Нічліг

Наш начальник над озером Троцьким

По ковганському бою ночує;

Стрільці в гаю засіли табором.

Сей до ран своїх мох прикладає,

Той рушниці ладна, набиває,

Замки їх обережно мягкою

Обвиває з берези корою;

Инший спать хоче, плащ ізвиває

І під голову знай підкладає.

 

Всі поснули. Стоїть лиш сторожа,

І начальник сну також не має.

Він під деревом в сумерку ліса

Сидячи важку думу думає.

Сухе дерево, та на нім плоди,

Що відстрашуть і найголоднійших;

Се не яблока висять ні груші,

Тілько дві там повішені душі.

 

Се шпіони, се царськії слуги:

Ось Прусак довгоногий звисає

У білявих панчохах, а другий

Жид, що землю пейсами змітає.

 

Вожд не спить. На колінах рушниця,

Зір шукає знайомого згіря

За водою; там дім його власний, –

Він очима пасе його й міря.

 

Ось над згірєм луна... Чи грім вдарив?

Грім у нас не вдаряє в ту пору.

«Мати Божа! Се мабуть пожежа!

Ратуй діти! Се дім мій палає!»

 

«Де патролі? На коні! На згірє!»

А в тім чуть: дім тріщить, людський гомін...

«Хто йде?»  – голос із гаю озвався.

Се вертають патролі, і зараз

Увесь табор з просоня піднявся.

«Де начальник? Велике нещастє!

Страшні вісти приносять патролі.

Один мовить: "Жону твою вбито!"

Другий мовить : "І діти згоріли".

 

"Та московського гершта спіймали".

"Хто він" – "Француз, не старий, вродливий.

Палить села у службі московській,

За заплату бʼє люд безоружний"».

 

Вожд немов від удареня грому

Як пожежу знай мовчки вдивлявся,

Як з вікон огонь бухав та з дому, –

Гірший жар в його серці займався.

 

І над табором тихим, здумілим

Жах заляг, стоїть тиша понура...

Вожд мовчав, як мушкет перед стрілом.

В дім глядів, потім крикнув лиш: «Шнура!»

 

Два кати тут надбігли воєнні,

Шнур готовий вже мали для форми:

Рукави заложили за поли,

Ковнір здерли йому з уніформи.

 

В тім летить хтось. «Хто йде?» – «Люд із Богом!

Наше гасло! Пізнайте свойого!»

Зкинув плащ, – на нім мундур Кракуса,

Білий сурдут з червоним вилогом.

 

«Збив Скшинецкий, збив на лоб, на шию,

Збив під Вавром Розена й Гейсмара!

Набрав вязнів і гармат богато!

На Литву йде!... Най жиє Скшинецкий!»

 

Кричав вояк, сміявся та плакав...

Ах, кому не був милий край рідний,

Той не буде так плакать, той бідний!

А начальник? Він не забалакав.

 

Він хрестом лежав, довго молився.

Встав і рік до Француза: «Свобідний!

Геть від ніг моїх, не упідляйся!

Днесь карать я нікого не здібний».

Написано д. 29. марта 1832. Перекладено д. 30. мая 1913.