян, облетить усі світові ЗМІ. Але поки тут – наші розбиті машини і дорога, дорога…

Ми прибули у квартал біля Варшавської траси вже за десять хвилин. Рівні рядочки ошатних чотириповерхівок, крамнички й садочок, аптека і сольова печера. Акуратно підстрижені кущі й дерева, майже стерильна чистота – живи й радій. Але аптеки стояли замкнені, як і більшість магазинчиків. У тому, що не зачинився, – вже не було ні хліба, ні молока. Зате поряд будівництво, і коли вмикали дизельний генератор (раз на добу) – можна було зарядити телефони та набрати води з двох свердловин. Вона вважалася технічною, але хіба хтось мав вибір? Зарядку до телефона у мене вкрали першого ж дня.

Далі почалися довгі дні обстрілів, коли діти спали в маленькій лазничці між унітазом і ванною, а ми тулилися на підлозі. Вдень, коли російські РЕБи не глушили сигналу – намагалася зв’язатися хоч із кимось із нашого будинку, просила вибити двері, щоб кіт зміг вийти. Друзі казали:

– Ми сидимо вдома. Вчора неподалік застрелили чоловіка, тіло так і лежить. Невідомо, хто і звідки стріляв. Потім казали:

– Тут стоїть наш блок-пост, тероборона не зрозуміє, адже ключів у нас нема. Потім казали: – Тут уже російський блок-пост, ми, тим більше, не підемо. В чаті голова ОСББ писала:

– Всі чоловіки з інструментами в укритті, у школі. Вони туди не підуть, небезпечно.

Уже після звільнення Бучі ми дізнаємося: через дорогу від нашого будинку, в таборі «Променистий», росіяни закатували п’ятьох цивільних бучан. Тільки тому, що росіяни люблять убивати, а ті бідолахи опинилися не в тому місці в лиху годину. Війна – моторошна лотерея, в якій ніхто й ніколи не може вгадати, що призведе до неминучої смерті: виїхати чи лишитися, стояти чи бігти. Від нашого тимчасового прихистку до вулиці Білокур – пів години пішки і три ворожих блок-пости. Щодня, як канонада трохи стихала, я збиралася йти по Дживса. Щодня – за п'ять хвилин вона починалася знову. Будинки поряд стояли частково розвалені, після обстрілів працювала вже одна з двох свердловин. У садочку неподалік, де в підвалі ховалися кількасот жінок із малюками, почалася епідемія ротавірусу. Я так і не насмілилася вийти за межі нашого кварталу, ніби зачарованого для росіян.  Досі не знаю, це боягузство чи самозбереження. Досі себе картаю.

Ми виїхали лише другим «зеленим коридором», за два тижні після початку повномасштабної фази. Як виїздили – окрема оповідь. Добре, що в бусику, водій якого погодився взяти нас із сином і чоловіком, було єдине маленьке вікно над кабіною. Але й крізь нього ми бачили то ряди, то поодинокі легковики обабіч траси, потрощені й подірявлені кулями, з написами «ДЕТИ» – то білою фарбою на дверях, то чорною – на шматках простирадел, чи просто – білі смуги тканини. На нашому бусику були такі самі білі шмати і жодної певності, що він не поповнить ті пекельні ряди. До Вишгорода ми дісталися ближче до вечора. Повечеряли борщем – вперше за два тижні. І так само вперше за цей час помилися. Вперше спали в теплій кімнатці, де працювало опалення. Я прокинулася о третій ночі від того, що плакала. Тільки зараз усвідомила – все. Я покинула свого кота. Я – власними руками – прирекла його на смерть. І попри те, що здоровий глузд делікатно натякав: ти не мала вибору, так склалися обставини, треба було рятувати одного маленького хлопчика і двох чудових дівчаток, та в скронях бухало: «Винна, винна, винна». Лише о першій дня друг подзвонив і повідомив, що кадирівці обшукували наш будинок, виламуючи двері, квартиру за квартирою, тож кота точно випустили.

Війна гнала нас далі й далі: Львів, Краків, Вроцлав, де ми прожили з сином два місяці. У Вроцлаві прийшло відчуття холоду й голоду – доти я про них не згадувала. Якби краківські друзі не затягли до лікаря – так би й не дізналася, що мій ковід переріс у запалення легенів. На тлі того, що відбувалося в Україні, це були такі дрібниці. У чужій країні, в чужій оселі, в домі чужої мови я почувалася відчуженою навіть від самої себе. Мозок відмовлявся впізнавати жінку у дзеркалі, спогади перетворилися на набір розсипаних пазлів – я писала вірші, на вірші не схожі, лише щоб стримати цю незнайомку від повільного сповзання у божевілля. Легені відмовлялися дихати – надто після того, як з’явилася інформація про загиблих і закатованих містян, знайдених просто на вулицях Бучі. Адже трупний сморід, який забивав ніздрі, щойно спадав мороз, ми приписували вбитим ворогам, це бодай трохи примирювало з дійсністю. Тепер виявилося – я дихала своїми мертвими сусідами по місту.

Єдине, що тримало. – це надія і бажання все виправити. Я не можу спинити війну, не можу повернути тисячі відібраних силоміць життів. Але можу принаймні спробувати повернути того, кого обіцяла ніколи не залишати. Списувалася з журналістами, волонтерами і зоозахисниками, які мали дозволи на вхід у місто. Жоден не бачив мого Дживса. Голова ОСББ, яка теж опинилася в Європі, – щодня надсилала десятки фото рудих котів із притулків Польщі й Німеччини, куди могли потрапити врятовані з Бучі тварини – нуль результату. І лише через чотири місяці, коли чоловіку дали дозвіл повернутися додому і сапери перевірили кожну квартиру, коли сусіди створили чат із обміну речами, які «асвабадітєлі» розтягли й розкидали по всьому будинку – ми побачили ТЕ фото. На ньому, осідлавши горішню кухонну шафу, височів Дживс – цей погляд суворого осуду неможливо не впізнати. Я вкотре розплакалася – цього разу від неможливого, нестерпного щастя.

Це смугасте котище опинилося в нас випадково. Перед тим отримала кілька відмов із боку волонтерів, які опікувалися бездомними тваринами: мовляв, кота не дамо, бо у вас маленька дитина. Мені складно було зрозуміти цю логіку, сперечатися теж не хотілося. Тож після чергової відмови я тицьнула пальцем навмання – сподобався широкоекранний писок і сонячний колір. На диво, отримала згоду. Зайшовши у дім, він діловито попрямував до миски і взявся набивати щоки. Лише тут я помітила: за широкою шотландською мордочкою починалося худе, як паркан, тіло. Схоже, перед тим, як потрапити до нас, – котиська добряче побило життя.

Його кураторка потім розказала: шотландця подарували її сусідам іще маленьким, як забавку дитині. Не можу уявити жодної живої істоти в цій ролі, а нашого кота – тим паче. Його били за те, що вимагав їжі, били, бо багато їв. Він утікав – добрі сусіди його підгодовували і вертали. Але якось господарі просто не відчинили дверей. Чудовий сонячний звір опинився на вулиці. Ми довго приглядалися одне до одного – притиралися, призвичаювались. Спочатку він бив Адама, і той тримався на віддалі. Поступово Дживс зрозумів: у цьому домі ніхто нікого не б’є, і став його добрим духом-захисником. Вкладався в ноги, коли Адась ішов спати, кумедно сварив мене, коли син хворів і плакав. Об його почуття гідності можна було гнути цвяхи, а його впертістю – забивати їх із одного удару.

Вони з чоловіком прожили довгі блекаутні осінь і зиму разом. Тоді кіт уперше почав залазити на коліна і муркотіти. Підозрюю, що Дживс був тим поплавком, який допомагав чоловікові триматися купи серед темряви, холоду і відсутності добрих новин. Ми з сином повернулися навесні, наприкінці травня. Дживс засів під лавою і сердито на мене шипів. Власне, було за що. Але вже за день ми знову стали друзями. Історія його втрати і чудесного повернення неабияк зворушила японців, і вони включили її у свій фільм-промоцію антології «Словник війни». Це була добротна журналістська й операторська робота. Посилання на фільм із протилежної півкулі надійшло наприкінці серпня – наступного дня, коли Дживсу поставили діагноз: «рак у неоперабельній стадії». 

Наступний місяць став місяцем умирання – і я, здавалося, конала разом зі своїм котом. Він тримався значно краще за мене – адже й був сильнішим за мене. Та хвороба виїдала його зсередини, і щодня ці зміни ставали дедалі помітнішими. Він так само спав разом із нами – але тепер я скручувалася довкола рудого тільця, щоб йому не прилетіло випадковою ногою. Ми готували Адама до того, що мало неминуче статися, й інколи він прокидався вночі, щоб запитати: «Дживс іще дихає?». І засинав, утішений, що життя друга досі триває. А зранку, прокинувшись – обережно схилявся і цілував, як ікону. Це було кумедно і боляче водночас. Зрештою, ми приспали Дживса – вдома, де його так любили і який він любив, я в цьому переконана.

Є спогади, торкатися яких – наче брати могилу голими руками. Так я ховала свого першого кота, Мавруся, якого теж забрав рак, і теж у жовтні. Було вітряно і мокро. Чоловік не знайшов лопати – в кожної порядної ґаздині в Бучі на десятому поверсі є лопата, егеж? Я попросила про допомогу друзів, які жили поряд, та вони відмовилися. А вже за п'ять хвилин – передзвонили і пообіцяли от-от бути. Як з’ясувалося, одразу після мого дзвінка в шибу їхньої вітальні вдарився голуб і помер на підлозі.

 – У нас є такий класний армійський ніж, ми його візьмемо, щоб зручніше копати!

Лише побачивши той сирітський ножик, я згадала: обидва ніколи не служили в армії. Але що ж – я таки вибрала ту могилу руками, злизуючи сльози. На дно простелила ковдрочку з вишитими левом і єдинорогом, білими на синьому. Чорний кіт і білий голуб лежали поряд, як незбагненні інь і янь, низьке небо наплакувало дрібною мжичкою. Ми поховали кота на торфовищі, за яким починався гостомельський аеродром. Там, за дощем і туманом, стояла «Мрія» – і ще кілька АНів, невидимі за такої погоди. Коли ми піднялися на свій десятий поверх, туман вистеляв торфовище відьомськими пасмами, наче велику могилу, але далі, на пагорбі – найпрекрасніший літак світу тьмяно бовванів як надія на щось краще й більше, щось вище за життя і за смерть.

Відтоді впродовж п'яти років я туди не ступала й ногою – лише милувалася літаком звіддаля і показувала Адаму, він ним дуже пишався. Потім «Мрії» не стало – як не стало багатьох друзів і цілого нашого звичного життя. Вдруге ми пішли на торфовище вже ховати Дживса. Стояло спокійне жовтневе сонце. Від ріки, з боку розбитого торік аеродрому, в небо плавно знялися три рожеві чаплі. Дживс, як шотландець, був огорнений найкращою моєю скатертиною з вишитими будяками, синіми на білому. Поклала поряд пакуночок із кормом, замість голуба (хто знає, як довго триватиме шлях мого котуся в його Вальгаллу). А за кілька днів, коли ми сиділи з подругою-поеткою і згадували мого Дживса, я обмовилась, що хочу купити снаряд і добряче вломити росіянам за те, що вони з нами зробили. 

– Не проблема, ти ж стільки їм донатила! Зараз поговоримо з моїм другом-волонтером, а він передасть коту…

– Коту? Якому  коту?

Подруга засміялась і розказала про легендарного вояка з позивним Кіт, який робить усіх росіян на нашій землі хорошими. А ще за кілька днів – надіслала мені фото 122-міліметрового снаряду з написом «від Дживса» і відео його скиду на російський окоп. Я жадібно вдивлялася в ці кадри.

– Хоч одного поцілив? Я геть сліпа стала…

– Бери більше, мінімум двох, і ще один 300-й точно.

Ні, моя вина так і залишилася зі мною. Але біль урівноважувало відчуття правильності, невідворотності відплати. Принаймні двоє ворогів уже нікому не зможуть заподіяти зла. Я дякую, щодня і чим тільки можу – нашим «котикам», і особисто позивному Коту за те, що тримають над нами небо. За те, що наряди, які щодня летять за їхніми координатами, могли би бути підписані: від Романа, від Віки, від Макса, від Бориса, від Володі… Від тисяч і тисяч тих, кого я не знала – чи навпаки, з ким ще два роки тому перетиналася у Бучанському парку чи якійсь крамниці. Кого забрала війна – ні, не так. Росіяни – конкретні люди з іменами і прізвищами, із родинами, квартирами й машинами. Росіяни, які прийшли убивати моїх людей і мають бути знищені. Я не вірю в потойбічну відплату. Пекло – це там, де росія. Пекло має піти під землю.