Петербург

І. ДОРОГА ДО РОСІЇ

 

Снігами в край що раз та раз дикійший

Летить кібітка, як в пустиню вітер,

і мої очи, як два соколи,

Кружать над непроглядним океаном.

Бʼє буря їх, до суші не достигнуть;

Під ними клекотить живло вороже;

Ніде спочити ні звинути крила;

У низ глядять і чують – там могила.

 

Не стрітить око ні гори, ні міста,

Ні памяток людий, ані природи;

Земля така пуста, така безлюдна,

Немов сотворена учора сночи.

Про те нераз мамут встає тут з глини,

Занесений ще хвилями потопи,

І мовою чужою мужикови

Голосить, що той край давно создався;

В часах, коли ще Ной в потопі плавав,

Він торгував з азійськими краями.

Нераз і книжка, вкрадена в чужині

І взята силою з країн західніх,

Промовить, що земля та не безлюдна

Була вже матірю племен премногих

Та вал потопи йшов по тих рівнинах

І не лишав слідів свойого ходу.

Народів орди вийшли з гнізд тутешніх

Слідів житя свойого не лишивши.

І десь далеко на альпейській скелі

Свій слід лишили звідси гнані хвилі;

І дальше ще на памятниках Риму

Голосять про розбійників тутешніх.

Край білий, білий і пустий і рівний,

Як карта, що для писаня готова.

Чи ме на ній писати палець божий

І добрих ужиє людий за букви?

Чи він напише тут святую правду,

Що рід людський в любві повинен жити,

І жертви, се трофеї сего світа?

Чи може Бога ворог віковічний

Прийде і в книзі тій мечем напише,

Що буть в кайданах людськости до віку,

І що трофеї людськости – кнути?

 

Над білим тим степом шаліє вітер

І куряву заметі верне й гонить;

Та море снігу бʼється, не чорніє,

Підняте вихром повстає із ложа,

І знов неначе нагло скаменіле

Паде огромне, одностайне, біле.

Часом зірветься ураган страшенний

Їз бігуна і в леті невдержимий

Мете степом аж понад Чорне море,

По всій дорозі котить снігу хмари.

Не раз кібітку з кіньми засипає

Як самум тих кочовиків лібійських.

На скатерті снігів тих одностайній

Стирчать де-не-де мов чорняві стіни,

Стирчать мов береги якихсь островів –

Се північні бори, смереки та ялиці.

 

Впадає буря в ліс. Той ліс побитий ледом,

Навислий конарами сніговими;

Там дерева старі, тверді немов граніт

Шалінє хуртовин видержують спокійно,

Верхи їх не повторять свисту бурі,

А з їх глубин луна до неї не говорить.

І вихор, вдершися до тихого бора,

По крилах ледових та пуху сніговім

Немов Наполеон без опору біжить,

Аж обезсилений упаде й глухне в пущі.

 

Місцями в лісі вируб величезний:

З кори обдерті дерева у стосах

Стоять неначе стіни під дахами,

І криють людність і звуться домами.

Де-де тих стосів тисячі при купі

В великім полі, всі одної міри,

Як кутаси шапок; дим буха з коминів,

Як ладівниці блискають віконця;

Доми рядами ставлені по парі,

Там штирокутник, тут півкруг великий, –

І полк домів такий зоветься город.

 

Людий стрічаю – у плечах широкі,

Широкі груди і карки товстючі,

Як північні ті звірі й дерева,

Здорові, сильні, так сказать – незломні.

Та в кождого лице, як їх країна

Пуста, отверта й дика рівнина;

З їх серць, як із підземних тих вульканів

Ще не пройшов огонь аж до лиця,

І не горить в розогнених устах,

Не застива в чола понурих зморщках,

Як в лицях західніх людий і східніх,

Через котрі чергою літ так много

Пройшло подій і заґ, надій і жалів.

Людські тут очи, як міста в тім крао

Великі й чисті, і ніколи гамір

Душевний їх не ткне незвиклим рухом,

Ніколи не затьмить їх довгий жаль.

З далека глянеш – гарні і пречудні,

В нутро війдеш – пусті вони й безлюдні.

Людий тих тіло, як та пряжа груба,

В якій душа гусільниця зимує,

Поки не виробить собі до лету груди,

І крил не випряде, не витче й не оздобить.

Та як свободи сонце заясніє,

Який мотиль пурхне з тієї тканки?

Чи денний, що весело в сонці грає,

Чи нетля, те бруднеє поемя ночи?

 

Через пустиню тягнуться дороги.

Не промисл купців їх шляхи проторив,

Не витоптали караван копита;

Цар із столиці начеркнув їх пальцем,

Коли стрінув селище польське вбоге,

Або натрафив польських замків мури,

Село і замок зрівняно з землею

І цар дорогою засипав їх руїни.

Доріг тих в полі з-під снігів не видно,

Та в пралісі добачує їх око:

Простіські й довгі тягнуться на північ,

Блищать в лісах як русла рік у скелях.

 

Хто-ж іздить по дорогах тих? Тут чвалом

Валить кіннота снігом притрясена,

А відтам чорнії ряди піхоти,

За нею-ж вал возів, гармат, кібіток.

Се ті полки, що з царського указу

Ідуть зі сходу, щоб гнобити північ,

А нині з півночи йдуть на Кавказ,

Ніхто не зна, куди й по що він ходить,

Тай не питає. Тут Могола бачиш

З лицем напухлим, скісними очима;

Там бідний хлоп з литовського села,

Блідий, журливий хорий крок волочить.

Англійські стрільби тут блищать, там луки,

І змерзлу тетиву несуть Калмики.

Їх офіцери – сей в кариті Німець

Під нуту Шіллєрових слів чутливих

Валить по плечах стрічених салдатів;

Там Француз свищучи такт марселєзи,

Серед фільософічних мрій для карієри

Торгується з доставщиком Калмиків,

Як найдешевше військо прокормити.

Що виморять тих диких половину,

Пусте, за те загарбають пів каси;

І як те діло вийде шито-крито,

Міністер піднесе їх в висші кляси,

А цар дасть ордер за ощадність каси.

 

Летить кібітка – разом всі форпости,

Гармат лявети, хорих амбулянси

На бік з дороги! Де вона явиться,

Спихають навіть вождів екіпажі.

Летить кібітка – візника жандарм

Бʼє кулаком, візник салдатиків

Валить бичівном, все тіка з дороги,

А хто не втік, того звалить кібітка.

Хто їде в ній, куди? – ніхто й питать не сміє.

Жандарм там їде до столиці спішно,

Мабуть, когось велів приставить цар.

«Жандарм сей може їде з заграниці» –

Говорить генерал. – «Хто зна, кого зловив.

Ану ж король француський, швабський, саський

Чи пруський царської зазнав неласки,

І цар рішив в тюрму його замкнути?

А може з своїх важний хто проштрапивсь?

Хто зна, чи не Єрмолова везуть?

Хто зна? Той вязень, хоч на околоті

Сидить, та як же дико, гордо глянув!

Велика знать особа! Тлум возів

За ним – мабуть се тиск його дворацтва;

А всї – чи бач, які в них очи смілі!

Хто б думав, перші царськії вельможі,

Чи генерали або шамбеляни.

Чи бач, а всї вони - малі хлопята!

Що се значить? Куди летить та зграя?

Якогось короля підозрені сини?»

Так між собою старші гомоніли,

Кібітка ж просто гонить до столиці.

 

ІІ. ПЕРЕДМІСТЯ СТОЛИЦІ

 

Здалека видно вже, що тут столиця.

З обох боків великої дороги

Ряди палат. Тут щось немов каплиця

З вежею і хрестом, там мов копиці сіна

Статуї під соломою та снігом.

Тут за рядом стовпів в коринтськім стилю

Домок з плоским дахом, для літа дача;

При нім япанські, мандаринські кйоски,

Або з часів клясичних Катерини

Малповані клясичнії руїни.

Доми всіляких стилів і смаків,

Як звірі з ріжних закутків землі

Стоять у парканах зелізних, наче

В клітках окремих. Ось зовсім незрима

Палата рідної архітектури,

Виплід їх голови, дитина їх натури.

 

Яка ж чудова тих палат робота!

Стілько каміня на щовбах болота!

Щоб здвигнуть кесарів театр у Римі,

Не жалувано золота ріки;

В тім місці підлі прихвостні царів,

Щоб збудувать свої двори роскішні,

Пролляли море крови й сліз народніх.

Щоб камінь позвозить на тії обеліски,

Придумано десятки конспірацій,

Повбивано та згноєно невинних,

Пограблено й окрадено всі землі.

За кров Литви, за сльози України,

За польське золото заплачено всі ціни

За те, що мали Парижі, Льондини;

По модному пристроєно будівлі,

Шампанським змито паркети буфетів

І витоптано танцем менуетів.

 

Тепер тут пусто – двір зимує в місті;

Двірськії мухи, що за царським стервом

Скрізь тягнуться, теж в місто потягли.

Тепер в палатах тих лиш вітер грає,

Панове в місті, в місті й цар. До міста

Летить кібітка. Холод, снігу повно.

Годинники дванацяту пробили

А сонце вже хилилося на захід.

Склепінє неба наляга широко

На нім ні хмарки, пусто й тихо, чисто,

Ні сліду барви, все бліде й прозоре,

Мов око путника, що вмер з морозу.

 

Ось-ось і місто, а над ним у гору

Стирчать немов городи піднебесні,

стовпи і стіни, ґанки й ріжні мури,

Мов вавилонські висякі городи.

Се дим із двохсот тисячі коминів,

Що просто й густо виліта стовпами.

Одні блищать, як мармур карарійський,

А в инших мов рубіни іскри тліють:

В горі верхи їх гнуться, аж зіллються,

Зівються в ганки, в луки заплетуться,

Малюють привиди дахів і стін.

Немов те місто, що нараз повстане

На зеркалі Середземного моря,

Або явиться над піском лібійським

І вабить з далека мандрівців очи,

І все стоїть і все немов тікає.

 

Вже підняли ланцюх, відперли браму,

Трясуть, питають, пишуть – і впускають.

 

ІІІ. ПЕТЕРБУРГ

 

Давно колись, в часах Римлян і Греків

Люд будував міста при храмі бога,

В святих гаях, над жерелами Німф,

Або на горах ордам недоступних.

Так Рим збудовано, Атени й Спарту.

В часах германських біля замку графа,

Що захистом для всеї був долини,

Тулилися хати до замкових валів,

Або за течією сплавних рік

Росли та богатіли з віку в вік.

Всі ті міста чи божество завигнуло,

Чи оборонець або ремесло.

 

Який-же початок російської столиці?

Чого забагли тисячі Славян

Залізти а крайній кут своїх держав

Недавно видертий у моря і в Чухни?

Земля тут хліба ні плодів не родить,

Вітри приносять тілько сніг і слоти,

І небо тут або занадто зимне,

Або занадто гріє, остре й змінне,

Як примхи деспота. Не хтіли люди;

Се болотне гніздо цар уподобав,

І будувать велів не місто людям,

Але собі столицю, щоб отсим

Своєї волі силу показати.

 

В сипкі піски й болотяні грязюки

Велів палів сто тисячів вігнати,

І тіл людських сто тисяч утоптати.

По тім на тих палях і тих тілах

Ґрунт заснувавши инші поколіня

Впряг до тачок, возів та кораблів,

Спровадив ліс дерев і стіс каміня

3 далеких берегів або з морських безодень.

 

Згадав Париж – як стій бульвар париський

Велів покласти. Бачив Амстердам,

Як стій і пристань збудував і тами.

Чув, що великі десь палати в Римі –

Давай палати! Що венецьке місто

Пів на землі, а половина в морі

Лежить, як гарна, чарівна Сирена –

Взнав цар і зараз у свойому місті

Каналами порізав багновище,

Позвішував мости й пустив гондолі.

Так має Рим, Венецію й Париж –

Крім їх краси і блиску й мореплавства.

Між будівничими живе переказ,

Що Рим побудували людські руки,

Венецію-ж самі боги здвигнули;

Хто бачив Петербург, той скаже може:

Здвигнуть його могли хиба чорти.

 

Всі вулиці побігли до ріки,

Широкі, довгі, як яруги в горах.

Доми великі з каменя та з цегли,

Мармур на глині, глина на мармурах;

А всї однакі і дахи і стіни,

Як корпус війська у нових мундурах.

На брамах безліч написів, таблиць;

По ріжних письмах і по ріжних мовах

Зір і слух блудить, як У Вавилоні.

Ось напис: «Здесь Мегмет, кіргіский хан,

Сенатор, завідатель польських справ,

Шеф департамента». Знов напис: «Жоко,

Вчить по француськи з париським акцентом,

Надворний кухар, водочний поборець,

Бас у орхестрі, надто шкіл дозорець».

Знов напис: «Здесь жівйот Пячере Джоко

Робив для царських фрейлін сальцесони,

Тепер держить для дєвіц панціони».

Знов напис: «Обитаєт пастор Дінер,

Кавалєр царських ордерів премногих.

На казанях людий навчає вбогих,

Що цар, се папст із божого веліня,

Пан самовладний віри і сумліня.

Взиває земляків всіх кальвіністів,

Соцініянів і анабаптістів,

Щоб, як велить їм імператор руський

І його вірний спільник король пруський,

Принявши нову віру й нову совість,

Усі зійшлися в однім спільнім зборі».

Тут напис: «Дамські строї», далі: «Нути»,

Там роблять «дітські забавки» там «кнути».

 

По вулицях карити та ляндари,

Хоч величазні і щодуху гонять,

На лижвах блиснуть, щезнуть так без звука,

Як в панорамі чародійські мари.

На англійськім коні візник кацап:

Кожух його обсипав иней білий,

Обсипав бороду і вуси й брови;

Він ляска батогом, а передом на конях

Мчать хлопчики в коротких кожухах,

Свистять пискливо, юрби розганяють.

Перед тим кочем саночок громада

Розбіглася, як білих уток стадо

Перед судном. Тут люди всі біжать,

Мороз їх гонить, жаден не стає,

Не гляне, не говорить, очи жмурить.

Поблід, тре руки і зубами дзвонить;

І в кождого з уст видихана пара

Виходить простим, довгим, сірим стовпом.

Глядиш на сю юрбу, що димом буха,

То думаєш: се комини рухомі.

 

З обох боків міської сутолоки

Поважно сунуть два ряди великі,

Мов дві процесії в обхід церковний,

Або надбережні леди ріки прудкої.

Куди-ж так звільна тягнеся орда,

Нечула на мороз, як бобрів череда?

Прохід тепер у сю годину в моді.

Мороз і вітер – та про те байдуже,

Адже-ж сюди проидеся пішо цар,

Цариця і всі охмістрині з нею.

Ідуть чиновники, маршалки, дами

У рівних відступах: один, два, три, чотири,

Як карти кидані з руки грача:

Король, ас, дама, хлопець чи десятка,

Вино чи черва, чорні чи червоні,

Падуть на сей або на той бік рівно

На тротуари вулиці шумної

Та на містки з блискучого граніту,

Вперед ідуть чиновники надворні:

Сей в теплім футрі та на пів відкритім,

Щоб бачили його хрести чотири;

Хоч змерзне, то покаже всім ордери.

Він гордим поглядом шукає собі рівних,

І грубий суне вільним ходом жука.

За ним гвардійці, модні головуси,

Тонкі і прості як подвижні тики,

В пів тіла туго звязані як оси.

Далі чиновники з карком похилим

Глядять з-під лоба, кому поклониться,

Кого штовхнуть, від кого сторониться.

А кождий з них гнучкий, зігнутий в двоє,

Тісняться і повзуть як скорпіони.

По середині дами, пестрі наче рій

Метеликів плащі та капелюші!

Блискоче кожда з них париським строєм,

Мигтять ніжки у футряних ботінках;

Їх лиця білі то мов рак червоні.

Се Салямандри півночи: пють вітер,

Слотою дишуть, тиють від морозу.

 

В тім двір відіздить. Стали всі рядами.

Вози підбігли, мов великі човни

Посеред пливаків у купелі глубокій.

Вже перші сіли в повози і щезли,

За ними розбрилися піхотинці.

З них не один сухітним кашлем бухне,

Та про те мовить: «Отсе гарний прохід!

Царя побачив, перед генералом .

Вклонився низько, з пажем побалакав».

 

В тій сутолоці йде людий громадка

Від всїх відмінна лицями й одінєм;

Ледви котрий з них зиркне на прохожих,

Та місту придивляються в задумі.

По фундаментах, стінах та вершках,

По тих зелізах і по тих гранітах

Чіпляють очи, мов би трібували,

Чи міцно всаджена там кожда цегла;

Потім в розпуці руки їх звисають,

Мов з думки: сего людям не звалити!

 

Подумали – пішли. З їх одинацяти

Остав один і засміявся злобно,

Стиснув куляк, підняв і вдарив люто

О камінь, мов грозив усему місту.

Потім на груди заложивши руки,

Стояв задуманий і в царський двір

Уткнув обі зїнки як два ножі,

Був він тоді подібний до Самсона,

Що взятий зрадою, закутий в пута

Так думав під стовпами Філістинів.

На гордеє чоло його недвижне

Враз тінь упала, як сукно на труну.

Бліде лице став сумерк покривати,

Мов вечір, що вже з неба в низ спускав ся,

Його лице насамперед вкривав,

Щоб відтам дальше морок свій розкинуть.

 

По правім боці вулиці пустої

Явився другий чоловік – не путник,

А бачилось, столиці давній житель,

Бо роздаючи людям милостині

Звав кождого з тих бідних по імю.

Сих про жінок питав, тих про дітий.

Відправивши усіх, оперся о граніт

На набережній і водив очима

По стінах будівель і по шпилях двора,

Але на путника ні раз не кинув оком,

А зір спускав, коли йшоз поуз нього

Бідняк, каліка чи салдат жебручий.

Підняв до неба руки й думав довго,

В лиці мав вираз розпачі гіркої.

Глядів як ангел, що з небесним хлібом

Зійде в чистилище між грішні душі,

І бачить там цілі народи в муках,

І чує, як терплять, терпітимуть віки,

І знає наперед, як ще далеко

До їх спасеня та до їх свободи.

Опертий над каналом він заплакав,

Гіркі ті сльози капали на сніг,

Та Бог збере їх всі та почислить,

Віддасть за кожду море осолоди.

 

Було вже пізно, лиш ті два стояли,

Оба самітні, і хоч одалік,

Нарешті вбачили один другого,

Вдивлялись довго обопільно в себе.

 

Той, що на право був, золизився перший.

«Мій брате – мовив, – бачу, ти тут сам,

Один сумний, на певно із чужини.

Коли потребен в чім, мов ради Бога!

Я христянин із польського народу

І здоровлю тебе знаком хреста й погоні».

 

Та путник надто вглублений в задумі

Хитнув лиш головою й віддалився.

На другий день, коли думки у нього

Помалу проясняться й верне память,

Він певно пожаліє того троха.

Коли зустріне того чоловіка,

То певно розпізнає й заговорить.

Хоч не пригадує його обличя.

Та в голосі його й в словах було щось

Знайоме й близьке путника душі –

Може коли йому щось снилося про нього.

 

IV. ПАМЯТНИК ПЕТРА ВЕЛИКОГО

 

Два юнаки під вечір на дожджі

Стояли під одним плащем рука в руці;

Один той путник з заходу прихожий,

Незнана жертва царського насилля;

Другий поет російського народу,

По всьому сівері піснями славний.

Пізналися недавно, але близько,

Лиш кілька днів – і сталися друзями.

Їх душі висші понад світські звади,

Як дві споріднені альпейські скелі;

Хоч їх гірська ріка на віки розірвала,

Як вчують шум розлучниці своєї,

То хилять к’ собі піднебні вершини.

 

Щось думав путник про Петра статую,

А бард російський стиха так промовив:

«Ось першому з царів, що сотворив се чудо,

Друга цариця памятник здвигнула.

Вже цар відлитий в велитня подобі

Сів на хребті бронзового коня

І ждав на місце, де б з конем тим стати.

Але не міг Петро стоять на власнім ґрунті,

Замало в вітчині було йому простору.

По ґрунт для нього вислано за море,

Щоб вирвати з фінляндських берегів

Горб гранітовий. Сей на пані слово

Пливе по морі, сунеться землею,

І в місті горілиць паде перед царицю

Вже горб готов, летить цар з міди литий,

Цар кнутовладний в позі Римлянина,

Кінь вскакує на гранітову скелю,

Стає на обриві і знявсь на задні ноги».

 

Не в тій поставі сяє в давнім Римі

Любимець люду, кесар Марк Аврелій,

Що тим імя своє від разу вславив,

Що шпигів та доносчиків відправив:

А погромивши дерунів домашніх,

Над берегами Рену та Пактоля

Ватаги варварських наїздників розбивши,

Вертав до сумирного Капітоля.

Чоло погідне, гарне, благородне,

На нім блиск думки про добро народне;

Рука піднесена, немов довкола

Благословить підданих міліони,

Другою ж вільно поводи коневі

Держить, мов розгони його гамує.

Відгадуєш, що люду множество

Його стрічало з окриками: «Кесар!

Отець наш кесар із війни вертає».

А кесар звільна в'їхав у той натовп,

Всіх оглядав батьківськими очима.

Кінь їжить гриву, порскає ніздрями,

Мов знає, що везе всім милую особу,

Везе опікуна тих міліонів,

Сам здержує жар живости своєї.

Усякий може приступить і батька

Побачить з близька. Кінь ступає рівно,

Мов певним шляхом у безсмертну славу.

 

Цар Петр коневи попустив вудила,

Знак, що летів тратуючи на шляху,

І з разу вскочив аж на сам шпиль скелі,

Шалений кінь підняв копита в гору,

Ось-ось упаде й розібється в штуки.

Вже вік стоїть і скаче, та не впаде,

Мов водопад із камяної скелі

Морозом сціплений над край безодні звисне;

Та скоро сонце свободи заблисне

І вітер західній огріє всі ті панства

Що станеть ся з каскадою тиранства?

 

V. ПЕРЕГЛЯД ВІЙСЬКА

 

Ось величезна площа! Всяко звуть

Її. Одні говорять, що се псарня:

Тут цар вправляє пси, поки їх пустить

На лови. Инші звуть її чемнійше

Уборною: тут цар свої убори

Примірює, трібує, поки вбраний

В мечі, карабіни, списи й гармати,

Піде від владарів поклони відбирати.

Красуня, що збирається на баль двірський,

Не стілько часу перед зеркалом

Проводить і не стілько жестів та гримасів

Показує, як цар що дня на своїй

Тій площі. Инші бачуть саранчарню

В тій площі, мовлять, що тут цар годує

Насіня хмар тих сарани страшної,

Що випасена вилетить колись

І землю всю покриє та спустошить.

Дехто зве площу точилом хірурга,

Бо тут цар раз-в-раз лянцети шліфує

Поки простягши руку з Петербурга,

Втне так, що вся Европа се почує.

Та поки збагнеш, як глубока рана,

Наложиш плястер проти крови втрати,

Цар перетне пульс шаха і султана,

І кров ізпустить із серця Сармати.

Зви як хто хоче, в урядовій мові

Ся площа зветься: ревії військові.

 

Десята – ранок – вже ревії час.

Тиск люду тихий площу окружає,

Мов чорний беріг озеро те біле.

Юрба тісниться, Звільна пре в перед.

По площі, як над плесом риболови,

Літають звинні Донці і драгони,

Передніх в голови тильцями пік стусують,

Найблизших плечі й вид нагайками карбують.

Хто виліз на перед як жаба із багна,

В зад тімʼя подає і карк в юрбу втискає.

3 далека чути грім глухий та мірний,

Як кованє клевців чи лусканє ціпів;

Се бубни, голосні провідники полків.

На гук їх тягнуться ряди подовж степів.

Їх много, ріжні всі, але в однім убраню,

Зелені, та в снігах чорніються з далека:

Колюмна кожда мов ріка та надпливає,

І в площі мов у озері втопає.

Тут, Музо, дай мені уста Гомерів сотні,

І в кожді вправ по сотні язиків,

І пера дай усіх бухгальтерів,

Щоб міг назвать я всіх полковників,

Офіцирів і підофіцирів

І почислити рядових героїв,

Та ті герої так собі подібні,

Одноманітні, муж при боці мужа,

Як коний ряд, що хрупають при яслах,

Або колосє звʼязане у сніп,

Як нивка конопель зелених в полі,

Як вірші книги, як скиби загонів,

Як петербурських розмови сальонів.

 

Лиш те завважив я, що з москалів одні

Від инших висші на пять, на шість цалів,

Мосяжні букви мали на шапках,

Мов лисинки малі – се гренадери;

Було три ровти їх, самих вусатих.

За ними низших здвиг стояв великий,

Мов огірки під листєм на грядках.

Щоб розпізнать полки тих піхотинців,

Потрібний бистрий зір природознавця,

Що розріжняє викопані з глини

І назива родами дощівниці.

 

Ось загриміли труби – се кіннота!

Полки розличні, уланів, гузарів,

Драгонів; в них шапки, кираси, колпаки;

Хто б думав, що якийсь тут капелюшник

Товарів своїх пестрий ряд розставив.

Нарешті в'їхав полк; мужі як дуби,

Окуті в мідь, як самоварів ряд,

Під ними кіньські морди як гаки.

Полки в так ріжних зброях і убранях

Найліпше тут по конях розріжняти.

Нова се тактика: що полк – однакі коні:

Се згідне також з руським обичаєм.

 

Писав ще Жоміні, великий генерал,

Що кінь, не чоловік – найперша річ в кінноті;

Про се давно вже знали росіяни,

Бо в них за доброго гвардійського коня

Купити можеш добрих трьох салдатів.

Для офіцирських коний ціни штири:

За доброго коня дай музиканта

Комедіянта або писаря,

А в дорогий час навіть кухаря.

Казенні клячі, зіжджені, худії,

Ті теж, що ними лязарети возять,

Коли грачі в грі ставлять їх на карту,

Числять усе: дві жінки – одну клячу.

 

Вернімо до полків. На перед в'їхав карий,

За ним знов карий англізованийВсі коні з задертими хвостами.[1],

 

А далі два гніді, буланий пʼятий,

Гнідий знов семий, осьмий мишоватий,

Девʼятий на великих конях, а десятий

На меренах; знов карий без хвостів.

Дванацятий мав самі лисі коні,

В остатньому були самі вороні.

Гармат заїхало всіх сорок вісім,

А ящиків більш як у двоє того,

Всіх двісті штук, по верха судячи;

Бо щоб у хвилі добре почислити

В тій масі коний, в натовпі людий,

На се потрібний зір Наполеона

Або російського достявщика набоїв;

Сей не зважаючи ні коний ні людий,

На ящики лиш глипне, зараз злічить,

Скілько в котрому він украв набоїв.

 

Вже площу вкрили мундури зелені,

Як трави, що луку весною криють;

Де-де лиш ящик з-поміж них стирчить

Подібний до болотяного птаха,

Або зеленковатої блощиці;

При нім гармата зі своїм ляветом

Чяпить мов чорний той павук лабатий.

Павук той кождий має штири ноги

Передні, штири задні; перші звуться

Канонієри, другі бомбардири.

Коли павук сидить на шляху тихо,

То кожда з ніг тих десь собі гуляє,

Немов від тулуба зовсім окрема,

А тулуб сам собі в повітрі висить.

Та скоро тиха, сонна та гармата

Прокинеться розбуджена наказом,

Як тарантул, котрому в ніс дмухнути,

Стяга лапки, коліна підхиляє.

Надується і виприсне отруту, –

Так і при ній передні каноніри

З разу при горлі довго, швидко вʼються,

Як муха, що арсеніку скоштує,

Усівши чорний пищик довго миє;

По тім ніжки передні в зад відверне,

А задніми вертить, задом киває;

Нарешті всі ніжки в боки розкине,

Затреплеться і здохне від отрути.

Полки стоять. Глянь, їде, їде цар!

При нім старі на конях адмірали,

Тиск ад’ютантів, далі генерали

З боків і ззаду, а сам цар спереду,

Весь збір на диво пестрий, цятканистий,

Як арлекіни. Повно там стрічок,

Ключів, нумерів, мінятюр, пряжок.

Сей пояс має жовтий, инший синій,

На кождім звізд, кілець і хрестиків

З переду й заду більш як гузиків.

Всі світяться, але не власним світлом;

Промінє йде на них з очий царя,

Тут кождий генерал, се ясний червячок,

Що гарно світиться в часі купальських ночий:

Та скоро ласки царської весна пройде,

Ті хробачки теряють свої блиски;

Жиють, в чужину утекти не сміють,

І вік кінчать безвісно у болоті.

 

Усякий генерал іде до бою сміло;

Коли його там трафить куля, має

Чутє, що цар йому ласкаво усміхнеться.

Коли ж цар стрілить неласкавим оком,

То генерал відразу блідне, слабне,

А инколи на місці й умирає.

 

Серед дворян бувають статочнійші,

Беликі душі, та гнів царський чують;

Не ріжуться від нього, не хорують,

Лиш їдуть у село, в свої палати

І відтам пишуть: сей до шамбеляна,

Той до метреси, до двірської дами,

Ліберальнійші навіть до фірмана.

І знов помалу до двора вертають.

Так з хати пса вікном кинь, то він здохне;

Кіт мавкне тілько і стає на ноги

І в хату знов вернуть шука дороги,

Якоюсь діркою знов влізе стиха;

Так стоік, поки в службу верне тріумфально,

В селі балакає тихенько-ліберально.

 

Цар мав зелений мундур з ковніром

З самого золота. Цар мундура

Ніколи не скида; військовий мундур,

Се царська шкіра; цар росте, жиє

Й гниє салдатом. Ледво царський син

З колиски вийде, зараз той паничик

Для трону вроджений мундурик дістає

Козацький чи гусарський, а замісь

Забавок дітських шабельку та бичик.

Читаючи склади шабелькою махає,

І нею в книжці букви зазначає;

Коли його вчать танців гувернери,

Він бичиком такт танців вибиває.

Як доросте, то вся його забава

Салдатів до своїх кімнат збирати,

Командувати ними в ліво, в право,

Вправляти полк у муштру й в батоги.

Так кождий цар до трону готувався,

Тож хвалить і боїться їх Европа.

 

По правді кажуть Поляки з Красіцким:

«Mądry przegadał, ale głupi pobił».

Петра Великого нехай святиться память!

Він перший царопедію таку создав,

Царям дорогу до всевладства показав.

Побачивши в Европі мудру людність,

Сказав: «Росію зевропеїзую,

Обріжу одяги і бороди обголю».

Сказав і тут боярам та князям

Поврізувано поли, як шпалери

В саду француськім. Дав указ, і зараз

У мужиків та купців бороди

Вниз полетіли, як від граду листє.

Петро впровадив бубни і багнети,

Поставив тюрми, устроїв кадети,

Дам танцювать заставив менуети,

І ввів їх силою в товариство мущин.

Він на границях поставляв сторожу,

Позамикав пристані ланцюхами,

Создав сенат, шпіонів і вельмож,

Горілки відкуп, ранґи і паспорти,

Вмив мужика, прибрав і обголив,

Узброїв і кишені нарублив,

І з дивом крикнула уся Европа:

«Петро уцівілізував Росію!»

 

Його наступникам лишилося хиба

Брехнями кабінети засипати,

На поміч деспотам багнети посилати,

Устроювать пожежі й різанини,

Держави довколичні грабувати,

Підданих окрадагь, а чужинцям платити,

Щоб оплески здобуть у Німців та Французів

І славу сильного та мудрого правління.

 

Французи, Німці, зачекайте троха!

Бо як в ушах вам залящать укази,

А град кнутів сипнеся вам на вʼязи,

Освітять вас пожежі ваших міст,

Тоді урветься ваше славословє.

Коли велить вам цар хвалить і обожати

Сибір, кібітки, казамати й кнути,

То будете царя піснями забавляти

Зовсім на инші як сьогодні нути.

 

Пан Шатобріян, речник і поет,

Був у Єрусалимі, на Голгофі

Сидів нераз і вихваляв Христа

В державі Магомета, дуже гарно

Про мучеників також говорив.

Та як ізроблено його міністром

І в королівську він попав дружину.

Страх полюбив царя він Александра.

Хвалить його в газетах і з трібуни

Вінчає, мучеників позабувши,

І велича царя, що мучить Польщу.

 

Скромнійші Німці, бо зовсім не дбають

Про міністерства й приязнь королів;

Досить, коли Москаль пришле їм ордер

Або почесний титул конзулів,

Або професора, що сином був шевця,

Йменує шляхтичем, російським дворянином.

Він весь день пишно ходить по спацерах,

Або при пиві засіда в ордерах,

А вечір пише славлячи царя,

Скілько настрачать липські книгодруки.

 

Цар як у круглях куля між стовпці

Влетів, спитав: «Здорово, молодці?»

«Здраствуй, цар батюшка!» ревнуло збірне тіло,

Неначе сто медведів заревіло.

Дав розказ, розказ вискочив крізь зуби,

Впав як опука в губу коменданта,

А потім з рота летячи до рота

Аж на остатнього упав сєржанта.

І наче камінь, що з гори зірветься.

Що раз то швидше й щвидше в низ несеться,

Аж у глубоку скотиться долину

І там стократним ехом відібється, –

Зойкнули зброї, брязнули шаблюки,

Змішалося все в гомоні однім.

 

Вам полишаю се співать, Французи!

Ви прибули з Парижа до Москви

На ті руіни, що самі зробили,

По свіжих трупах вашого народа,

Щоб оспівати царськую корону,

Славити мудрість та ласку правліня,

Як не славив ніхто ще з москалів.

Ви вроджені хвалителі бенкетів,

Різні, заборів, рабства й завойовань.

Для вас народність – забобон пустий.

Вам тілько буть співцями та хвальцями

Тих царських військових ревій.

 

Хто бачив на лінійнім кораблі

Котел великий, де вариться каша?

Бурлить, а в воду кілька пар матрозів

Від разу сипле круп зо штири бочки,

По тім весел десяток у кітлі мішає.

Хто зна француську соймову палату,

Більшу й сто раз шумнійшу від кітла,

Коли комісія проєкт у ню внесла,

І вже надходить черга на дебату?

Европа з давна гноблена й голодна

Вся думає, що там варять свободу.

Лібералізм із уст як з помпи буха.

Про віру хтось на початку згадав, –

Палата буриться, шумить, не слуха...

Хтось вільність пригадав, – в кітлі не закипіло...

Хтось нагадав про королівські пляни,

Про гноблених людий, царів і деспотізм,

Палата знуджена кричить: «Al’ordre! Al’ordre!»

 

Аж тут міністер скарбу як з дрюком

Вбігає з буджетовим рефератом,

І почина мішать в промові цифри

Процентів, мит, оплат і реманентів;

Палата прискає, шумить, кипить, гуде,

І шумовини аж під небо пре.

Народи тішаться, бояться кабінети,

Аж всі нарешті дізнаються зразу,

Що шум увесь був лиш про брак монети.

 

Хто бачив кашоварний той котел,

Або той парлямент, той легко зрозуміє,

Який там шум повстав серед полків,

Коли царів наказ у них влетів.

Враз тристя бубнів затарабанило,

Як лід Неви, коли на штуки присне.

Піхота роздалася в довгі лави;

Колюмни сунуть одні за другими,

У кождій комендант і тамбор на чолі.

Як сонце цар стояв, полки ж довкола

Немов планети котяться і кружать.

Втім цар кивнув, і зграя ад'ютантів

Мов з клітки воробці або хорти зі свори

Метнулися в той круг з шаленим криком,

І в слід за тим піднявся ще страшнійший

Крик генералів, майорів, сержантів,

Гук тарабанів, пискіт музикантів.

Нараз піхота як з якоря линва

Розвинена з точила простяглася шнуром.

Кіннота в рух, полки зближаються,

Зливаються, стають суцільним муром.

 

Які були там дальші обороти,

Як бистра, непоборная кіннота

Летіла сліпо на карки піхоти,

Мов стадо псів роз'ярене трубою

На звʼязаного сиплеться медведя,

Якому ланцюхом завязано пащеку;

Як та піхота скупчилась, стіснилась,

Наставила оруже, як їж кільці,

Почувши, що над ним гарчить собака;

Як врешті всі їздці в остатнім скоці

Мов шарпнені уздою лет спинили;

Як взад і вперед тягано гармати,

Як лаяно по-руськи й по-француськи,

Тих арестовано, сих в морди бито,

Як мерзли там і з коний ізпадали,

І як царю по тім гратулювали, –

Занадто се важка для мене тема.

Коли б здолів її, списав би море слів,

Та Муза тут, як бомба серед лету

Спадає й гасне в немочи хвилевій.

При головному штурмі тих маневрів,

Як той Гомер при боротьбі богів,

Я, чується, готов би задрімати.

 

Вже військом перероблено всі рухи,

Про які цар лиш чув або читав;

Серед видців вже гомін утихав;

Уже й сукмани, делії, кожухи

Що в коло площі густо скрізь чорніли,

Кожде в свій бік помалу розбрилися.

Всі вже померзли, всім вже нудно стало,

В палаті царській вже сніданє ждало.

Всі посли заграничних королів,

Що не вважаючи на студінь і нудоту

Для ласки царської не сміють пропустити

Перегляду, і все кричать: «Чудесно! Славно!»

Вже повторили може сотий раз

З новим завзятєм давні компліменти,

Що цар як тактик в плянах незглубимий,

Вождів в услузі має знаменитих,

А хто не бачив, той не няв би віри,

Які хоробрі й вірні всі жовніри.

Розмова асисти кінчилась, як звичайно,

Кепкованєм з дурниць Наполеона.

Вже кождий на годинник поглядав

Лякаючися дальшої паради,

Бо всім мороз тріскучий дошкуляв,

Нуда вялила, голод ослабляв.

 

Та цар іще стояв і видавав коменди,

Полки свої булані, сиві, карі

По двацять раз пускає і спиняє,

Піхоту раз стіною видовжає,

То знов у квадратовий стрій втискає.

Оттак і грач старий, хоч партнера не має,

Мішає і збира і знов мішає карти,

І хоч самого вже лишило товариство,

Він картами і сам себе забавить.

 

Вкінці цар знудився, коня нараз звернув,

І щез у сутолоці генералів.

Стояло військо так, як цар його покинув,

І довго з місця рушиться не сміло.

Вкінці ревнули труби й барабани,

І двісті тих колюмн кінних і піших

Знялись і в гирлах вулиць потонули.

Які ж відмінені, ні троха не подібні

До бистрих тих гірських потоків, що

Зі скель валять мутнії хвилі з ревом,

Аж в ясне лоно озера віллються,

Там відпічнуть, свої очистять води,

А по тім легко у нові проходи

Блискучі котять, смарагдові хвилі!

Полки війшли тут чисті, свіжі, білі,

А вийшли стомлені, облиті потом,

З розтопленого снігу почорнілі,

Обризькані толоченим болотом.

 

Всї відійшли, актори і видці.

На площі самітній, пустій зістало

Лиш двацять трупів; сей у білім весь,

То був їздець: тамтого не вгадаєш,

Яке убранє, так у сніг забитий,

Стратований копитами кіньськими.

Ті змерзли стоячи на фронті як стовпи,

Поставлені метою для полків;

Сей збившися в піхотному ряді

Дістав в лоб кольбою і впав між трупи

Беруть їх із землі поліціянти,

Несуть ховать мертвих і недобитих.

Один поломані мав ребра, другий

Гарматним колесом роздавлений на впів –

Кишки кроваві з черева полізли;

Три рази страшно крикнув з під гармати.

Та майор відгукнув: «Мовчи, цар чує!

Салдат так звик до послуху старшим,

Що зуби закусив; його ледви живого

Плащем прикрито, бо коли цар часом

Уранці бачить так страшенну рану

І натще глипне на кроваве мʼясо,

То двораки в нім чують кепсьий гумор:

Не свій, сердитий він у двір вертає,

Там жде його заставлене сніданє,

Та він в той день не може їсти мʼяса.

 

Остатній ранений усіх зачудував:

Грозили, били, але все надармо,

Він не послухав навіть генерала,

Кричав, стогнав і проклинав царя.

Незвиклим криком зваблена юрба

Над мучеником царської паради

Шептала з тиха: «Наказ коменданта

Він віз кудись, в тім кінь ізноровився

І став як вритий; тут швадрон їзди

Наскочив з заду; звалено коня,

Зіпхнуто вояка, і понад ним

Кіннота мов рікою поплила».

Та коні гуманнійші від людий:

Всі перескакували через нього,

Один лише попав його копитом,

Зломав рамя: кість тріснула на двоє,

Продерла мундур і стирчала вістрєм

З зеленого сукна страшенно біла.

 

Лице салдата зблідло як та кість,

Та сил не стратив; другою рукою

Водив то в небо, то в видців громаду,

Немов благав чогось і в своїм болю

Давав їм голосно якісь поради.

Які – ніхто не знав, ніхто не скаже.

Невільні слухачі помалу розійшлися,

На питаня нерадо відмовляли,

Що ранений не говорив по-руськи,

Лиш тілько зрозуміти було можна:

«Цар», «до царя» – щось мовив про царя.

Говорено, що стоптаний салдат

Був молодий рекрут, Литвин із роду,

Син графа чи вельможного князя.

Із шкіл на силу відданий в рекрути,

Мав коменданта, що ненавидів

Ляхів; сей дав йому навмисно дикого

Коня, мовляв: «Хай зломить карк Ляшуга!»

 

Хто був, не знати, і по тій події

Иого вже назви не назвав ніхто.

Ах, прийде час, що тої назви, царю,

Чорти шукатимуть в твоїм сумліню.

Чорт витягне її з-поміж тих тисяч,

Які згноїв ти в рудниках підземних,

Під коні кинув на затрату вічну.

 

У завтрі одалік за площею почули

Витє собаки – в снігу щось чорніло.

Прибігли люди, викопали трупа;

Він по параді тут лишився на ніч.

Се був на пів мужик, на пів салдат,

Острижений, та довга борода,

Мав шапку футряну і плащ військовий, –

На певно офіцирським був слугою.

Сидів він на великій шубі свого пана,

Тут лишений, щоб ждав на дальший наказ,

Тут і замерз і сніг його присипав;

Тут вірний пес знайшов його й завив.

Замерз, а в теплу шубу не вгорнувся!

Одну зіницю сніг йому засипав,

Та друге око навігь і по смерти

Не зажмурилось, звериене на площу,

З якої дожидало свого пана.

Пан велів сісти, і слуга сидів;

Велів не встати з місця – він не встав,

І не повстане, аж на страшнім суді.

І доси вірний пану, хоч без духа,

Рука держала й доси панську шубу;

Пильнуючи, щоб хто її не вкрав;

Другу хотів за пазухою гріти,

Та не влазили вже замерзлі пальці.

А пан і доси не згадав про нього;

Чи мало дбалий, чи лиш обережний?

Був догад, що се офіцир приїзжий,

Який прибув недавно до столиці,

І на параду йшов не з обовʼязку,

А щоб там показать новії еполєти.

З паради може на обід пішов,

Коли йому моргнула куртізана,

А може до товариша грача зайшов,

І там за картами про денщика забув,

А потім шуби і слуги відрікся,

Щоб не признать, що мав з собою шубу,

Не міг морозу видержать, як инші,

Як цар видержував сам особисто, –

Бо ще б сказали: «Їздить неформально

На огляд з шубою, і мислить ліберально».

 

О бідний хлопе, смерть твоя геройська, –

Для пса заслуга, гріх для чоловіка.

Яка за неї вдяка? Пан згадає:

«Він був до смерти вірний як собака».

О бідний хлопе, чом же з мого ока

Слеза пливе і серце в мене бʼється

При думці про твій вчинок? Жаль мені

Тебе, нещасний Славянине! Бідний

Народе, жаль мені твоєї долі...

Один лиш знаєш героїзм – неволі.

 

VI. ОЛЕШКЕВИЧ

(День перед петербурською повіню 1824 р.)

 

Коли мороз як найтугійше пражив.

Враз небо зсиніло і плямами чорніє,

Подібне до лиця замерзлого в снігу,

Коли його тепло у хаті розігріє,

І він тепла набравши, не житя

Не дише, лиш воняє сопухом гнитя.

Повіяв теплий вітер. Ті димовії стовпи,

Що мов величийй ліс над містом бовваніли,

Розповзлися по небі туманами,

І з димовим дощем на землю впали.

Сей дим спливав по вулицях річками,

Мішаючи ся з парою вохкою;

Топив ся сніг і поки звечеріло,

Залив всі вулиці рікою болотною.

Санки, кочі й ляндари пощезали,

Їх знято з повозів; колеса загриміли

По міськім бруку. Та в димах і в парі

Ніяких поїздів на вулицях не видно;

Лиш блиски ліхтарень мигтять де-де у млі,

Як блудні огники на темному багні.

Над берегом огромної Неви

Йшла путників громадка молодих;

Вони все сумерком ходити люблять,

Щоб уникати виду станових,

І шпига не здибать в пустому місці.

Ішли говорячи не руським язиком;

Часом котрийсь затягне пісню з тиха,

Часом стають і очи обертають,

Чи хто не слуха? – Ні не чуть нікого.

 

Блукали нічю над руслом Неви,

Що тягнеть ся немов стіна альпейська,

Аж зупинили ся, де між гранітом

В низ до ріки прорубана дорога.

Там у низу побачили з далека

Когось з ліхтарнею над самою рікою.

Се не шпіон, бо що шпіонити в воді?

І не перевізник, бо хто б плив поміж криги?

І не рибак, бо не тримав нічого

В руках, лишг малий паперу зшиток.

Зблизилися – він не звернув уваги,

Шнур підтягнув, який звисав у воду,

І вузлики злічив і записав;

Мабуть так міряв глубину води.

 

Ліхтарні відблиск від води відбитий

Паде на зшиток сарого паперу

І на лице, похилене над світлом,

Жовте, як хмара на західнім небі.

Лице те гарне, благородне, строге;

Очима пильно він читав у зшитку,

А чуючи прихожих кроки й гомін

Поза собою, не спитав, хто ходить,

І тілько легко так кивнув рукою,

Немов просив, аби стояли тихо.

Було щось дивне в тім кивку руки,

І подорожні ставши ту ж над ним

Гляділи і шептали сміючися,

А далі стихли всі і ні чичирк.

Один заглянув у лице й пізнав

І шепнув иншим: «Так, се він». –  «А хто він?»

«Маляр – і Поляк з роду, Олешкевич.

Тепер він радше ворожбит-віщун,

Бо вже давно відвик від фарб і пензля,

Лиш Біблію читає та Кабалу,

І кажугь навіть, з духами говорить».

 

Та ось маляр устав, зложив свій зшиток,

І промовляв неначе сам до себе.

«Хто завтра дожив, страшне побачить чудо.

Се буде друга, не остатня проба;

Стрясе Бог підніжок Ассура трону,

Стрясе основи міста Вавилону.

Та проби третьої не дай дожити, Боже!»

Промовив, путників лишивши над водою,

А сам з ліхтарнею пішов помалу

У гору сходами і щез за парканом.

Ніхто не зрозумів значіня слів його.

Одні задумались, а инші в сміх,

Гукаючи: «Дивачить наш віщун».

Постояли в тім сумерку ще хвилю,

А далі мовчки розійшли ся живо.

 

Один лише до дому не вертав,

На сходи скочив, біг по набережній

За малярем; його не було видно,

Лише ліхтарня з далека мигтіла.

Хоч у лице не глянув маляреви

І не дослухав того, що про нього

Говорено, та голос чув його,

І віщії слова в душі його тремтіли.

Згадав на хвилю, що вже чув сей голос,

І біг що сили темним тротуаром.

Ліхтарня швидко несена мигтіла,

Не раз щезала в памороці мглистій,

Неначе гасла, а в тім разом стала

Серед пустелі на широкій площі.

 

Подвоюючи кроки подорожний

Добіг на місце. Серед площі купу

Каміня бачить, а на камені

Одному, бач, маляр старий стоїть.

Відкрита голова, плащ вітер розвіває,

До неба праву руку підіймає,

А в царський двір свій зір він затопляє.

Шептав до неба, мов молив ся Богу,

А потім голосно промовив сам до себе:

«Цар ще не спить! Глухая ніч довкола,

Спить вся двірня, а тілько цар не спить.

Ще ласкав Бог післав на нього духа,

Що прочутєм його остеріга про кару.

Та цар заснути рад, на силу жмурить очи,

Засне глубоко... Кілько разів доси

Мав остороги від свойого духа,

А ще страшнійші соннії видіня!

Він не так злий, колись був чоловік,

Але зійшов помалу на тирана;

Від нього добрі духи відступили,

А він з літами що раз глубше й глубше

Впадав у міць чортівську. Ще одно

Остатнє, тихе почутє людськеє

В душі загасне, як плохенька мрія,

А завтра знов підхлібники пихою

Наповнять душу, підіймуть ще висше,

Аж всю її потопче Сатана».

 

«Ті в низьких домиках піддані бідні

За нього перші кару потерплять.

Бо грім, коли в мертвії річи бʼє,

Все бє в найвисші дерева та вежі;

Та між людьми найбільше бє в низу,

Найменшне винних перших убиває.

Заснули в пянстві, в роскоші та сварах,

Вже не проснуть ся, бо заллє вода.

Спіть супокійно, як безтямні звірі,

Поки постигне вас у сні гнів божий,

Як той стрілець, що в лісі все вбиває.

Поки дійде аж у медвежу гавру.

 

«Там! –  Чую! –  Вирвали ся вже вихри

З ледів полярних, як морські страшила,

Вже з хмар собі поприпинали крила,

На хвилі сіли, знявши з них окови.

Вже чую, як морська безодня стекло

Бурха й гризе запори ледовії,

Під хмари мокру шию підіймає.

Вже –  чую, ще один ланцюх тримає,

Та швидко й сей зірвуть –  гук молотів вже чуть».

 

Так мовив і почувши, що хтось з боку

Підслухує, здув свічку й щез у пітьмі.

Заблис і щез як прочуте нешастя,

Що несподівано у серце вдарить –

І промине, страшне, але незрозуміле.

 

Сей текст просторійший о 60 рядків від звичайного тексту видань сеї поемі. Ті рядки були написані, але потім перед друкованєм повичеркувані автором. Із автографа їх опублікував др. Г. Бігеляйзен у своїм виданю «DziełaAdamaMickiewicza, t. II. Lwów 1893», ст. 323– 325.