Посестри. Часопис №32 / «Я прагну, щоби мої вірші були афірмацією життя і світу...»

Н. Б.: Януше, перше знайомство з твоєю поезією сталося, коли я в 2017 році перекладала тексти для польсько-української антології «Українська надія» (Ukraińska  Nadzieja), яка вийшла у видавництві Forma. Я переклала тоді твій вірш «Мавпочка»:

Лусія спить. Телевізор белькоче.

Нові побрехеньки втулити між снів її хоче.

Вояка стоїть і позує, тримаючи мавпочку з плюшу,

Лусія спить, тож нічого тепер додавати не мушу,

і добре, адже чим я міг би зарадити нині?

І мавпочка досить безжурна, як на таке падіння.

Месник повстане колись із її повстяної щільниці.

Лусії віршик про дірку в хвості літаковім сниться.

Можна здогадатися, що йдеться про збиття літака, який виконував рейс МН17. Чим була для тебе участь у тій антології?

Я. Р.: Участь в антології була, звісно, великою радістю. Події, що відбувалися починаючи з 2014-го, – анексія Криму, війна на сході України, збиття «Боїнга», – все це викликало в нас тут, у Польщі, почуття безпорадності. Особливо у мене. Під час Майдану я зміг організувати в своєму містечку, Кольбушовій, зустріч із Тарасом Малковичем, перекладав якісь інформаційні тексти, щось вдалося зробити. А в умовах російської агресії, починаючи з 2014-го, мені здавалося, що перекладач або поет мало чим міг допомогти. Тож добре було хоча би через посередництво вірша висловити солідарність із Україною, українками й українцями.

Н. Б.: Тобто ти завжди гостро відчував людське страждання. Війна в Україні стала особистою подією твого життя – ти пішов на самому початку повномасштабного вторгнення працювати перекладачем на вокзал у Жешуві та написав цикл віршів «Жилети»...

Я. Р.: Так, ці вірші були написані у перші місяці повномасштабної війни, коли я почав працювати як перекладач на вокзалі у Жешуві та в Центрі гуманітарної допомоги в Перемишлі. Я хотів зберегти таким чином емоції та подробиці тих днів, а скоріше ночей, бо це були нічні зміни. Подумалося, що треба все це якось зафіксувати, зокрема для себе, адже я знав, що з часом деталі почнуть зникати з пам’яті. Мені також здалося, що комусь із тих тисяч, які пройшли через наші пункти порятунку, теж стане колись цікаво, що було тоді в головах у цих людей в жовтих жилетах, який це могло мати вигляд із іншого боку...

Поетичний цикл «Жилети» вийшов як e-book разом із творами інших польських поетів у межах акції «Вилікувати від війни». Це була ініціатива видавців української поезії в Польщі, які у перші ж дні повномасштабної війни почали збір грошей на потреби медичного батальйону «Госпітальєри». Ми планували зібрати п’ять тисяч злотих, а зараз, коли я говорю ці слова, зібрано вже 62 тисячі, які ми послідовно передаємо українським парамедикам.

Н. Б.: Коли читаєш ці твої вірші, наче за словами Василя Стуса: «зашпори в душу зайшли». Але ти давно в певному сенсі присвятив себе Україні. Як ти став перекладачем із української?

Я. Р.: Дякую за добрі слова. Перекладати я почав дещо випадково. Я вів свого часу блог і додавав посилання на музику, яку тоді слухав. Виклав якось лінк на читання Андрія Любки. Коментатори написали, що гарно звучить, але невідомо, про що йдется. Тож я зробив переклади. Андрій схвально про них відгукнувся. Тоді я почав на своїй інтернет-сторінці перекладати вірші, налагоджуючи контакти з авторами. Реакція читачів була дуже позитивною – запам’ятався мені коментар: «Я завжди дививися на українців крізь призму стереотипів, тепер дивлюсь інакше». Тоді я подумав, що переклад – це щось більше ніж гарна вправа й цікавий інтелектуальний виклик для поета. Перекладач налагоджує зв’язки між народами: якою би патетичною не здавалася ця фраза, вона правдива. Важливо знати, що відбувається в сусіда, і перекладачі дають таку можливість.

Н. Б.: Розкажи про себе. Знаю, що в тебе велика родина. Як вдається поєднувати власну творчість, переклад (а ти переклав збірки Павла Коробчука, Олексія Чупи, а нещодавно вийшла зовсім свіжа – Дарини Гладун), виконання музики у фольклорному гурті?

Я. Р.: Просто не вдається) Я перекладаю, коли не пишу власних віршів. Важливо писати тільки тоді, коли не можеш не писати, і переклад чужих віршів дозволяє утримувати в робочому стані механізм у мозку, який відповідає за роботу зі словом. Завдяки перекладу, коли через певний час повертаюсь до своїх віршів, я не змушений заново змащувати шестерні та запускати двигун. Музика – важливе доповнення до всього цього. Писати вірші чи перекладати – це досить самотнє заняття. Музика дозволяє мені входити в нові спільноти. Особливо музика народна, бо ми граємо танці. Коли гурт грає, між музикантами й танцюристами виникає особливий зв’язок, створюється єдність. Я, інтроверт, не мушу шукати собі в ній місця, не мушу думати, що повинен робити, адже знаю, що саме повинен робити: грати ритмічно та, наскільки це можливо, чисто. Це хороший спосіб знайти своє місце серед людей.

Н. Б.: Ти народився в Кельце, а мешкаєш в селі Кольбушова Гурна. Це якось відбилося в твоїх віршах? Існує для тебе «феномен місця»? 

Я. Р.: Існує. Для мене взагалі дуже важливо, щоби те, де я живу, співвідносилося з тим, що є у віршах. Щоби ці вірші могли виникнути тільки там і тільки в певний час. Тільки так я впевнений, що роблю щось, чого не зробив би ніхто інший, що голос, який виникає у віршах, – особливий. Зв’язок із місцем дуже в цьому допомагає.

Н. Б.: Ти й зараз працюєш в етнографічному музеї? Розкажи, будь ласка, що ти мав на увазі, коли казав у анкеті виданню «8.ARKUSZ» місячника «Оdra», що «Для розмови про літературу можна використовувати етнологічні засоби».

Я. Р.: Етнограф – це той, хто спостерігає і слухає. Роблячи польове інтерв’ю, я не тільки слухаю, що людина говорить, але й як вона говорить, звучання діалекту, його мелодію. Я думаю про те, що в цих історіях є правдою, а що тільки інформаторові здавалося правдою, які уявлення про світ стоять за оповіддю. Це хороший спосіб взагалі дивитися на світ, а для поета особливо. Тут і спостереження за мовою на різних її рівнях одночасно, і цікавість до людей, без якої не будеш добрим польовим дослідником.

Н. Б.: Ти в 2009 році отримав нагороду в Загальнопольському поетичному конкурсі імені Райнера Марії Рільке. Для тебе щось особисто значить це ім’я?

Я. Р.: Саме Рільке – нічого надзвичайно особистого. Це був такий період у моєму житті, коли поїздки на конкурси стали для мене можливістю вирватися на мить із мого села, познайомитися з новими людьми і місцями. З-поміж патронів конкурсів, у яких я став лауреатом, найближчим мені був Владислав Броневський – цікава особистість, сповнена парадоксів. Ідейний комуніст і водночас герой польсько-більшовицької війни, – він був людиною, яка їздила на авторські зустрічі у шахти, де шахтарі справді знали його вірші напам’ять. І в той самий час – він автор пронизливих віршів про втрату доньки.

Н. Б.: У 2012 році ти став переможцем Загальнопольського поетичного конкурсу імені Казімєжа Ратоня, «проклятого поета», який, на перший погляд, має перебувати на протилежному полюсі від релігійно просвітленого Райнера Марії Рільке. Хоча якраз творчість Ратоня нагадує мені поезію німецького експресіонізму. Про цього поета писали: «Він борсався між захватом перед світом та відразою до нього, між сарказмом та гнівом, нігілізмом і наївністю, ніжністю й ненавистю, заплутаністю та очевидністю шляху, пусткою й сенсом, смиренням перед Богом і блюзнірством». Чи можна сказати, що ти в своїй творчості примирив певні протиріччя?

Я. Р.: Проклятих поетів я пристрасно читав у підлітковому віці. Тоді я був переконаний, що поезія має бути провокацією і бунтом. Крім того, легендарність проклятих збуджувала уяву: бурхливе життя, смерть у молодому віці тощо. Нині я планую померти у 127 років, але в мене залишилося переконання, що поет – це той, хто діє всупереч, навпаки, запитує, піддає сумніву. За винятком того, що поезія моя не є проклятою в такому сенсі, в якому поезія Ратоня чи Воячека. Я прагну, щоби мої вірші були афірмацією життя й світу, недовірливою, але все-таки афірмацією. Частково це йде від бажання суперечити: якщо в сучасній польській поезії рими вийшли з ужитку – я буду римувати, якщо поетичним мейнстрімом вважається авангард, то я писатиму якомога зрозуміліше, якщо поет почувається безпечно, сповідуючи іронію та дистанцію, – я буду писати про почуття і контакти між людьми.

Н. Б.: Про деякі речі я питаю, тому що мені важливо, так би мовити, звірити годинники. Яка риса, на твою думку, найважливіша для поета? І чи відчуваєш ти відмінності між найближчими поетичними поколіннями: попереднім і тим, яке молодше за твоє?

Я. Р.: Я народився в 1984 році. І знайомився із сучасною поезію на творах поетів, які народилися в 60-х і писали в 90-ті.Це був чудовий час для польської поезії, але мене і моїх ровесників від того покоління відрізняє певний потяг до єдності. Народжені в 60-х були індивідуалістами, а ми вже маємо свідомість того, що поет є частиною спільноти і повинен бути причетним до її справ, втручатися в політику, і ця політична залученість має втілюватися у віршах. Це важлива риса мого покоління. Молодші, покоління 90-х, розділяють її з нами. Я ще не знаю, чи буде якийсь елемент, який відокремить цю наймолодшу поезію від того, що роблять мої ровесники.  Зараз у тому, що пишуть поети покоління 90-х, я бачу скоріше продовження традиції, ніж розрив.

Н. Б.: І ще: як воно, писати в риму, коли існує думка, що в Польщі така поетика властива переважно творчості для дітей або пісенній творчості. Це частина твоєї поетичної філософії? Або це трапляється випадково? Рима і ритм ведуть тебе чи ти підпорядковуєш їх задуму?

Я. Р.: Мені дуже близька постать народного поета або народного оповідача історій, казкаря. Це люди, які своїми текстами творять спільноту, крім того я люблю, коли вірш гарно звучить, мені подобається саме звучання вірша. Через це мене тягне до римованих віршів – і ці рими властиві сучасній поезії. Однак рима має здатність заводити людину в несподівані місця. Я знаю, що хочу написати, знаю, що пишу, а виявляється, що ритм і рима несуть мене ще далі, дають віршу щось таке, чого я, усвідомлено плануючи текст, не міг би йому дати.

Н. Б.: Кого ти можеш назвати своїми вчителями в поезії?

Я. Р.: Дуже важливим для мене були і залишаються Яцек Подсядло і Станіслав Баранчак – останній також як перекладач. Від обох я навчився римувати, і здається мені, що уявлення про поета як когось, хто пильно спостерігає і добре слухає, – теж перейняв від них. Дуже багато мені дав переклад віршів Павла Коробчука. Я почав його перекладати, бо те, що він робить, здавалося мені дуже близьким до того, як я сам пишу, і це була пригода, яка навчила мене дивитися на схожі речі схожим чином, проте трохи інакше, ніж я роблю це зазвичай.

Н. Б.: Що означає назва однієї з твоїх книжок «Kalenberek»?

Я. Р.: Калєнберек – це назва частини селища, в якому я мешкаю. Книжка складається з віршів, у яких ідеться про людей та історії з Сандомирської Пущі, про зв’язок із місцем. Я хотів відобразити це в назві та водночас увічнити слово Калєнберек, яким користується все менше людей. Тепер я знаю: що б не сталося, воно залишиться в назві збірки.