Втека

Він воює – рік минає.

Може вмер, що не вертає...

Панно, жаль літ молодих!

А ось їде князь-жених.

 

Князь гостюється у дворі,

А панна плаче в коморі.

Її очи – блискавиці;

Помутніли як криниці.

ЇЇ личко – місяць в повні –

Гасне наче дві головні,

Гасне врода, вʼяне цвіт.

 

Мати в горю... Князь не ждав.

Князь на заповіди дав.

Свадьба їде шумно, тлумно...

«Не ведіть перед вівтарь,

А везіте на цвинтарь,

Постеліть мене у трумно!

Вмру я, як він не жиє;

Тебе, мати, жаль убє!»

 

Піп у сповідниці жде.

«Доню, час!» – Вона не йде.

 

Ось кума йде, відьма віша.

«Геть жени попа із місця!

Бог і віра – сон-мара.

Вже ж кума сплете весілє!

Знає много, бо стара.

Має папороть, чар-зілє...

Ти коханка маєш дари, –

Ось зроблю могучі чари».

 

«Його волос в вужа звʼяжи,

Дві обручки у раз зложи,

З лівой руки кровцю пусти!

А на вужа будем клясти,

В дві обручки будем густи,

За тобою мусить прийти».

 

Панна грішить, їздець спішить ;

Кляла духа – клятви слуха,

Зимний гріб відмок у мах –

Панно, панно, чи не страх?

 

Втих, дрімає двір замковий.

Не спить панна. Із нарожа

Північ бʼє. Мовчить сторожа,

Панна чує брязк підкови...

Британ мовби очумів,

Лиш завив і занімів.

 

Заскрипіли в низу двері.

Хтось іде в сінях холодних...

Відчиняє трої двері,

Трої всі одні по одних...

І сідає на постелі.

 

Люба, мила йде розмова...

В тім рже кінь, сова гукає.

Час ударив. «Будь здорова!

Кінь мій рже, мій кінь чекає.

Або встань, сядь на коня,

І на віки будь моя!»

 

Місяць світить, їздець летить

По чагарах і корчах –

Панно, панно, чи не страх?

 

Кінь як вітер полем дмуха,

Несе лісом, в лісі глухо...

Тут і там в сухій ялиці

Ворон вистрашений кряче;

В лозах вовчії зіниці

Миготять як ліхтарі.

 

«В чваль, мій коню! Коню, в чваль!

Місяць в низ іде з-за хмар.

Поки вийде місяць з хмар,

Нам скакать на десять скал,

Десять рік і десять гір, –

За годину піє кур».

 

«Де везеш мене?» – «До дому.

Дім мій на горі Мендога.

В день отверта всім дорога,

Нічю їздим по крийому».

«Маєш замок?» – «Так, в замок,

I замкнутий, хоч без клямок».

«Милий мій, з конем спиняйся!

Ледво всиджу на облуці».

«Мила, за сідло чіпляйся!

Що взяла ти в свої руці?

Чи мішочок до роботи?»

«Hi, тace „Ołtarzykzłoty”»Польська молитовна книжечка.[1]

 

«Не спиню, біжить погоня!

Чуєш, як дуднять болоня?

Перед конем пропасть лежить...

Кидай книжку, хай кінь біжить!»

Кінь немов тягару збувся,

Десять сяжнів в яр метнувся.

 

Понад багна, манівцями

Мчаться. Тьма. Огонь-блудник

Перед ним як провідник

Від могили до могили

Підліта; де пролетить,

Слід блакитний полишає,

А в той слід їздець шугає.

 

«Милий, що се за дорога?

Тут не знать сліду людського!»

«Добра й ся, коли трівога.

Криво їде, хто тікає,

А в мій двір слідів немає.

Піших гостий він не знає,

Бо везуть богатих цуги,

А несуть убогих слуги!»

 

«В чваль, мій коню! Коню, в чваль

Блиска вже зоря на сході...

За годину вдарить дзвін.

Поки вдарить ранній дзвін,

Перескоч ще пару скал,

Через гори й через мур, –

За годину другий кур».

 

«Любий мій, здержи вудила!

Кінь злякався, в бік садить...

Повно скель, дерев на шляху, –

Щоби де не зачепить!»

«Любко, що в тебе за шнурки,

Що там висять із кишонки?»

«Любий мій, та се пацюрки,

І шкаплірик і коронки».

 

«Шнур проклятий! Шнур зненацьки

Мигає коневи в очи.

Глянь, тремтить, ось-ось в бік скочить.

Моя люба, кинь ті цяцьки!»

 

Кінь немов позбувсь трівоги,

Просто вбіг пʼять миль дороги.

 

«Що за цвинтар се, мій милий?»

«Мур, що замок мій переже».

«А хрести ті, ті могили?»

«Не хрести се, тільки вежі.

Мур проскочим, і в пороги!

Тут на вік конець дороги».

 

«Стій, мій коню! Ось наш двір!

Ти прибув, нім піяв кур.

Стілько рік і скель і гір!

А тремтиш тут, коню мій.

Знаю, знаю, що там єсть:

Нас обох болить той хрест».

 

«Чом ти станув, мій коханцю?

Зимні роси мене мочать,

Зимний вітер віє в ранці...

Вкрий плащем, бо вся дріжу!»

 

«Мила, притулись, прибудь!

Зложу скрань на твою грудь...»

«Голова моя палає,

І камінє загріває».

«Що за гвоздик там зі стали?»

«Хрестик, що ще мама дали».

«Хрестик острий як стріла,

І ранить мене і палить.

Кинь його, кинь геть сю мить!»

 

Хрест на землю впав і щез.

Їздець панну в пів притис,

З уст, очий огнем заблис.

Людським сміхом рикнув кінь,

Перескочив чвалом мур.

Дзвони бʼють, запіяв кур...

Поки блисла зірка ранна,

Щезли кінь, іздець і панна.

 

На цвинтарі тиша опять,

Камні лежать, хрести стоять;

Один гріб пустий гуля,

Свіжо зрушена земля...

Піп на гробі хрест поставив,

За дві душі службу правив.

 

 

Перекладено дня 26 грудня 1907, друковано в Літ. Наук. Вістнику за липень 1908, ст. 20–24.

.