Посестри. Часопис №104 / Мурмурація таланту

Одна з книжок Наталії Бельченко називається «Мурмурація». Це красивий політ зграї птахів. Поетичний талант Наталії також нагадує красивий політ. Вона авторка десяти книжок, лауреатка багатьох літературних премій, людина, щиро залюблена в природу та історію.

Олена Олійник: Наталіє, у вашій творчості чимало текстів про птахів, чому саме птахи? Чим вони вас підкорили?

Наталія Бельченко: Це унікальна можливість спостерігати за дивовижними, загадковими створіннями, які начебто завжди поруч із нами, і в той же час вільні, самі обирають, де їм бути і жити (зараз я абстрагуюсь від негативного впливу людини чи складнощів зимування або перельоту). У прагненні спостерігати за ними, сфотографувати якусь рідкісну пташку одночасно відбувається єднання з природою, адже ходжу лісами, парками, понад річками... І це також надихає та окрилює, додає нових вражень, свіжості, зрештою, виливається у вірші, умовно кажучи, надає моїй творчості символічного польоту. Що ж стосується мурмурації як такої – це не тільки примхлива краса, але й захисний механізм.

Ол. Ол.: Що найбільше підкупає у птахах? Певно, їхня свобода?

Н. Б.: Так, але і пташина свобода досить відносна: перелітні птахи долають тисячі виснажливих кілометрів, а неперелітнім – узимку тяжко вижити, тому вони селяться поближче до людей. Важливо допомагати їм у цей час, не кривдити.

Ол. Ол.: Якби у вас була можливість переродитися у пташку, якою саме хотіли би бути?

Н. Б.: Не те, щоб переродитися... Для мене одна з цікавих пташок – вивільга (польською – вільга). Тут у Кракові є навіть річка Вільга. Кажуть, її так назвали, бо на берегах гніздилися вивільги.

Ол. Ол.: А чим ці пташки особливі?

Н. Б.: Насамперед, вони дуже гарні – мають яскраво-жовте оперення. По-друге, гарно співають, їхній голос мелодійний, схожий на звук флейти, хоча й журливий; по-третє, вони таємничі, бо живуть у верховіттях, їх непросто побачити чи сфотографувати. Є у мене вірш, де згадується ще одна пташка – крутиголовка, яку я ще не бачила, тільки чула:

Вивільни мене, вивільго,

напризволяще виверни, крутиголовко.

Затерпло моє єство, зашкарубло,

щоб не жалітися, не жалкувати,

не роздивлятись провини.

 

Мовчить воно в дереві осінньому,

латунними ключами листя

відкриває шурхотливий запах,

лиже линву вітру,

по якій побіжить ось-ось

До речі, своїй новій книжці, де міститимуться переклади моїх віршів на польську, хочу дати назву «Вільга». Як на мене, це буде різнобічна збірка – і з точки зору розмаїття віршів, і завдяки різноманітності перекладацьких голосів – їх тринадцять. Збірку планує видати Колегіум східної Європи. До неї увійшли поезії з різних моїх книжок, а також написані нещодавно, тут, у Кракові.

Ол. Ол.: Про що нові вірші?

Н. Б.: Сьогодні, мабуть, жоден український письменник не оминає тему війни. Тому й мої вірші в певному сенсі про війну. Звісно, я не можу й не буду писати того, чого не відчула, не приміряю на себе постаті тих, що страждали по-справжньому – в Маріуполі, Бучі, Ірпені, адже чула вибухи в Києві тільки у перші дні війни та відвідуючи сина, наприклад, у січні цього року. Війну в своїй творчості я переосмислюю, так би мовити, звертаючись до образів своїх предків, котрі пережили Другу світову, – нас спіткало подібне горе. Моя бабуся мешкала на окупованій території зі своїм маленьким сином – моїм майбутнім батьком, а двоє старших маминих братів загинули під час бомбардування. У світлі сьогоднішніх подій я на підсвідомому рівні відчуваю спільність із ними, яка й стає сенсом деяких віршів, наприклад «Батьківська субота» Цей вірш існує, зокрема, і польською мовою у перекладі Януша Радванського.

у дорозі витрясти із себе

голубів на захід і на схід.

батьків ножик, взятий без потреби

розрізає найтвердіший плід.

 

у своїм обличчі впізнавати

маму, тата, навперейми йти.

вибачати й відчувати брата

цілувать бабусині сліди.

 

у воєннім стишенім безсиллі

спиною тулюся до спини

з ними і з живими. рідні, милі

всі нагі голизною війни.

 

губи, руки, хоч відшепотіли,

відторкались – з пустки припливли

витерти сльозу, додати сили,

щоб не поспішала до імли.

Ол. Ол.: Наталю, ваше знайомство з Польщею розпочалося давно, ще до повномасштабки?

Н. Б.: Так, у 2014 році культурологині, урбаністки (Катерина Новікова, Кінга Нендза-Сіконьовська) робили проєкт, пов’язаний із пострадянськими містами. А в мене було чимало віршів про Київ, які переклали польською Пауліна Зємба, Марцін Гачковський. Я їх читала тоді в клубі «Комбінатор» у Новій Гуті – це також була частина проєкту. До цього, у 2008 році, перекладені на польську мову, мої вірші  звучали у Варшаві на фестивалі VIII Światowy Dzień Poezji… Тож пізнання Польщі справді триває вже давно. Крім того, у 2014 році я взяла участь у конкурсі найкращого перекладу віршів Віслави Шимборської і посіла третє місце. Тоді вирішила, що це знак, тому продовжила вивчати польську. У 2017-му я потрапила на Gaude Polonia – піврічну стипендійну програму, за якою творчо працювала у Варшаві. Моїм керівником був Адам Поморський – неперевершений перекладач римованих віршів, якому я завжди буду вдячна за підтримку та досвід. Саме він зацікавив мене творчістю Ярослава Івашкевича. У цьому році – 130-річчя від  народження Івашкевича, тож маю надію, що вийде збірка його поезій, які я почала перекладати українською ще тоді.

Ол. Ол.: Отже, коли вибухнула війна, перед вами не стояло питання – куди їхати, ви знали, що це буде Польща?

Н. Б.: Річ у тім, що я перекладала не лише польських класиків, а й сучасних поетів, тож вони мене самі покликали сюди. Одна з них, Анна Августиняк (поетка, захисниця тварин, дуже цікава людина), зв’язалася з Міхалом Русінком – очільником фундації  Віслави Шимборської, і клопотала, щоб мене запросили на літературну резиденцію Шимборської. Так у мене з’явився цікавий досвід перекладу з польської на українську дитячих віршів Русінка, які пізніше стали пісеньками. Сподіваюся, їх колись видадуть в Україні. Поки що вони є на сайті).

Ол. Ол.: Мені дуже сподобалися перекладені вами польські колядки. Вийшло гарно, гармонійно та зворушливо.

Н. Б.: У Польщі колядування – це подія. В одному домі збираються рідні й друзі, приносять частування, роздають пісенники, колядки співають усі присутні. На ці Різдвяні свята мені пощастило співати навіть у двох родинах, із живою музикою, щирим спілкуванням – і це була справжня радість!

Ол. Ол.: Наведіть, будь ласка, рядки найулюбленішої польської колядки.

Н. Б.: Мабуть, неможливо не підпасти під чари найголовнішої колядки – пісні авторства Францішка Карпінського «Бог родився». Тим паче, що останній куплет я переробила під українські воєнні реалії. Ось три останні строфи:

...Стайня прийняла убога

Цю божественну Дитину!

Що ж було навколо Бога?

Пастушки, худоба й сіно.

Щедрі серцем там святково

Перші юрмились у брами,

Стало Плоттю вічне Слово

І жило собі між нами.

 

Втиснулися перегодом

В стайню і царі-магнати,

Пронесли поміж народом

Смирну, золото і ладан.

Бог змішав невипадково

Їх з селянськими дарами,

Стало Плоттю вічне Слово

І жило собі між нами.

 

Здійми руку, Божий Сину,

Дім благослови наш милий!

Захисти свою Вкраїну,

Дай непереможні сили.

Від Чернігова до Львова,

Сходом, кримськими степами

Стало Плоттю вічне Слово

І жило собі між нами.

А послухати польські колядки українською мовою можна у виконанні камерного хору «Gloria» Львівської національної філармонії. Обробку для хору зробив композитор Володимир Пасічник.

Ол. Ол.: Якщо вже ми заговорили про колядки, дитинство… Ви корінна киянка?

Н. Б.: Так, можна сказати, киянка у першому поколінні.

Ол. Ол.: За що любите своє рідне місто?

Н. Б.: По-перше, тому, що це моя батьківщина. Крім того, в Києві нашаровані різні епохи й культури. Пригадую, у 90-ті роки минулого століття в місті чимало відновлювали. Ми з друзями ходили дивитися облаштування старих будинків, які очікували на реставрацію. Бачили старовинні печі, кахлі, вдихали неповторний запах вологого тиньку. Ніколи не втомлююся ходити по Києву.

Ол. Ол.: Настільки мені відомо, спочатку ви писали вірші російською.

Н. Б.: Так, бо моя мама – росіянка, я навчалася в російській школі. Перейшла на українську у віршах поступово. Але не відмовляюся від своєї творчості, так би мовити, російськомовного періоду. Вона складна і самобутня. Моя перша збірка вийшла у 1997 році російською у видавництві літератури мовами національних меншин. Зараз я пишу інакше, ніж у юності, –  виникають інші теми, образи. Тому змінила не лише мову, а й стиль. Чи то пак він сам змінився.

Ол. Ол.: Враховуючи багаторічний досвід творчої співпраці двох культур, чим, на вашу думку, відрізняються українська й польська літератури?

Н. Б.: Здається, польська література більш вільна, адже країна значно менше часу, ніж наша, перебувала під радянським впливом. Але й українська шалено змінюється. У Польщі легше видати книжку початківцю. Поляки дуже люблять свою літературу – і класичну, і сучасну, запроваджують різні програми, гранти, конкурси, аби вона розвивалася. У Кракові є школа поезії імені Олександра Фредри – цікавий осередок переважно молодих поетів. Вони зустрічаються в пабі на Флоріанській, читають вірші. Це мені трохи нагадало київські літературні студії 90-х років, які були моїм середовищем, хоча у краківській школі ніхто нікого не вчить – саме через творче спілкування випрацьовуються рівень і смак.

Ол. Ол.: А чи є у вас улюблені поети?

Н. Б.: Один із найулюбленіших українських поетів – Микола Зеров. Із сучасників – Ігор Римарук. Вплинув на моє поетичне становлення Борис Пастернак. Із польських класиків дуже близький мені Ярослав Івашкевич, котрий, до речі, народився в Україні, на Вінниччині. 

Ол. Ол.: Ви маєте вже десять опублікованих книжок. Пригадайте, що відчували, коли тримали в руках першу?

Н. Б.: То було відчуття щастя. І з кожною наступною книжкою я знову і знову переживаю ці емоції, вони не набридають! У такі хвилини здається, що сам Всесвіт прихильний до тебе. Ось і наприкінці минулого року була нагода порадіти: вийшла збірка моїх поезій польською «Naddnieprze» («Наддніпрянщина»). Туди увійшли вірші, написані в Наддніпрянській Україні, пов’язані з Києвом, Дніпром, його притоками, Чорнобильською зоною, куди я потрапила якось 9 травня (у дні гробків послаблювалися вимоги до в’їзду). Також я писала й про село моїх предків на Переяславщині. Тобто така центральноукраїнська книжка.  Переклали ці вірші в різний час Пауліна Зємба і Кшиштоф Шатравський. Публікацію збірки «Naddnieprze» у Краківському відділенні спілки письменників Польщі, так само, як і вихід у світ перекладів (колядок і віршів польських поетів), підтримав Інститут Літератури в Кракові.

Ол. Ол.: Яка книжка буде наступною?

Н. Б.: Чекаю виходу «Вільги», але, сподіваюся, швидше побачить світ книжка  «Strzała Zenona» («Стріла Зенона») – збірка моїх поезій, перекладена польським поетом Янушем Радванським, а ілюстрацію зробив Вєслав Шумінський. У серії «Wobliczuwojny» (тобто «Перед лицем війни»), яку складають білінгви українських поеток і поетів, видані фундацією «Пограниччя». З Янушем добре співпрацювалося. До речі, він не лише цікавий поет, а й у перші тижні війни був волонтером на вокзалі в Жешуві, куди приїжджали українські біженці. Я переклала його вірші «Жилети», написані під враженням від волонтерської роботи. Крім того, він батько шістьох дітей (!), працівник етнографічного музею, весільний музика… Дуже багатогранна особистість! Узагалі, переважно всі перекладачі, з котрими мені пощастило спілкуватися, люди, в яких хочеться вчитися, якими захоплюєшся.

Ол. Ол.: Що найбільше надихає на написання віршів?

Н. Б.:По-різному… Інколи надихає творчість певних поетів – із багатою і складною метафоричною структурою, після прочитання таких віршів ніби впадаєш у творчий транс. Іноді вражають історичні місця, по яких я люблю гуляти в Києві, Кракові. Тож, як писав Ігор Римарук, виникають «видіння і відлуння».

Ол. Ол.: А як такі видіння і відлуння звучать у ваших віршах?

Н. Б.:Ось, наприклад, вірш, написаний завдяки творчому перебуванню в Марселі:

В дощі є просмик в потойбіччя

І найвправніший дощолаз

Тебе колись туди покличе

Куди не досягає час

 

Пересмик просмик знов пересмик

Шубовсть у повсть в шум дощовий

Своїм батькам ти тут ровесник

Ти вже не сам і сам не свій

 

На перелесника міського

Подібний той хто поруч спить

Це змова і невипадково

Немає цих десятиліть

 

Прокинься в Кракові в Марселі

А потім в Києві своїм

В невипадковості оселі

Стається дім

Ол. Ол.: Що для вас поезія: хобі, стан душі чи професія, яка годує?

Н. Б.: На щастя, моя робота – це одночасно й улюблена справа. Я люблю перекладати, до того ж таким чином популяризую творчість польських поетів, передаю в українську літературу щось із інших культур. І тішуся, коли це видають, за що дуже вдячна! Поезія – завжди відкриття, не лише довколишніх світів, а й власного внутрішнього.

Ол. Ол.: Ви не лише талановита поетка, а ще й чудова фотографиня. Вражають ваші досконалі світлини птахів, природи. Де знаходите такі чарівні куточки?

Н. Б.:Я фотографую по-аматорськи, а пташині куточки в мене є навіть за вікном! Живу зараз на околиці Кракова, на Закопянській, у приватному секторі. Тож просто з вікна кілька разів сфотографувала зеленого дятла, потім у кадр «попросився» сокіл, не кажучи вже про чорну білочку, яка неподалік мостила собі гніздо. В гущавині лісу цих птахів і звірів знайти непросто, а тут вони перед очима. Минулого літа я для спостереження за птахами побувала як волонтерка у Низьких Бескидах в орнітологічному таборі. Незабутній досвід! Дослідники-орнітологи ставили сітки, в які потрапляли пташки, а нашим завданням було обережно їх витягти, покласти до спеціального мішечка й принести фахівцям на окільцьовування й вимірювання. Ми жили в лісі, у наметах, у досить спартанських умовах (наприклад, помитися можна було тільки в річці). Одночасно мандрувала закинутими лемківськими селами зі старими кладовищами і церквами, які тепер стали костьолами.

Ол. Ол.: Ви любите подорожувати?

Н. Б.: Надзвичайно! Завдяки Інституту Літератури я разом із іншими резидентами побувала в Нідерландах. Коли Польща відзначала 200-річчя польського романтизму – Інститут Літератури зробив виїзд до Литви, де Адам Міцкевич видав свою першу книжку, від якої, власне, і почав свій відлік польський романтизм. Дорогою ми відвідували старовинні замки, поринали в багату тамтешню історію.

Ол. Ол.: А рідний дім кличе?

Н. Б.: Звісно, я сумую за Києвом, за сином, котрий там живе. Іноді їжджу до рідного міста. Утім, зараз іще не готова туди остаточно повернутися, оскільки занурена в улюблену й цікаву роботу. Я працюю, маю соціальний захист у цій чудовій країні, тому, на щастя, не відчуваю себе ні біженкою, ні емігранткою. Колись я повернуся додому, але зараз є можливість самореалізації в Польщі.

Ол. Ол.: Якби ви могли скористатися машиною часу, то куди б вирушили – у комфортне минуле чи в невідоме майбутнє?

Н. Б.: О, якби я мала машину часу, то повернулася б у ті часи, коли поруч зі мною була моя бабуся Домнікія Макарівна Перехрест – дуже дорога мені людина! У неї була непроста доля. У молоді роки вона працювала в меліорації, у лісництвах, весь час переїздила, винаймала чужі кутки. І лише перед пенсією переїхала до Києва, жила в комуналці. Вона була тихою, скромною, доброю. Навчила мене, що люди мають підтримувати одне одного. Ось фотографія, зроблена в Лубнах у 1937 році, Домочка Перехрест ліворуч.

Бабуся мріяла про вищу освіту, навчалася на філології але диплому так і не отримала, бо державний іспит був призначений на 22 червня 1941 року. Утім, усе життя вона любила читати, купувала мені книжки з історії Києва, довідники. Тож якби повернути час, я би більше була поруч із нею, розмовляла, цікавилася її життям... Вона ще різала хліб, притискаючи його до грудей. Зі спогадів про неї написалися в мене такі рядки:

Скільки меду поезії липне до губ тепер,

Стільки хліба до нього відрізала нам колись,

До грудей притискаючи, бабця. І хліб завмер –

Повернись...

Моє минуле не було аж таким комфортним, але в ньому були живі рідні люди. Я відвідала кілька містечок, які бабуся згадувала. Наприклад, вона працювала в Ліплявому, Золотоноші, Демидові, Покошичах. Минулого березня на резиденції в Біловезькій Пущі я бачила зблизька багато журавлів і подумала, що так, мабуть, було й у моїх рідних:

Мій тату і бабусю, ви колись

Усе це бачили у п’ятдесяті,

Коли в лісництві мешкали у хаті.

І журавлі, мабуть, кричали скрізь.

 

Хоча, звичайно, зубри пелехаті

В лісах покошицьких не розвелись,

Однак мав нерозмінний вогкий ліс

Життя в шпаринці кожній у завзятті.

 

Все парувалось в березні та квітні,

Все надсилало знаки ледь помітні,

І щось мені дано зі знаків тих

 

Вловити на оцих заплавних луках,

Мандруючи у запахах і звуках,

Побачивши часів миттєвий збіг. 

Ол. Ол.: Понад два роки триває війна. За цей час з’явилося чимало нових письменників. Зокрема тому, що письменництво для багатьох стало психологічним розвантаженням, своєрідною втечею від реальності. Хтось пише про кохання, хтось про війну, на якій ніколи не був… Як ви до цього ставитеся?

Н. Б.: Думаю, якщо в людей є бажання писати, це найкраще. А час усе розставить по своїх місцях: талановиті продовжуватимуть творити, для кого ж написання книжки було лише коротким потягом – знайдуть собі інше заняття.

Ол. Ол.: Дуже дякую за цікаву розмову і щиро бажаю, щоб ви продовжували успішно творити. Адже зараз як ніколи поезія зцілює наші зранені душі...